Фізіологічні коливання частоти дихання у тварин

Види тварин	Частота дихання за 1 хв.	Види тварин	Частота дихання за 1 хв.
Велика рогата худоба		Буйволи
Телята:		Дорослі тварини	5-12
новонароджені		Собаки
10-денного віку		Дорослі тварини	14-24
30-денного віку
Вівці Дорослі тварини	12-25	Коти Дорослі тварини	20-30
Ягнята:		Кролі
новонароджені		Дорослі тварини	50-60
10-денного віку		Песці
30-денного віку		Дорослі тварини	18-48
Дорослі тварини	16-30	Сріблясто-чорні
Кози		Лисиці
Дорослі тварини	16-30	Дорослі тварини	14-30
Коні		Норки
Лошата:		Дорослі тварини	40 -70
10 денного віку 30-денного віку Дорослі тварини		Птиця Дорослі особини	10-40
Свині
Поросята: 10-денного віку 30-денного віку Дорослі тварини

Перкусією грудної клітки визначають межі легень, а також виявляють вогнища та інші ураження легень і плеври

 

 

 

Межі легень визначають перкусією способом легато по міжребер'ях, орієнтуючись на відповідні горизонтальні лінії. У сільськогосподарських тварин чітко можна визначити тільки задні перкусійні межі легень, відмічаючи зміщення їх вперед або назад, їх визначають за переходом ясного легеневого звуку в притуплений, або тимпанічний. У здорових тварин задні перкусійні межі легень проходять: у коней (рис. 1) по лінії маклока до 17-го ребра, по лінії сідничного горба до 15-го ребра і по лінії плечового суглоба до 11-го ребра, у великої рогатої худоби (рис. 2) — по лінії маклока до 12-го (13-го) зліва і до 11-го (12-го) ребра справа, по лінії плечового суглоба до 9-го ребра; у верблюдів (рис. 3) — по лінії клубового горба до 12-го, по лінії маклока до 10-го, по лінії плечового суглоба до 8-го ребра; у дрібної рогатої худоби — приблизно як у великої рогатої худоби; у собак (рис. 4) — по лінії маклока до 12-го, по лінії сідничного горба до 11-го і по лінії плечового суглоба до 9-го ребра; у свиней — по лінії маклока до 12-го, по лінії сідничного горба до іи-го і по шни плечового суглоба до 8-го ребра.

Зміщення задніх перкусійних меж легень вперед помічається при вагітності, тимпанії рубця, метеоризмі шлунка, кишок, ателектазі легень, ексудативному плевриті, пневмонії. Зміщення цих меж назад може бути при альвеолярній емфіземі легень та при пневмотораксі.

Для виявлення вогнищ інших уражень легень і плеври застосовують перкусію грудної клітки способом стакато. Перкусію проводять зверху вниз по міжребер'ях, відмічаючи місця притупленого, тупого, коробкового Й тимпанічного звуків. У великої рогатої худоби проводять також перкусію перед лопаткових ділянок грудної клітки, розмішених в межах перших двох ребер (над верхівками легень). Перед дослідженням цих ділянок треба відвести назад відповідну грудну кінцівку і трохи повернути голову тварини в той бік, який досліджується.

Рис. 4. - Лінії топографічної перкусії легень і їхніх задніх меж у верблюда та собаки

 

Перкусія грудної клітки у здорових тварин по всьому легеневому полю дає ясні легеневі звуки.

У багатьох дрібних тварин він має тимпанічний відтінок Коробковий звук (поєднання ясного легеневого і тимпанічного) спостерігається при альвеолярній емфіземі легень, пневмотораксі. Тимпанічний звук виникає при кавернах у легенях, бронхоектазії, пневмотораксі, крупозній пневмонії (в стадії сірої гепатизації). Цей звук нижчий і голосніший порівняно з ясним легеневим звуком. Притуплені й тупі звуки можуть бути при ексудативному плевриті, гідротораксі (при цих захворюваннях виявляється горизонтальна лінія притуплення), при наявності інфільтрату в легенях (туберкульоз, пневмонія, набряк легень), при ехінококозі легень і пухлинах у них. При лобарній пневмонії відмічаються великі вогнища притуплених або тупих звуків, а при лобулярній пневмонії — невеликі, так звані фокусні ділянки притуплених звуків. Якщо в легенях є каверна, яка через вузький бронх сполучається із зовнішнім повітрям, перкусія над цією ділянкою дає своєрідний звук — «звук розколотого горщика». При діафрагмальній грим, переповненні шлунка газами, пневмотораксі й великих кавернах у легенях перкусійний звук набуває металічного відтінку.

