Грунтово-географічне районування

Грунтово-географічне районування — це поділ те-
риторії на грунтово-географічні регіони, однорідні за структурою
грунтового покриву, поєднанням факторів грунтоутворення і мож-
ливостями сільськогосподарського використання.

Сучасна схема грунтово-географічного районування розроблена
Грунтовим інститутом ім. В. В. Докучаєва (м. Москва) спільно з

іншими установами (1962). У цій розробці прийнято таку систему
таксономічних одиниць (1962):

1. Грунтово-біокліматичний пояс

2. Грунтово-біокліматична область

Для рівнинних територій Для гірських територій

3. Грунтова зона 4. Грунтова провінція 5. Грунтовий округ 6. Грунтовий район

3. Гірська грунтова провінція (вертикальна структура грунтових зон) 4. Вертикальна грунтова зона 5. Гірський грунтовий округ 6. Гірський грунтовий район

Опорними одиницями грунтово-географічного районування є:
на рівнинних територіях—грунтова зона, в горах — гірська грун-
това провінція.

Грунтово-біокліматичний пояс — це сукупність грунтових зон і
гірських грунтових провінцій, об’єднаних подібністю радіаційних і
термічних умов. У межах кожного поясу виділяють грунтово-біо-
кліматичнІ області.

Грунтово-біокліматична область — це сукупність грунтових зон
і гірських провінцій, об’єднаних (крім радіаційних і термічних
умов) подібними умовами зволоження і континентальності, які зу-
мовлюють особливості грунтоутворення, вивітрювання і розвитку
рослинності на даній території. За ступенем континентальності об-
ласті поділяють на океанічні, континентальні і екстраконтиненталь-
ні, за характером зволоження — на гумідні, перехідні (субгумідні,
субаридні) і аридні.

Грунтова зона — ареал зонального типу грунту і супутніх йому
інтрозональних грунтів.

Грунтова провінція — частина грунтової зони, яка відрізняєть-
ся специфічними особливостями грунтів і умовами грунтоутворен-
ня (зволоження, континентальність, температура).

Грунтовий округ — частина грунтової провінції є певним типом
грунтових комбінацій, який зумовлений характером рельєфу і грун-
тоутворюючих порід.

Грунтовий район — частина грунтового округу, яка характеризу-
ється однотипною структурою грунтового покриву (закономірним
чергуванням в межах району тих самих грунтових комплексів).

Гірська грунтова провінція — ареал поширення чітко визначе-
ного ряду вертикальних грунтових зон, який зумовлений положен-
ням гірської країни в системі грунтово-біокліматичних областей.

Значення інших таксономічних одиниць районування грунтів од-
накові для рівнинних і гірських територій.

Тривалий час вчені багатьох країн працювали над проблемою
грунтово-географічного районування світу. Детальну характерис-
тику грунтового покриву Земної кулі наведено в спеціальних моно-
графіях і підручниках М. А. Глазовської (1972—1973), Б. Г. Роза-
нова (1977), М. М. Розова і М. М. Строганової (1979). Зусиллями
грунтознавців і агрономів різних країн складено загальну схему
грунтово-біокліматичних областей світу (див. форзац 2).

Нижче наведено перелік грунтових областей, виділених на схе-
мі грунтово-біокліматичного районування світу:

Полярний пояс: П₁ — Північно-Американська, П₂ — Євразіат-
ська.

Бореальний пояс: а) тайгово-лісові області: Б₁ — Північно-
Американська, Б₂ — Ісландсько-Норвезька, Б₃ — Європейсько-
Сибірська, Б₄ — Берінгово-Охотська, Б₅ — Вогняноземельська;
б) мерзлотно-тайгові області: Бм₁ — Північно-Американська,.
Бм₂ — Східно-Сибірська.

Суббореальний пояс: а) лісові області; СБл₁ — Північно-Аме-
риканська східна, СБл₂ — Північно-Американська західна, СБл₃ —
Західно-Європейська, СБл₄ — Східно-Азіатська, СБл₅ — Південно-
Американська, СБл₆ — Новозеландсько-Тасманська; б) степові
області: СБ₁ — Північно-Американська, СБ₂ — Євразіатська,
СБ₃ — Південно-Американська; в) пустинні і напівпустинні обла-
сті: СБп₁ — Центрально-Азіатська, СБп₂ — Північно-Американ-
ська, СБп₃ — Південно-Американська.

Субтропічний пояс: а) області вологих лісів: СТл₁ — Північно-
Американська, СТл₂ — Східно-Азіатська, СТл₃ — Південно-Аме-
риканська, СТл₄ — Австралійська; б) посушливі області: СТ₁ —
Північно-Американська, СТ₂ — Середземноморська, СТ₃ — Східно-
Азіатська, СТ₄ — Південно-Американська, CT₅ — Південно-Афри-
канська, СТ₆ — Австралійська; в) пустинні і напівпустинні.
області: СТп₁ — Північно-Американська, СТп₂ — Афро-Азіатська,
СТп₃ — Південно-Американська, СТп₄ — Південно-Африканська,
СТп₅ — Австралійська.

