Джерела накопичення солей в грунтах

Формування засолених грунтів відбувається при
утворенні вільних солей в ландшафті і накопиченні їх в грунтах. Основна маса солей утворюється при вивітрюванні гірських
порід. Серед них переважають хлориди, сульфати, нітрати, силі-
кати і карбонати. З поверхневими і грунтовими водами вони міг-
рують в океани або у безстічні області материків. За підрахун-
ками В. А. Ковди (1946) в Світовий океан щороку надходить бли-
зько 3 млрд т, а у безстічні області континентів близько 1 млрд т
солей.

Іншим джерелом засолення грунтів є соленосні гірські породи,
зокрема морські осадові породи, які виходять на поверхню суші
внаслідок тектонічних явищ.

Вулканічні гази і попіл, термальні джерела виносять на по-
верхню прилеглої території значну кількість солей.

У багатьох районах земної кулі важливим джерелом засолен-
ня грунтів є еолове перенесення солей з моря на сушу (імпульве-
ризація). Вітер переносить на сушу морські бризки, атмосферні
опади і сухі солі з берегів солоних водойм (лагуни, озера).

Одним з джерел накопичення солей в грунті є мінералізовані
грунтові води, які інтенсивно випаровуються в умовах посушли-
вого клімату.

Рослини посушливих регіонів розвивають глибоку і потужну
кореневу систему. В процесі життєдіяльності вони перерозподі-
ляють солі з великої глибини до поверхні грунту. Проте це дже-
рело відіграє другорядну роль у засоленні грунтів.

Засолення грунтів відбувається при недосконалій системі
зрошення. Зрошувані води і підняття грунтових вод при відсут-
ності належного дренажу — один з небезпечних джерел накопи-
чення солей в грунтах.

На накопичення солей в грунтах значною мірою впливає рель-
єф. Засолені грунти приурочені, як правило, до різного роду де-
пресій, де грунтові води підходять близько до поверхні. Однією
з таких депресій є Придніпровська низовина. Засолені грунти фор-
муються також на алювіальних рівнинах великих річок (Волги,
Дону, Дніпра, Іртиша, Амудар’ї та ін.), на приморських алюві-
альних рівнинах та стародавніх терасах.

СОЛОНЧАКИ

Солончаками називають грунти, які містять вели-
ку кількість водорозчинних солей по всьому профілю. До солон-
чаків відносять грунти, які у верхній частині профілю (0—30 см)
містять понад 0,6% соди, або 1% і більше хлоридів, або більше
2% сульфатів. При такій кількості солей грунт майже повністю
втрачає родючість. За міжнародною систематикою грунтів до со-
лончаків відносять грунти, які у верхньому горизонті (0—15 см)
містять більше 1% солей.

Грунти, які містять меншу кількість солей, називають солон-
чакуватими.

Солончаки утворюються в умовах випітного водного режиму
при близькому заляганні грунтових мінералізованих вод. Випа-
ровування вологи в цих умовах значно перевищує кількість опа-
дів. При цьому верхні горизонти збагачуються водорозчинними
солями. Ці грунти формуються також при наявності інших дже-
рел засолення.

Рослинність на солончаках неоднорідна. Видовий склад рос-
лин залежить від характеру засолення і вмісту солей. Здебільшо-
го переважають різні види солянок. Фітомаса галофітів багата
на зольні елементи (20—40%) У складі золи солянок переважа-
ють хлор, сірка, натрій. З відмерлою частиною рослин у грунт
щороку надходить від 200 до 600 кг солей на 1 га.

Профіль солончаків слабкодиференційований на генетичні го-
ризонти і дуже розрізняється за підтипами. Характерною морфо-
логічною ознакою всіх солончаків є вицвіти легкорозчинних со-
лей по всьому профілю. У багатьох солончаків на поверхні фор-
мується сольова кірка у кілька сантиметрів завтовшки.

Профіль содового солончаку Полтавської області має таку
будову (за Г. М. Самбуром) (рис. 29):

Горизонт Ак — сольова кірка біла з буруватим відтінком до
2 см.

Рис 29 Схематична будова профілю солонча-
ку (1), солонцю (2) і солоді (3)

Горизонт А — гумусний, чорного забарвлення, безструктурний,
ущільнений, скипає від НСl Потужність 20—24 см

Горизонт В — перехідний, темнувато-сірий, пухкий, крупно-
грудкуватої структури. Потужність 35—40 см.

Горизонт С — грунтоутворююча порода — карбонатний, мер-
гелізований, легкий суглинок.

Виділяють два типи солончаків: тип автоморфних солончаків,
які утворилися на засолених породах, і тип гідроморфних солонча-
ків, які сформувалися під впливом засолених грунтових вод. Го-
ловною властивістю, за якою діагностують солончаки, є високий
вміст солей та характер їх розподілу за профілем. За цією озна-
кою виділяють два види солончаків: поверхневі (солі містяться
в шарі грунту 0—30 см) і глибокопрофільні (солі містяться за
всім профілем до грунтових вод).