Для виявлення глибоко розмішених патологічних вогнищ у легенях, коли звичайна перкусія не дає певних результатів, застосовують плегафонію — трахеальну перкусію.

 

 

Вона ґрунтується на зміні звукопровідності уражених органів, тканин і полягає в одночасній перкусії трахеї (це робить помічник) і аускультації легень безпосереднім способом (із закриванням другого вуха рукою). У здорових тварин на ділянці легень чутний тимпанічний звук. При крупозній (фібринозній) пневмонії чуються чіткі й уривчасті звуки, що нагадують цокання годинника. Різке послаблення звуків або зникнення їх буває при ексудативному плевриті.

Аускультація легень — це один з найбільш результативних клінічних методів дослідження системи дихання у тварин. У ветеринарній практиці застосовують як безпосередній, так і посередній (інструментальний) способи аускультації легень. Спочатку, по можливості, проводять безпосередню аускультацію для того, щоб у загальних рисах ознайомитися з характером дихальних шумів, а потім застосовують і посередню аускультацію, використовуючи фонендоскоп або стетоскоп.

Посередня аускультація дає змогу чіткіше виявляти вогнища ураження в легенях і плеврі. Цей спосіб застосовують також при дослідженні неспокійних тварин і при вимушеному положенні хворої тварини, коли безпосередню аускультацію застосовувати неможливо.

Вислуховувати тварин треба в закритому приміщенні, без порушення тиші.

 

Аускультацію легень проводять у певній послідовності. Спочатку вислуховують ті ділянки легень, де дихальні шуми найсильніші і найвиразніші Таким місцем є середньо-передній відділ грудної клітки, який розміщується в середній третині грудної клітки, безпосередньо за лопаткою. Потім досліджують середньо-задній відділ, за ним — верхньопередній і верхньо-задній і, нарешті, нижній відділи грудної клітки. Така послідовність вислуховування легень зумовлена тим, що найчіткіше дихальні шуми чуються в середній третині грудної клітки, слабше — в нижній третині. Дотримання такої послідовності скорочує тривалість аускультації і дає змогу уникнути діагностичних помилок.

Під час аускультації легень у великої рогатої худоби треба досліджувати також перед лопаткові ділянки легень, вислуховуючи при цьому передні (верхівкові) частки легень. В разі значного ослаблення дихальних шумів застосовують прогонку тварини або закривають її носові отвори на кілька секунд (у дорослих великих тварин на 25 - 30 с). Після проводки, прогонки або після відкривання носових отворів дихальні шуми посилюються і краще прослуховуються.

Аускультацією легень виявляють основні й допоміжні дихальні шуми. Останні трапляються тільки при патологи, вони домішуються до основних шумів, до яких належать шуми везикулярного і бронхіального дихання. В основі утворення цих шумів лежить гортанний стенотичний шум, який виникає при проходженні струменя повітря через голосову щілину.

Гортанний стенотичний шум, змінений у трахеї та бронхах, називається шумом бронхіального дихання. У здорових тварин цей шум у чистому вигляді можна чути тільки на ділянці трахеї. Він нагадує звук, який утворюється, якщо установити органи мови на вимові звука «X» й робити при цьому глибокі вдихи й видихи.

Шум бронхіального дихання у всіх свійських тварин, крім коней, ослів, мулів і верблюдів, примішується до шуму везикулярного дихання в середній третині грудної клітки, безпосередньо за лопаткою. На всіх інших ділянках грудної клітки цей шум відмічається тільки при захворюваннях легень і плеври: над каверною, якщо бронх не відкривається в неї, а проходить через каверну; при крупозній (фібринозній) пневмонії, коли альвеоли заповнені фібринозним ексудатом (у стадії сірої гепатизації), за умови прохідності бронхів; при ексудативному плевриті внаслідок здавлювання легеневої тканини ексудатом і ущільненням її. При наявності каверни, в яку відкривається вузький бронх, що сполучається із зовнішнім повітрям, чується шум амфоричного дихання (амфора — посудина з довгим горлом).

Шум везикулярного дихання нагадує звук, який виникає під час вимови звука «Ф» за умови втягування повітря в себе. Він виникає внаслідок змішування гортанного стенотичного шуму, зміненого в трахеї і бронхах, з шумом, що виникає в паренхімі легень при проходженні повітря з бронхів в альвеоли. На відміну від шуму бронхіального дихання, який чутно в обидві фази дихання і краще на видиху, шум везикулярного дихання у більшості здорових тварин чується в основному під час вдиху, а частково — на початку видиху. Найслабкіше й ніжне везикулярне дихання у коней і верблюдів. Причому у верблюдів шум везикулярного дихання чується в обох фазах дихання. Найголосніше і грубе везикулярне дихання у рогатої худоби й собак. Різний характер везикулярного дихання зумовлений анатомо-фізіологічними особливостями легень у тварин різних видів.

