Форми мовлення (зовнішнє, внутрішнє): різновиди зовнішнього мовлення: усне (діалогічне, монологічне), письмове.

У психології розрізняють дві форми мовлення: зовнішнє й внутрішнє.

Зовнішнє мовлення підрозділяється на такі види: усне (монологічне й діалогічне) і письмове.

А залежно від того, який аналізатор при цьому є ведучим, зовнішнє мовлення може бути: діалогічним і монологічним.

Всі ці види й підвиди мовлення мають свої особливості.

Монологічне мовлення — у формі доповіді, оповідання, виступу, зв'язне, граматично коректне, підкоряється певному ритму й темпу. Її головна місія - бути зрозумілою аудиторією. Монологічне мовлення вимагає спеціального розвитку й підготовки.

Діалогічне мовлення - найдавніший вид мовлення. Це обмін репліками. Тому діалогічне мовлення контекстне (тобто ситуативно обумовлене), доповнюється жестами, мімікою. У ній висока роль інтонації, експресії. Тематично певний діалог називається бесідою. Оволодіння бесідою - особливе мистецтво, як і володіння монологічним мовленням, у той час якзвичайний діалог не пред'являє яких-небудь особливих вимог до учасників, хіба що дотримання взаємної ввічливості.

Письмове мовлення - формується набагато пізніше усного. Писемність в історії людства пройшло кілька етапів: піктографічний (коли інформацію передавали малюнком, IV тис. до н.е.); ідеографічний (коли знаком передавалося ціле повідомлення, II тис. до н.е.); клинописом (коли окремим значимим знаком стало не зображення, а риски, И-1 тис. до н.е.) і ієрогліфами (коли подібність із предметами втрачено, але ієрогліфи все-таки зображують цілі предмети або думки, И-1 тис. до н.е.).

Потім виникалфавіт. У цьому виді писемності один знак позначає не предмет, як в ідеографічному, а графему, тобто букву. Буква позначає звуки. А комплекс звуків (слово) позначається сукупністю букв. Тому що кількість язикових звуків (фонем) у мові обмежено, а сполучення графем безмежно, те невеликою кількістю букв можна відобразити будь-яке слово й виразити будь-яку думку.

Письмо виробило зовсім нові психофізіологічні механізми мовлення. Тут слова сприймаються оком, а виробляються рукою. Письмове мовлення не має додаткових засобів впливу, крім самого слова й розділових знаків.

Саме писемність є справжнім хоронителем людської культури, скарбницею й джерелом культурного розвитку людини й людства.

Внутрішнє мовлення - вид мовленння, що людина використає для спілкування із самим собою: для мислення, для самонаказу, для самоаналізу.

Внутрішнє мовлення - це мовлення про себе. Вона відрізняється згорнутістю й стислістю. З нею не звертаються до інших людей. Вона беззвучна й мимовільна. Внутрішнє мовлення органічно бере участь у всіх розумових і саморегуляторних процесах.

Індивідуальні особливості мовлення.

Мова і мовлення - поняття не тотожні.

Мовлення - це акт вживання людиною мови для спілкування.

Залежно від віку, характеру діяльності, середовища існування людини її мовлення набуває певних особливостей, незважаючи на те, що люди говорять однією мовою.

Так, у однієї людини мовлення образне, яскраве, виразне, переконливе, а в другої - навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. Це вже свідчить про відмінності у володінні мовою.

Кожній людині притаманні свій індивідуальний стиль мовлення, відмінності в артикуляції звуків, інтонації, логічній виразності. Отже, кожна людина говорить по-своєму, хоча й користується спільною для всіх мовою.

Мовлення не існує і не може існувати поза будь-якою мовою. З іншого боку, сама мова залишається живою тільки за умови, коли активно використовується людьми. Мова розвивається і вдосконалюється під час мовного спілкування. Мовлення і є формою актуального існування кожної мови.

Мовлення тлумачиться і як мовна діяльність, оскільки за його допомогою можна, наприклад, забезпечити спілкування, розв'язувати мнемонічні або розумові завдання. У таких випадках мовлення може набувати форми мовного акту, що є складовим елементом іншої цілеспрямованої діяльності, наприклад трудової або навчальної.

