Висотна поясність грунтового покриву гірських країн

Висотну поясність гірських грунтів вперше встано-
вив В. В. Докучаєв у 1899 році на основі досліджень грунтового
покриву Кавказу.

У гірських країнах основні типи грунтів розташовані у виг-
ляді висотних зон (поясів), які послідовно змінюють одна одну
в міру наростання абсолютної висоти. В. В. Докучаєв припускав,
що вертикальна зональність за складом зон аналогічна широтній
зональності. Наступними спостереженнями його послідовників цю
ідею було підтверджено і разом з цим було встановлено, що вер-
тикальна зональність має свої особливості як за складом типів
грунтів, так і за характером їх розташування.

Багато уваги грунтознавці приділили розробці положення про
структуру вертикальної зональності грунтів. Було доведено, що
зміна вертикальних грунтових зон визначається насамперед поло-
женням гірської країни в системі грунтово-біокліматичних поясів
та положенням її щодо океану. Виходячи з цього, С. С. Неуструєв
(1931) писав, що в горах, які лежать в зоні пустинь, першою вер-
тикальною зоною будуть пустинні грунти. З підняттям у гори вони
переходять у степові. Вище формується пояс лісових грунтів, по-
тім лучних і гірсько-тундрових. Якщо гори розташовані в лісовій
зоні, то ні пустинь, ні степів не буде.

Положення гірської країни поблизу морського узбережжя або
в центрі континенту визначає ступінь вологості гірського клімату
і певним чином впливає на характер вертикальної поясності.

Таким чином, характер вертикальної поясності грунтів гірських

Таблиця 18. Основні типи структур вертикальної зональності грунтів в ме-
жах континентальних грунтово-біокліматичних областей (за М М. Розовим,
1954)

Грунтово-біоклі- матичний пояс	Типи структур вертикаль- ної зональності	Грунтові пояси
Полярний   Бореальний     Суббореаль- ний   Субтропічний	Гольцево-тундровий   Тундрово-підзолистий     Тундрово-лучно-підзо- листий     Лучно-сіро-чорнозем- ний   Лучно-буро-коричне- вий   Лучно-чорноземно- коричневий	Гірські кам'янисті пустині Гірські арктичні Гірські тундрові Гірські тундрові Гірські підзолисті або мерзлотно- тайгові Гірські тундрові Гірські лучні Гірські підзолисті і бурі грубогу- мусні Гірські лучні Гірські сірі лісові Гірські чорноземні Гірські лучні Гірські бурі лісові Гірські коричневі Гірські лучні і лучно-степові Гірські чорноземні Гірські коричневі або каштанові

країн визначається закономірністю горизонтальної зональності і
фаціальністю. Тому структура вертикальної зональності грунтів в
різних грунтово-біокліматичних областях матиме свої особливос-
ті. Як приклад наводимо структуру вертикальної зональності
грунтів континентальних областей (табл. 18).

Крім того, для грунтового покриву гірських країн характерна
численність (множинність) структур вертикальної зональності,
яка зумовлена різноманітністю кліматичних умов на різних ді-
лянках гірської системи. Це проявляється у відхиленнях від ос-
новних типів структур вертикальної зональності, які визначають
своєрідність розташування грунтових зон. Такими відхиленнями
є випадання окремих грунтових зон (інтерференція), порушення
порядку розташування грунтових зон по аналогії з горизонталь-
ною зональністю (інверсія), зміщення грунтових зон і проникнен-
ня одної з них в іншу (міграція).

Таким чином, висотна поясність хоч і нагадує іноді зміну грун-
тових зон у системі широтної зональності, але ніякою мірою не є
її прямим аналогом.

21.3. ОСНОВНІ ТИПИ ГІРСЬКИХ ГРУНТІВ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇХ ВИКОРИСТАННЯ

Характерною особливістю грунтового покриву гірських країн
є поширення грунтів-літосолей (фрагментарних грунтів). Фраг-
ментарними називають грунти, які в генетичних горизонтах міс-
тять більше 40% уламків розміром понад 1 мм (рис. 32).

Іншою особливістю гірських грунтів є мала потужність гори-
зонтів і всього грунтового профілю Так, профіль гірсько-підзолис-
того грунту Уралу займає всього 20—25 см, тоді як рівнинний під-
золистий грунт, сформований на флювіогляціальних відкладах,
досягає глибини 130—150 см.

У грунтовому покриві гірських країн є грунти, які мають ана-
логи на рівнинних територіях, і грунти, специфічні лише для гір-
ських ландшафтів. Гірські грунти, що мають аналоги на рівнинах,
розглядають як єдиний з ними тип. До специфічних гірських грун-
тів належать гірсько-лучні, гірсько-лучні чорноземовидні і гірські
лучно-степові.