Посилене везикулярне жорстке дихання виявляється у тварин після фізичного навантаження, при збудженні, вагітності, інспіраторній задишці, вікарному (компенсаторному) диханні, бронхіті та при хронічній альвеолярній емфіземі легень, ускладненій бронхітом.

Послаблене везикулярне дихання спостерігається при пневмонії, туберкульозі, гангрені та альвеолярній емфіземі легень, а також при ексудативному плевриті і недостатньому моціоні

Чергування невеликих ділянок посиленого й послабленого везикулярного дихання («строкате» дихання) часто буває при лобулярній пневмонії.

Зникнення шуму везикулярного дихання може бути при ателектазі легень, ексудативному плевриті, пневмонії, пневмотораксі і набряку легень. В разі прохідності бронхів нерідко в уражених ділянках легень замість везикулярного чується бронхіальне дихання.

Якщо одночасно прослуховуються бронхіальне й везикулярне дихання, маємо мішане дихання. Воно найчастіше буває при пневмонії і туберкульозі легень.

До додаткових дихальних шумів належать хрипи, шуми крепітації, тертя плеври, плеску і клекотіння. Найчастіше чуються хрипи, які виникають при ураженні бронхів і є ведучим симптомом багатьох захворювань бронхів і легень. Залежно від характеру ексудату в бронхах, хрипи можуть бути вологими й сухими.

Вологі хрипи нагадують звуки, що утворюються, коли лопаються бульбашки повітря. Вони виникають внаслідок накопичення у бронхах рідкого ексудату. При ураженні великих бронхів прослуховуються великопухирчасті, а при ураженні малих бронхів — дрібнопухирчасті хрипи. Перші трапляються при макробронхіті і трахеїті, а другі — при мікро бронхіті і пневмонії.

Сухі хрипи утворюються внаслідок збирання в бронхах густого, в'язкого ексудату, а також при значному звуженні бронхів — у випадках запального набряку слизової оболонки або спазму бронхів. Характер їх залежить від калібру уражених бронхів. При макробронхіті вони нагадують гудіння, дзижчання, а при мікробронхіті, пневмонії, альвеолярній емфіземі легень — писк, свист.

Вологі хрипи, а також сухі, які утворюються при накопиченні у бронхах менш густого ексудату, на відміну від інших додаткових дихальних шумів, змінюються після кашлю як за локалізацією, так і за характером.

Шуми крепітації нагадують звуки, які виникають від тертя волосся між пальцями або під час розминання біля вуха злегка зволожених м'якушів двох пальців. Ці шуми можуть нагадувати рипіння снігу під ногами в морозний день. Вони характерні для початкової і кінцевої стадій крупозної (фібринозної) пневмонії, для ателектазу і початку набряку легень. Виникнення їх пов'язане з розлипанням під час вдиху стінок альвеол, які злиплись внаслідок появи в них невеликої кількості рідини (ексудату та транссудату). Шуми крепітації, на відміну від інших додаткових дихальних шумів, чуються тільки на фазі вдиху.

Шуми тертя плеври — це своєрідні шуми, які нагадують звуки від згинання нової шкіри, від дряпання нігтем по стінці порожньої сірникової коробки (біля вуха). Характерні вони для фібринозного плевриту, коли відбувається тертя шорстких листків плеври внаслідок відкладання на них фібрину. Більш виразно ці звуки чуються під час вдиху. На відміну від хрипів, вони чуються начебто безпосередньо під вухом і не змінюються після кашлю. Від шумів крепітації звуки тертя плеври від­різняються тим, що чуються в обидві фази дихання і значно посилюються при натисканні на грудну стінку фонендоскопом або стетоскопом. Крім того, вони грубіші й голосніші за шуми крепітації.

Шуми плеску нагадують звуки, які виникають під час струшування пляшки з невеликою кількістю води в ній. Шуми плеску чуються в легенях при кавернах, але частіше — в плевральній порожнині при пневмотораксі, ускладненому плевритом, або при гнильному плевриті, коли у цих порожнинах збираються одночасно рідина і газ (повітря). Плевральні шуми плеску збігаються з серцевим ритмом, оскільки виникають внаслідок скорочень серця і чуються краще за перикардіальні шуми плеску по горизонтальній лінії притуплення, яку виявляють перкусією грудної клітки при ексудативному плевриті.