За хімічним складом солей солончаки поділяють на хлоридні,
хлоридно-сульфатні, сульфатні, содово-сульфатні та ін.

Якісний склад солей зумовлює зовнішні ознаки солончаків.
Серед них виділяють кіркові (високий вміст хлориду натрію),
пухкі (сульфату натрію), мокрі (хлориду кальцію і магнію) і
чорні (соди).

Ступінь засолення встановлюють, визначаючи вміст солей у вод-
них витяжках. При хлоридно-сульфатному засоленні виділяють
такі категорії грунтів:

практично не засолені — вміст солей <0,25%
слабкозасолені» 0,25—0,40%
середньозасолені» 0,4—0,7%
сильнсзасолені» 0,7—1,2%
солончаки» >1,2%

Солончаки належать до малогумусних грунтів. У верхньому
горизонті вони містять менше 1% фульватного гумусу. Якщо со-
лончак утворюється внаслідок засолення високогумусних лучних
грунтів, тоді він містить більше гумусу (5% і більше).

Ємкість вбирання більшості солончаків становить 10—20 мг-
екв на 100 г грунту. У складі обмінних катіонів переважають нат-
рій і магній. Хлоридні і сульфатні солончаки мають нейтральну
реакцію, содові — лужну. Солончаки мангрових заростей і при-
бережних маршів, які містять галуни, мають кислу реакцію.

Всі горизонти солончаків напівпустинь і пустинь містять кар-
бонати і значну кількість гіпсу.

Високий вміст солей негативно впливає на природну родю-
чість солончаків. У таких грунтах різко зменшується кількість
доступної для рослин вологи. У культурних рослин порушуються
мінеральне живлення і фотосинтез, внаслідок чого знижується
урожай і його якість.

Використання солончаків у землеробстві можливе лише після
проведення меліоративних заходів. Основним заходом поліпшен-
ня засолених грунтів є промивання їх прісною водою.

Промивання солончаків проводять в поєднанні з іншими за-
ходами: глибокою оранкою, влаштуванням дренажу для відведен-
ня промивних вод, внесенням органічних і мінеральних добрив,
вирощуванням багаторічних трав. У процесі використання меліо-
рованих солончаків вживають заходи, які запобігають їх вторин-
ному засоленню.

СОЛОНЦІ

Солонцями називають грунти, які у вбирному
комплексі ілювіального горизонту (В) містять багато натрію і
магнію. Вони поширені в субаридних і аридних областях різних термічних поясів, але найбільшу площу вони займають в субборе-
альному поясі. Формуються на рівнинних понижених елементах мак-
рорельєфу таких, як Придніпровська, Середньодунайська, При-
каспійська, Західно-Сибірська низовини.

Кількість опадів на цих територіях коливається від 100 до
550 мм, коефіцієнт зволоження — від 0,2 до 0,9. Важливим фак-
тором формування солонців є інтенсивне випаровування грунто-
вих вод.

Грунтоутворюючими породами для солонців є різноманітні
пухкі дрібнозернисті породи.

Формуються солонці під специфічною солонцевою рослинністю,
для видів якої характерна глибока коренева система (полини, ко-
хія, кермек, камфоросма, піретрум та інші види). На солонцях
Лісостепу і Степу поширена костриця. Біологічна продуктивність
солонців набагато нижча за продуктивність зональних грунтів. На
поверхні солонців багато водоростей (носток і діатомові). Земле-
рийних тварин дуже мало.

Профіль солонцю має таку будову (див. рис. 29.2):

Горизонт А — гумусний, сірого забарвлення, грудкувато-пилу-
ватий, пухкий. Потужність 3—10 см.

Горизонт Е — надсолонцевий, ясно сірого забарвлення, листу-
вато-шаруватої неміцної структури, потужність 5—10 см. Часто
горизонти А і Е важко розмежовувати і тоді горизонт Е познача-
ють індексом А і називають надсолонцевим. Загальна потуж-
ність його досягає 20—30 см.

Горизонт Впа — солонцевий, темно-бурого забарвлення, щіль-
ий, з характерною стовпчастою структурою.

Горизонт Bsa — підсолонцевий. Порівняно з солонцевим має
меншу щільність. Містить карбонати, гіпс і водорозчинні солі.
Загальна потужність горизонтів Впа і Bsa 40—50 см.

Класифікація солонців. За характером водного режиму і комп-
лексом властивостей, які пов’язані з ним (особливості сольового
режиму, накопичення гумусу тощо), солонці поділяють на три ти-
пи: автоморфні, напівгідроморфні і гідроморфні. На підтипи поді-
ляють залежно від розташування в тій чи іншій біокліматичній
зоні (табл. 14).

