Історія розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за масові заворушення в Україні

Однією з актуальних і необхідних складових частин наукового дослідження кримінально-правової характеристики масових заворушень, є детальне вивчення і усвідомлення окремих історичних етапів формування і розвитку кримінально-правових норм про відповідальність за них.

Про важливість історії в суспільстві наголошувало багато визнаних мислителів світу. Так, видатний античний філософ Цицерон підкреслював, що «історія є вчителем життя». За словами відомого діяча доби Відродження М. Сервантеса, «Історія - скарбниця наших діянь, свідок минулого, приклад і повчання для сьогодення, застереження для майбутнього»[][3]. З врахуванням цих загальновідомих дефініцій, і беручи до уваги доволі значну кількість гучних народних повстань, бунтів та масових виступів в історії української державності, ставимо собі за мету розглянути в історично-правовому аспекті розвиток вітчизняного кримінального законодавства про відповідальність за масові заворушення від витоків нашої держави до сьогодення.

Однією з перших видатних пам’яток вітчизняного права, як відомо, є знаменита Руська Правда, створення якої відносять до першої половини ХІ ст. Даний юридичний акт в своїх трьох редакціях: Короткій, Просторовій (Розширеній) та Скороченій узагальнив норми звичаєвого права та окремі закони, що приймалися в попередні часи київськими князями, і систематизував діючі на той час чинні правові норми Київської Русі.

Аналіз статей Руської Правди свідчить, що давньоруський законодавець ще не відрізняв скоєного кримінального правопорушення від цивільно-правового. Злочин у цей період мав назву «Образа», або «обіда» і не вважався небезпечним для суспільства в цілому, а, розглядався як посягання на особисті інтереси, що виражалося у встановленні майнової компенсації збитку («віри») та можливості застосування покарань, заснованих на принципі таліону («око за око, зуб за зуб»). Як цілком слушно зазначає російський дослідник І.Я.Козаченко, кримінальне право цього періоду є правом «конкретного месника», індивідуального або колективного, який реагував на злочин, використовуючи доступні йому в конкретний момент засоби[c.2][4].

Цікаво, що Коротка Правда князя Ярослава Мудрого та його синів Ярославичів не мала конкретної правової норми, в якій би передбачалась відповідальність організаторів та учасників масових народних виступів та інших протиправних діянь за участю великої кількості людей. В цьому контексті її ст. 31 згадує тільки про покарання у випадку здійснення злочину декількома особами[c.28][5], що стало своєрідним праобразом інституту співучасті в злочині.

В свою чергу, Просторова Правда, що з’явилася вже за часів князювання Володимира Мономаха на початку ХІІ ст., встановлювала правову відповідальність за підпал сховища зібраного врожаю - гумна, чи двору. На думку відомого російського дослідника Київської Русі О.О. Зиміна, це свідчило про те, що автори цієї редакції Руської Правди вже домагалися прийняття чітких і конкретних норм, що карають осіб, які намагалися відкрито виступати проти них[c.175][6]. Детальне ознайомлення з окремими положеннями Просторової Руської Правди дає змогу зробити висновок, що в умовах її розробки та прийняття починає визнаватися злочином і порушення громадського порядку. Як наслідок, крім обов’язкового приватного відшкодування матеріальної, чи моральної шкоди, злочинець підпадав також й під відповідне державне покарання [c.54][7].