Шуми клекотіння нагадують булькання, яке виникає при проходженні струменя повітря через рідину. Вони трапляються при набряку, гангрені або туберкульозі легень, при клапанному пневмотораксі, ускладненому ексудативним плевритом, а також при ураженнях легень і при наявності легеневих свищів.

Рентгенологічне дослідження — один з найбільш об'єктивних додаткових методів дослідження системи дихання, особливо легень. Застосовують рентгеноскопію і рентгенографію При рентгеноскопії визначають зміни в структурі легень, рухах діафрагми, тіней ребер, а також зміни яскравості легеневого поля під час вдиху і видиху. Рентгенографія чіткіше виявляє зміни легеневої тканини у вигляді затінень різної щільності і прояснень, а також зміни бронхіального малюнка.

У здорових тварин при дослідженні їх у природному стоячому положенні легені мають світлий фон, на якому видно тіні ребер, лопаток, плечових кісток, діафрагми, серця, кровоносних судин, а також бронхів. Рентгенографію краще робити на висоті вдиху, при цьому легені більше наповнюються повітрям, міжребер'я розширюються, а діафрагма змішується в каудальному напрямі. Дрібних тварин треба досліджувати як у боковій, так і у вентродорсальній (або дорсовентральнш) проекціях.

При лобарній пневмонії, ексудативному плевриті помітні значні затінення, при лобулярній пневмонії — невеликі фокусні затінення. Затінення можуть бути округлі (ехінококоз), кільцеподібні (каверна, абсцес, повітряна кіста), трикутні (ателектаз), лінійні й тяжисті (сполучнотканинні розростання в легенях за ходом бронхів і судин).

Інтенсивність затінень у легенях найбільше виражена при ексудативному плевриті, індураціях у легенях і плеврі, крупозній пневмонії. Причому, ексудативний плеврит дає чітку горизонтальну верхню межу затінення. Інфільтрати в легенях дають затінення невеликої інтенсивності.

Риніт(Rhinitis) - це запалення слизової оболонки і підслизового шару носа.

За характером запального процесу риніт буває серозним, катаральним, фібринозним, гнійним і фолікулярним; за перебігом - гострим і хронічним: за етіологією - первинним і вторинним. Хворіють тварини різних видів, частіше - коні. велика рогата худоба, свині, особливо молодняк. Як правило, реєструють серозний і серозно-катаральний риніт, рідше гнійний і фібринозний. Фолікулярний риніт характеризується запаленням слизових залоз слизової оболонки носа і оточуючої її шкіри ніздрів. Захворювання зустрічається рідко, переважно у коней.

Риніт спостерігається у різні пори року. частіше навесні і на початку літа. Більш тяжко захворювання перебігає у тварин з вузькими носовими ходами:кролі, свині, собаки.

Етіологія. Первинний гострий риніт виникає внаслідок впливу на слизову оболонку носа механічних, термічних або хімічних подразників (вдихання повітря, насиченого кислотами, аміаком, гарячим паром, димом. пилком деяких рослин, пилом при сухому типі годівлі або при переюпах тварин, поїдання гарячих кормів, при аерозольній інгаляції подразнюючих лікарських речовин у високих концентраціях), при утриманні тварин у холодних, сирих приміщеннях, на протягах, цементних підлогах без підстилки, купанні у холодній воді тощо. На цьому фоні патогенний вплив спричиняє умовно-патогенна мікрофлора - стрето- і стафілококи, пастерели. віруси, які викликають фібринозний, фолікулярний чи гнійний риніт.

Риніт часто виникає як ускладнення інфекційних, паразитарних чи незаразних хвороб або є їх симптомом. У великої рогатої худоби риніт виникає при парагрипі. злоякісній катаральній гарячці (ЗКГ), ринотрахеїті,у коней - при миті. ринопневмонії, контагіозній плевропневмонії, заразному катарі верхніх дихальних шляхів, грипі. У свиней риніт буває при грипі або розвивається інфекційний атрофічний риніт; у кроликів буває інфекційний риніт або риніт як симптом при пастерельозі. міксоматозі; у собак - при чумі, інфекційному гепатиті. Причиною вторинного риніту е також паразитарні хвороби: у овець - естроз, у коней - ринестроз. у собак -міаз. лінгатульоз.

Сприяють виникненню риніту антисанітарний стан приміщень, висока бактеріальна забрудненість повітря, нестача в раціоні каротину.