За умовами рельєфу гірські грунти поділяють на три групи:
гірсько-схилові, формуються на схилах крутизною понад 10°.
До назви типу цих грунтів додають слово «гірський» (наприклад,
чорнозем гірський, підзолистий гірський тощо);

нагірно-рівнинні, формуються в горах на відносно вирівняних
ділянках крутизною менше 10° (наприклад, чорноземи вилугува-
ні нагірно-рівнинні). Цю групу грунтів використовують у земле-
робстві;

міжгірно-рівнинні і гірсько-долинні, сформовані на рівнинах і
схилах з крутизною до 5° (річкові тераси, делювіальні шельфи
тощо наприклад, чорноземи вилуговані міжгірно-рівнинні).

 

Рис. 32. Будова фрагментарних грунтів (за В. В. Добровольсь-
ким, 1967):

а — нерозвинений фрагментарний грунт; б — фрагментарний грунт
із слабкодиференційованим профілем; в — повносформований фрагмен-
тарний грунт.

Гірсько-лучні грунти є самостійним оригінальним типом ви-
сокогірних грунтів. Вони формуються під лучною різнотравною
рослинністю субальпійського і альпійського поясів на різних грун-
тоутворюючих породах. Здебільшого це вилугувані продукти ви-
вітрювання щільних порід.

На висоті цих поясів випадає 1000—1500 мм опадів за рік, а
випаровуєтся в 2—3 рази менше. Це зумовлює промивний водний
режим грунтів цього типу.

Профіль гірсько-лучних грунтів слабко диференційований на
генетичні горизонти і має невелику потужність (до 60—70 см),
В його будові виділяють такі горизонти:

Горизонт Ad — дерновий, щільний, дуже переплетений коре-
нями трав’янистих рослин. Потужність до 10 см.

Горизонт А — гумусний, темно-бурого або коричневато-бурого
забарвлення, структура дрібногрудкувата або зернисто-грудку-
зата, з включенням грубих уламків. Потужність 10—20 см.

Горизонт АС — перехідний, світло-коричневато-бурого забарв-
лення, структура грудкувата, фрагментарний. Потужність 15—
25 см.

Горизонт С — грунтоутворююча порода, фрагментарний елювій
або делювій потужністю 20—30 см.

Горизонт D — підстилаюча порода.

Гірсько-лучні грунти містять 8—20% гумусу, в складі якого
переважають фульвокислоти. Кліматичні умови на цих висотах
гальмують процес гуміфікації, що призводить до накопичення на-
піврозкладеної грубої кислої органічної маси. Ці грунти мають
низький вміст азоту, фосфору і калію. У складі увібраних катіонів
є водень і алюміній, які зумовлюють кислу реакцію. Гірсько-луч-
ні грунти мають велику вологоємкість і високу водопроникність.
Ємкість катіонного обміну їх невисока, вони слабко насичені ос-
новами.

Гірські лучно-степові грунти формуються в більш посушливих
умовах альпійського поясу. Такі умови характерні для східної час-
тини Кавказу і гір Середньої Азії. На відміну від гірсько-лучних
вони розвинені на менш вилугуваних грунтоутворюючих породах
в умовах періодично промивного водного режиму.

На відміну від гірсько-лучних грунтів лучно-степові мають
слабкокислу і нейтральну реакцію, вищу ємкість вбирання (30—
35 мг-екв на 100 г грунту) і високий ступінь насиченості основами.
Вони містять до 10% гумусу, в складі якого дещо більше гуміно-
вих кислот.

Серед гірських лучно-степових грунтів заслуговують на увагу
гірсько-лучно-степові чорноземовидні грунти, які розвиваються під
субальпійською остепненою рослинністю на продуктах вивітрюван-
ня карбонатних порід (вапняки, карбонатні сланці). Ці грунти ма- ють більш потужні дерновий і гумусний горизонти, містять до 20%
гумусу, мають високу ємкість вбирання (40—50 мг-екв на 100 г
грунту).

Високогірні грунти в землеробстві використовуються мало. Це
зумовлено складністю рельєфу, малою потужністю гумусного го-
ризонту, значною щебенюватістю та іншими причинами. Майже
всі гірсько-тундрові, гірсько-лучні і гірсько-степові грунти відве-
дені під пасовища.

У гірсько-підзолистій зоні освоєно не більше 3% території під
всі сільськогосподарські угіддя. Решта території зайнята лісом.

Значно більше грунтів зайнято під ріллю і пасовища в зонах
бурих гірських, коричневих гірських, чорноземів і гірських каш-
танових грунтів. В гірських напівпустинях і пустинях розвинене
зрошуване землеробство.