Тропічний пояс: а) області вологих лісів: Тл₁ — Американська,
Тл₂ — Африканська, Тл₃ — Австрало-Азіатська; б) саванні обла-
сті: Т₁ — Центрально-Американська, Т₂ — Південно-Американ-
ська, Т₃ — Афро-Азіатська, Т₄ — Австралійська; в) пустинні і на-
півпустинні області: Тп₁ — Південно-Американська, Тп₂ — Афро-
Азіатська, Тп₃ — Південно-Африканська, Тп₄ — Австралійська.

Таке районування дає змогу оцінити в узагальненій формі по-
ширення головних типів грунтів Земної кулі в тісному зв’язку з
кліматичними умовами. Грунти і клімат, як відомо, є головними
факторами, які визначають біологічну продуктивність ландшафтів,
набір сільськогосподарських культур і їх урожайність. Тому грун-
тово-біокліматичне районування одночасно є і грунтово-агроеко-

логічним. Грунтово-біокліматичні області світу М. М. Розов і
В. М. Фрідлянд розглядають як агрогрунтові області.

В наш час найдетальніше вивчено грунтовий покрив Європи і
Азії. Тому фактичний матеріал третього розділу посібника базу-
ється в основному на даних літературних джерел, які присвячені
географії грунтів цих частин світу.

Розділ 14

ГРУНТИ ПОЛЯРНОГО (холодного) ПОЯСУ

В межах полярного поясу виділено дві полярні об-
ласті: Північно-Американська і Євразійська. В межах Євразійської
області виділено дві грунтові зони: арктичну і субарктичну (тунд-
рову).

Арктична зона займає острови Північного Льодовитого океану
і вузьку смугу азіатської частини материка. Субарктична зона тун-
дрових грунтів розташована на південь від арктичної. Вона про-
стягається від Скандинавії на схід до Берингової протоки. На
півдні межує з тайгово-лісовою зоною.

В грунтоутворенні арктичної і субарктичної зон багато спіль-
них рис.

ЗОНА АРКТИЧНИХ ГРУНТІВ

Клімат арктичної зони дуже суворий, холодний і
сухий. Протягом року тут випадає 150—300 мм опадів, як правило,
у вигляді снігу. Сніговий покрив незначний, а на підвищеннях зов-
сім немає. Середньорічна температура становить –10—14°С, се-
редня температура зимових місяців — –25—31°С, а найтеплішо-
го літнього — +8—9°С. Тривалість безморозного періоду всього
12—14 днів. На всій території зони поширена багаторічна мерзло-
та, яка є домінуючим фактором грунтоутворення. Суглинкові грун-
ти відтаюють на глибину 30—40 см, піщані — на 75—100 см. Бага-
торічна мерзлота уповільнює всі геохімічні і мікробіологічні про-
цеси. В цих умовах переважає морозне фізичне вивітрювання,
внаслідок чого формується покрив щебенистого дрібнозему. Для
водного режиму арктичних грунтів характерна контрастність воло-
гості протягом року. Навесні талі води застоюються на мерзлому
горизонті і перезволожують грунт. Влітку під впливом цілодобової
інсоляції і сильного вітру грунт пересихає і розтріскується.

Арктичні грунти формуються в передгір’ях та на морських те-
расах. Основними грунтоутворюючими породами є щебенюваті і
кам’янисті породи, які перекриті пухкими четвертинними відкла-
дами морського та водно-льодовикового походження. Здебільшого
вони мають супіщаний або легкосуглинковий склад.

Рослинність зони представле-
на в основному мохами і лишай-
никами. Рослини оселяються в
улоговинах куртинами та уздовж
тріщин між полігонами. Трапля-
ються тут також гриби, водорості
і кілька видів квіткових. Ступінь
покриття поверхні грунту не пере-
вищує 25%. Річний приріст біо-
маси становить 2,7—7,0 ц/га.

Рис. 23. Схематична будова арктич- ного типового (1) і тундрового глейового (2) грунтів.

Грунтовий покрив арктичної
зони — це комплекс арктичних
грунтів-плям і арктичних грунтів
під рослинністю. В зв’язку з не-
глибоким відтаванням арктичні грунти мають короткий профіль.

Підтип арктичних типових
грунтів поширений в південній
частині зони під мохово-різно-

травно-злаковою рослинністю, яка приурочена до морозобійних
тріщин. Цей підтип має таку будову (рис. 23, 1).

