Червоно-бурі грунти сухих саван

Зони червоно-бурих грунтів чітко виражені в
Африці між 15° і 30° пн. ш. та на півдні на підгірних рівнинах на
захід від Драконових гір. Порівняно невеликі масиви цих грунтів
є в Мексиці, Бразилії, Індії, Південно-Східній Азії та Австралії

Формуються в районах з тривалістю сухого сезону 5—6 міся-
ців і річною сумою опадів 400—800 мм. Середньорічна темпера-
тура 24—28°С. Кілька місяців опадів не буває зовсім, а в сезон
дощів часто бувають зливи. Коефіцієнт зволоження у сезон до-
щів 0,6—0,8, а в сухий — 0,3—0,4.

Тваринний і рослинний світ сухих саван дуже різноманітний,
біологічний кругообіг високоємкий і інтенсивний. Тут висока щі-
льність життя і довгі харчові ланцюги. Загальна біомаса сухих
саван становить 500—1500 ц/га.

Рослинний покрив представлений своєрідною формацією, яку
називають сухою саваною. На широких просторах, вкритих тра-
в’янистою рослинністю, поодиноко ростуть великі дерева: баобаб, акації, чагарники.

Взимку, коли в саванах жарко і сухо, дерева скидають листя, трави висихають. В сезон дощів савана зеленіє, трави виростають
до 1 м і вище.

Біологічна продуктивність природного рослинного покриву до-
сягає 80—100 ц/га, значна частина якого припадає на кореневу
систему. Більша частина біомаси в цей же рік знищується шля-
хом мінералізації і поїдання численними дикими тваринами. На-
земну фітомасу у великій кількості поїдають крупні травоїдні
ссавці: слони, носороги, зебри, жирафи, антилопи, мавпи, за яки-
ми полює велика кількість хижаків — леви, гепарди, гієни, шака-
ли. Крім того, як надземну, так і підземну масу інтенсивно поїда-
ють терміти. Все це призводить до того, що на поверхні грунту не
формується підстилка.

Профіль червоно-бурих грунтів чітко диференційований на го-
ризонти за механічним складом і морфологічними ознаками. Чер-
воно-бурі грунти Індії мають таку будову (див. рис. 28, 3 ):

Горизонт А — гумусний, червонувато-бурий, супіщаний або
суглинковий, брилисто-грудкуватої структури, щільний. Потуж-
ність 15—20 см.

Горизонт В ₁ — перехідний, темно-червонувато-бурий, глинис-
тий, нечітко виражена призматична структура, щільний. Потуж-
ність 25—30 см.

Горизонт В ₂ — перехідний, червонувато-бурий, глинистий, щі-
льний, з призматичною структурою. Потужність 70—80 см.

Горизонт С — грунтоутворююча порода жовтувато-червоного
забарвлення, глинистого механічного складу, містить карбонати.
Червоно-бурі грунти містять 1—2% фульватного гумусу. Ма-
ють невисоку (10—20 мг-єкв на 100 г грунту) ємкість вбирання,
слабкокислу або нейтральну реакцію в гумусному і слабколужну
в перехідних горизонтах.

18.3.2. Коричнево-червоні грунти ксерофітних
лісів і чагарників

Великі масиви коричнево-червоних грунтів по-
ширені в південній частині Африки між 7° і 18° пд. ш. і на сході
Бразилії (Бразильське плоскогір’я). Невеликі масиви цих грунтів
є в середній частині басейну р. Парагвай та на Ефіопському на-
гір’ї (Кенія, Сомалі, Ефіопія).

Коричнево-червоні грунти, як і червоно-бурі, формуються в
умовах постійно високих температур і різкої зміни зволоження
за сезонами року. Ця характерна особливість гідротермічного
режиму грунтів ксерофітних лісів зумовлює спрямованість про-
цесів грунтоутворення і вивітрювання. В зв’язку з цим коричнево-
червоні і червоно-бурі грунти є близькими типами за характером
генезису, морфологією, складом і властивостями. Деякі відміни між ними зумовлені різною кількістю атмосферних опадів і золь-
ністю рослинного опаду сухих саван і сухих лісів.

Коричнево-червоні грунти формуються в умовах більш воло-
гого клімату В цих умовах випадає понад 1000—1300 мм на рік,
а зимовий сухий сезон триває 4—5 місяців.

Рослинність цієї зони представлена різними формаціями листо-
падних (у сухий зимовий період) порід дерев і чагарників, які
утворюють рідколісся з густим трав’янистим покровом (саванні лі-
си). В Південній Африці переважають деревні породи родини бо-
бових та мімозових. Для Бразильського плоскогір’я характерна
формація рідколісся компус-серрадус. В її складі багато злаків,
зокрема чаппаро і бородач, низькорослих пальм, кактусів та ін-
ших сукулентів.