Безсумнівно, особливо небезпечним злочином у Давньоруській державі вважалося посягання на князівську владу, що виявлялося, насамперед, у вигляді масових невдоволень і навіть відкритих народних виступів (згадати народне повстання у Києві в 1067 р. проти князя Ізяслава, масові заворушення в Білоозері у 1071 р., виступ київських міщан проти свавілля лихварів 1113 р. та інші) [c.62][8]. Зазначимо, що ще до повернення в Київ вигнаного киянами князя Ізяслава, його син Мстислав влаштував в місті жорстоку розправу. Незважаючи на відсутність в Руській Правді такої міри покарання, як смертна кара, він в 1068р. постинав голови 70 ініціаторам минулорічного повстання. Як наслідок, коли Ізяслав повертався до Києва, жителі міста вже зустрічали його «з поклоном», а він поблажливо «приймав своїх киян»[c.184][9]. Цікаво, що після цих трагічних подій Ізяслав вніс до Руської Правди суттєву зміну – остаточно скасував, як пережиток минулих часів, звичай кровної помсти. Таке рішення князя автор Іпатіївського літопису вважав його особливою заслугою, бо він не «воздавал зла на зло»[c.356-357][10]. Єдиний репресивний вчинок, за словами літописця, полягав у тому, що Ізяслав, перемістив місцевий «торг», як можливий осередок наступних народних заворушень, на Гору перед очі і під власний контроль[c.184][11].

Після розпаду Київської Русі, в період її феодальної роздрібненості і частих міжкнязівських усобиць порушення укладених договорів сюзеренітету-васалітету, якщо їх припускали васали щодо своїх сюзеренів, також вважалися тяжким державним злочином. Ця тенденція в історії української державності найбільш яскраво проявилася за часів Галицько-Волинської держави, де постійні і складні проблеми для князівської влади створювали багаті і пихаті галицькі бояри – «мужі галицькі», організовуючи масові заворушення і виступи проти неї. Наприклад, згідно Іпатіївського літопису, в Галицько-Волинській землі у 1245 році був засуджений боярин Володислав, як «лихий змовник землі», «за невірність» присудив до вигнання бояр Кормильчичів князь Роман Мстиславич. Боярин Жирослав був покараний вигнанням та конфіскацією землі. Князь Данило Галицький після суду над Доброславом наказав кинути його у в'язницю. І якщо такі суворі покарання застосовувалися до представників пануючого классу феодалів, то немає сумніву в тому, що вони з усією силою застосовувалися до селян та міських низів[c.98-99].[12]

Після завоювання українських земель Литвою та Польщею в другій половині XIV ст., вони опиняються в складі Польського Королівства та Великого князівства Литовського. У відповідності з польським законодавством, злочини в Польському Королівстві поділялися на справи великі (causae maiores) і справи менші (causae minores). Зокрема, згідно Віслицького статуту 1347 року, польський король Казимір ІІІ до числа перших, як одного з найтяжчих злочинів проти держави, відніс зраду, з якою пов’язував бунт проти королівської влади[c. 479-480][13]. Опір владі також вважався кримінально-караним [c.494][14].

Найбільш тяжким злочином за ІІ та ІІІ Литовськими статутами 1566 та 1588 років у Великому князівстві Литовському вважалось ображення або злочинне посягання на життя і здоров'я господаря, великого князя, короля[c.96].[15] Особливу групу у зазначених юридичних актах складали злочини антидержавного характеру, зокрема, заколот (рокош)[c.165].[16]

З середини XVII ст. в складних воєнних умовах розбудови Богданом Хмельницьким Української козацької держави, зберіг свою силу ІІІ Литовський статут (1588 р.) та його положення, що були спрямовані проти посягань на державну владу у вигляді народних бунтів. Тільки тепер ці положення статуту захищали владу не польського короля, а гетьмана України. За даними дослідника права Гетьманщини В.Месяца, включно до першої половини XVIII ст. саме ІІІ Литовський статут вважався «малоросійським правом»[c.34][17]. Окрім цього, в цей період окремими універсалами гетьманом було встановлено відповідальність за селянські виступи, спрямовані на самочинне захоплення старшинсько-шляхетських маєтностей[c.180-181][18].