Горизонт О — мохово-лишайникова подушка 2—3 см.

Горизонт А — гумусний, коричнево-бурий, потужність до 10 см,
структура дрібногрудкувата або зерниста, тріщинуватий, ущільне-
ний, суглинкового механічного складу.

Горизонт В — перехідний, світло-бурий, донизу темно-бурий, по-
тужність 35—45 см, структура горіхувата, щільний, тріщинуватий,
суглинковий.

Горизонт С — грунтоутворююча порода, мерзла, з лінзамиі
кристалами льоду.

Підтип пустинно-арктичних грунтів поширений в північній час-
тині зони на рівних ділянках островів під мохово-лишайниковими
куртинами. В літній період ці грунти відтаюють на глибину до
40 см. Поверхня арктичних пустинь розбита сіткою вертикальних
морозобійних тріщин на полігональні форми розміром 10—20 см.
На їх поверхні утворюється сольова кірка.

В грунтах цього підтипу виділяють такі горизонти:

А — гумусний, потужністю до 4 см, темно-коричневий, легкосуг-
линковий, неміцна зерниста структура, містить багато рослинних
решток.

В — перехідний, потужністю до 30—40 см, світло-коричневий,
супіщаний, безструктурний.

С — грунтоутворююча порода, супіщана, мерзла маса.
Арктичні грунти містять мало гумусу (1—2%, інколи до 6%),
реакція грунтового розчину слабкокисла або нейтральна (рН =

= 6,0—6,5), сума увібраних катіонів не перевищує 12—15 мг-екв
на 100 г грунту, ступінь насиченості основами 96—99%. У складі
органічної речовини переважають фульвокислоти. Відношення
Сг: Сф = 0,4—0,5. В грунтах зони багато рухомих форм заліза.

Оглеєння профілю арктичних грунтів слабко виражене. Неве-
лика кількість опадів, щебенюватість материнської породи і дре-
нуюча роль тріщин зумовлюють аеробний процес грунтоутворення.

Примітивні грунти-плями формуються на центральній частині
полігонів, які вкриті синьозеленими водоростями. Лишайників і ви-
щих рослин на цих грунтах немає.

На понижених ділянках рельєфу із застійними водами під мо-
хово-злаковою рослинністю формуються болотні арктичні грунти,
серед яких є глейові і неглейові.

На низинних берегах островів, які заливаються під час припли-
вів, формуються маршеві солончакові грунти. У верхньому горизон-
ті вони містять близько 1% водорозчинних солей.

Арктичні грунти непридатні для використання в сільському гос-
подарстві. Проте їх можна використовувати для організації мис-
ливських угідь і заповідників з метою збереження та збільшення
чисельності рідкісних видів тварин (білий ведмідь, вівцебик, пта-
хи тощо).

ЗОНА ТУНДРОВИХ ГРУНТІВ

Для клімату субарктики характерні тривалий хо-
лодний період, близьке залягання багаторічної мерзлоти, мала
кількість опадів і незначне випаровування. Середньорічна темпера-
тура в європейській частині тундри становить –0,3 ° С, в азіат-
ській — до –12°С. Середня температура найтеплішого місяця на
півдні тундрової зони становить 10—11°С, а сума температур
>10°С — 400—600°С. Тривалість безморозного періоду 2—3 місяці,
вегетаційного періоду (з температурою >10°С) — близько 50
днів. Найбільша кількість опадів (понад 400 мм) випадає на Коль-
ському півострові і на території Чукотки, в центральній частині
тундри — 150—200 мм. Низька випаровуваність в цій зоні зумовлює
перезволоження тундрових грунтів. За короткий літній період грунт
відтаює на невелику глибину. Глинисті і суглинкові грунти на дре-
нованих ділянках відтаюють на 50—60 см, а піщані і щебенюва-
ті — на 120—150 см. Болотні грунти відтаюють на меншу глибину.
Отже, грунтоутворення в тундровій зоні відбувається під впливом
мерзлотного типу водного режиму.

На території тундрової зони домінують рівнинні форми рельє-
фу. Гори і плоскогір’я займають порівняно невелику територію. Ба-
гаторічна мерзлота зумовлює формування великої кількості озер,
боліт, горбів і полігональних форм мікрорельєфу.

Тундрові грунти формуються на різноманітних породах четвер-
тинного періоду та сучасних льодовикових, водно-льодовикових,
морських, озерних та інших відкладах різного механічного складу.

Характерною особливістю тундри є відсутність лісу. Слово
«тундра» в перекладі з карельської мови означає «безлісний про-
стір». Тундрові рослини належать в основному до двох екологічних
груп: ксерофітів (рослини сухого клімату) і психрофітів (рослини
холодного клімату). Вони мають пристосувальні ознаки до суворих
умов існування. За складом рослинності тундрову зону поділяють
на три підзони.

