Диверсифікація – спосіб зниження ризику. Теорія портфеля

Диверсифікація – це розширення форм діяльності, видів продукції, використовуваних фінансових інструментів з метою мінімізації господарських ризиків.

Фінансові інструменти – засоби, за допомогою яких діє фінансова сфера (депозити, позики, цінні папери, страхові поліси, інвестиції).

Диверсифікація розповсюджується на багато сфер діяльності економічного об'єкту:

- диверсифікація виробництва;

- диверсифікація вкладень;

- диверсифікація інвестицій;

- диверсифікація інвестиційного портфеля.

Диверсифікація є реалізацією методів портфельної теорії.

Портфельна теорія – заснований на статистичних методах механізм оптимізації створення інвестиційного портфеля із заданими критеріями співвідношення рівня його прибутковості і ризику. Теорія має чотири основні розділи:

1) Оцінка інвестиційної якості окремих видів фінансових інструментів інвестування.

2) Формування інвестиційних рішень про включення в портфель індивідуальних фінансових інструментів інвестування.

3) Оптимізація портфеля, направлена на зниження рівня його ризику при заданому рівні прибутковості.

4) Сукупна оцінка створюваного портфеля по співвідношенню рівнів прибутковості і ризику.

Економічний ризик, пов'язаний з невизначеністю, обумовлений тим, що неможливо достатньо точно спрогнозувати ціни і доходи на цінні папери. Придбання акцій – ризикована операція. Інвестор стає залежним від коливань курсової вартості акцій. Проте, якщо капітал вкладений в акції декількох підприємств, то ефективність залежатиме від усередненого коливання курсів. Портфель складає сукупність цінних паперів.

Під структурою портфеля цінних паперів розуміють співвідношення частин інвестицій в цінні папери різних видів і підприємств у певного інвестора.

Будь-який вид ризикованих цінних паперів характеризується двома показниками:очікуваною (математичне очікування) ефективністю (нормою прибули) і ступенем ризику – варіацією (дисперсією) або СКВ норми прибули від очікуваної величини. Залежать від структури ризику.

Задача формування оптимального портфеля вперше була поставлена і вирішена в 1951 р. Г.Марковіцем. Відомий американський учений – економіст Д.Тобін узагальнив рішення цієї задачі і показав, що оптимальна структура портфеля цінних паперів не залежить від схильності або несхильності інвестора до ризику. Ці учені були удостоєні Нобелівської премії.

Диверсифікація не може забезпечити зниження всіх видів ризику (економічне зростання або спад, зміна банківської ефективності), оскільки вони впливають на весь портфель. Такі ризики називають недиверсіфікованими (несистематичними).

Портфель цінних паперів – це розподіл засобів між цілим рядом різних активів в найвигіднішій і безпечнішій пропорції. Такий розподіл знижує ризик, забезпечує велику стабільність доходів (знижує систематичний ризик).

Теорія портфеля широко використовується в економіці. Її застосовують банки; вона використовується при формуванні запасів на підприємствах, а також при багатостадійному плануванні.

 

 

Суть управління портфелем

Загальне правило для інвестора, що має нагоду диверсифікації засобів між активами: необхідно прагнути розподілити вкладення між різними активами за наслідками минулих років так, щоб вони мали:

1) різну густину зв'язку (кореляцію) із загальноринковими цінами;

2) протилежну фазу коливань норми прибули між собою у середині портфеля.

При цьому мінімізується ризик вірогідних збитків. Для максимізації прибутку слід використовувати теорію корисності або багатокритеріальний підхід.

Управління портфелем – це планування, аналіз і регулювання структури портфеля, діяльність по його формуванню і підтримці з метою досягнення мінімального ризику витрат і максимуму прибули.

Основні цілі інвестування в цінні папери:

- отримання прибули;

- збереження капіталу;

- забезпечення приросту капіталу.

При управлінні завжди слід контролювати ліквідність цінних паперів.

Кінцевою метою типового управління портфелем є прибутковість при забезпеченні певного (безпечного) рівня ліквідності і ризику портфеля.

Широке застосування портфельних методів обумовлює специфіку застосування теорії портфеля в кожній конкретній сфері.

Портфельні методи придбання і управління цінними паперами широко досліджені і результати цих досліджень опубліковані в літературі.