Крім солонців виділяють солонцюваті грунти (чорноземи, каш-
танові, сіро-бурі та ін.), які мають деякі ознаки солонців: лужну
реакцію, брилисту структуру, щільний і злитий горизонт В, наяв-
ність увібраного натрію (5—15% суми увібраних катіонів).

Генезис солонців вивчало багато вчених (К. К. Гедройц,
В. А. Ковда, О. Н. Соколовський, О. М. Можейко, Б. В. Андрє-
єв та ін.). Численними дослідженнями було встановлено, що про-
філь цих грунтів формується під впливом складної комбінації
процесів, серед яких варто виділити такі:

— процес осолонцювання

Типи	Підтипи
Автоморфні (грунтові води глибше 6 м)   Напівгідроморфні (грунтові води на глибині 3—6 м)     Гідроморфні (грунто- ві води на глибині 1—3 м)	Чорноземні Каштанові Напівпустинні Лучно-чорно- земні Лучно-каш- танові Напівгідро- морфні мер- злотні Чорноземно- лучні Каштаново- лучні Лучні мер- злотні Лучно-болотні

(насичення вбирного комплек-
су натрієм, надходження соди
в грунтовий розчин, пептизація
колоїдів під впливом натрію);

— процес осолодіння (руй-
нування пептизованих мінера-
лів і винесення їх вниз по про-
філю разом з розчиненими ор-
ганічними речовинами);

— елювіально-глейовий про-
цес в надсолонцевому гори-
зонті;

— дерновий процес у верх-
ній частині надсолонцевого го-
ризонту;

— накопичення легкорозчи-
нних солей, гіпсу, карбонатів
в підсолонцевому горизонті;

— оглеєння нижньої части-
ни профілю гідроморфних солонців.

Щодо походження солонців вчені висунули кілька теорій, але
жодна з них не е універсальною. Загальним для всіх теорій є виз-
нання провідної ролі іону натрію в розвитку солонцевих ознак.

Доведено, що солонці в природних умовах утворюються різни-
ми шляхами:

— розсоленням солончаків, засолених нейтральними соля-
ми;

— завдяки дії на грунт розчинів, які містять соду;
— в результаті біогенного накопичення натрієвих солей, в тому
числі і соди, а також внаслідок підняття солей по капілярах у
верхні горизонти з глибини залягання засолених порід;

— накопиченням в грунтах гідрофільних колоїдів, які зумов-
люють формування солонцевих властивостей. Утворення гідрофіль-
них колоїдів зумовлено гальміролізом — руйнуванням натрієвих
мінералів сольовими розчинами.

Характерними властивостями солонців є чітка диференціація
профілю на генетичні горизонти, різкий перерозподіл по профілю
тонкодисперсної маси, висока щільність солонцевого горизонту,
високий вміст водорозчинних солей і увібраного натрію (15—60%
суми увібраних катіонів), лужна реакція грунтового розчину. Со-
лонці мають погані водно-фізичні і фізико-механічні властивості.
В сухому стані вони кам’яніють і розтріскуються, при зволоженні
дуже набухають, стають в’язкими і липкими. В такому стані вони
мають низьку водопроникність. Завдяки високому вмісту гідро- фільних колоїдів солонці утримують значну кількість води, недо-
ступної для рослин.

Солонці у землеробстві можна використовувати лише після до-
корінного поліпшення їх родючості. Основним меліоративним за-
ходом на солонцях є гіпсування з метою заміщення натрію на
кальцій. Для цього в грунт вносять кальцієві солі: гіпс, фосфогіпс,
хлорид кальцію та ін. Гіпсування проводять, як правило, у поєднан-
ні з промиванням грунту прісною водою.

При наявності в підсолонцевому горизонті карбонатів каль-
цію і гіпсу проводять меліоративну глибоку оранку спеціальним
плугом, який переміщує гіпсовий горизонт ближче до поверхні
грунту і перемішує його з масою солонцевого горизонту (само-
гіпсування солонців). Меліоровані солонці потребують високих
доз органічних і мінеральних добрив.

СОЛОДІ

Солоді також поширені у всіх географічних поясах
Землі в умовах помірно посушливого і сухого клімату. Вони трап-
ляються на території Придніпровської, Причорноморської, Там-
бовської, Західно-Сибірської, Прикаспійської низовин, на рівни-
нах Північної Америки, Австралії, в басейнах р. Парана, Уругвай
(Південна Америка), Замбезі (Африка) та в інших регіонах.

Формуються солоді виключно на мезо- і мікропониженнях рель-
єфу наприклад, поди півдня України, під гідрофітними рослин-
ними угрупованнями: заболочені луки, різнотравно-злакові луки,
осикові або березові гаї на западинах тощо.