1. У підзоні арктичних тундр переважають злаково-осоково-мо-
хові ценози. Загальна біомаса становить 30—50 ц/га, запас золь-
них елементів у фітомасі близько 160 кг/га.

2. У підзоні типової тундри панує мохово-лишайникова рослин-
ність. Значні площі тут вкриті низькими чагарничками (чорниця,
брусниця, воронка). Загальна біомаса досягає 200—300 ц/га, а за-
пас зольних елементів — 900 кг/га.

3. У підзоні південних тундр домінують чагарникові життєві
форми (єрнік, карликові береза, верба, воронка, брусниця). У пер-
шому ярусі ростуть мохи, лишайники і трави. Загальна біомаса пів-
деннотундрових ценозів досягає 450 ц/га.

Інтенсивність розкладання органічних решток в тундрі низька.
Тому на поверхні грунту формується підстилка з напіврозкладеної
органічної маси.

Зональним типом грунтів тундрової зони є тундрові глейові
грунти. Будова їх профілю така (див. рис. 23, 2):

О — підстилка з напіврозкладених решток рослин потужністю 3—5 см,

з мохами і лишайниками;

А — перегнійний (або грубогумусний) горизонт потужністю до 12 см,

темно-бурий, суглинковий, містить багато коренів рос-
лин;

В — глейовий горизонт, потужність якого поширюється до мерзло-
го горизонту, суглинковий, переважно сизий з плямами іржа-
вого та бурого забарвлення, в нижній частині тиксотропний.

Глейовий тиксотропний горизонт характерний для грунтів воло-
гих регіонів (східноєвропейський, чукотсько-анадирський). Тиксо-
тропія — це здатність перезволожених грунтів під впливом механіч-
ної дії (струшування) переходити з в’язкого пластичного стану в
рідкий і знову повертатися до попереднього стану при перебуванні
в спокою.

Верхній горизонт тундрово глейового грунту містить до 10%
гумусу (в торфовому горизонті до 40%), в складі якого перева-
жають фульвокислоти (Сг:Сф = 0,1—0,8). Профіль грунту повні-
стю вилужений від легкорозчинних солей і карбонатів. Реакція
грунтового розчину в різних підзонах коливається від слабкокислої

до нейтральної. Ємкість вбирання 10—20 мг-екв на 100 г грунту,
ступінь насиченості основами до 98%.

Тундрово-глейові грунти мають високу щільність, низьку порис-
тість, слабку аерацію і низьку водопроникність.

Залежно від форми акумуляції органічних речовин (торф, гу-
мус), наявності опідзолювання та ступеня оглеєння тип тундрових
глейових грунтів поділяють на підтипи: арктотундрові, тундрові
глейові і тундрові глейові опідзолені.

Арктотундрові грунти приурочені до підзони арктичних тундр
і поширені по азіатському узбережжю Північного льодовитого
океану та його південних островах. Вони мають ознаки переходу
від арктичного до тундрового грунтоутворення. Характерною особ-
ливістю їх є слабке оглеєння.

Тундрові глейові грунти — поширені в підзоні типової тундри.
Весь профіль цього грунту, за винятком гумусного горизонту, ог-
леєний.

Тундрові глейові опідзолені грунти поширені в південній підзо-
ні під чагарниковою рослинністю. Характерною особливістю цих
грунтів є слабковиражене опідзолювання. Під гумусним горизон-
том (А) формується опідзолений горизонт (Е) у вигляді перерив-
частих плям, потужністю 1—2 см, білястого забарвлення.

У континентальних провінціях тундрової зони на добре дрено-
ваних супіщано-щебенистих відкладах формуються тундрові під-
бури, які мають кислу і сильнокислу реакції, вилугувані від легко-
розчинених солей і ненасичені основами.

На понижених, погано дренованих елементах рельєфу під осо-
ками і гіпновим мохом формуються тундрові болотні грунти, їх
профіль складається з живої мохової подушки з опадом рослин-
них решток потужністю 3—6 см, торфового горизонту потужністю
20—200 см, мінерального і тиксотропного горизонтів. Весь профіль
цих грунтів оглеєний.

На узбережжях північних морів формуються засолені грунти.