Навіть після Переяславсько-Московської угоди 1654 року, за якою Україна визнала протекторат Московського царства, указом царя Олексія Михайловича було встановлено, що Малоросія в наступному буде управлятись і судитись за своїми стародавніми правилами. Зокрема, в Жалуваній грамоті царя Війську Запорозькому на збереження його прав і вольностей від 27 березня 1654 року чітко зазначалося: «То ми, великий государ, веліли їм бути під нашою, царського величества, високою рукою, згідно з давнішими їх правами і привілеями, даними їм від королів польських і вел. кн. литовських і тих прав і вільностей нічим нарушати не веліли. Судитися веліли їм у своїх старших по давнішим правам їх…»[c.166].[19]

Однак, не дивлячись на такі запевнення, після цих подій, в ході поступового обмеження російським царизмом суверенності Гетьманщини, в її межах починає послідовно запроваджуватись російське законодавство. Зокрема, в цей час тут поширюються такі джерела російського права як грамоти, укази, визначення, маніфести, регламенти, положення, зводи, накази, артикули тощо. Тільки поверховий огляд цих джерел, на думку дослідника права доби Гетьманщини І.Й.Бойка, дає підставу вважати, що їх було кілька сотень[c.36][20]. В них знаходять своє відображення нові норми кримінального права, в тому числі і щодо масових заворушень і народних повстань, які вважалися державною зрадою і посяганням на життя та здоров’я царя та його сім’ї [c.100-101][21].Якщо в свій час Судебник Івана ІІІ (1497р.) встановлював відповідальність «подымщиков» та «зажигальщиков» (тобто, тих, хто «подимав», збуджував населення проти основ правопорядку), то Соборне уложення 1649 року, яке запроваджується в Україні в другій половині XVII століття, визначало як тяжкий державний злочин будь-які дії, спрямовані проти особи царя або його сім'ї, бунт, змову, зраду[22]. За цих злочинів відповідальність несли не тільки особи, які їх вчинили безпосередньо, а й члени їхніх сімей.

Згодом, в Статуті військовому Петра І (1715 р.) у главі 17 «Про збурювання, бунт та бійку» в артикулі 137 стала передбачатися відповідальність за такий державний злочин, як «возмущение и бунт». Як зазначалося в цьому нормативно-правовому акті, кожне таке діяння «без всякой милости имеет быть виселицею наказано». У тлумаченні до зазначеної норми говорилося: «В возмущении надлежит виновных на месте и в деле самом наказать и умертвить. А особливо, ежели опасность в медлении есть, дабы чрез то другим страх подать и оных от таких непристойностей удержать и более б не умножилось». До вказаних злочинів царським законодавцем прирівнювалися також "непристойні підозрілі сходьбища", хоча б і не заради злочинних цілей. До цієї категорії правопорушень відносилися і просто різного роду "сборы... для советов каких-небудь или челобитья", а також подання колективного прохання (арт. 133). Винні, як правило, каралися відразу на місці, особливо, якщо була небезпека, що такі "непристойності розширяться" (арт. 137). "Пущие" винуватці каралися шибеницею, недоносителі - засланням або тілесним покаранням (арт. 135, 136) [c.352-379][23].

Змова всередині держави, що мала на меті скинення монарха та його спадкоємця, каралася позбавленням честі, майна і четвертуванням її ініціаторів та співучасників[c.101].[24] Таким чином, прийнятий за часів Петра І закон достатньо чітко формулював як саму небезпеку вказаних злочинних дій, які можуть призвести до більш широкого їх поширення, так і необхідність застосування самих жорстоких репресивних заходів щодо учасників масових заворушень як в Росії, так і в Україні.

В першій половині XVIII століття було здійснено спробу кодифікації українського права. Зокрема, у підготовленому в цей час збірнику «Права, за якими судиться малоросійський народ», що вийшов в 1743р., наголошується у главі 3, артикулі 2 «О преступниках против маестата государева» наступне: «Если бы кто с ким согласие, или бунт, или злое умышление имел на здоровье государево, хотя б тое злоумышлени охранением Бжиим в дело и не произошло, таковый преступник, по прямому доказателству, чести и живота лишен, а имение его взято быть на государя имеет»[c.204][25].