Патогенез. Риніт виникає на фоні зниження загальної неспецифічної резистентності організму, супроводиться набряком слизової оболонки носових ходів і скупченням у них ексудату, що утруднює проходження повітря в легені і спричиняє дихальну недостатність. Спочатку розвивається інспіраторна. а потім змішана задишка. Продукти запалення і мікробні токсини всмоктуються через ушкоджену слизову оболонку в кров і лімфу, спричиняють інтоксикацію, загальне пригнічення, підвищення температури тіла. Запальний процес при несвоєчасному лікуванні ускладнюється наступним розвитком гаймориту, трахеїту, бронхіту і пневмонії. Остання особливо часто виникає при вірусних гострих респіраторних хворобах. коли вірус проникає в епітеліальні клітини дихальних шляхів, створюючи при цьому умови для розвитку бактеріальної мікрофлори, особливо пастерел. гемофільних бактерій, стрепто- і стафілококів, внаслідок чого вторинно розвивається неспецифічна бронхопневмонія.

Симптоми. При гострому серозному і катаральному риніті загальний стан дешо пригнічений, температура тіла може бути нормальною або підвищеною на 0,5 - 1°. Із носових отворів витікає серозний, а пізніше - катаральний чи гнійний ексудат, слизова почервоніла, припухла, інколи носові отвори закупорюються засохлими кірочками ексудату. Велика рогата худоба облизує носове дзеркало і губи; коні чхають, фиркають; свині, вівці, кролі і собаки труться носом об землю, годівниці, стіни або різні предмети. Собаки труть ніс лапою, дихають ротом, інколи з ексудатом виділяються крапельки крові.

Дихання супроводиться сопінням, вдих і видих утруднені (інспіраторна, а потім змішана задишка). При хронічному катаральному риніті витікання з носа бувають слизово-гнійні, рідше-гнійні, частіше без запаху. Слизова оболонка носа бліда або сірувата з плямами, інколи на ній помітні ерозії, а внаслідок її атрофії розростається сполучна тканина і виникають рубці.

Для крупозного риніту характерні загальне пригнічення, нерідко підвищення температури тіла. різко виражена гіперемія і набряк слизової оболонки носових ходів, наявність на ній сіро-жовтих або жовто-червоних фібринозних нашарувань, після зняття яких помічні ерозії, що кровоточать. Носові витікання жовто-бурого кольору, тягучі, слизові. При фолікулярному риніті у коней на фоні сильно вираженої гіперемії і набряку через 2-3 дні на слизовій оболонці носа з'являються численні, близько розташовані вузлики округлої форми, яскраво червоного або блідо-жовтого кольору, діаметром 2-3 мм. У подальшому вузлики можуть зливатися у суцільне нашарування на слизовій оболонці. З носа витікає катарально-гнійний ексудат. При крупозному і фолікулярному риніті реагують підщелепові лімфатичні вузли, вони припухають, стають болючими.

Діагноз ставлять за характерними симптомами. Необхідно диференціювати інші хвороби, особливо інфекційні та паразитарні, які супроводяться ринітом. У таких випадках проводять додаткові дослідження, зок­рема алергічні (на сап), серологічні, бактеріо- чи вірусологічні. Інфекційні хвороби перебігають з ураженням інших систем. Наприклад, у кобил при ринопневмонії бувають аборти: у великої рогатої худоби при інфекційному ринотрахеїті може бути кон'юнктивіт, вагініт: у свиней при інфекційному атрофічному риніті - атрофія носових раковин, деформація кісток лицевого черепа.

Перебіг при первинному риніті доброякісний: від кількох днів при катаральному до 2 - 3 тижнів - при фібринозному, тому прогноз буде сприятливим. При риніті інфекційної етіології перебіг і прогноз залежать від основної хвороби. Часто прогноз буває несприятливий не лише для відновлення продуктивності тварини, але й для збереження її здоров'я.

Лікування. З'ясовують причину захворювання. Звертають увагу на утриманння тварин, мікроклімат у приміщеннях, за необхідності налагоджують вентиляцію. При своєчасному усуненні причин хвороби тварини одужують протягом кількох днів, часто без застосування лікування.