Обов’язковою умовою використання гірських грунтів є про-
ведення протиерозійних заходів. Важлива роль в запобіганні еро-
зійним явищам належить лісам. Тому в гірських районах слід ор-
ганізовувати охорону і систематичний догляд за лісовими насад-
женнями, не допускати надмірного вирубування.

Вирощування зернових і багаторічних кормових культур мож-
ливе лише на схилах крутизною менше 10—12°. На таких ділян-
ках застосовують систему протиерозійних агротехнічних заходів.
На крутих схилах влаштовують тераси. Грунт в горах обробляють
спеціальними тракторами і грунтообробними машинами. Всі гір-
ські грунти потребують внесення органічних і мінеральних доб-
рив.

Частина IV

ГРУНТОВИЙ ПОКРИВ КОНТИНЕНТІВ,
ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ І ОХОРОНА
ГРУНТІВ

Розділ 22
ГРУНТОВИЙ ПОКРИВ КОНТИНЕНТІВ СВІТУ

ЄВРАЗІЯ

Євразія — найбільший континент світу. Він прос-
тягається від полярних областей до екватора. На території його
розташовані регіони пустинь Центральної Азії і Аравійського пів-
острова, найвологіші регіони світу Індостан і Південно-Східна
Азія, найвищі гірські системи, найглибші безстічні котловини
тощо.

Величезні розміри, різноманітність природних умов, складна
і контрастна орографія, різноманітність грунтоутворюючих порід
зумовили складну структуру його грунтового покриву. На терито-
рії Євразії є, по суті, всі типи грунтів світу від арктичних до тро-
пічних.

Виходячи з орографічних, історико-геологічних, гідрологічних і
біокліматичних особливостей окремих регіонів Євразії, В. М. Фрід-
лянд (1984) виділив 21 грунтово-географічну країну, кожна з
яких має свою характерну структуру грунтового покриву. У цьо-
му посібнику немає можливості дати повну характеристику грунто-
вого покриву цього величезного континенту, тому далі наведено
особливості лише окремих регіонів.

Грунтовий покрив Західної і Східної Європи. Рельєф, грунто-
утворюючі породи і грунтовий покрив Європи формувалися під
впливом зледенінь четвертинного періоду, альпійського орогенезу
і морських трансгресій. Клімат Європи формується під впливом
Атлантичного океану і тому він в цілому м’який і вологий.

Характерною особливістю рельєфу Європи є великі рівнини
на півночі і сході і високі гірські системи на півдні континенту.

На рівнинних територіях досить чітко простежується широтна
зональність грунтового покриву, але конфігурація грунтових зон
на території Західної і Східної Європи виражена неоднаково.

Східноєвропейська країна відрізняється чітко вираженою ши-
ротною зональністю грунтів. З крайньої Півночі до Прикаспійсь-
кої низовини простежується закономірно послідовна зміна зон
від арктичних до бурих пустинно-степових. На території Північної і Східної Європи, де переважають водно-акумулятивні рівнини
і низовини, сформувались в основному кислі сіалітні грунти (під-
золисті і сірі лісові) під хвойними, мішаними і листяними лісами.
Рівнини Центральної Європи вкриті зональними степовими грун-
тами (чорноземи і каштанові), а в Південно-Східній Європі по-
ширені зональні грунти посушливих ландшафтів (бурі і сіро-бурі),
серед яких значну площу займають засолені грунти.

У Західній Європі широтна зональність виражена не так чіт-
ко. Тундрова зона для цього регіону в цілому не характерна,
Тундрові грунти займають лише вузьку прибережну смугу на пів-
ночі Норвегії. Зона підзолистих грунтів широка (від 70° до 50°
пн. ш.) і займає кілька країн. На відміну від Східної Європи, зо-
ну підзолистих грунтів тут змінюють не сірі, а бурі лісові грунти,
які сформувалися під впливом вологого океанічного клімату.

Степові грунти для Західної Європи також не характерні. Зо-
на чорноземних грунтів вузькою смугою заходить лише до Угор-
ської низовини. Окремі масиви цих грунтів є в Румунії, Болгарії,
Чехії і на півдні Німеччини. Зони каштанових грунтів в Західній
Європі немає. Невеликі їх ділянки трапляються в Болгарії, Греції
та Іспанії.

Середземноморське узбережжя Західної Європи зайнято корич-
невими субтропічними і своєрідними червоноколірними грунтами
(terra rossa), які сформувалися на продуктах вивітрювання вап-
няків.

Серед інтразональних грунтів Західної Європи характерними
є перегнійно-карбонатні (рендзини), які поширені серед підзо-
листих і бурих лісових грунтів.

