Зона звичайних і південних чорноземів

Умови грунтоутворення. Зона звичайних і пів-
денних чорноземів простягається суцільною смугою від Молдови
до Алтаю, а далі окремими островами до Великого Хінгану.

Клімат зони континентальний. Континентальність наростає з
заходу на схід. Середньорічна температура в Європейській части-
ні зони становить +8—10°С, за Уралом –2—3°С. Сума тем-
ператур >10°С відповідно 2300—3500°С. Тривалість вегетацій-
ного періоду становить 140—180 днів на заході і 97—140 днів на
сході.

Характерною умовою формування чорноземів Степу є непро-
мивний водний режим. Середньорічна сума опадів в межах зони
становить 400—500 мм на заході і 250—350 мм на сході. Тут часто
повторюються роки з посушлими періодами.

Рослинність зони на цілинних ділянках представлена різно-
травно-злаковими та злаковими угрупованнями, загальна біомаса
яких коливається від 200 до 300 ц/га. Щорічний опад трав’янистих
рослин в середньому становить 200 ц/га.

Велику роль у формуванні чорноземів Степу відіграють дощо-
ві черви, чисельність яких досягає 100 особин і більше на 1 м².
Така кількість червів здатна щороку викидати на поверхню до
200 т грунтової маси на 1 га. Частки грунту, які разом з рослин-
ними рештками потрапляють у травний канал дощових червів,
утворюють міцні глинисто-гумусні комплекси — капроліти. Саме
вони становлять основу зернистої структури чорноземів. На цілин-
них ділянках Степу мешкає значна кількість хребетних земле-
рийних тварин (кроти, ховрахи, миші, бабаки тощо), які перемі-
шують і викидають на поверхню велику кількість грунту.

Непромивний водний режим, континентальний клімат і над-
ходження біологічної маси переважно у вигляді відмерлих коренів
трав’янистих рослин сприяють накопиченню стійких форм гумус-
них речовин.

Чорноземи звичайні поширені в північній частині Степу на во-
доділах і лесових терасах річок. Характерною ознакою їх є наяв-
ність карбонатних новоутворень (білозірка) нижче гумусного го-
ризонту. В Україні цей підтип грунту сформувався під різнотрав-
но-типчаково-ковиловою рослинністю і займає 10,4 млн га.

Профіль чорнозему звичайного має таку будову (див.
рис. 25, 6):

Горизонт О — степова повсть. Шар відмерлих решток трав’я-
нистих рослин потужністю 1—2 см.

Горизонт А — гумусний, темно-сірий або чорний, структура
зерниста або грудкувато-зерниста, потужність 40—80 см.

Горизонт В₁ — верхній перехідний, темно-сірий з слабким бу- руватим відтінком, грудкувато-зернистої структури, потужність
20—30 см.

Горизонт В₂ — нижній перехідний, карбонатний, темно-бурий,
грудкувато-горіхуватий, потужність 30—40 см.
Горизонт С — грунтоутворююча порода.

У нижній частині профілю багато ходів землерийних тварин.
Чорноземи звичайні містять від 4 до 6% гумусу, у складі яко-
го переважають гумінові кислоти (С_гк: С_фк = 2,0—3,5). Сума
увібраних основ становить 30—50 мг-екв на 100 г грунту. Ступінь
насиченості основами досягає 95—97%.

З півночі на південь зони наростає посушливість клімату, вна-
слідок чого зменшуються потужність гумусного горизонту і вміст
гумусу. Одночасно ближче до поверхні грунту підходять горизон-
ти скупчення карбонатів і гіпсу.

За потужністю гумусного горизонту чорноземи звичайні поді-
ляють на глибокі (85—129 см), середньоглибокі (65—85 см) і
неглибокі (45—65 см). За вмістом гумусу їх поділяють на серед-
ньо- (5—6%) і малогумусні (4—5%).

Чорноземи південні поширені в південній частині степової зо-
ни. На території України підзона цих грунтів простягається від
нижньої течії Дунаю до Азовського моря в межах Одеської, Ми-
колаївської, Херсонської, Дніпропетровської і Запорізької облас-
тей. Сформувались вони під типчаково-ковиловими степами в умо-
вах посушливого клімату.