Щорічний рослинний опад сухого тропічного лісу становить
75—115 ц/га. Біомаса органічних решток майже повністю розкла-
дається протягом року.

Важливу роль у формуванні коричнево-червоних грунтів ві-
діграють мурахи і терміти. Вони сприяють оструктуренню і аера-
ції грунтової маси. Часто весь гумусний горизонт цих грунтів скла-
дається з розсипчастої маси дрібних капролітів. Ходи термітів,
які пронизують весь профіль грунту, часто заповнені органічними
напіврозкладеними рештками, які вони принесли з поверхні грун-
ту. Завдяки цим комахам грунтова маса глибоко переміщується,
прискорюється гуміфікація органічних решток.

Коричнево-червоні грунти належать до групи фералітних грун-
тів. Грунтова маса збагачена залізистими конкреціями, поверх-
ня грунту вкрита залізистою кіркою У гумусному горизонті
міститься близько 2% гуматно-фульватного гумусу. Реакція грун-
тового розчину гумусного горизонту слабкокисла (рН = 6,0—6,5),
нижніх горизонтів, які містять карбонати, — слабколужна (рН =
= 7,2 — 7,5)

У породі і грунті переважають мінерали каолінової групи, які
зумовлюють низьку ємкість вбирання (4—6 мг-екв на 100 г грун-
ту).

Коричнево-червоні грунти використовують у землеробстві. Під
час освоєння їх виникає небезпека ерозії і дефляції.

Чорні тропічні грунти

Загальна площа чорних тропічних грунтів світу
становить близько 235 млн га (Дюдаль, 1964). Значні території
ці грунти займають в Австралії, Африці та Індії. Вони належать
до групи інтразональних грунтів.

Особливості генезису, морфології, висока родючість цих грун-
тів здавна привертали увагу грунтознавців. Вони описані в бага- тьох країнах світу під різними назвами: «чорні глини», «бавовня-
ні грунти», «вертисолі». Крім того, вони мають ряд місцевих назв:
«регури» — в Індії, «тін-суда», «фірки», «бадоб» — в Північній
Нігерії, «блек турф» — в Південній Африці, «терра негра» — в
Південій Америці та ін. У вітчизняній літературі їх називають
«чорними тропічними», «чорними монтморилонітовими злитими
(злитоземами)», «чорними злитими тропічними».

Характерною умовою формування цих грунтів є режим періо-
дичного високого стояння грунтових вод або верховодки, тобто
сезонного грунтового зволоження. Інші кліматичні фактори (тем-
пература, опади) приблизно такі самі, в яких формуються червоно-
бурі і коричнево-червоні грунти. Більшість масивів чорних тро-
пічних грунтів перебуває в комплексі саме з цими зональними
грунтами.

Ці грунти розвиваються здебільшого на плоских слабкорозчле-
нованих рівнинах або в депресіях, в заплавах річок та на тера-
сах озер. Більшість чорних тропічних грунтів є палеогідроморф-
ними і гідроморфними. Подекуди вони утворюються в елювіаль-
них ландшафтах на породах з певними властивостями.

Як правило, чорні тропічні грунти формуються на породах,
які багаті на основи: габро, базальти, трапи, вапняки, вулканіч-
ний попіл, осадові безкварцеві глини тощо. Вивітрювання таких
порід в умовах перемінно-вологого клімату, при нейтральній та
лужній реакціях, спричинює утворення вторинних мінералів монт-
морилонітової групи, які зумовлюють високу ємкість вбирання
(до 60 мг-екв на 100 г грунту).

Важливою умовою в генезисі чорних тропічних грунтів є аку-
муляція на понижених ділянках рельєфу продуктів площинного
змивання грунтів з оточуючих територій (родючий мул, розчине-
ні поживні елементи). Колір продуктів змиву здебільшого чор-
ний, оскільки в їх складі багато гумусних рочовин. Таким чином,
чорні тропічні грунти формуються за наявності геохімічного спо-
лучення, тобто за участю хімічних сполук, принесених з прилег-
лих територій.

Особливості генезису чорних тропічних грунтів — один з прик-
ладів впливу грунтоутворюючої породи на географію грунтів.

Гідротермічні умови цих територій сприяють інтенсивному роз-
витку злакових трав, серед яких можуть рости окремі дерева, гру-
пи дерев або чагарників.

Утворюються так звані трав’янисті ландшафти — злаковники,
продуктивність яких значно більша, ніж трав’янистої рослинності
оточуючих субаридних ландшафтів. Щорічний опад фітомаси ста-
новить приблизно 40—50 ц/га. Органічна маса швидко розклада-
ється мікроорганізмами.