Грунтовий покрив Західно-Сибірської і Туранської низовини,
Для цього регіону характерна чітко виражена широтна зональ-
ність грунтів від полярних широт до гірських систем Середньої
Азії.

Зона підзолистих грунтів у межах цього регіону є дуже забо-
лоченою територією. Високе залягання грунтових вод зумовлює
також оглеєння сірих лісових грунтів і північну смугу чорноземів

Для грунтів степової зони характерне глибоке промерзання і
розтріскування на значну глибину. Крім того, в грунтах цієї зони
відбувається процес акумуляції солей. Грунти лісостепової облас-
ті одночасно є заболоченими і засоленими.

Грунтовий покрив Центрального і Східного Сибіру. Доміную-
чими факторами грунтоутворення у цьому регіоні є багаторічна
мерзлота і різко континентальний клімат. Грунтовий покрив цієї
території вивчено недостатньо.

На оглядових грунтових картах у межах Центрального Сибіру
виділено три широтні грунтові зони: глейово-мерзлотних тайгових
грунтів північної тайги, мерзлотно-тайгових кислих і опідзолених грунтів середньої тайги і дерново-підзолистих грунтів південної
тайги.

Центральноякутська низовина являє собою давню алювіальну
рівнину, поверхня якої вкрита лесовидними карбонатними суглин-
ками, під якими часто залягають соленосні породи. Більша частина
низовини вкрита модриновими лісами, під покривом яких ростуть
брусниця і трави. На безлісих територіях розвивається лучно-
степова рослинність. Основними типами грунтів цієї місцевості є
палеві мерзлотно-тайгові і мерзлотно-тайгові осолоділі.

Більшу частину Східного Сибіру займають гори, для яких ха-
рактерна вертикальна зональність. Переважаючим типом рослин-
ності цього регіону є модринові ліси з домішкою кедра, берези та
інших порід. Зону гірської тайги поділяють на три підзони: верх-
ню, середню і нижню, кожна з яких є окремою грунтовою зоною.

У нижньотайговій підзоні під трав’янистими модриново-березо-
вими лісами на елювії і елюво-делювії щільних порід поширені
гірські дернові тайгові кислі грунти. На продуктах вивітрювання
карбонатних порід сформувалися мерзлотно-тайгові перегнійно-
карбонатні грунти.

У середній підзоні під лишайниково-чагарниковими модрино-
вими лісами сформувались гірські підзолисті і гірські тайгово-
мерзлотні грунти.

Третя гірська грунтова зона вкрита рідколіссям з модрини,
кедрового сланика, вільхи, мохів і лишайників, під якими утвори-
лись гірсько-тайгові підбури.

На висотах понад 1300 м поширені гірські тундрові грунти.
Грунтовий покрив Далекого Сходу (далекосхідні області Ро-
сії, Північно-Східний Китай, Корея і Японія).

У зоні тихоокеанського вулканічного поясу поширені попелово-
вулканічні грунти. Вони охоплюють Камчатку, Курильські остро-
ви, Сахалін, Японські острови.

Мусонний клімат і відсутність високих гірських систем на схо-
ді Азії зумовили розвиток лісової рослинності уздовж узбережжя
в межах бореального, суббореальиого, субтропічного і тропічного
поясів. Відповідно з півночі на південь змінюються грунтові зони
від бурих лісових до червоно-жовтих фералітних.

Завдяки сусідству двох протилежних кліматичних провінцій —
антициклональної Центральноазіатської і Східноазіатської му-
сонної — грунтовий покрив Далекого Сходу має субмеридіональ-
ну зональність. Грунтові зони орієнтовані з південного заходу на
північний схід. З південного сходу на північний захід змінюються
зони червоноземів і жовтоземів, бурих лісових, черноземовидних
рерій, чорноземів, каштанових, сіро-бурих напівпустинь і пустинь.

Грунтовий покрив Південної і Південно-Східної Азії. Для Ін-
достану і Індокитаю характерна значна строкатість грунтового покриву, яка складається з тропічних і субтропічних грунтів. Це
пояснюється вертикальною зональністю, яка з підняттям у гори
зумовлює перехід тропічного клімату у субтропічний. Особливо
це помітно в Індокитаї, де серед червоно-жовтих і червоних фера-
літних грунтів трапляються червоноземи і жовтоземи вологих суб-
тропіків.

На півострові Індостан поширені різні типи грунтів. Плоско-
гір’я Декан і берегова низовина східної частини півострова зайня-
ті червоно-бурими і чорними злитими грунтами сухих саван. Уз-
довж західного узбережжя розташована смуга червоно-жовтих
тропічних грунтів. На північному заході півострова, де клімат су-
хіший, поширені червоно-бурі грунти. Тут розташований великий
масив чорних тропічних грунтів.