За будовою профілю вони нагадують чорноземи звичайні, але
мають меншу потужність гумусного горизонту (25—60 см), мен-
ший вміст гумусу (3—5%) і нижчу ємкість вбирання (див. рис. 25,
7). Це зумовлено меншою продуктивністю біологічної маси та
інтенсивним її розкладанням мікроорганізмами, що призводить
до утворення простих сполук. Реакція грунтового розчину півден-
них чорноземів нейтральна або слабколужна (рН = 6,5—7,5).
Карбонати наявні вже в горизонтах А і АВ. На глибині 2—3 м
бувають скупчення (друзи) гіпсу та інших солей.

За вмістом гумусу чорноземи південні поділяють на малогу-
мусні (> 3%) і слабкогумусні (< 3%).

Степова зона в системі грунтово-географічного районування
включає дев’ять провінцій: Придунайську, Південно-Українську,
Передкавказьку, Південно-Руську, Заволзьку, Північно-Казах-
станську, Передалтайську, Мінусінську і Забайкальську.

На території України виділено дві провінції. Південно-західна
частина Одеської області входить до Придунайської провінції.
Основними грунтами цієї території є звичайні і південні малогу-
мусні міцелярно-карбонатні чорноземи, які тотожні міцелярно-
карбонатним чорноземам країн Дунайського басейну (Румунія,
північна Болгарія, Югославія, Словаччина та ін.). Характерною особливістю грунтів цієї провінції є потужний гумусний гори-
зонт — 80—120 см у звичайних і 70—100 см у південних чорнозе-
мів. Карбонатні новоутворення представлені у вигляді псевдомі-
целію. Тому до їх назви і додають епітет міцелярно-карбонатні.

Південно-Українська провінція займає територію від Дністра
до Сіверського Дінця. Чорноземи цієї провінції відрізняються від
чорноземів східних провінцій більшою потужністю гумусного го-
ризонту і меншою гумусованістю. Уздовж південної межі провін-
ції простягається вузька смуга солонцюватих чорноземів, виник-
нення яких зумовлено інтенсивним випаровуванням грунтових
вод.

Грунти сухих степів

В умовах сухих степів формуються каштанові грун-
ти. Вони простягаються широкою смугою від Східного Перед-
кавказзя до Алтаю. На території України сухостепові грунти
займають безстічні рівнини між річками Дніпро і Молочна та
північну частину степового Криму.

Умови грунтоутворення. Характерною особливістю клімату зо-
ни сухих степів є перевага випаровування над річною сумою опа-
дів. Коефіцієнт зволоження тут становить 0,3—0,5. Протягом року
в зоні випадає 200—400 мм опадів, а випаровується 340—875 мм.

Термічні умови зони мають такий самий характер, як і сте-
пової зони. З заходу на схід посилюється континентальність,
знижується середньорічна температура, зменшується сума темпе-
ратур >10°С від 3300—3500 до 1600—2100°С, скорочується пері-
од вегетації від 180—190 днів до 110—129 днів, зменшується кі-
лькість опадів від 350—400 до 200—300 мм. Сніговий покрив
незначний і, як правило, здувається вітром.

Рослинність представлена типчаково-ковиловими (європей-
ська частина зони), ковилово-типчаково-полиновими (Казахстан),
полиново-злаковими (Тува) та злаково-полиновими чагарникови-
ми степами (Забайкалля). Біомаса сухих степів становить близь-
ко 100 ц/га. Органічний опад інтенсивно розкладається мікроор-
ганізмами. З органічною масою щороку в грунт надходить 150—
160 кг/га азоту і зольних елементів.

Темно-каштанові і каштанові грунти зони сухого степу форму-
ються на лесовидних суглинках, які місцями збагачені грубими
уламками місцевих корінних порід. На значних територіях грун-
тоутворюючі породи засолені.

Важливу роль у формуванні сухостепових грунтів відіграють
форми мезо- і мікрорельєфу, зокрема, дрібносопкових Централь-
ного Казахстану і форми гривистого рельєфу на правобережжі
Іртиша.

Рис. 26. Грунти сухих степів, напівпустинь і пустинь:

1 — темно-каштановий; 2 — каштановий; 3 — світло-каштановий; 4 — бурий пустинно-
степовий: 5 — сіро-бурий пустинь.

Морфологічний профіль каштанових грунтів складається з та-
ких горизонтів (рис. 26):

Горизонт А — гумусно-акумулятивний, сірувато-каштанового
забарвлення, структура грудкувата, потужність 15—25 см.