Варто зазначити, що загальновизнані думки відомих діячів доби Просвітництва про злочин, як діяння заборонене законом в інтересах загального блага підданих, в Російській імперії були вперше відображені у Імператорському Маніфесті 1763 року. У наказі Катерини ІІ вони трактувалися таким чином, що Закон, який видається правителем, може лише застосовуватися, а не трактуватися суддями для того, щоб "люди боялися законів, і нікого, крім них не боялися "(ст.41, 153, 244). В такий спосіб в російському законодавстві було вирішено питання про дію та умисел під час скоєння злочину. Наступний крок в справі подальшого уточнення поняття злочину пов'язаний з прийняттям 6 квітня 1782 року «Статуту Благочинія», або «Поліцейського», яким вперше проводилося розмежування між проступками – поліцейськими порушеннями і злочинами у повному розумінні цього слова [c.158][26]. Як відомо, зазначений вище Статут вперше ввів в сферу кримінально-правового регулювання таке діяння, як «учинище сходьбища, скопа». Зокрема, стаття 272 Статуту проголошувала: «Кто учинит сходьбище подозрительное, либо скоп, либо взлом оград, либо насильное завладение недвижимого имения, того имать под стражу и отослать к суду»[c.384-385][27]. Зазначимо, що в тексті Статуту зміст зазначених понять не розкривався, законодавець мав на увазі вчинення будь-яких злочинних дій натовпом.

Звернення до тлумачних словників свідчить, що таке поняття, як "скопище" означає велику кількість людей, що перебувають, або зібралися в одному місці[28].

В першій половині ХІХ століття в Російській імперії внаслідок кодифікаціі права приймається «Звід законів Російської імперії». З його появою російський законодавець намагається остаточно витіснити місцеве законодавство нормами загальноросійського права. Як наслідок, в 1840-1842 роках в Україні замість ІІІ Литовського статуту запроваджується загальноросійське кримінальне законодавство – 15 том Зводу законів Російської імперії. Книга перша цього тому – Кримінальне уложення Зводу законів 1832 р. була першим в історії Росії кодексом кримінального права. В ньому таке поняття, як «бунт» визначалося законодавцем повстанням скопом, чи змовою багатьох підданих проти Государя та Держави (ст. 223). До бунту були віднесені й заворушення, які не переслідували такої цілі, проте, «наслідком яких стало потрясіння корінних, основних інституцій держави»[29].

Згодом перелік російських нормативних актів, що регламентували відповідальність за суспільно небезпечні діяння натовпу у вигляді масових антидержавних заворушень, був значно розширений такими правовими документами, як: «Уложення про покарання кримінальні та виправні» 1845, 1857, 1885 рр.; «Статут про покарання, що накладаються мировими суддями» 1864 р.; та «Кримінальне уложення» 1903 року.

Аналіз цих нормативних актів свідчить, що надзвичайно важливим етапом розвитку російського кодифікованого кримінального законодавства є, безумовно, прийняття «Уложення про покарання кримінальні та виправні» (1845 р.). Цей документ, насамперед, відрізняє детальний виклад правових складів, деліктів, що підпадають під кримінальну відповідальність, і доволі кваліфікована й якісна їх систематизація. Зокрема, відповідно до ст.284 Уложення визнавалися карними: перешкоджання оприлюдненню урядових указів, постанов, маніфестів; недопущення виконання розпоряджень уряду; примус влади до вживання протиправних дій, якщо вони спровоковані озброєними людьми і супроводжувалися з їхнього боку насильством і заворушеннями[30]. Стосовно суспільно-небезпечних діянь, що здійснюються натовпом, в Уложенні, як і раніше, використовуються такі поняття як: «скоп», «скопище», «бунт». Зокрема, у його першому відділенні «Про бунт проти Влади Верховної» глави другої «Про бунт проти Влади Верховної та про державну зраду» (Розділ ІІІ «Про злочини державні») була передбачена відповідальність за повстання «скопом» та змовою проти Государя та держави (ст. 271)[31]. «Скоп», «скопище» в зазначеному правовому акті визначається як «публічне скупчення багатьох людей в явному намірі захищати з'єднаними силами свою приватну волю проти оголошеної державної волі». Як зазначалося далі, «на наступні накази начальства розійтися по своїх домівках, вони залишаться на місці зібраними і нероз’єднаними»[c.42][32].