Пустинна країна Аравійського півострова лежить у субтропіч-
ному і тропічному поясах. Недостатнє зволоження зумовлює слаб-
кий розвиток грунтоутворюючих процесів. Тому тут значні терито-
рії зайняті піщаними і кам’янистими пустинями, серед яких роз-
кидані ділянки червонувато-бурих грунтів опустинених саван.
У комплексі з ними поширені солончаки та інші засолені грунти.

На півночі півострова розташована Месопотамська алювіаль-
на рівнина, для якої характерне складне поєднання, залишково-
алювіальних та різних засолених грунтів. Засолення цієї терито-
рії значною мірою пов’язане зі зрошенням, яке тут проводять вже
кілька тисячоліть.

АФРИКА

Африка майже повністю лежить в межах тропіч-
ного і екваторіального поясів. Невеликі території на півночі і півд-
ні континенту лежать в субтропічному поясі. Цей континент являє
собою єдину платформу, більша частина якої має рівнинно-плоско-
гірний рельєф.

Більша частина Африки є давньою сушею, яка не зазнавала
зледенінь. Значну частину континенту займають виходи щільних
гірських порід і давніх кір вивітрювання. В екваторіальній зоні
поширені алітні кори вивітрювання. Тому в Африці поширені в
основному давні грунти.

Величезну територію Африки (близько 30%) займають пусти-
ні (Сахара, Наміб, Калахарі) та інші ділянки суші без грунтового
покриву. Це піщані й кам’янисті пустині, латерітні кори і панци-
ри, виходи скельних порід.

У географії грунтів Африки чітко проявляється закон широтної
зональності. Основною особливістю грунтового покриву континен-
ту можна вважати дворазову повторність грунтових зон у захід-
ній частині континенту (на захід від 30° сx. д.) і симетричне роз-ташування їх на північ і на південь від екватора. Іншою особли-
вістю є чітко виражена широтна зональність грунтів на всій
території материка, крім східної частини і території на південь
від 18—20° пд. ш.

Центральне положення в системі широтних грунтових зон зай-
має зона червоно-жовтих фералітних грунтів постійно вологих
тропічних лісів. З півночі і півдня ця зона облямована зонами чер-
воних грунтів сезонно вологих лісів і високотравних саван. Далі
від екватора в міру зменшення вологості клімату послідовно роз-
ташовані зони червоно-бурих грунтів сухих саван, червонувато-
бурих опустинених саван і грунтів тропічних пустинь.

На південь від екватора ця послідовність порушується наяв-
ністю зони червоно-коричневих грунтів сухих тропічних лісів і
чагарників, яка розташована між паралелями 10° і 18° пд. ш. Це
зумовлено дещо більшим зволоженням цієї території порівняно
з аналогічною смугою сухих саван, яка розташована на північ
від екватора.

У межах зон червоних і червоно-бурих грунтів саван, розташо-
ваних на північ від екватора, поширені великі масиви чорних тро-
пічних грунтів (між меридіаном 10° сx. д. і Абіссінським нагір’ям),
які приурочені в основному до негативних форм рельєфу.

Східна частина континенту порівняно з центральною має знач-
но сухіший клімат. Тому тут переважають савани. У цьому регіо-
ні спостерігається наростання зволоження від сухого східного
узбережжя до більш вологої центральної частини континенту.
Тому грунтові зони на цій території розташовані меридіональне,
а на півночі і півдні з’єднуються з відповідними широтними зона-
ми західної частини континенту. В результаті утворились напів-
кільця, в центрі яких знаходиться масив червоно-жовтих грунтів.

На південь від паралелі 20° широтна зональність переходить
в меридіональну. Зміна грунтових зон з сходу на захід зумовлена
розподілом опадів, які надходять з теплої Мозамбіцької течії.
Драконові гори затримують вологу, яку несуть південно-східні
пасати з боку Індійського океану, і тому в напрямку до західного
узбережжя наростає сухість клімату. В зв’язку з цим з сходу на
захід послідовно розташовані зони червоно-коричневих, червоно-
бурих саван і пустинних грунтів.

На крайньому півдні Африки зони субтропічних грунтів роз-
ташовані субмеридіонально. В напрямку з південного сходу на пів-
нічний захід також наростає сухість клімату. Смугу узбережжя
займає зона коричневих грунтів, далі в горах і передгір’ях сіро-
коричневих степів і зона пустинних субтропічних грунтів.