Горизонт В — перехідний, забарвлення гумусного горизонту
донизу зникає, посилюється буре забарвлення, структура крупно-
грудкувата.

Горизонт С — грунтоутворююча порода. Лесовидний, часто
щебенюватий, жовто-бурого забарвлення суглинок з карбонатни-
ми новоутвореннями. На глибині 1—1,5 м є скупчення новоутво-
рень борошнистого гіпсу.

Темно-каштанові грунти за будовою і властивостями подібні
до чорноземів південних. Вони містять 3—5% гумусу, у складі
якого переважають гумінові кислоти (С_гк: С_фк = 1,5—2,5). Єм-
кість вбирання становить 25—30 мг-екв на 100 г грунту.

Реакція грунтового розчину верхнього горизонту нейтральна,
нижніх горизонтів слабколужна або лужна.

Підтип каштанових грунтів поширений у південній частині зо-
ни сухих степів. Вони містять 2—4% гумусу, ємкість вбирання
20—30 мг-екв на 100 г грунту. У складі увібраних основ багато
натрію. Верхні горизонти мають нейтральну або слабколужну ре-
акцію, нижні — лужну.

В Україні основну площу сухих степів займають темно-кашта-
нові грунти, які простягаються вузькою смугою в причорномор-
ській зоні лівобережжя Дніпра та по узбережжю Сиваша в
Криму.

Між ділянками автоморфних грунтів сухих степів на понижен-
нях рельєфу (западини, улоговини, блюдця тощо) формуються
напівгідроморфні лучно-каштанові грунти. Порівняно з каштано-
вими грунтами вони мають дещо більшу потужність гумусного го-
ризонту і більший вміст гумусу (4—6%).

В дещо глибших пониженнях, на недренованих рівнинах при
заляганні грунтових вод на глибині 1—3 м формуються лучні і
лучно-болотні грунти.

У межах сухостепової зони, крім зональних підтипів, виділя-
ють чотири групи фаціальних підтипів каштанових грунтів: пів-
денноєвропейську, східноєвропейську, казахстанську і східноси-
бірську. Зміна властивостей грунтів зумовлена наростанням кон-
тинентальності клімату з заходу на схід. Як і у чорноземів, з
просуванням на схід зменшується потужність гумусного горизонту,
зростає процентний вміст гумусу, змінюється характер сольового
горизонту.

У системі грунтово-географічного районування зона включає
п’ять провінцій: Східно-Передкавказьку, Донську, Сиртовозавол-
зьку, Центрально-Казахстанську і Тувинсько-Південно-Забай-
кальську.

У зоні темно-каштанових і каштанових грунтів орні землі зай-
мають близько 33%. В землеробстві використовують в основному
темно-каштанові грунти, які мають досить високу родючість. Всі
грунти зони містять достатню кількість поживних елементів для
рослин і при належній агротехніці та оптимальному зволоженні
дають високі врожаї. В посушливі роки рослини гинуть або дають
низький урожай. На темно-каштанових і каштанових грунтах ви-
рощують тверду пшеницю, кукурудзу, просо, соняшник, баштанні
та інші культури. Успіх в землеробстві забезпечується такими за-
ходами, як снігозатримання, полезахисне лісорозведення, плос-
корізний обробіток грунту, введення чистих парів тощо. Основними
меліоративними заходами тут є зрошення, боротьба з вітровою
ерозією та гіпсування солонцюватих грунтів.

У санітарно-гігієнічному відношенні каштанові грунти мало- сприятливі для здоров’я людини. Вони містять надмірну кількість
легкорозчинних сполук, до складу яких входять токсичні елемен-
ти. Зокрема, в грунтах зони багато фтору, який негативно впливає
на здоров’я людей.

У зоні каштанових грунтів проводять металометричні роботи.

16.3. ГРУНТИ СУББОРЕАЛЬНИХ НАПІВПУСТИНЬ
І ПУСТИНЬ

У системі грунтово-географічного районування сві-
ту виділено три грунтово-біокліматичні області суббореальних
напівпустинь і пустинь: Центрально-Азіатську, Північно-Амери-
канську і Південно-Американську.