Аналізуючи природу й сутність такого явища, як скопище, російський правознавець А.В. Лохвицький зазначав, що «... в цих бурхливих рухах, зазвичай, до кількох зачинщиків приєднується маса людей, які часто не знають справжню мету руху, часто навіть просто з цікавості, і чим далі, тим більше зростає натовп: гучний рух має притяжну силу, особливо для праздних людей. Нарешті, уряду не може бути бажаним піддавати тяжким покаранням маси громадян, таке покарання приносить шкоду державі, розорює місцевості, роблячи безліч безпомічних сиріт, зберігаючи в пам'яті нащадків день і причини руху, словом, породжуючи неприязні сили»[c.385] [33].

Окрім цього, аналізуючи ст. 284 Уложення 1845 року, слід зазначити, що в ній було прямо вказано на направленість умисла при здійсненні бунта: «повалити уряд у всій державі або деякої його частини, або ж змінити форму правління, або ж змінити встановлений порядок успадкування престолу». Таким чином, заворушення, які не мали вказаного в законі умислу, не могли визнаватися бунтом та відносились до злочинів проти порядку управління.

Окремі склади злочину утворювали діяння, вказані в ст. 284 Уложення 1845 року, якщо вони не здійснювалися без засобів озброєння або без застосування явних насильницьких дій. Але для відновлення порядку та їх припинення влада «змушена була вдатися до необхідних заходів заспокоєння» (ст. 285, 286). Цим юридичним актом диференціювалась відповідальність «головних винних», коли діяння вчинялося без попередньої на те згоди осіб, що брали в ньому участь, і «призвідників та підбурювачів», коли мало місце їх попередня узгодженість. Окрім цього, встановлювався диференційований підхід до оцінки ступеню участі в заворушеннях й інших суб’єктів злочину: попустителів та укривателів. Цим особам призначалося покарання «по мірі участі їх в злочині та обставин, що супроводжують їх, які більше чи менше обтяжують, або пом’якшують їх вину».

В ст. 289 Уложення 1845 року підкреслювалось: якщо «призвідники або учасники в злочинному проти влади повстанні... учинять самі, або за їх розпорядженням або підбуренням буде учинено смертовбивство або підпал», вони повинні бути підданими найсуворішому (за винятком смертної кари) покаранню - позбавленню всіх прав стану і засланням на каторжні роботи на рудники без строку перебування там».

Варто наголосити, що вперше в історії вітчизняного законодавства, в ст.290 Уложення 1845 р. була передбачена можливість звільнити від покарання тих учасників натовпу, котрі відреагували на попередження представників органів влади і відмовились від своїх попередніх намірів та залишили місце події[34].

Як бачимо, Уложення 1845 року поняття «заворушення» пов’язувало перш за все з повстаннями, наданням опору чинній владі, провокуванням її представників до скоєння протиправних дій.

Черговим важливим правовим актом, в якому регламентувалася відповідальність за масові заворушення був Статут про покарання, що накладаються мировими суддями 1864 р. В його Главі другій «Про проступки проти порядку управління» містилися норми, що стосувалися порушень порядку значною групою осіб[35]. Зокрема, в ч. 2 ст. 30 передбачалася відповідальність за невиконання законних вимог поліцейських, а також волосних або сільських начальників при виконанні ними посадових обов'язків при значному скупченні людей[36].