Отже, солоді — це гідроморфні або напівгідроморфні грунти.
Вони мають різко диференційований профіль, в якому виділяють
такі горизонти (див. рис. 29, 3):

Горизонт О — лісова підстилка або дернина.

Горизонт А — гумусний, буруватого забарвлення, пронизаний коренями трав, часто оторфований. Потужність 3—10 см.

Горизонт Eg — елювіальний, осолоділий, білястий, борошнис-
тий з шарувато-лускуватою структурою. Часто містить залізомар-
ганцеві конкреції та іржаво-охристі плями. Потужність 10—20 см.

Горизонт Bt,g — вимивання, темно-бурого забарвлення, стовп-
чато-призмоподібної структури, з присипкою SiO₂ на гранях
структурних агрегатів, щільний, в’язкий. Потужність 50 см і біль-
ше.

Нижче залягають горизонти Вса, g; Bsa, g, які утворюють по-
ступовий перехід до грунтоутворюючої породи.

За ступенем гідроморфності солоді поділяють на три підтипи:
солоді лучно-степові (грунтові води на глибині 6—7 м), лучні (во-
ди на глибині 1,5—3 м) і лучно-болотні (воли на глибині 1—1,5 м).

На думку К. К. Гедройца (1912), солоді є продуктом розсо-
лення і вилуговування солонців, інакше, солоді утворюються з
солонців в результаті заміщення обмінного Na⁺ на Н⁺. При цьому
руйнуються мінерали грунтового вбирного комплексу. Оксиди,
які при цьому утворюються, виносяться в нижні горизонти. Вино-
ситься також частина органічних речовин. Ці процеси зумовлюють
руйнування солонцевого горизонту, який перетворюється на осо-
лоділий.

У горизонті А солоді містять 3—7% гумусу, в осолоділому —
до 1%. Вбирний комплекс насичений Са²⁺, Mg²⁺ і Na⁺. В горизон-
тах А і Eg часто є водень і алюміній, які зумовлюють кислу ре-
акцію. Горизонт вмивання має нейтральну або слабко лужну ре-
акцію. Висока щільність цього горизонту робить його водонепро-
никним. На ньому часто виникає верховодка, яка перезволожує
верхню частину профілю. Порівняно з солонцями солоді містять
значно менше водорозчинних солей (до 0,3%).

Солоді — низькородючі грунти. Це зумовлено низьким вміc-
том поживних елементів, кислою реакцією верхніх горизонтів, не-
сприятливими водно-фізичними властивостями. Необхідними за-
ходами підвищення їх родючості є глибоке розпушування, внесен-
ня високих доз органічних і мінеральних добрив, вапнування.

Формування солодей на замкнених пониженнях обмежує їх ви-
користання у землеробстві. Тривалий час вони перебувають у пе-
резволоженому стані, що не дає змоги своєчасно проводити по-
льові роботи. Здебільшого солоді використовують як сіножаті і
пасовища.

Розділ 20
ГРУНТИ УКРАЇНИ

УМОВИ ГРУНТОУТВОРЕННЯ

Географічне положення. Україна розташована на
південному заході Східної Європи. Найбільша протяжність її те-
риторії з заходу на схід становить 1316 км, а з півночі на пів-
день — 893 км.

На заході Україна межує з Польщею, Словаччиною і Угорщи-
ною, на півночі — з Білоруссю, на північному сході і сході — з
Росією, на південному заході — з Румунією і Молдовою. На півд-
ні рубежі республіки виходять до Чорного і Азовського морів.

Загальна площа України становить 60355 тис. га, орні землі
займають 34,4 млн га, сіножаті — 2,2, пасовища — 4,8 млн га.
Значна площа сільськогосподарських угідь розміщена на меліо-
рованих землях. Республіка має 2,7 млн га осушених і 2,5 млн га

зрошуваних земель. Ліси та чагарники поширені на площі 10,0
млн га.

Рівнинна частина України займає південно-західну частину
Східно-Європейської рівнинної країни. В її межах з півночі на
південь чітко виражена зміна ландшафтних зон: мішаних лісів
(МЛ), Лісостепу (ЛС) і Степу (С). Степова зона поділена на дві
підзони: Північно-степову і Південно-степову (сухостепову). На
заході України знаходиться Карпатська гірська країна, на півд-
ні — Гірський Крим.

Клімат. На основній території республіки клімат помірно кон-
тинентальний і лише на Південному березі Криму — субтропічний.
Континентальність наростає з заходу на схід. Під впливом пів-
нічно-західних атлантичних повітряних мас в західних регіонах
республіки формується помірно теплий вологий клімат. Сухі схід-
ноєвропейські повітряні маси зумовлюють континентальний клімат
з нестійким зволоженням і частими посухами в східних і південно-
східних районах. Основні показники кліматичних умов за зонами
України наведено в табл. 15.