Мова - це засіб чи знаряддя спілкування між людьми.

Уява як універсальна людська здатність.

Уява, або фантазія - це психічний процес, сутність якого складається в створенні нових образів (предметів, явищ і ситуацій) на основі комбінування й перетворення подань, наявних у пам'яті.

Уява, як і мовлення, властиво тільки людині. Уява й існує завдяки мовленню, тому що мовний знак несе в собі ідеальну сторону відбиття, а саме: ім'я речі, явища. Уява є властивість психіки реагувати не на предмет, а на ім'я предмета, розгортаючи у свідомості людини образ самого предмета або їхня сукупність. Таким чином, уява є процесом, що ґрунтується на мовленні й пам'яті.

Поэтому чим більше знає людина, чим більше він розвинений, тим богаче його уява. З іншого боку, якщо в людини багата уява, але відірвано від реальності, не пов'язане з його практичної (наукової, художньої, виробничої, суспільної, життєвої) діяльністю, тоді воно стає хворобливим. Така, нездорове, уява веде людину від життя у вигаданий мир фантазії, основне призначення якого - компенсаторне заміщення життєвих невдач придуманими, уявленими ілюзіями.

Значення уяви для людської психіки величезно. Воно обумовлено, по-перше, спрямованістю уяви на задоволення дуже важливих потреб людини, таких як пізнання, самоствердження, потреба в досягненнях, у пригодах. От чому діти так люблять казки, ці придумані й пригоди, що передаються з покоління в покоління, принців, богатирів, лицарів, царівен, цей уявлюваний мир, населений добрими й злими феями, звірами-друзями й підступними чарівниками. Адже дитині недоступний ще теперішній складний і величезний мир. Але зате в міру засвоєння мови, тобто оволодіння словесним знаком, дитина відкриває можливість уявлюваного життя в ідеальних, тобто заснованих на слові подіях. Він навчається розрізняти добро й зло, сміливість і боягузтво, вірність і віроломство. Інакше кажучи, навчається жити спочатку у віртуальному світі. А потім, одержавши первісне орієнтування в уяві, освоює й мир реальний.

По-друге, уява - це основа творчості. Адже людина здатна саме уявити, придумати те, чого ніколи не було на практиці, і потім реалізувати уявлюване в дійсності. По суті, вся людська культура й цивілізація є наслідок втілення в життя сподівань і прагнень людства, що спочатку з'явилися в уяві. Так були створені безсмертні трагедії Софокла й Шекспіра, великі романи Достоєвського й Толстого. Так у нашому житті з'явилися автомобілі й літаки, телебачення й радіо, реальністю стали космічні подорожі.

В основі уяви лежать подання, тобто образи предметів й явищ, ніколи сприйняті людиною.

Представлення менш виразні, ніж сприйняття, вони носять більше узагальнений характер. Представляючи, наприклад, троянду, ми викликаємо у свідомості не одна конкретна квітка, а якийсь узагальнений образ або ж відразу безліч образів. Це і є подання.

Подання рухливі, мінливі. Вони діляться по видах аналізаторів, як відчуття й сприйняття, тобто подання бувають зорові, слухові, дотикальні, нюхові, рухові й т.д.

Кромі того, подання розділяють по тій ролі, що у них грають два основних процеси, що лежать в основі уяви: пам'ять і мовлення. За цією ознакою розділяють подання пам'яті й подання фантазії, тобто ті, які засновані на використанні віртуальних можливостей ідеальної сторони мовного знака. Якщо подання пам'яті містять образи сприйнятого раніше, те подання фантазії є похідним від спонукальної й сігніфікативна функція мовного знака. Досить сказати комусь: «уяви собі мавпу з мобильником у кабріолеті» і цього досить, щоб виникло фантазійне подання, хоча до цих слів у пам'яті його не було.

Крім того, подання діляться на одиничні й загальні. Подання про пам'ятник княгині Ользі в Києві - одиничне, а подання про книгу як такий - загальне.

Подання - це цеглинки, перехідний щабель до уяви, у якому вони комбінуються й перетворяться, формуючи його образний ряд.

І точно так само уява - найважливіший щабель у формуванні й функціонуванні інших вищих психічних процесів, - вінцем яких є свідомість.