Наступним кроком на шляху історичної генези кримінальної відповідальності за масові заворушення стало прийняття нової редакції Уложення 1845 року в 1885 році. У відповідності із роз’ясненнями редакційної комісії до проекту Уложення 1885 року під «скопищем» слід розуміти «з'єднання ряду спільних дій або заради спільної мети більш-менш значного числа осіб». При цьому наголошувалося, що «поняття множини не може бути визначене будь-якими ознаками, особливо зазначеними в законі, особливо, з точністю зазначеним найменшим числом учасників, а встановлюється залежно від обставин кожного випадку, дуже часто навіть в залежності від місця скопища». Як говорилося далі в роз’ясненні, «скопище утворюється з осіб, які не тільки безпосередньо знаходяться в натовпі, але й причетних до них словом або дією; число інших осіб, присутніх при діях натовпу спостерігачів не може бути прийнято в розрахунок». «Утворення такого скопища, за звичайним ходом речей, не передбачає будь-яких приготувань: скопище формується тут же на місці з натовпу, що збігся, або що зійшовся з якого-небудь приводу; на це вказує й саме найменування "скопище", "скоп", тобто випадкове, непередбачене скупчення людей, з'єднання їх у спільній дії».

Наголошуючи на можливості організації масових заворушень, в роз’ясненні до Уложення зазначалося, що ці дії не виключають можливості участі в скопищі і таких осіб, які заздалегідь підготувалися до нього, змовилися взяти участь в передбачуваних скопищем діях, не виключається навіть можливість і того, що всі учасники скопища зібралися на обумовлене заздалегідь місце і у встановлений час». «З іншого боку, збіговисько, виникнувши, може продовжуватися довгий час, може відновлюватися, може навіть організуватися, маючи вигляд як організоване, збройне ціле», зазначається в роз’ясненні до нової редакції Уложення.

Характерними ознаками такого виду злочинних дій як «скопище», на думку авторів роз’яснення до проекту Уложення 1885 р. є:

1. Об'єднання мети та спільних дій, чим скопище суттєво відрізняється від простого натовпу;

2. Більш-менш значна кількість його учасників;

3. Необхідно, щоб скопище виникало в такому місці або за таких умов, при яких воно мало б здатність невизначено розростатись[c.143-144][37].

Наведені вище ознаки масових заворушень зустрічалися також і в тогочасній судовій практиці. Зокрема, в одній з кримінальних справ Правлячий сенат в своєму рішенні вказав: "... злочин скоєно натовпом селян в кілька сотень чоловік, тобто скопищем з'єднаних сил, скопище це було публічним, тому що воно з села Луціковки прийшло по проїзній дорозі, відкритій для загального користування, тому для кожного бажаючого було цілком доступно приєднатися до цього скопища" [c. 1481-1483][38].

Зазначимо, що в новій редакції Уложення (1885 р.) в ст. 269-1 передбачалась кримінальна відповідальність за участь, організацію та підбурювання публічного скопища. Наприклад, за участь у ньому скоєння об’єднаними силами насильства над особою, або розкрадання чи пошкодження чужого майна, чи вторгнення в чуже житло, або замах на вказані злочини внаслідок спонукань, спричинених ворожнечею релігійною, племінною, становою, або корисливими економічними намірами, винний піддавався позбавленню всіх особистих, або за станом наданих йому прав і відправці у виконавчі арештантські відділення 3-го, 4-го, 5-го ступенів.

В разі, якщо скопище з'єднаними зусиллями чинило насильницький опір збройній силі, покликаної для його розсіювання, то його учасники піддавалися каторжним роботам від 4 до 8 років. Організатори скопища або особи, котрі керували вчиненням насильства над особою, вторгненням в чуже житло чи замахом на такі дії, а також особи, які підбурювали до їх вчинення або їх продовження, згідно з ч. 3 ст. 269-1 піддавалися поміщенню в арештантські відділення 1-го та 2-го ступенів. Окремий склад злочину утворювали дії учасника скупчення, який керував насильницькою протидією збройній силі, покликаній для розсіювання скупчення, або підбурював до даної протидії інших учасників скопища[c.174-408].[39]