Крім зональних особливостей в грунтовому покриві субарктики
проявляються провінціальні особливості. Так, в грунтовому по-
криві Кольської провінції, яка належить до південної підзони,
переважають ілювіально-гумусні опідзолені грунти і тундрові під-
бури. Тут багато болотних грунтів. На території Канінсько-Печор-
ської провінції є всі рослинні підзони тундри. В грунтовому покри-
ві переважають грунти болотного типу. Всі грунти провінції мають
високу ступінь оглеєння. Північно-Сибірська провінція дуже різ-
номанітна за природними умовами. Суворий клімат сприяє розвит-
ку морозобійних тріщин. Відмерлі органічні рештки значною мірою
розкладені. Крім тундрових глейових тут поширені болотно-тундро-
ві і болотні мерзлотні грунти. Всі грунти провінції максимально
оглеєні. Кліматичні умови на території Чукотсько-Анадирської про-

вінції (висока вологість повітря, низька випаровуваність) сприяють
посиленню тиксотропії, процесу оглеєння і накопиченню торфу.
Тому тут значні площі зайняті болотно-тундровими і болотними
мерзлотними грунтами.

Народногосподарське значення грунтів субарктичної зони. Рос-
линний покрив тундрових грунтів є кормовою базою північних оле-
нів. В цій зоні зосереджено майже 42% оленярських пасовищ Ро-
сії. Лишайникові тундри використовують як зимові, а мохові і тра-
в’яно-мохові — як літні пасовища.

В останні десятиліття, в зв’язку з розвитком продуктивних сил
за Полярним колом, важливого значення набуває розвиток земле-
робства і тваринництва в тундрі, існує потреба створення продо-
вольчої бази для забезпечення місцевого населення овочами та
м’ясо-молочними продуктами. В умовах короткого вегетаційного
періоду Заполяр’я можна вирощувати лише деякі культури: кар-
топлю, цибулю, моркву, кормові коренеплоди. Високий економіч-
ний ефект дає вирощування сіяних багаторічних трав. Навколо ве-
ликих міст і промислових центрів розвинене землеробство закри-
того грунту.

При освоєнні тундрових грунтів основним заходом є теплова
меліорація. Для цього з осені проводять снігозатримання, а навес-
ні «згоняють» сніг, покриваючи його чорною речовиною (попелом,
сажею, порошком темних мінералів тощо). Влітку грунт мульчу-
ють торфом або перегноєм. По можливості влаштовують утеплені
грядки, проводять глибоке розпушення грунту, вапнування і вно-
сять високі дози добрив.

У зв’язку з освоєнням природних ресурсів Крайньої Півночі ви-
никла проблема охорони природи тундри, її грунтового покриву,
рослинного і тваринного світу.

Розділ 15
ГРУНТИ БОРЕАЛЬНОГО ПОЯСУ

Бореальний грунтово-біокліматичний пояс займає
значні території Північної Америки, Європи і Азії. Грунти цього
поясу сформувалися переважно під тайговими лісами на пухких
льодовикових породах четвертинного періоду.

У межах бореального поясу виділено дві групи областей: тай-
гово-лісові і мерзлотно-тайгові. За географічним положенням тай-
гово-лісові області поділяють на континентальні і приокеанічні. На
території континентальних областей (Північно-Американська і Єв-
ропейсько-Сибірська) основними типами грунтів є підзолисті і бо-
лотно-підзолисті, а на приокеанічних (Ісландсько-Норвезька і Бе-
рингово-Охотська) — дерново-торф’янисті і попелово-вулканічні.

На території мерзлотно-тайгових грунтово-біокліматичних об-
ластей (Північно-Американська і Східно-Сибірська) під впливом
багаторічної мерзлоти сформувались кріогенні мерзлотно-тайгові
грунти.

Детальнішу характеристику умов грунтоутворення, морфологію,
класифікацію і генетичні особливості грунтів бореального поясу
розглянемо на прикладі грунтово-біокліматичних областей, розта-
шованих на Євразійському континенті.

Бореальний пояс перетинає Євразійський континент з заходу на
схід між тундрою і Лісостепом. Південна межа поясу на заході
проходить майже по 50° пн. ш., а далі на схід піднімається до 56—
58° пн. ш. На цих величезних просторах сума температур >10°
коливається від 400—600°С на півночі до 1800—2400 ° С на півдні.
Більшу частину території поясу займає лісова рослинність.

У різних регіонах бореального поясу склались неоднакові гідро-
термічні умови, які зумовили розвиток різних ландшафтів. Залеж-
но від цих умов у межах поясу на території Євразійського конти-
ненту виділяють чотири грунтово-біокліматичні області: Ісланд-
сько-Норвезьку тайгово-лісову, Європейсько-Сибірську тайгово-лі-
сову, Східно-Сибірську мерзлотно-тайгову і Берингово-Охотську
тайгово-лісову.

Серед тайгово-лісових найбільшу площу займає Європейсько-
Сибірська область, грунтовий покрив якої має велике народногос-
подарське значення і в наш час детально вивчений.