У межах цих областей поширені світло-каштанові, бурі і сіро-
бурі грунти. Центрально-Азіатська область розташована в центрі
Євразійського материка на південь від 51° пн. ш. Характерною
особливістю цього регіону є різко континентальний, аридний
клімат, який непридатний для землеробства.

В межах області з півночі на південь виділяють три зони:

1. Зону світло-каштанових і бурих грунтів напівпустинь.

2. Зону сіро-бурих грунтів суббореальної пустині.

3. Зону малокарбонатних сіроземів передгірської напівпустині.

Грунти напівпустинь

Зона світло-каштанових і бурих грунтів напівпус-
тинь простягається суцільною смугою від Нижнього Поволжя на
схід до Китаю.

Умови грунтоутворення. Клімат зони посушливий і різко кон-
тинентальний. Протягом року випадає 100—300 мм опадів, інтен-
сивне випаровування (700—900 мм на рік) зумовлює низький
коефіцієнт зволоження (0,12—0,33).

Зима холодна, малосніжна з сильними вітрами. Літо тривале,
жарке і сухе. Сума температур >10°С становить 2700—3700°С.
Тривалість вегетаційного періоду 150—200 днів.

Рослинність представлена полиново-ковилово-типчаковими і
полиново-типчаковими асоціаціями. На поверхні грунту оселяю-
ться лишайники і синьозелені водорості. Біомаса рослин в серед-
ньому становить 100 ц/га, при цьому понад 90% припадає на
корені. Щорічний приріст зеленої маси становить близько 7 ц/га,
приріст коренів 65 ц/га. При цьому рослини засвоюють близько
300 кг/га зольних елементів, в основному з нижніх горизонтів, і
переміщують їх у верхні. Це сприяє засоленню грунтів.

Основними грунтоутворюючими породами в зоні є лесовидні суглинки, піщані та піщано-глинисті відклади давньоалювіаль-
ного походження (Прикаспійська низовина), вапняки та глинисті
сланці (Підуральське плато), жовто-бурі неглибокі карбонатні
щебенюваті лесовидні суглинки (Казахський дрібносопковик)
та ін.

Рельєф напівпустинь неоднорідний. На Підуральському плато
і Тургайській височині він горбистий, поверхня розчленована річ-
ковими долинами. На території Казахського дрібносопковика соп-
ки чергуються з невисокими гірськими системами і широкими до-
линами. Рельєф Прикаспійської низовини рівнинно-слабкохвиля-
стий.

В автоморфних умовах пустинно-степової зони формуються світ-
ло-каштанові і бурі грунти напівпустинь.

Світло-каштанові грунти є підтипом типу каштанових грунтів.
Одночасно за властивостями і характером господарського викори-
стання вони дуже подібні до бурих пустинно-степових. Тому в си-
стемі грунтово-географічного районування їх віднесли до зони на-
півпустинь.

Схема будови профілю світло-каштанових грунтів подібна до
будови каштанових (див. рис. 26,3 ). Характерними особливостя-
ми їх є неглибокий (15—18 см) безструктурно-шаруватий гори-
зонт А, на поверхні якого формується пориста кірка (3—8 см).
Перехідний горизонт (В) ущільнений, грудкуватий (15—20 см).
На глибині 40—60 см залягає карбонатний горизонт, а нижче гіп-
совий.

Світло-каштанові грунти бідні на гумус (2—2,5%), мають
низьку ємкість вбирання (15—25 мг-екв на 100 г грунту). У скла-
ді увібраних основ багато натрію (до 15%). Водорозчинні солі
залягають вище, ніж у каштанових. Це зумовлює майже суцільну
солонцюватість цих грунтів. У зв’язку з цим реакція грунтового
розчину у верхньому горизонті слабколужна, в нижніх — лужна.

Бурі пустинно-степові грунти (див. рис. 26,4 ) мають меншу
потужність гумусного горизонту (10—15 см). Карбонатний і гіп-
совий горизонти залягають вище, ніж у світло-каштанових. Вміст
гумусу становить 1—1,5%. У його складі переважають фульво-
кислоти. Ємкість вбирання бурих грунтів також невисока: суг-
линкових — 15—20 мг-екв, піщаних і супіщаних — 3—10 мг-екв
на100 г грунту. Реакція верхніх горизонтів слабколужна (рН =
= 7,4—7,6), нижніх — лужна або сильнолужна (рН = 8,2—8,8).