У різних районах поширення будова чорних тропічних грун- тів неоднакова, класифікація їх недосконала. Далі описано уза-
гальнену будову тропічних грунтів (див. рис. 28, 4).

Горизонт А — гумусний, чорного або коричнево-сірого забарв-
лення, горіхуватої структури. В нижній частині злитий, щільний,
кубо- або призмоподібної брилистої структури. Можлива наяв-
ність карбонатів і залізистих конкрецій. Потужність 50—100 см.

Горизонт АСса— гумусний перехідний, жовтувато-бурого тем-
ного забарвлення з сизуватими та іржавими плямами, глинисто-
го механічного складу, з великою кількістю карбонатних новоут-
ворень, інколи трапляються залізо-марганцеві конкреції.

Горизонт Сса — монтморилонітова глина або монтморилоніто-
ва кора вивітрювання масивних порід.

Чорні тропічні грунти по всьому профілю (до глибини 100—
180 см) містять мало гумусу (0,5—3,0%). У верхній частині гу-
мусного горизонту переважають гумінові кислоти, а вглиб по про-
філю — гуміни. Більша частина профілю має лужну реакцію (рН =
= 7,5—8,0) і високу ємкість вбирання (40—60 мг-екв на 100 г грун-
ту). Грунтовий профіль насичений в основному кальцієм і магнієм.

Наступною характерною особливістю чорних тропічних грунтів
є процеси попереднього набухання і усадки грунтової маси. Це
зумовлено наявністю великої кількості монтморилонітів та інших
глинистих мінералів, здатних сильно набухати при зволоженні.
При цьому в грунті виникає сильний внутрішньогрунтовий тиск,
який руйнує структурні утворення, деформує грунтову масу і
спричинює сковзання пластичних глинистих мас відносно одна од-
ної і виштовхування їх до поверхні. З’являються глянцеві площи-
ни сковзання, які в зарубіжній літературі називають «слікенсай-
дами».

У сухий сезон об’єм грунтової маси зменшується і грунт роз-
тріскується на значну глибину (100—150 см). Поверхня грунту
ділиться на полігональні форми з шириною тріщин 2—3 см. З по-
чатком дощового сезону в тріщини легко затікає вода і змиває
туди грунтову масу з поверхні грунту. Наступного року цей про-
цес повторюється. В результаті грунтова маса переміщується на
глибину утворення тріщин. Цей процес перешкоджає диференці-
ації верхньої частини профілю на генетичні горизонти і зумовлює
рівномірне забарвлення чорних тропічних грунтів на значну гли-
бину.

В літературі є кілька пояснень причин темного забарвлення
цього типу грунтів. Найбільш логічним є пояснення К. Р. Вандер-
Мерве і П. Фагелера, які вважають, що темне забарвлення цих
грунтів зумовлене особливим складом гумусу. Вони показали, що
в складі гумусу чорних грунтів Південної Африки і Бразилії пе-
реважають гумін і ульмін, які мають інтенсивно чорне забарвлен-
ня. Ці гумусні речовини слабко розчинні в грунтовому розчині і міцно з’єднані з частинками глини, вкриваючи їх тонкою плів-
кою.

Незважаючи на погані водно-фізичні властивості, низький вміст
гумусу і поживних елементів (NPK), чорні тропічні грунти є ви-
сокородючими грунтами тропічного поясу, їх широко використо-
вують у землеробстві.

На цих грунтах вирощують бавовник, зернові, цукрову трости-
ну та інші культури. Ефективними заходами поліпшення їх влас-
тивостей є внесення органічних і мінеральних добрив, сидерація,
піскування невеликих ділянок.

За родючістю до чорних тропічних грунтів подібні лучні грун-
ти. саван, невеликі масиви яких поширені в Африці і Південній
Америці. Це типові гідроморфні грунти тропіків, які межують з
тропічними болотами. Крім того, з групи гідроморфних у ксеро-
фітно-лісових і саванних областях поширені алювіальні грунти і
тропічні солонці і солоді. Останні поширені в Австралії на соле-
носних породах.

Землеробство в саванних і ксерофітно-лісових областях слаб-
корозвинене. Освоєно всього близько 80 млн га (5% загальної
площі), переважно в густонаселених районах (Південна Африка,
Південна Америка, Індія). Найбільше освоєно чорних тропічних
грунтів — близько 40 млн га, або 20% їх території. Освоєно знач-
ні площі лучних грунтів, а найменше червоно-бурих.

На цих грунтах переважає екстенсивна форма господарювання.
Тут вирощують, як правило, один урожай на рік. В Африці ще й
досі застосовують перелогову систему землеробства, освоюючи
нові ділянки, природну рослинність випалюють.