При значному поширенні риніту проводять групову терапію парами олії терпентинової, алюмінію йодиду або аерозолями інших лікарських препаратів (див. лікування пневмоній). При утрудненому диханні носові ходи звільняють від кірочок, а слизову оболонку зрошують 1 %-ним розчином новокаїну з адреналіну гідрохлоридом, 2-3 % розчином натрію гідрокарбонату, перекису водню або борної кислоти, 0,1%-ним -калію перманганату або 0,2 %- етакридину лактату. 0,02 %-ним -фурациліну. 0,5 %-ним - таніну. 2 % - цинку сульфату або ментолу в рослинній олії. Дрібним тваринам піпеткою у ніс закапують 0,1 % розчин нафтизину, галазолін. Тваринам, хворим на гнійний, крупозний чи фолікулярний риніт, паралельно зі зрошенням слизової оболонки носа. призначають протягом 5-7 днів курс терапії антибіотиками. Якщо риніт є наслідком інфекційних або інвазійних хвороб, то, окрім медикаментозної терапії, проводять спеціальні заходи (ізоляція хворих, дезінфекція приміщень, застосування сироваток, антигельмінтиків чи інших протипара-зитарних засобів).

Профілактика полягає у дотриманні технології вирощування, годівлі і утримання тварин. Проводять групові аерозольні обробки тварин, застосовують засоби специфічної профілактики.

Ларингіт(Laryngitis) - це запалення слизової оболонки, а пізніше -підслизової і хрящової тканин гортані. За перебігом ларингіт буває гострим і хронічним; за характером ексудату - катаральний і крупозний (фібринозний): за етіологією - первинний і вторинний. Хворіють тварини різного віку. частіше молодняк. Відмічають сезонність: більшість тварин хворіє в осінньо-зимовий і весняний періоди. Часто ларингіт перебігає одночасно з фарингітом і трахеїтом. Захворювання широко розповсюджене. Збитки складаються з витрат на лікування та втрати продуктивності хворими тваринами.

Етіологія. Первинний ларингіт у тварин виникає при вдиханні шкідливих газів, гарячої пари. диму, пилу. після вживання холодного молока або води (особливо після фізичного навантаження). У собак причиною хвороби може бути стрес, при якому тварини неспокійні, гавкають, надриваючи голос. Ларингіт може також виникати при неправильному даванні лікарських розчинів, коли вони потрапляють у гортань.

Вторинний ларингіт розвивається при поширенні запалення з ротової порожнини, носа. глотки, трахеї. При гострих інфекційних хворобах проявляється як симптом основного захворювання (парагрип. ринотрахеїт. аденовірусна і риносинтиціальна інфекції телят, мит коней, інколи ЗКГ. пастерельоз і грип свиней, чума м'ясоїдних, віспа овець, віспа-дифтерит та ларинготрахеїт птиці). Крупозний ларингіт є наслідком дії сильних подразників і ускладненням більшості перерахованих інфекційних хвороб. Ларингіт може спостерігатися при ослабленні організму в результаті порушення обміну речовин, при хворобах серця, нирок і т. ін.

Патогенез. Слизова оболонка гортані набрякає, покривається ексудатом. що спричиняє звуження голосової щілини, зміну голосу та інспіраторну задишку. Ушкоджений епітелій злущується, порушуються захисні властивості слизової оболонки гортані. На ній починає швидко розмножуватися мікрофлора, токсини якої спричиняють шкідливий вплив. Запалення та інтоксикація зумовлюють підвищення місцевої, а інколи і загальної температури тіла, болючість гортані і блювання (у м'ясоїдних).

При інфекційних хворобах, зокрема ЗКГ, віспі вірус пошкоджує слизову оболонку, епітелій некротизується, утворюються ерозії та виразки. Змертвілі тканини є добрим живильним середовищем для стрептококів, мікробів кишкової групи, які обумовлюють розвиток крупозно-дифтеритичного запалення, а проникнувши у кров. спричиняють септицемію. Інколи у процес втягуються черпакуваті хрящі, що призводить до виникнення ядухи. У курей асфіксія часто настає внаслідок закупорювання просвіту гортані фібрином (ларинготрахеїт, віспа-дифтерит).

Симптоми. Загальний стан тварин дещо пригнічений. Апетит знижений. Температура тіла нормальна або відмічають незначне її підвищення. Дихання і пульс прискорені. Акт ковтання значною мірою порушений, болісний. Голос хриплий, низький, інколи - майже відсутній.

У хворих тварин з'являється сильний, сухий, різкий і болісний кашель, який значно посилюється при вставанні, рухах і вдиханні холодного повітря. Кашель є типовим симптомом ларингіту. У хворих тварин значно підвищений кашльовий рефлекс: кашель виникає навіть при незначному натискуванні на гортань або передні кільця трахеї. У зв'язку з болючістю гортані, хвора тварина витягує шию і опускає голову. Із носових отворів витікає слизовий, слизово-гнійний або гнійний ексудат. Пальпацією виявляють набряк тканин і болючість гортані, при аускультації- хрипи. При ларингоскопії виявляють гіперемію і набряк слизової оболонки гортані, а при крупозному запаленні - плівки фібрину на поверхні слизової оболонки.