Випітний водний режим та інтенсивна мінералізація органічних
решток призводять до накопичення легкорозчинних солей у верхніх
горизонтах грунту (серед яких багато солей натрію). Це зумовлює
безструктурний стан грунтової маси і розвиток солонцевого про-
цесу.

Характерною особливістю грунтового покриву зони напівпус- тинь є його чітко виражена строкатість (комплексність). Це зу-
мовлено перерозподілом за формами мезо- і мікрорельєфу тепла
і вологи і як наслідок водорозчинних сполук. Каштанові і бурі
пустинно-степові грунти утворюють комплекси з солонцями, лучно-
каштановими і лучно-бурими солонцюватими грунтами.

Світло-каштанові і бурі пустинно-степові грунти низькородючі.
Головний фактор, що обмежує розвиток землеробства, — мала
кількість опадів. Запаси вологи в грунті незначні, тому землероб-
ство можливе лише завдяки зрошенню.

Провідними галузями сільського господарства зони є вівчар-
ство, м’ясо-молочне скотарство та конярство. Пасовища займають
70—75% території, сіножаті — 4—5%, орні землі — всього 3—
5%. Для землеробства використовують вибірково незасолені сві-
тло-каштанові, бурі, лучні заплавні та лиманні грунти. На зрошу-
ваних землях вирощують зернові, овочеві, баштанні та плодові
культури.

Крім зрошення, грунти зони потребують гіпсування, запобіган-
ня вторинного засолення, захисту від вітрової ерозії, внесення
високих доз добрив.

Світло-каштанові і бурі грунти також мають несприятливий
хімічний склад. Високий вміст фтору та інших елементів негатив-
но впливають на стан здоров’я людей.

Сіро-бурі грунти пустинь

Зона сіро-бурих грунтів розташована на південь
від бурих пустинно-степових і займає велику територію між Кас-
пійським морем на заході і передгір’ями Тянь-Шаню на сході.
Південна межа проходить по лінії Кара-Богаз-Гол — південне уз-
бережжя Аральського моря — хребет Каратау.

Умови грунтоутворення. Клімат зони сухий, різко континен-
тальний. Середньорічна кількість опадів коливається від 75 до
200 мм. Влітку опадів майже не буває. Випаровування в кілька
разів перевищує опади.

Середньорічна температура становить близько 18°С. Літо
довге і жарке, зима коротка, малосніжна на півночі і безсніжна
на півдні зони. Тривалість безморозного періоду 160—200 днів в
північній і 195—248 в південній частині зони. Сума температур
>10°С становить 3000 — 4200 °С. Коефіцієнт зволоження <0,12.

Рослинний покрив зріджений, ксерофітний, бідний за видовим
складом. Тут багато напівчагарників і чагарників, які розвиваюгь
глибоку кореневу систему. За характером рослинного покриву ви-
діляють пустині піщані, глинисті, кам’янисті і солончакові.

На піщаних пустинях переважають ефемери і ефемероїди. Кам’янисті пустині (гамади) вкриті полиново-солянковою напів-
чагарниковою рослинністю з незначною участю ефемерів. Глини-
сті пустині не мають вищих рослин. На їх поверхні розвиваються
водорості і лишайники. На солончакових пустинях рослинність
розріджена. Тут ростуть переважно багаторічні і однорічні
солянки.

В заплавах річок на алювіальних грунтах розвинені деревні і
чагарникові тугайні ліси та зарості очерету.

Біомаса полинно-солянкових пустинь становить 40—45 ц/га, чагарникових тугаїв — понад 100 ц/га, деревних тугаїв — 750—
1000 ц/га. Рослинний опад багатий на зольні елементи, серед
яких найбільше натрію.

Рельєф зони складний і неоднорідний. Різноманітні тут і грун-
тоутворюючі породи.

Значну частину зони займає Туранська низовина, де грунто-
утворюючими породами є давні і сучасні алювіальні відклади і
піски. Пісками вкрито кілька великих масивів: Муюнкум, Кизил-
кум і Каракуми. Це великі піщані пустині сипучих пісків.

Зі сходу Туранська низовина оточена смугою передгірських
рівнин Тянь-Шаню і Паміро-Алтаю. Грунтоутворюючими порода-
ми тут є пилувато-суглинкові леси і лесовидні суглинки.