Заходи, що потребують великих капіталовкладень (зрошення,
внесення мінеральних добрив), застосовують на невеликих пло-
щах. Зрошення застосовують лише на рисових та бавовникових
плантаціях.

У цих областях є значний резерв (приблизно 200—300 млн га)
орнопридатних грунтів, але їх освоєння потребує значних капі-
таловкладень і людської праці.

18.4. ГРУНТИ НАПІВПУСТИННИХ І ПУСТИННИХ
ОБЛАСТЕЙ ТРОПІЧНОГО ПОЯСУ

Території тропічних напівпустинь і пустинь пере-
бувають під впливом сухих пасатних вітрів, віддалені від еквато-
ра і межують з субтропічними пустинями. Тропічні напівпустині і
пустині є на всіх континентах, їх загальна площа становить близь-
ко 1220 млн га. Виділяють 4 грунтово-біокліматичні області:

1. Південно-Американська (північ Чилі і тропічні пустині Ти-хоокеанського узбережжя).

2. Афро-Азіатська (найкрупніша область, яка охоплює південь
Сахари і південну частину Аравійського півострова).

3. Південно-Африканська (пустині Калахарі і Наміб).

4. Австралійська (займає центральну частину материка).
У цих областях виділяють дві грунтові зони: червонувато-бурих
грунтів опустинених саван і грунтів тропічних пустинь.

Червонувато-бурі грунти разом з гідроморфними (сірі злиті і
алювіальні) займають близько 460 млн га. Формуються при річ-
ній сумі атмосферних опадів менше 300 мм. Тривалість вологого
сезону не більше 1—2 місяців. Рослинність — низькотравні роз-
ріджені опустинені савани.

Профіль червонувато-бурих грунтів схожий на профіль червоно-
бурих сухих саван, але грунти напівпустинь мають менший сту-
пінь фералітизації, менший вміст гумусу і інтенсивніше буре за-
барвлення.

Землеробство в зоні напівпустинь можливе лише при зро-
шенні.

Глинисті, кам’янисті і піщані пустині тропіків займають близь-
ко 760 млн га. Суцільного грунтового покриву в цих районах немає.
Повнопрофільні грунти формуються лише в долинах річок та
оазисах.

Примітивні пустинні грунти Аравійського півострова мають
недиференційований профіль. На глибині 35—100 см містять щіль-
ні трубкоподібні накопичення карбонатів і гіпсу. В долинах рі-
чок з періодично сухими руслами (ваді) поширені лучно-солонча-
кові грунти. На цих грунтах при зрошенні вирощують фінікову
пальму.

У пустинях Наміб і Калахарі, там де випадає понад 90 мм
опадів, поширені сіруваті і буро-сіруваті піщані грунти з недифе-
ренційованим профілем. При меншій кількості опадів формуються
червоні піщані і примітивні пустинні грунти.

Значну частину рівнинної Сахари займають піщані пустині
ерги та кам’янисті пустині гамади. На території оазисів сформу-
валися солончакуваті лучні і типові солончаки.

Найкрупнішим оазисом Північної Африки є долина і дельта
р. Нілу. Тут поширені алювіальні лучні і алювіально-болотні грун-
ти, солончаки і такири. Щорічно значна площа заплави і дельта Ні-
лу затоплюється. Паводкові води приносять і відкладають в доли-
ні новий шар алювію різного механічного складу. В середньому на
1 га площі щороку надходить від 4 до 10 т мулу, який містить
400—450 кг органічних речовин і до 200 кг мінеральних солей.
Загальна потужність мулу досягає 5—9 м.

Розділ 19
СОЛОНЧАКИ, СОЛОНЦІ І СОЛОДІ

Засоленими називають грунти, які містять в сво-
єму складі таку кількість легкорозчинених солей, яка згубно впли-
ває на сільськогосподарські рослини. До них належать солончаки,
солончакуваті грунти, солонці і солоді. Значний вклад у вивчен-
ня засолених грунтів внесли К. Д. Глінка, В. С. Богдан, М. О. Ді-
мо, В. А. Ковда (Росія), О. Н. Соколовський, О. М. Можейко (Ук-
раїна), Є. Гільгард (США), Ж. Обер (Франція), І. Сабольч
(Угорщина) та ін.

Засолені грунти поширені на всіх континентах, особливо в су-
хих степах, напівпустинях і пустинях суббореального і субтропіч-
ного поясів. В Україні ця група грунтів поширена в південних ра-
йонах.

Площа всіх засолених грунтів земної кулі понад 240 млн га
(О. В. Лобова, О. В. Хабаров, 1983).