Застосування портфельного методу в банках по імені найбільш ширше вживаного банківського активу (кредит) називають кредитним портфелем. Це сукупність кредитних угод, укладених банком з різними позичальниками на різний термін.

Проблема формування структури кредитного портфеля залишається незмінною: як найкращим чином розподілити кредитні ресурси між потенційними позичальниками?

Певні обмеження, обумовлюючі диверсифікацію кредитів, регламентує НБУ: так обов'язкові економічні нормативи Н8–Н11, Н14 безпосередньо обмежують об'єм кредитів, які можуть надати комерційні банки. Аналогічні обмеження вносять федеральні банки Німеччини, Росії і інших держав. Але це не єдина причина диверсифікації кредитного портфеля.

Формування кредитного портфеля в порівнянні з портфелем цінних паперів має свої особливості:

1.Портфель цінних паперів (ЦП) формується з метою отримання максимального прибутку від вкладення ресурсу R і мінімального ризику. Власник ЦП розраховує також на дохід, заснований на коливаннях вартості ЦП. При кредитуванні КБ також зацікавлений в максимізації прибутку, але цей прибуток визначається у момент висновку кредитної угоди, але знаходиться під впливом ризику (за винятком використовування плаваючої кредитної ставки). В цьому випадку КБ зацікавлений тільки в стабільності супроводу кредитної операції.

2.При формуванні портфеля ЦП важлива роль відводиться обліку впливу кореляції вартості ЦП, яка визначається роллю провідних (основних) чинників. Між фінансовими станами різних позичальників кореляційний зв'язок набагато слабкіший, ніж між різними видами ЦП. Тому успішність завершення кредитної операції у меншій мірі залежить від провідних чинників і більшою мірою визначається ефективністю бізнесу позичальника.

3.Формування портфеля ЦП здійснюється регулярно або епізодично. Формування кредитного портфеля має динамічний характер, оскільки це основний вид діяльності КБ.

При формуванні портфеля ЦП основна мета – максимізація прибутку портфеля. Від кредитного портфеля очікується забезпечення очікуваного доходу при дотриманні ліквідності і стабільності.

Очікуваний прибуток портфеля М визначається формулою:

де n – кількість видів ЦП (кредитних операцій);

р_i – частка і-го виду ЦП;

R_i – норма прибутку і-го виду ЦП.

Важливою характеристикою портфеля є ризик. Розглянемо оцінку ризику за допомогою дисперсії (V) або СКВ, які визначаються по формулах:

 

Очікуваний прибуток КБ відомий, невизначеність полягає в загрозі неповернення кредиту і платні за нього, тому для кредитного портфеля V(у) є основною характеристикою портфеля.

У зв'язку з ризиком результат виконання кредитної угоди є випадковим і визначається величинами:

 

 

де, , , , - математичне очікування, дисперсія, СКВ випадкової величини втрат в і-ой кредитній операції; S_i – сума і-ой операції.

Якби сума кредитів була постійною і ризик був би теж постійним, то:

 

Хай , тоді:

 

Останнє співвідношення показує, що збільшення глибини диверсифікації (зростання n) знижує ризик і при n → ∞ він знижується до нуля.

Значення диверсифікації як спосіб зниження ризику приводиться і в літературі, причому вказано, що диверсифікація є процесом розподілу капіталу між різними об'єктами вкладення і дає можливість зменшити ризик. Диверсифікація є найбільш обґрунтованим і відносно маловитратним способом зниження ступеня кредитного ризику. Характер залежності рівня ризику від глибини диверсифікації має вигляд:

 

 

Рис.6.1. Залежність рівня ризику від глибини диверсифікації.

Р₁ означає рівень недиверсифікованого (систематичного) ризику, який визначається зовнішніми чинниками (форс-мажорними) - економічні катастрофи, війни, інфляція і дефляція.

При висновку нової кредитної операції можуть бути перевірені умови доцільності її висновку з позицій диверсифікації. Для цього визначаються: П – очікуваний дохід від (n + 1) -ої кредитної операції; D=S_n+1P_n+1 - очікувані втрати від (n + 1) -ої операції (S – сума кредиту, Р – ймовірність втрати). Успішність операції визначається перевіркою умови λП_n+1 > D, де λ – запас надійності надання кредиту.

Лекція 7