Характерною особливістю клімату Гірського Криму є посуш-
ливість і сильні вітри. На відкритих ділянках, зокрема на терито-
рії передгірно-степової зони, навесні виникають пилові бурі.

Карпатська буроземно-лісова область має вертикальну терміч-
ну поясність, що зумовлює вертикальне розташування рослинних
і грунтових зон. В Карпатах випадає до 1000 мм опадів на рік.

Рослинність. Грунти Полісся формуються під сосновими, гра-
бовими, дубово-грабовими та іншими лісовими формаціями. Під
покривом лісу добре розвинений підлісок з чагарникових порід і
трав’яний покрив. В заплавах річок, западинах та інших понижен-
нях розвивається лучна і болотна рослинність.

Для Лісостепу характерне чергування лісових і степових ма-
сивів. Ліси ростуть на підвищених, добре дренованих ділянках.

 

Таблиця 15. Кліматичні умови в різних зонах України

Кліматичні умови	Полісся	Лісостеп	Степ
1. Середня річна температура повітря, °С 2. Тривалість безморозного періоду, днів 3. Тривалість вегетаційного періоду, днів 4. Сума активних температур >10°С 5. Кількість опадів, мм 6. Коефіцієнт зволоження	5,5 — 7,0   150 — 160   190 — 210 2200 — 2600 550 — 650 1,9 — 2,8	7,0 — 7,6   160 — 170   190 — 215 2400 — 2800 400 — 550 1,4 — 1,8	8 — 10   170 — 200 210 — 245 2800—3400 300 — 450 0,4 — 0,8

Тут переважають дубові, дубово-грабові і дубово-кленово-липові
ліси. На понижених ділянках рельєфу формуються степові еко-
системи: лучні степи і остепнені луки, у складі яких переважають
дернинні злаки і багате різнотрав’я.

Рослинність Степу представлена різнотравно-типчаково-кови-
ловими і типчаково-ковиловими степами. На території Північного
Степу зустрічаються байрачні дубові ліси та зарості степових ча-
гарників: терну, степової вишні, мигдалю та ін. У зоні сухого степу
грунти формуються під полиново-типчаково-ковиловими степами.
В їх складі багато напівчагарників, ефемероїдів, ефемерів, лишай-
ників і синьозелених водоростей.

Грунтоутворюючі породи. 74,8% території республіки займа-
ють лесові породи: леси, лесовидні породи і оглеєні леси. Харак-
терними особливостями їх є висока пористість (45—50%) і кар-
бонатність (10—15%).

На Поліссі грунти формуються на водно-льодовикових відкла-
дах і морені. Водно-льодовикові відклади здебільшого складені з
середньо- та крупнозернистого кварцевого піску, інколи вони ма-
ють суглинковий механічний склад. Моренні відклади переважно
суглинкові з включенням гальки, валунів та інших грубих улам-
ків.

У заплавах річок залягають алювіальні відклади, які займа-
ють близько 9% території республіки. За віком виділяють сучас-
ні і давні відклади. Перші утворюють заплавну, а другі надзаплав-
ні тераси річок. Вони бувають різноманітного механічного складу,
але характерними ознаками для всіх є чітко виражена шарува-
тість і диференційованість за розміром часток.

Значні площі в республіці займають делювіальні відклади,
різноманітні глини та продукти вивітрювання місцевих порід.

Рельєф. 95% площі України займають рівнинні території, в
тому числі низовини — 70, височини — 25% (Маринич О. М. та ін-
ші, 1982). Широкі простори займають Поліська, Придніпровська,
Причорноморська низовини. Найбільшими височинами в респуб-
ліці є Волинська, Подільська, Придніпровська, Приазовська та
Донецька.

АГРОГРУНТОВЕ РАЙОНУВАННЯ

Агрогрунтове районування України в 60-і роки
провела група вчених грунтознавців Українського науково-дос-
лідного інституту грунтознавства і агрохімії ім. О. Н. Соколовсо-
кого та інших наукових установ республіки. Територію України
було поділено на регіони за ознаками подібності та відмінності у
грунтовому покриві з урахуванням усього комплексу природних
умов, які мають значення для сільськогосподарського виробницт- ва. Отже, основним принципом такого районування була сільсько-
господарська спрямованість території республіки. В результаті
виділено такі агрогрунтові одиниці: області, зони, підзони, про-
вінції та райони. Далі наведено перелік агрогрунтових регіонів
України (рис. 30).