При хронічному ларингіті періодично спостерігають приступи кашлю, який виникає після виходу тварини із стійла на свіже прохолодне повітря або при вдиханні пилу і шкідливих газів.

При крупозному ларингіті температура тіла підвищена, тварина сильно пригнічена, спостерігають пропасницю, сильний кашель, анорексію. інспіраторну задишку. Пальпація гортані спричиняє болісний, хриплий кашель. Прослуховуються свистяче дихання і тріскучі шуми. Через 3-5 днів фібринозні плівки відкашлюються і з'являються у носових витіканнях. Підщелепні лімфатичні вузли збільшені, інколи болісні.

Патолого-анатомічні зміни. Слизова оболонка гортані почервоніла, набрякла, покрита значною кількістю слизу. На її поверхні відмічають крововиливи різної форми, інколи ерозії, невеликі виразки, а при фібринозному запаленні - нашарування і зліпки фібрину. Часто бувають збільшені заглоткові лімфатичні вузли. При хронічному перебігу слизова оболонка набувас сірою кольору, поверхня її зерниста.

Перебіг. Гострий ларингіт, що виникає внаслідок дії зовнішніх факторів. закінчується одужуванням за умови своєчасного усунення причини, яка спричинила хворобу. Хронічний ларингіт перебігає довго і може давати рецидиви з настанням холодної і мокрої погоди та при погіршенні умов утримання. Перебіг вторинного ларингіту залежить від основного захворювання.

Діагноз ставлять на основі даних анамнезу і клінічних ознак (кашель, хриплий голос, болючість ділянки гортані). Особливе значення в постановці діагнозу мають дані ларингоскопії. Диференціюють ла­рингіт від фарингіту, бронхіту і набряку гортані. Особливу увагу звер­тають на диференціацію вторинного ларингіту, який є симптомом ос­новної хвороби.

Прогноз. В основному сприятливий. При вторинному ларингіті прогноз залежить від характеру основної хвороби.

Лікування. Хворим тваринам важливо створити належні умови утримання. Їх переводять у теплі, сухі, з достатньою вентиляцією приміщення, таким чином усуваючи причину хвороби. Забезпечують дієтичну годівлю. Жуйним тваринам дають м'яке сіно. силос, бовтанки, змочені концентрати: свиням і собакам - каші та слизові відвари. Напувають тварин теплою водою. Холодні, запилені і грубі корми виключають з раціону.

Для зменшення болючості і прискорення розсмоктування ексудату на ділянку гортані накладають зігріваючі компреси і припарки з обов'язковим наступним теплим укутуванням шиї шерстяною тканиною. У дрібних тварин добродіють фізіотерапевтичні процедури, особливо УВЧ і діатермія. Ці процедури можна проводити і великим тваринам при добрій фіксації їх. Ділянку гортані можна прогрівати лампами інфраруж, солюкс. лампою Мініна.

З лікувальною метою проводять інгаляцію парів антисептичних розчинів, а при масовому поширенні хвороби краще проводити аерозолете-рапію із застосуванням розчинів натрію гідрокарбонату, ментолу, тимолу. олії терпентинової або каметону. Краще це проводити у спеціальних камерах, де можна більш точно дозувати надходження лікарських речовин в організм тварин.

З метою прискорення розсмоктування ексудату застосовують відхаркувальні засоби, краще разом з інгаляцією водяних парів, натрію гідрокарбонату і терпентинової олії. Із відхаркувальних застосовують амонію хлорид всередину: коням - 8-15 г, великій рогатій худобі - 10-25. дрібній рогатій худобі-2-5, свиням- 1-2г; терпінгідрат всередину: свиням-0,2-1,5 г, собакам - 0,05-0,8; корінь іпекакуани всередину: коням - 0,5-3 г. великій рогатій худобі - 2-5, вівцям - 0,2-0,5, свиням - 0,1-0,5 г; насіння анісу, кмину, ягоди ялівцю.

При сильному і болючому кашлі використовують бронхолітин, всередину глаувент (по 0,025 г 3 рази на день собаці) і лібексин (по 0,1 г 4 рази на добу собаці). При появі в'язкого ексудату підшкірне вводять 0,1-0,2 г пілокарпіну гідрохлориду або 0,01-0,03 г фурамону в 5 мл дистильованої води.

Для послаблення кашлю всередину можна застосовувати кодеїну фосфат у дозах: великій рогатій худобі і коням - 0,5-3 г; телятам - 0,2-0,3:

вівцям і свиням - 0,1-0,5; ягнятам і поросятам - 0,03-0,1 г; діонін (етил-морфіну гідрохлорид) у дозах: коням - 0,2-0,3 г. свиням - 0.02-0,05 г.