15.1. ГРУНТИ ЄВРОПЕЙСЬКО-СИБІРСЬКОЇ
ТАЙГОВО-ЛІСОВОЇ ОБЛАСТІ

Ця область займає територію від островів Велико-
британії до Єнісею. Тут панує процес підзолоутворення. По суті це
зона підзолистих грунтів, в межах якої виділяють три підзони:

1. Підзона глеєпідзолистих і підзолистих ілювіально-гумусних
грунтів північної тайги.

2. Підзона підзолистих грунтів середньої тайги.

3. Підзона дерново-підзолистих грунтів південної тайги.

Умови грунтоутворення. Клімат області помірно холодний, кон-
тинентальний, із значною кількістю опадів, які перевищують випа-
ровування. Коефіцієнт зволоження у всіх провінціях >1,33. Для
північної частини області характерне надмірне зволоження і по-
рівняно невелике надходження сонячної радіації. Середньорічні
температури тут нижче 0°С. Тривалість періоду з біологічно актив-
ними температурами вище 10°С становить 2—3 місяці. В західній
частині підзони за рік випадає 400—600 мм опадів, на сході —
380—550мм.

Середня тайга краще забезпечена теплом. Середньорічні темпе-

ратури тут вище 0°С, а сума температур вище 10°С становить
1200—1600°С. Тривалість періоду з біологічно активними темпера-
турами становить 3—4 місяці. Коефіцієнт зволоження в цій підзо-
ні також >1,33.

Південнотайгова підзона має достатнє зволоження і значно
більше тепла, ніж середньотайгова. Сума біологічно активних тем-
ператур на європейській території становить 1600—2460°С, на азі-
атській — 1400—1750°С. Протягом року на європейській терито-
рії випадає 500—700 мм опадів, на азіатській — 350—500 мм. Кое-
фіцієнт зволоження майже на всій території області становить
1,00—1,33. Лише в Прибалтійській провінції він >1,33. Все це
сприяє широкому розвитку землеробства.

Рослинність. На півночі області поширені північнотайгові ліси
і лісотундрові рідколісся. В європейській частині області вони
представлені в основному ялиновими, ялиново-березовими і сосно-
вими лісами, в Західному Сибіру — ялиново- і сосново-модринови-
ми лісами. На поверхні грунту ростуть зелені мохи, чагарнички
(чорниця, буяхи, багно, тощо), лишайники. Органічні рештки на
поверхні грунту розкладаються дуже повільно. Це зумовлює на-
копичення великої кількості біомаси в лісовій підстилці.

В рослинному покриві середньої тайги переважають ялинові
(темнохвойні) ліси, а на території Західно-Сибірської низовини—
ялиново-ялицево-кедрові. Поверхня грунту вкрита гіпновими моха-
ми і чагарничками. На пісках ростуть соснові ліси. Трав’янистих
рослин в лісах середньої тайги дуже мало. Біомаса лісової під-
стилки також розкладається дуже повільно.

Південнотайгові ліси представлені мішаними хвойно-широко-
листяними і широколистяними лісами з багатим трав’янистим по-
кривом. На піщаних грунтах ростуть соснові і сосново-дубові ліси.
На території Західного Сибіру сформувались ялиново-кедрово-яли-
цеві ліси, серед яких зустрічаються березові і осикові. Біологічна
продуктивність їх неоднакова. Вона наростає з півночі на південь
(табл. 12).

Грунтоутворюючі породи. Європейська частина області вкрита
переважно породами льодовикового і водно-льодовикового похо-

Таблиця 12. Показники біологічної продуктивності ялинових лісів тайгово-лі-
сової зони (за Забоєвою, 1975; Родіним і Базилевич, 1975)

Підзона	Загальна фітомаса, ц/га	Щорічний приріст, ц/га	Опад, ц/га	Надходження у грунт азоту і золь- них елементів, кг/га
Північна тайга Середня тайга Південна тайга

дження. Основними породами на цій території є моренні і водно-
льодовикові відклади. Моренні відклади поширені головним чином
в межах Валдайського зледеніння. Є вони і на інших територіях
області. Мають різний механічний склад, є карбонатні і безкарбо-
натні. В північних районах області грунти формуються на глинис-
тих озерно-льодовикових відкладах. На території Полісько-Дніп-
ровської, Мещорської, Верхньоволзької та інших низовин пошире-
ні водно-льодовикові відклади, які мають піщаний або супіщаний
механічний склад. В центральних та південних районах залягають
покривні суглинки і глини та лесовидні суглинки. На стародавніх
терасах великих річок грунтоутворюючою породою є стародавньо-
алювіальні, переважно піщані та супіщані, відклади; в заплавах —
сучасні алювіальні відклади.

Територія Західного Сибіру також вкрита породами льодовико-
вого походження. В північних районах поширені моренні піски, су-
піски, суглинки та лесовидні суглинки, а в південних — важкі і се-
редні пилуваті суглинки.