Бореальний пояс помірно холодний: В — Центральна тайгово-
лісова обласгь; П — зона мішаних лісів з дерново-підзолистими
типовими і оглеєними грунтами Полісся; провінції: П1 — Захід-
на, П2 — Центральна правобережна, П3 — Лівобережна висока,
П4 — Лівобережна низинна. Суббореальний помірний пояс: Е —
Західна буроземно-лісова область; К — зона широколистих лісів
з бурими лісовими типовими опідзоленими і оглеєними грунтами;
вертикальні грунтові зони: Кзн — Закарпатська низовина (підгір-
на смуга), Кпз — буроземів опідзолених оглеєних Закарпатсько-
го передгір’я (висота 215—400 м), КП — бурувато-підзолистих по-
верхнево оглеєних грунтів передгір’їв Передкарпаття (висота 300—
500 м), КГ — гірсько-лісових буроземів (висота 500—1500 м);
КГл — гірсько-лучних буроземів полонин (висота 1200—1500 м)
вертикальні грунтові зони Гірського Криму: КрС — чорноземів
передгірського степу, КрЛС — грунтів передгірського лісостепу,

 

Рис. 30. Агрогрунтове районування України.

Т а б л и ц я 16. Структура грунтового покриву сільськогосподарських угідь
України

Назва грунту	Площа, тис. га	%
Дерново-підзолисті Дерново-підзолисті оглеєні Сірі лісові Темно-сірі лісові і чорноземи опідзолені Чорноземи типові Чорноземи звичайні Чорноземи південні Чорноземи на щільних глинах Чорноземи і дернові щебенюваті Каштанові Лучно-чорноземні Лучні і лучно-болотні Болотні і торфовища Дернові Буроземно-підзолисті Бурі гірсько-лісові Коричневі гірські Разом	1874,1 836,2 2301,1 4441,2 7900,3 10375,8 3501,1 548,8 1146,1 1514,3 1479,8 2452,6 650,8 1802,4 203,2 347,0 136,7 41511,4	4,51 2,01 5,54 10,70 19,03 25,00 8,43 1,32 2,76 3,65 3,56 5,91 1,57 4,34 0,50 0,84 0,33

КрГ — буроземів гірсько-лісових, КрЯ — зона гірсько-лучних грун-
тів яйл; Ж — Центральна лісостепова і степова область; ЛС — зона
лісостепова чорноземів типових і сірих лісових грунтів; провінції:
ЛС1 — Західна, ЛС2 — Правобережна центральна висока, ЛС2₁ —
Північна підпровінція, ЛС2₂ — Південна підпровінція, ЛС3 — Лі-
вобережна низинна, ЛС3₁ — Північна підпровінція, ЛС3₂ — Пів-
денна підпровінція, ЛС4 — Лівобережна висока, ЛС4₁ — Північно-
східна підпровінція, ЛС4₂ — Східна підпровінція; С — зона сте-
пова чорноземів звичайних і південних; СА — підзона чорноземів
звичайних Північного Степу; провінції: СА1 — Південно-західна,
СА2 — Дністровсько-Дніпровська, СА3 — Дніпровсько-Донська,
СА4 — Донецька, СА5 — Задонецька; СБ — підзона Південного
Степу чорноземів південних; провінції: СБ1—Придунайська,
СБ2 — Азово-Причорноморська, СБ3 — Кримська, СБ4 — Керчен-
ська; СС — зона сухостепова темно-каштанових і каштанових грун-
тів; провінції: СС1 — Причорноморська, СС2 — Північно-Крим-
ська.

Субтропічний помірно теплий пояс: М — субтропічна помірно
тепла ксерофітно-лісова область; КрП—вертикальна зона корич-
невих грунтів південного схилу Головного пасма Кримських гір.
Схема агрогрунтового районування показує, що грунтовий пок-
рив України дуже різноманітний. Великомасштабним грунтовим
обстеженням на території країни виявлено близько 650 видів грунтів. Ця різноманітність вкладається в чітку систему небага-
тьох грунтових типів, підтипів та агрономічних груп. Перелік їх
і площі поширення наведено в табл. 16.

20.3. ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ТИПІВ
ГРУНТІВ УКРАЇНИ

Грунти Українського Полісся

Українське Полісся займає північну і північно-
західну частини країни і включає майже всю Волинську, Рівненсь-
ку, Житомирську, Чернігівську, північні райони Львівської, Терно-
пільської, Київської і Сумської областей. Загальна площа Поліс-
ся становить близько 11,4 млн га, або 19% території республіки.
За агроекологічними факторами (кількість опадів, тривалість без-
морозного періоду, сума активних температур та ін.) Полісся по-
діляють на правобережне (Західне і Центральне Полісся) і ліво-
бережне (Східне Полісся).

Місцеві фактори грунтоутворення зумовлюють розвиток в цьо-
му регіоні трьох типів грунтоутворення: підзолистого, дернового і
болотного.

Процес підзолоутворення відбувається на підвищених елемен-
тах рельєфу під хвойними і мішаними лісами в умовах промив-
ного водного режиму. Під пологом світло-хвойних і мішаних лі-
сів розвивається трав’яниста рослинність. В цих умовах на підзо-
листий процес накладається дерновий.