Субтропічні грунти Північної Африки мають широтну зональ-
ність. В районі Атлаських гір поширені коричневі грунти сухих
субтропічних грунтів, уздовж всього північного узбережжя конти- ненту простягуються зона сіроземів субтропічних напівпус-
тинь, на південь від неї — широка зона субтропічних пустинних
грунтів.

На Мадагаскарі грунтові зони розташовані меридіонально.
Клімат східної частини острова — вологий тропічний. Тут поши-
рені червоно-жовті і червоні фералітні грунти. Західну частину
гірського масиву вкривають гірські червоні грунти сезонно воло-
гих лісів і високотравних саван.

Західний Мадагаскар — широка прибережна рівнина з посуш-
ливим кліматом, яка вкрита сухою саваною і лісами міомбо. На
цій території сформувались коричнево-червоні грунти сухих тро-
пічних лісів і червоно-бурі грунти сухих саван. Уздовж західного
узбережжя простягається смуга засолених мангрових грунтів.

ПІВНІЧНА АМЕРИКА

Північноамериканський континент перетинають
всі грунтово-біокліматичні пояси. На формування його грунтово-
го покриву впливали такі фактори, як значна протяжність конти-
ненту з півночі на південь, наявність уздовж всього західного узбе-
режжя гірської системи і наслідки четвертинного зледеніння, яке
досягало 40°пн. ш. На значній території Північної Америки грун-
ти формуються на гляціальних, перигляціальних, моренних і вод-
но-льодовикових відкладах. Північну частину континенту (до
55° пн. ш.) займають грунти, які формуються під впливом багато-
річної мерзлоти.

Основна частина континенту зайнята рівнинами. Гори займа-
ють лише 14% загальної площі материка, але значною мірою
впливають на розподіл вологи і, як наслідок, на географію грунтів.

На рівнинах Північної Америки широтні термічні пояси пере-
хрещуються з довготними зонами зволоження. В результаті на
континенті створились своєрідні умови, які зумовлюють процеси
вивітрювання і грунтоутворення.

Основною особливістю грунтового покриву Північної Амери-
ки є широтна зональність грунтів полярного і бореального поясів
і меридіональна — суббореального і субтропічного. Це зумовлено
тим, що від крайньої півночі до 50° пн.ш. термічні пояси і зони зво-
ложення збігаються. Тут простежується широтна протяжність арк-
тичних, тундрових, мерзлотно-тайгових, підзолистих і дерново-
підзолистих грунтів.

На південь від 50° пн. ш. в межах того самого термічного поя-
су простежується закономірна зміна грунтових зон в напрямку
від східного узбережжя материка до внутрішньоконтинентальних
областей.

У цілому західні і центральні райони Північної Америки вкри- ті грунтами аридних ландшафтів, а східні — грунтами гумідних
ландшафтів.

У гумідній частині континенту з півночі на південь, в зв’язку
із змінами термічних умов, змінюються зони арктичних, тундро-
вих, мерзлотно-тайгових, підзолистих, дерново-підзолистих, бурих
лісових і грунтів вологих субтропіків.

Внутрішня частина континенту відокремлена від океанів
гірськими масивами Аппалачів на сході і Кордильєр на заході.
Теплі вітри з Атлантичного океану не доносять до центральних і
західних областей вологу, а з Тихого океану вологі вітри не дола-
ють бар’єра Скелястих гір. Тому в цій частині материка склалися
умови недостатнього зволоження. Сухість клімату наростає як з
півночі на південь, так і з сходу на захід.

В аридній частині континенту з півночі на південь змінюються
зони чорноземовидних прерій, чорноземних, каштанових, бурих
напівпустинь, сіро-бурих пустинь, сіро-коричневих субтропічних
чагарникових степів і грунтів субтропічних пустинь.

Зони зволоження, які простягаються з півночі на південь, пере-
тинають бореальний, суббореальний, субтропічний, а деякі — і
тропічний пояси.

В межах суббореального поясу коефіцієнт зволоження на різ-
них довготах неоднаковий і тому з сходу на захід відбувається
меридіональна зміна зон бурих лісових, чорноземовидних прерій,
чорноземних, каштанових і бурих пустинних грунтів.

У субтропічному поясі в тому самому напрямі розташовані
зони червоноземів і жовтоземів, коричневих, сіро-коричневих,
сіроземів і пустинних грунтів.

Незначна частина Північної Америки розташована в межах
тропічного поясу. Залежно від зволоження тут виділяють зони
червоно-жовтих, червоних, коричнево-червоних і червонувато-бу-
рих грунтів.

На островах Карібського моря поширені в основному корич-
нево-червоні і червоні фералітні грунти. На Алеутських остро-
вах — тундрові і дерново-грубогумусні грунти трав’янистих лісів
і луків.