Як бачимо, тогочасне імперське російське законодавство, яке було чинним і в межах України, кваліфікуючи вказане злочинне діяння, обмежувалося фактом участі особи в скопищі, як дійсної, усвідомленої і добровільної фізичної присутності в складі протиправно діючого натовпу. При цьому законодавцем було обумовлено деяку більш тяжку ступінь такої участі (організація скопища, керівництво ним, підбурювання його учасників до насильницьких дій, чинення насильницької протидії владі).

Водночас зазначимо, що Уложення 1885 року, як і попередня його редакція, не розкривало детально змісту самого поняття «скопище». Тому, його характерні ознаки стали предметом детального дослідження тогочасної російської кримінально-правової науки. Зокрема, професор М.С.Таганцев, даючи визначення поняттю «скопище», підкреслював: «Поняття скопища означає об’єднання заради спільних дій або заради спільної мети більш чи менш значної кількості осіб, маси людей; причому поняття відповідної кількості не може бути визначено якими-небудь ознаками, особливо вказаними в законі, а встановлюються за обставинами окремого випадку»[c.267][40]. Таким чином, можна логічно припустити, що організація скопища не передбачає будь-яких попередніх приготувань. Воно, зазвичай, виникає і формується спонтанно з натовпу, що зібрався з будь-якого приводу і за будь-яких обставин.

На думку російських юристів, під характерною ознакою такого поняття, як «публічність скопища» розумілось, насамперед, його виникнення в такому місці, коли до нього могла вільно приєднатися будь-яка бажаюча особа. За таких умов скопище могло стихійно розростатися до непередбачених розмірів. Тільки наявність вказаних в законі спонукань придавало протиправним діянням натовпу той відтінок, завдяки якому скопище, відносилось до категорії злочинів, що посягають на порядок управління.

Варто зауважити, що в розглянутих вище «Уложеннях про покарання кримінальні та виправні» 1845, 1885 років кримінально-правова норма, яка передбачала відповідальність за скоєння злочину в натовпі, була віднесена до злочинів проти порядку управління та розглядалась як різновид спротиву чинній владі. Такого роду опір було розділено на 2 види: загальний (ст. 263, 264, 265) та приватний (ст.270, 271, 272).

До Кримінального Уложення Законом від 9 грудня 1891 року[c.8144][41] було введено нову статтю 269. В ній перелічувалися спонукання, якими керувалися учасники скопища. На думку редакторів Уложення, цей перелік є вичерпним. Однак, у роз'ясненні Урядового Сенату у справі Івлєва та ін. (1906 р., № 23) наголошувалося, що «призначення приводів, зазначених у ст. 269-1 (прим.), не можна визнавати вичерпними». Зокрема, згодом було додано ще такий новий привід як «чутки, що хвилюють громадський спокій»[c.565][42]. Водночас, Урядовий Сенат підкреслив, що «… наявність вказаних в законі спонукань повинно бути встановлено не щодо кожного учасника, а щодо всього скопища…»[c. 289-291][43]. Як з’ясувалося пізніше, ця введена норма діяла до Жовтневої революції 1917 року.

В контексті вищесказаного варто зазначити, що мотиви скоєння масових заворушень в дореволюційній Росії були доволі різноманітними. Наприклад, їх спонукали суперечки з приводу землекористування[c.526-535][44]; вбивство об'їждчиком селянина, який скосив траву в панському лісі[][45], різні економічні відносини[][46], вимоги щодо підвищення заробітної плати тощо[c.347][47].