Болотний процес розвивається при надмірному зволоженні.
В таких умовах формується торфовий горизонт і відбувається ог-
леєння мінеральної частини профілю. Залежно від рельєфу, рос-
линності та інших умов формуються верхові, низинні та перехідні
болота.

В межах Українського Полісся поширені такі грунти: дерно-
во-підзолисті, дерново-підзолисті оглеєні, дерново-карбонатні, дер-
нові оглеєні, дерново-борові, дерново-лучні, болотні, сірі лісові і
чорноземи опідзолені. На давніх і сучасних алювіальних відкла-
дах річкових долин поліські грунти сформувалися також на те-
риторії лісостепової зони.

В Україні дерново-підзолисті грунти розглядають як самостій-
ний тип і тому його поділяють на два підтипи: дерново-підзолисті і
дерново-підзолисті оглеєні. Ці грунти займають понад 60% те-
риторії Полісся. 26% дерново-підзолистих грунтів мають різний
ступінь оглеєння. Найпоширенішими видами цього типу грунту
є слабко- і середньопідзолисті (92%), сильнопідзолисті займа-
ють незначну територію (8%).

Загальна потужнісгь горизонтів А і Е в різних районах Поліс-
ся коливається від 20 до 40 см, вміст гумусу від 1,0 до 2,0%, єм-
кість вбирання від 2 до 6 мг-екв на 100 г грунту. Дерново-підзо-
листі грунти мають кислу реакцію, рН сольової витяжки стано-
вить 5,0—5,6. Завдяки інтенсивному промиванню ці грунти мають
низький вміст поживних елементів, погані водні і фізичні власти-
вості, низький ступінь оструктуреності.

Наведені факти свідчать про те, що цей тип грунту Належить
до категорії низькородючих грунтів

Дерново-борові грунти сформовані на випуклих і рівнинних ді-
лянках борових терас під сухими борами з бідною трав’янистою
рослинністю. Грунтоутворюючими породами цих грунтів є давньо-
алювіальні і воднольодовикові відклади піщаного і глинисто-пі-
щаного гранулометричного складу.

Дерново-борові грунти бідні на гумус (0,9—1,9%), оксиди,
карбонати та інші сполуки; дуже бідні на азот, фосфор, калій,
мікроелементи, особливо на бор, мідь, цинк; мають низьку ємкість
вбирання і слабкокислу реакцію грунтового розчину (рН водної
витяжки становить 6,0—6,5).

Основним заходом поліпшення родючості цих грунтів є зміна
їх гранулометричного складу (глинування, внесення цеолітів то-
що).

Дерново-карбонатні і дернові грунти сформувалися на карбо-
натних грунтоутворюючих породах (вапняки, крейдяні відклади,
вапнякові мергелі, туфи, валунні суглинки з уламками вапняків
тощо).

Дернові грунти мають добре виражений дерновий і слабкороз-
винений підзолистий горизонти, високий вміст гумусу, слабкокис-
лу або нейтральну реакцію, міцну грудкувату структуру та інші
позитивні властивості, які вказують на його високу родючість.

Дерново-карбонатні грунти мають подібні властивості, але
внаслідок щебенюватості, малої вологоємкості і низької водоут-
римуючої здатності є слабкорозвиненими і, порівняно з дернови-
ми, мають нижчу родючість.

Лучні грунти сформувалися на понижених ділянках рельєфу і
в заплавах річок на алювіальних, делювіальних і льодовикових
відкладах під трав’янистою рослинністю. Подібними до них є дер-
нові глейові, які формуються в умовах надмірного грунтового і
поверхневого зволоження. Ці грунти мають глибокий гумусний
горизонт і порівняно високий вміст гумусу (3—5%).

На лучних і освоєних дернових оглеєних грунтах вирощують
овочеві і кормові культури.

Болотні грунти на Поліссі займають близько 10% території.
Найпоширенішими серед них є низинні болота. Вони займають
значну площу в нашій країні — до 95% болотного фонду. Грунти цього типу формуються в заплавах річок, на притерасних пони-
женнях, днищах балок тощо.

У профілі цих грунтів виділяють такі горизонти: лісова під-
стилка або лучна повсть (О), торфовий (T), глейовий (G) і.ма-
теринська порода (С). В умовах інтенсивного розкладання орга-
нічної маси між торфовим і глейовим горизонтами формується гу-
мусний горизонт (A). Залежно від режиму грунтових вод і їх
мінералізації на певній глибині формується рудяковий горизонт
(Bf) — скупчення болотної руди.

Грунти верхових і перехідних боліт становлять всього 5% бо-
лотних грунтів України. Вони поширені в основному на Поліссі
(північна частина Рівненської і північно-західна частина Жито-
мирської областей) і в Карпатах. Ці грунти сформувались на без-
стічних западинах, неглибоких пониженнях вододілів, терасних
пониженнях тощо.