Рельєф. Європейсько-Сибірська область розташована в основ-
ному в межах Східно-Європейської рівнини, де є як височини, так
і низовини. Найбільшими височинами є Литовсько-Білоруська,
Валдайська, Смоленсько-Клинсько-Дмитрівська, Тиманський кряж
та ін. Характерними елементами їх рельєфу є пасма і горби, між
якими розташовані озера та болотні грунти. Горбисто-хвилястий
характер рельєфу зумовлений сильним розчленуванням річковими
долинами, балками, ярами.

Найбільшими низовинами у цьому регіоні є Мещорська, Полісь-
ко-Дніпровська, Верхньоволзька та ін. Вони мало розчленовані і
слабкохвилясті. На їх території багато озер і боліт.

Західно-Сибірська низовина являє собою плоску, слабкодрено-
вану, заболочену територію.

Зональним типом Європейсько-Сибірської області є підзолистий
грунт. В межах кожної підзони виділено зональні підтипи цього
типу.

Грунти північної тайги. Основними підтипами цієї підзони є
глейово-підзолисті та підзолисті ілювіально-залізисто-гумусні
грунти. Значні площі тут зайняті болотними грунтами.

Глейово-підзолисті грунти (поверхнево-глейово-підзолисті) фор-
муються на суглинкових переважно озерно-льодовикових відкла-
дах і мають таку будову (рис. 24, 7).

Горизонт О — лісова підстилка, напіврозкладена маса органіч-
них решток, потужність до 5 см.

Горизонт E_g — підзолисто-елювіально-глейовий, сизувато-сі-
рого забарвлення, потужність 5—10 см.

Горизонт В — перехідний, сірувато-жовтий, в нижній частині
ілювіальний, потужність до 30 см.

Рис. 24. Схематична будова грунтів Європейсько-Сибір-
ської тайгово-лісової області:

1 — глейово-підзолистий грунт; 2 — підзолистий ілювіально-гумус-
ний грунт, 3 — підзолистий грунт; 4 — дерново-підзолистий грунт.

Горизонт С — неоглеєна щільна супісь, бурувато-жовтого за-
барвлення.

Отже, характерними морфологічними ознаками цих грунтів є
відсутність гумусного горизонту і наявність поверхневого огле-
ення.

Генетичні особливості глейово-підзолистих грунтів зумовлені
насамперед промивним водним режимом і тривалим поверхневим
застоєм води навесні і восени. Продукти розкладання лісової під-
стилки зумовлюють високу кислотність по всьому профілю. Ступінь
насиченості основами елювіального горизонту становить менше-
20%. Вміст гумусу 2—4%, в його складі переважають фульво-
кислоти (С_гк: С_фк = 0,2—0,5).

За глибиною нижньої межі підзолистого горизонту глейово-під-
золисті грунти поділяють на чотири види: поверхнево-підзолисті

(E < 5 см), мілкопідзолисті (E 5—20 см), неглибокопідзолисті
(E 20—30 см) і глибокопідзолисті (E > 30 см).

Підзолисті ілювіально-гумусні грунти сформовані на давньо-
алювіальних і флювіогляціальних пісках та щебенюватих породах
в межах Балтійського кристалічного щита. Вони мають таку будо-
ву профілю (див. рис. 24, 2).

Горизонт О — лісова підстилка, шар відмерлих решток хвойних
рослин на різних стадіях розкладання. Потужність до 6—8 см.

Горизонт Е — підзолистий, майже білий, піщаний. Потужність
2—4 см.

Горизонт В ₁ — ілювіальний, яскраво-коричневий, або іржаво-
бурий. Потужність до 10—20 см.

Горизонт В ₂ — ілювіальний, перехідний, іржаво-бурий колір
зникає зверху донизу. Потужність 20—30 см.

Горизонт С — грунтоутворююча порода, — сірий пісок з вклю-
ченнями валунів та щебеню.

Характерними ознаками цих грунтів є відсутність гумусного го-
ризонту і оглеєння. Інтенсивне промивання зумовлює нерівномір-
ний розподіл органічних речовин по профілю. В горизонті Е вміст
їх різко зменшується (1—3%) і знову різко збільшується в ілюві-
альному горизонті В ₁ (5—6%). В складі гумусу переважають
фульвокислоти (С_гк: С_фк = 0,3—0,5), що зумовлює високу кислот-
ність (рН водна 3,5—4,0) і ненасиченість основами.

Характерною рисою грунтового покриву підзони є наявність
значних площ, зайнятих інтразональними болотно-підзолистими і
болотними торфово-глейовими грунтами.

Болотно-підзолисті грунти формуються на слабкодренованих ді-
лянках та в неглибоких пониженнях під заболоченими ялиновими
і сосново-ялиновими лісами. Ці території періодично перезволожу-
ються поверхневими та грунтовими водами. Такі умови зумовлю-

ють накопичення на поверхні грунту напіврозкладених рослинних
решток (торфу), оглеєння профілю і формування підзолистого го-
ризонту.