ПІВДЕННА АМЕРИКА

Південноамериканський континент перетинають
тропічний і субтропічний грунтово-біокліматичні пояси. Суббо-
реальний і бореальний пояси ледве торкаються південного краю
цього континенту. Основна його частина лежить в тропічному
поясі.

Загальний характер грунтового покриву Південної Америки
зумовлений рядом факторів, а саме: перехід континенту через кліматичні пояси від північного тропічного до помірного; наяв-
ність гірського бар’єра вздовж західного узбережжя; перенесення
теплими вітрами з Атлантичного океану вологи з сходу на захід;
наявність холодної Перуанської течії вздовж Тихоокеанського уз-
бережжя і холодної Фолклендської течії вздовж узбережжя Па-
тагонії; наявність в тропічному і екваторіальному поясах давньої
фералітної кори вивітрювання, а в субтропічному поясі алювіаль-
них рівнин; наявність діючих вулканів в Північних і Південних
Андах.

У складі грунтового покриву Південної Америки домінують
тропічні червоноколірні грунти, які займають більшу частину ма-
терика. Вони поширені від північного узбережжя материка до
південного тропіка і від Анд до східного узбережжя.

В екваторіальному поясі, на рівнинах Амазонської низовини
клімат вологий. Тут випадає від 2000 до 5000 мм опадів. Перева-
жають вологі тропічні ліси (гілея, сельва), під якими формуються
червоно-жовті фералітні грунти. На північ і південь від цієї зони
розташовані тропічні області, де випадає 1000—2000 мм опадів за
рік, а сухий сезон триває 3—5 місяців. В цих умовах під сезонно-
вологими тропічними лісами і високотравними саванами форму-
ються червоні фералітні грунти.

У північно-східній частині Бразильського нагір’я клімат ще
сухіший, сухий сезон триває до 8 місяців. В цих умовах під ксе-
рофітними чагарниками і рідколіссям поширені червоно-коричневі
і червоно-бурі грунти. Особливі лучні ландшафти утворилися на
рівнинних територіях у верхів’ях р. Парани. В сезон дощів рівни-
на затоплюється, а в тривалий сухий сезон дуже пересихає.

В цілому в північній частині континенту зони зволоження збі-
гаються з напрямами термічних поясів, що зумовлює широтну
зональність ландшафтів і грунтів.

В субтропічному поясі умови зволоження неоднакові. Зони
зволоження змінюються меридіонально зі сходу на захід. В ре-
зультаті східного перенесення вологи з боку Атлантичного океа-
ну максимальна кількість опадів (1000—2000 мм) випадає на схід-
ному узбережжі. З просуванням на захід кількість опадів зменшу-
ється до 300—400 мм. Меридіональна протяжність зон зволоження
зумовлює такий самий напрям ландшафтних і грунтових зон.
У північно-східній частині, де найбільше зволоження, поширені
червоноземи вологих субтропічних лісів і чорноземовидні грунти
високотравних прерій. За ними послідовно розташовані зони суб-
тропічних чорноземів сухої пампи, сіро-коричневих сухих степів
і сіроземів субтропічних напівпустинь в комплексі з солонцями і
солончаками.

На півдні континенту в межах помірного клімату переважає
західне перенесення повітряних мас. Західні схили Анд на півдні Чилі дістають 2000—5000 мм опадів за рік. Тут сформувались
гірські бурі лісові і гірсько-лучні грунти. На території Патагонії
(в дощовому затінку) випадає всього 150—250 мм за рік. Посуш-
ливість клімату посилюється також холодною Фолклендською те-
чією. Тому на рівнинах помірного поясу Південної Америки пану-
ють ландшафти і грунти сухих і пустинних степів. Основний фон
грунтового покриву цього регіону утворюють бурі і сіро-бурі пус-
тинно-степові грунти. На значних площах поверхня грунту вкрита
панцирем грубих уламків гірських порід. На високому плато захід-
ної Патагонії сформувалися гірсько-каштанові грунти під сухими
чагарниковими степами. Південна частина Патагонії, де випадає
дещо більше опадів, також зайнята каштановими грунтами.

У всіх грунтах цього регіону вулканічний попіл міститься в
значній кількості.

Крайня південно-західна частина континенту належить до
субборєальної лісової області, яка представлена лише однією
Патагонсько-Вогняноземельською областю. Вона простягається
від 38 до 56° пд. ш.

У північній частині області багато діючих вулканів. Схили і
підніжжя гір вкриті потужним шаром вулканічного попелу (3—
4 м і більше). Більша частина області дістає від 2000 до 5000 мм
опадів за рік. На західних схилах і тихоокеанському узбережжі
поширені вічнозелені вологі ліси (гемігілея). Південна частина
Патагонських Анд і гори Вогняної Землі вкриті низькорослими
гігрофільними субантарктичними лісами і чагарниками, серед
яких трапляються ділянки субантарктичних луків.