З півночі до Туранської низовини примикають плато Устюрт
і Бетпак-Дала. Плато Устюрт вкрите гіпсоносними третинними вап-
няковими і глинистими відкладами, на поверхні яких сформува-
лися неглибокі щебенюваті покривні суглинки і супіски. На плато
Бетпак-Дала грунтоутворюючими породами є елювій і делювій
палеогенових і неогенових піщано-глинистих порід.

У межах пустинної зони виділяють три типи зональних грун-
тів: сіро-бурі, такироподібні і піщані пустинні.

Сіро-бурі пустинні грунти формуються на кам’янистих пусти-
нях давніх плато на породах різного механічного складу, збагаче-
них грубими уламками.

У профілі сіро-бурих грунтів центральної частини Устюрга
виділяють такі генетичні горизонти (див. рис. 26, 5 ):

Горизонт Ак — поверхнева щільна крупно-пориста кірка, роз-
тріскана на полігональні форми (2—3 см).

Горизонт А — гумусний, ясно-сіро-бурого забарвлення, пухкий
легко розвіюється вітром. Потужність 10—15 см.

Горизонт В — перехідний, ущільнений, бурого забарвлення,
призмоподібно брилуватої структури. Потужність 10—15 см.

Горизонт С — пухкий лесовидний суглинок з великою кількі-
стю кристалів гіпсу.

Внаслідок інтенсивної мінералізації рослинних решток вміст
гумусу в сіро-бурих грунтах незначний (менше 1%). Ємкість
вбирання низька (близько 10 мг-екв на 100 г). У складі обмінних

катіонів багато кальцію і магнію. Реакція грунту лужна по всьо-
му профілю.

Такироподібні пустинні грунти приурочені до глинистих пус-
тинь. Вони утворилися на алювіальних рівнинах з лучних грунтів
в результаті зниження рівня грунтових вод та заростання такирів
вищою рослинністю.

Профіль такироподібних грунтів слабко диференційований на
генетичні горизонти. На поверхні виділяють горизонт Ак — ясно-
сіру пористу кірку потужністю 2—5 см. Під нею залягає горизонт
А потужністю 5—12 см. Горизонт В — перехідний, ущільнений,
безструктурний, з високим вмістом легкорозчинних солей. Потуж-
ність 12—20 см. Грунтоутворююча порода (горизонт С) малозмі-
нена грунтоутворюючим процесом. Весь профіль грунту карбо-
натний.

Вміст гумусу в горизонті А близько 1%, ємкість вбирання ни-
зька (7—12 мг-екв на 100 г грунту), реакція грунтів лужна.

Піщані пустинні грунти сформовані на давньоалювіальних пі-
щаних відкладах та на перевіяних корінних пісках. У профілі цих
грунтів виділяють такі горизонти:

Перший горизонт — шар навіяного піску потужністю 5—6 см.
Під ним залягає гумусний горизонт, який досягає глибини 20—
30 см. Він містить багато відмерлих решток коренів і карбонатні
новоутворення у вигляді розпливчастих плям.

Піщані грунти дуже бідні на гумус (0,09—0,7%). Мають слаб-
колужну реакцію і низьку ємкість вбирання.

Серед гідроморфних найпоширенішими в пустинях є такири,
солончаки і лучні грунти.

Такири — тип грунтів глинистих пустинь Середньої Азії. Фор-
муються такири на понижених частинах підгірних рівнин, давніх
дельтах, алювіальних рівнинах та в котлованах між піщаними
горбами.

Основними умовами формування такирів є низький рівень грун-
тових вод і періодичне затоплення території поверхневими водами,
які несуть з підвищених ділянок рельєфу дрібнозем, гумусні речо-
вини та розчинені солі.

Вищих рослин на такирах немає. У їх формуванні беруть
участь синьозелені і діатомові водорості, які на поверхні грунту
утворюють плівку до 5 см і більше.

Продукти життєдіяльності, які водорості виділяють у навколи-
шнє середовище, підвищують лужність грунту і руйнують алю-
мосилікати. Крім того, у процесі фотосинтезу вони впливають на
формування поверхневої кірки. Засвоєння водоростями СО₂ сприяє
перетворенню гідрокарбонатів кальцію на карбонати, які цемен-
тують кірку. Кисень, який при цьому виділяється, зумовлює фор-
мування пор.