Грунти цього типу поширені також в підзонах середньої і пів-
денної тайги. За характером органічного горизонту виділяють три
підтипи: торф’янисті, дернові і перегнійні. Торф’янисто-підзолисті
поверхнево-оглеєні грунти формуються переважно в підзонах пів-
нічної і середньої тайги. Дерново-підзолисті і перегнійно-підзолис-
ті поверхнево- і грунтово-оглеєні грунти характерні для південної
тайги.

Болотні торфово-глейові грунти формуються в умовах надмір-
ного зволоження атмосферними або грунтовими водами під специ-
фічною рослинністю. В генезисі цих грунтів чітко виражений про-
цес формування потужного торфового горизонту. Вони поширені
по всій території Європейсько-Сибірської області. Залежно від по-

ходження їх поділяють на два типи: торфові болотні верхові і тор-
фові болотні низинні. В межах кожного типу виділяють два підти-
пи: торф’янисто-глейові (потужність торфу менше 50 см) і торфові
(потужність торфу більше 50 см).

Торфові болотні верхові грунти формуються на вододілах, пе-
резволожених атмосферними водами, під рослинністю верхових бо-
літ (сфагновий мох, напівчагарники, сосна, ялина, береза). Вони
бідні на зольні елементи (2,4—6,5%), мають сильнокислу реак-
цію, слабко насичені основами (10—30%).

Торфові болотні низинні грунти формуються на понижених ді-
лянках рельєфу (глибокі депресії, заплави річок, водно-льодовико-
ві низовини тощо) під евтрофною і мезотрофною рослинністю (осо-
ки, очерет, гіпнові мохи, вільха, верба, береза та ін.). Вони мають
слабкокислу реакцію, високий ступінь насиченості основами і ви-
соку зольність (6,5—10%).

У межах північнотайгової підзони виділяють три грунтові про-
вінції (Кольсько-Карельську, Онезько-Печорську і Нижньооб-
ську), які різняться між собою за характером підзолоутворення
та поверхневого оглеєння.

Грунти середньої тайги. На міжрічкових просторах середньо-
тайгової підзони в автоморфних умовах під покривом хвойних лісів
формуються типові підзолисті грунти — підзональний підтип типу
підзолистих грунтів.

Процес формування підзолистих грунтів аналогічний формуван-
ню глейово-підзолистих, але тут чітко проявляється процес підзо-
лоутворення та інші риси цього типу. Крім того, у підзолистих
грунтів оглеєння немає або воно дуже слабко виражене
Підзолисті грунти мають таку будову профілю (див. рис. 24,3):
Горизонт О — лісова підстилка, потужність 5—10 см
Горизонт ОА — слабкорозвинений гумусний горизонт, потуж-
ність 3—5 см, сірого забарвлення.

Горизонт Е — підзолистий, елювіальний світло-сірого білястого-
забарвлення, структура пластинчаста неміцна, щільний. Потуж-
ність коливається від кількох до 30 см.

Горизонт В — перехідний, ілювіальний, червонувато-бурий, ір-
жаво-бурий або чорно-бурий. В нижній частині залізомарганцеві
новоутворення.

Горизонт С — супіщано-суглинкова грунтоутворююча порода.

Типові підзолисті грунти поділяють на види за двома ознаками:
1. За глибиною опідзолювання від нижньої межі горизонту О (ана-
логічно класифікації глейово-підзолистих) на поверхнево-підзо-
листі — до 5 см; мілкопідзолисті — до 20 см; неглибокопідзолис-
ті — до 30 см і глибокопідзолисті — понад 30 см 2. За ступенем
підзолистості на слабкопідзолисті — горизонт Е виражений лише
плямами; середньопідзолисті — горизонт Е суцільний, його потуж-

ність і потужність горизонту А приблизно однакові; сильнопідзо-
листі — горизонт Е суцільний і має значно більшу потужність, ніж
горизонт А; підзоли — горизонт Е великої потужності, горизон-
ту А практично немає.

Підзолисті грунти належать до груп сильнокислих і кислих
грунтів, вони слабко насичені основами (15—20%), мають низьку
ємкість вбирання (10—15 мг-екв на 100 г грунту), низький вміст
гумусу (1—3%) і поживних елементів, несприятливі фізичні влас-
тивості.

Крім типових підзолистих в середньотайговій підзоні пошире-
ні підзолисті ілювіально-гумусні, болотно-підзолисті, болотні і дер-
пово-підзолисті грунти.

Грунти південної тайги. Основним фоном грунтового покриву
південнотайгової підзони є дерново-п