У північній частині області поширені попелово-вулканічні ба-
гатогумусні кислі грунти («трумао»), червоноземи, бурі лісові і
гірсько-лучні грунти. В невеликому районі хвойного араукарієво-
го лісу Анд сформувалися гірські підзолисті грунти, а на крайньо-
му півдні Анд ближче до Магеланової протоки є ділянки гірсько-
тундрових грунтів.

У південній частині Анд і на Вогняній Землі під листопадними
лісами і чагарниками поширені кислі бурі лісові опідзолені торф’я-
нисті грунти. На східних схилах гір, де випадає мало опадів, під
чагарниковими злаковими степами сформовані гірсько-степові і
каштанові грунти.

Крайню південно-східну частину Вогняної Землі займають
степи з чорноземними грунтами.

Фолклендські острови і острів Південна Георгія вкриті дерно-
во-грубогумусннми грунтами субполярних лісів і луків.

АВСТРАЛІЯ

Австралійський континент лежить в тропічному
і субтропічному поясах. Особливості розташування грунтових зон
зумовлені наявністю над континентом області тропічного макси-
муму тиску і гірського бар’єру Великого Водороздільного хреб-
та, які здійснюють перерозподіл вологи.

Найменше зволожена центральна частина континенту, яка
знаходиться саме в зоні максимального тиску. Тому більша час-
тина Австралії зайнята ландшафтами тропічних пустинь і напів-
пустинь.

Від центру континенту зволоження зростає в трьох напрямах.
На півночі Австралії зволоження вище завдяки діяльності еквато-
ріальних мусонів, на півдні — західного циклонічного перенесення
повітряних мас, на сході — в результаті проникнення на материк
вологого південно-східного пасату.

Такий характер зволоження рівнинної частини Австралії зумо-
вив кільцеве (циклічне) розташування грунтових зон. Пустинні
грунти в центрі континенту облямовані грунтами більш вологих
територій — на півдні і південному сході сіро-коричневими і ко-
ричневими субтропічними, на сході чорними тропічними, на півно-
чі червоно-жовтими і червоними фералітними. Лише на заході
континенту, де кількість опадів незначна, це кільце зон не замк-
нене.

В цілому на рівнинній частині континенту виражена широтна
зональність грунтового покриву. На сході Австралії виражена ме-
ридіональна зональність грунтового покриву. Це зумовлено наяв-
ністю Великого Водороздільного хребта, який є бар’єром для про-
никнення теплих вологих вітрів углиб континенту. Основна маса
опадів випадає на східних схилах гір, а західні знаходяться в умо-
вах сухішого клімату (правило так званого «дощового затінку»)

Нижній пояс східних схилів Великого Водороздільного хребта
вздовж всього узбережжя вкритий лісами: на півночі — вологими
тропічними, в центрі — мусонними і на півдні — вологими субтро-
пічними. Під ними відповідно сформувались червоно-жовті, чер-
воноземи і жовтоземи. Другий пояс вкритий евкаліптовими ліса-
ми, під якими сформувалися бурі лісові грунти. Верхній пояс зай-
нятий гірсько-лучними грунтами.

У північних районах західного схилу гір сформувалися червоні
грунти високотравних саван, які в передгірській зоні змінюються
червоно-бурими сухих саван. У південних районах, в межах суб-
тропічного поясу, поширені коричневі грунти сухих лісів і чагар-
ників, а за ними зона сіро-коричневих грунтів. Далі вглиб конти-
ненту поширені грунти пустинь.

На алювіальних рівнинах східної Австралії поширені чорні і сірі злиті грунти. Вони сформовані на алювіях основних і середніх
порід. Найбільші масиви їх розташовані в басейнах річок Фіцрой,
Бердекін і Дарлінг.

Тасманія являє собою гірський острів. Він достатньо зволоже-
ний і майже весь вкритий лісами, під якими сформувались жов-
тоземи і бурі лісові грунти. В горах вище 1200 м на центральному
плато поширені гірсько-лучні грунти.

Острови Нової Зеландії також в основному є гірською, достат-
ньо зволоженою країною. На значній території грунти формуються
на вулканічному попелі, продуктах вивітрювання вулканогенних
(туфи) і основних порід (базальтів і андезитів). На Північному
острові поширені жовтоземи і жовто-бурі лісові грунти, на Пів-
денному — бурі лісові.

Розділ 23
ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ СВІТУ

23.1. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО ЗЕМЕЛЬНІ
РЕС