У собак при частому і болісному кашлі змащують язик кілька разів на день сумішшю меду і двовуглекислої соди порівну. Добре діє чай з липового цвіту або настій з лікарських трав.

При крупозному ларингіті, а також при катаральному і катараль-ногнійному. коли підвищена температура тіла, необхідно застосовувати антимікробні препарати (сульфаніламіди, антибіотики, нітрофурани та інші). Із сульфаніламідів краще діють норсульфазол-натрій у дозі 0,02-0,06 г на 1 кг маси тіла через кожні 4 год 3 доби підряд; сульфа­димезин-всередину у дозі: великим тваринам - 10-15г, вівцям і свиням-1-3 г. Із антибіотиків частіше застосовують біцилін-3 і 5, стрептоміцину сульфат.

При хронічному ларингіті для загострення запалення в порожнину гортані вводять розчин срібла нітрату (0.3 %-ний до 20 мл) або протарголу (0.5 %-ний до ЗО мл) на одне введення, а шкіру в ділянці гортані розтирають подразнюючими розчинами. При звуженні гортані, яке загрожує життю тварини внаслідок асфіксії, треба негайно робити трахеотомію. Профілактика. Велике значення у профілактиці хвороби надають загальним заходам, спрямованим на підвищення природної резистентності і загартування організму. У приміщенні необхідно підтримувати чистоту і оптимальний мікроклімат. Рекомендують використовувати установки для очищення повітря від пилу з одночасним ультрафіолетовим опроміненням. Останнє сприяє зменшенню кількості патогенних мікроорганізмів у повітрі, яке вдихає тварина. З метою профілактики ларингіту необхідно стежити за температурою при згодовуванні запарених кормів, а також не допускати різкої зміни температури у приміщенні, високої вологості та протягів.

Набряк гортані - швидке скупчення набрякової рідини у пухкій тканині черпакуватих надгортанних складок, шиточерпаку-ватої зв'язки і основи надгортанника, шо спричиняє значне звуження голосової щілини і утруднює проходження повітря. Хвороба зустрічається нечасто, тому значних збитків не завдає, але може закінчуватись летально.

Етіологія. Часто причиною набряку гортані е запалення її слизової оболонки (запальний набряк), вдихання гарячого повітря або диму під час пожеж. Може розвиватись у тварин після далеких переходів по запилених шляхах або як наслідок алергії. Можуть бути застійні набряки гортані при тяжкоперебігаючих захворюваннях серця і нирок, а саме: при декомпенсованих пороках серця, перикардиті, гідроперикарді. а також при травмах гортані в результаті неправильного введення лікарських речовин або діагностичних приладів. Набряк може розвиватися при токсикозах і отруєннях, укусах змій, бджіл, гнусу і т. ін. (токсичний набряк), при інфекційних хворобах - сказі і чумі собак, чумі свиней, геморагічній септицемії, інфекційному ларинготрахеїті у птиці, сибірці, емкарі, інфекційному ринотрахеїті у молодняку великої рогатої худоби (вторинний набряк).

Патогенез. У підслизовий шар гортані випотіває транссудат, нагромаджується там. внаслідок чого зменшується діаметр голосової щілини. Це спричинює розвиток задишки, гіпоксії і дуже тяжкий стан тварини. Якщо швидко не подати допомогу, то можлива смерть.

Симптоми. Запальний і токсичний набряки гортані розвиваються швидко. У тварин спостерігають зляканий погляд, утруднене дихання, яке часто супроводиться свистом, хрипами, стогоном, які чути на віддалі. Сильно виражена інспіраторна задишка. Тварина дихає ротом, витягує шию і широко розставляє кінцівки, погляд напружений, очні яблука вип'ячені, шкіра вкрита потом. Видимі слизові оболонки і непігментована шкіра -синюшні. Апетит відсутній. Пульс частий, слабкого наповнення, артеріальний максимальний тиск знижується, тварина швидко втрачає м'язовий тонус і гине внаслідок асфіксії. Застійні набряки розвиваються повільно і розпочинаються з того, що у тварин стає хрипкий голос. Симптоми ті самі. але розвиваються вони поступово. Вторинні набряки гортані є наслідком тих захворювань, які вони супроводжують.

Патолого-анатомічні зміни досить характерні застій венозної крові у більшості паренхіматозних органів, синюшність слизових оболонок і серозних покривів, зменшення або повне закриття просвіту горт