Основними діагностичними ознаками торфових грунтів є по-
тужність торфового горизонту, величина зольності, ступінь роз-
кладання і гуміфікації органічних речовин. За потужністю тор-
фового горизонту болотні верхові грунти поділяють на три, а бо-
лотні низинні на п’ять підтипів (табл. 17).

За вмістом золи торфові грунти поділяють на слабкозольні
(12%), середньозольні (12—20%) і багатозольні (20—50%).
Грунти верхових боліт є слабкозольними (2—6% золи). Золь-
ність низинних боліт середня і висока. У сільському господарстві
широко використовуються низинні болотні грунти, які містять ба-
гато азоту, фосфору, інших зольних елементів і мають слабкокис-
пу реакцію.

Основним меліоративним заходом на цих грунтах є зниження
рівня грунтових вод.

Сірі лісові грунти і чорноземи опідзолені в зоні Полісся зай-
мають значну територію, але основні їх площі зосереджені в Лі-
состепу. Тому характеристику цих грунтів буде наведено в нас-
тупному параграфі.

Таблиця 17. Класифікація болотних грунтів

Підтипи грунтів верхових боліт

Потужність торфового горизонту, см

Підтипи грунтів низинних боліт

Потужність торфо- вого горизонту, см

 

Торф’янисто-глейові Торфово-глейові   Торфові

<30 30—50   >50

Болотні мінеральні Мулувато-глейові   Торф’янисто-глейові Торфово-глейові Торфові

Горизонту Т не- має Горизонту Т не- має <30 30—50 >50 має Горизонту Т не- має <30 30—50 >50

Орні землі Полісся займають понад 5 млн га, або 45% всієї
земельної площі зони. Низький процент сільськогосподарського
освоєння грунтів Полісся пояснюється тим, що значні площі зай-
няті лісом, чагарниками і болотами.

Сільське господарство зони спеціалізується на виробництві
продукції тваринництва, льону, картоплі, хмелю, овочів, жита.

Основними заходами підвищення родючості грунтів Полісся є
вапнування, поглиблення орного горизонту, внесення високих доз
органічних і мінеральних добрив, осушення перезволожених грун-
тів, глинування піщаних грунтів тощо.

В зоні Полісся функціонують кілька науково-дослідних інсти-
тутів і дослідних станцій, наукові здобутки яких сприяють підви-
щенню родючості грунтів і культури землеробства в даному регіоні.
Серед них Український науково-дослідний інститут землероб-
ства (Київ), Науково-дослідний інститут землеробства і тварин-
ництва західних районів України (Львів), Український науково-
дослідний інститут картопляного господарства (Немішаєво), На-
уково-дослідний інститут сільського господарства Нечорноземної
зони України (Коростень), Науково-дослідний і проектно-техно-
логічний інститут хмелярства (Житомир), Поліська дослідницька
станція (Малинський район) та ін.

Грунти Лісостепу

Зона Лісостепу займає 20,2 млн га, або 34% зе-
мельної площі України. Тут зосереджено 37% орних земель Ук-
раїни. Грунтовий покрив зони дуже різноманітний. У структурі
грунтового покриву значні площі займають сірі лісові грунти,
чорноземи опідзолені, чорноземи вилугувані, сірі лісові і чорно-
земи реградовані, чорноземи типові та ін.

Сірі лісові грунти сформовані переважно на лесах і лесовидних
суглинках різного механічного складу—від легких до важких су-
глинків, яким характерна карбонатність. За ступенем опідзолен-
ня і гумусованості їх поділяють на три підтипи: ясно-сірі, сірі і
темно-сірі.

Ясно-сірі зовні схожі на дерново-підзолисті грунти. Характер-
ними особливостями цього підтипу є чітко виражений елювіаль-
ний горизонт (Е).

У сірих лісових грунтів суцільного елювіального горизонту не-
має, тут він замаскований гумусом і має бурувато-сіре забарвлен-
ня, темніший, ніж у ясно-сірих. Порівняно з іншими підтипами
сірі лісові грунти найпоширеніші в Лісостепу.

Темно-сірі лісові грунти відрізняються від перших двох під-
типів більш глибоким заляганням гумусного горизонту і слабшим
опідзоленням.

Вбирний комплекс сірих лісових грунтів насичений Са, Mg і Н.
Увібраний водень становить 20—25% загальної кількості увіб-
раних основ. Сума увібраних основ становить: у ясно-сірих — 6,9—
8,8, сірих — 9—15, темно-сірих — 12—22 мг-екв на 100 г грунту.

Реакція грунтового розчину кисла: рН сольової витяжки ясно-
сірих лісових грунтів становить 4,8—6,0, сірих — 5—6,1, темно-
сірих — 5,5—6,5.

Вміст гумусу збільшується від ясно-сірих до темно-сірих грун-
тів (від 4% у ясно-сірих до 6—10% у темно-сірих). Всі с