Такири — неглибокі грунти. Грунтоутворюючий процес поши-
рений лише на 50 см. В їх профілі виділяють такі горизонти:

З поверхні вони мають корковий горизонт потужністю 1—8 см,
який в сухий період розтріскується на полігональні форми. Під
ним залягає неглибокий сіруватий або бурий шаруватий горизонт.
Третім залягає безструктурний сольовий горизонт.

Гумусу в такирах дуже мало (до 1%). Ємкість вбирання збі-
льшується з глибиною від 10 до 20 мг-екв на 100 г грунту. У вбир-
ному комплексі багато кальцію і магнію (50—95%), 5—50%
припадає на обмінний натрій. Більша частина такирів засолена і
має лужну реакцію. У складі солей багато карбонатів і гіпсу.
Водно-фізичні властивості такирів погані.

Такири — низькородючі грунти. Їх освоєння потребує значних
капіталовкладень для проведення гіпсування, руйнування кірки,
будівництва зрошувальних систем, удобрення тощо. На освоєних
такирах вирощують бавовник.

Лучні грунти формуються в гідроморфних умовах річкових
заплав, дельт, на підгірних шлейфах тощо. Основною умовою
формування цих грунтів є близьке залягання грунтових вод (1—
3 м). Вони забезпечують постійне помірне зволоження, розвиток
лучної рослинності, відновлювальні процеси в перезволоженій
частині профілю.

Лучні грунти мають дерновий горизонт і високий вміст гумусу.

В межах зони пустинних грунтів виділяють дві провінції: Ара-
ло-Каспійську і Арало-Балхаську.

Провідною галуззю сільського господарства зони пустинних
грунтів є тваринництво, головним чином вівчарство. В межах
Арало-Каспійської провінції пасовища займають 53% території,
в межах Арало-Балхаської — 69%. Землеробство в зоні можли-
во лише за умови зрошення. Тому орні землі тут займають не бі-
льше 0,5% території. На них вирощують рис, кукурудзу, овочеві,
баштанні, кормові культури, бавовник.

16.3.3. Зона малокарбонатних сіроземів
передгірської напівпустині

Зона облямовує вузькою смугою з півночі гори
Тянь-Шаню. Порівняно з зоною пустинь тут менша посушливість
клімату і слабша континентальність.

Ця зона являє собою одну рівнинну Північно-Притяньшанську
провінцію. Вона займає підгірні рівнини в межах Чимкентської,
Джамбульської, Алма-Атинської, Талди-Курганської областей
Казахстану і Бішкекської області Киргизстану.

Сіроземи Притяньшаню містять мало карбонатів, 1—2,5%
гумусу і зовсім мало водорозчинних солей.

На сіроземах виникли і розвивались стародавні цивілізації.
Тут існує зрошуване і богарне землеробство. Орні землі в провін-
ції займають 15% території. На зрошуваних землях вирощують
бавовник, цукрові буряки, тютюн, рис, пшеницю, кукурудзу та ін-
ші культури. В передгірських районах, де більше випадає опадів,
розвивається богарне землеробство. Повсюдно розвинене садівни-
цтво і виноградарство, з тваринницьких галузей — вівчарство і
м’ясо-молочне скотарство.

Розділ 17
ГРУНТИ СУБТРОПІЧНОГО ПОЯСУ

Субтропічний пояс займає 20% території суші. Для нього
характерний сезонний ритм кліматичних умов: літні середньомі-
сячні температури вище 20°С, зимові — близько 4°С і вище. Взим-
ку бувають заморозки і навіть нетривалі морози до –10°С. Су-
ма активних температур повітря (>10°C) коливається в межах
від 4000 до 9000 °С. Це дає змогу виростити два урожаї на рік.

Зміна ландшафтів в межах субтропічного поясу зумовлена різ-
ним ступенем зволоження. На вологих океанічних узбережжях
поширені вологолісові грунти, червоноземи і жовтоземи. Далі від
берега формуються коричневі і сіро-коричневі грунти сухих лісів
і чагарникових степів. У центральних районах континентів поши-
рені сіроземи і засолені грунти субтропічних напівпустинь і пустинь.

У межах субтропічного поясу виділяють такі групи грунтово-
біокліматичних областей:

1. Субтропічні вологі лісові.

2. Субтропічні посушливі.

3. Субтропічні пустинні і напівпустинні.