Свій подальший розвиток російське законодавство про відповідальність за злочини, спрямовані проти громадського спокою та порядку управління, отримало в Кримінальному уложенні від 22 березня 1903 року. Цей законодавчий акт, являючись логічним продовженням раніше розробленого Уложення 1845 та 1885 років, розширив сферу кримінального права щодо масових злочинних проявів. В ньому, зокрема, з’являється такий особливий вид державних злочинів, як «смута». За словами дослідника російського кримінального права С.В.Познишева, «в загальновживаному сенсі смута означає тривожний стан суспільства, бродіння умів, поширене на багатьох невдоволення, обурення або якісь інший неспокійний стан»[c.284].[48]

В главі 5 «Про смуту» (ст. 120-123) законодавець до групи злочинів, що спричиняють і супроводжують так звану смуту внутрішню, відніс, перш за все, участь в злочинних скопищах, що загрожують або завдають шкоди державній, або суспільній безпеці. Склад цього злочину складали дії, коли «винний не залишив публічного скопища, від якого завідомо було витребувано поліцейською владою, щоб воно розійшлось». В таких випадках до даної особи застосовувався арешт на строк не більше трьох місяців (ст.120). Якщо для розгону скопища залучалася збройна сила, то особа, яка не залишила натовпу після пред'явлення вимоги розійтися, каралася ув'язненням[c.46][49]. Самостійний склад злочину складали дії учасників скопища, які підбурювали інших осіб до «непослуху пред'явленій вимозі розійтися» (ч.4ст.120). В такому випадку злочинне діяння вважалося скоєним за двох умов: наявності факту вимоги зазначеного змісту і незалишення винним натовпу з власної ініціативи.

Кримінальна відповідальність учасників публічного скопища зростала, якщо вони вчинили опір або провокували примус, об’єднаними зусиллями скоювали дії, передбачені статтями 142, 145 Уложення 1903 року. Кваліфікований склад злочину створювали дії особи, «яка влаштувала або керувала вчиненням, передбачених цією статтею діянь, або підбурювала до їх вчинення або продовження, або,застосувавши при учиненні їх зброю».

У відповідності до ст. 123 Уложення, засланням на каторгу на строк до восьми років карався винний в участі у скопищі, яке:

· вчиняло насильницьку протидію озброєній силі, покликаній розсіяти скопище, або призвело до насильницького нападу на військовий патруль;

· захопило, розграбувало або зруйнувало склад зброї чи військових припасів, збройний чи гарматний завод, залізницю, телеграф, телефон, монетний двір або інші об’єкти загального або місцевого користування;

· звільняло арештантів з-під варти;

· використовувало вибухові пристрої, або снаряди для вчинення насильницьких дій[c.53][50].

Після повалення царизму в лютому 1917 року і відродження української державності за часів Центральної Ради в Україні майже не змінюється колишнє імперське законодавство. Зрозуміло, що нова українська влада намагається всіляко захистити себе і встановити в державі правопорядок. Зокрема, у «Відозві Генерального секретаріату» від 30 листопада 1917 року зазначається, що уряд УНР, проголошуючи і підтверджуючи демократичні права і свободи, водночас попереджає, що він буде «подавляти в корені» всі виступи проти української влади, в тому числі і ту частину робітників, яку «введено в блуд нашими несовісними політичними противниками»[c.27][51].

В IV Універсалі Центральної Ради (9 січня 1918 року) також підкреслюється, що Рада Народних Міністрів повинна безпощадно боротися з усіма контрреволюційними силами й кожного, хто призиває до повстання проти самостійності УНР «карати яко за державну зраду»[c.39-40][52]. Як показали наступні події, ці слова не розходились з практичними діями влади в ході придушення повстання робітників Київського заводу «Арсенал» проти Центральної Ради в січні 1918 року.

Для періоду Гетьманату П. Скоропадського характерним є посилення кримінальної відповідальності за участь в антидержавних масових повстанських селянських рухах (закони: «Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства» від 8 липня 1918 року, «Про право на врожай 1918 р. на території Української Держави» від 17 травня 1918 р., «Про передачу хліба врожаю 1918 року в розпорядження держави» від 15 липня 1918 р. та іншими нормативними актами гетьманською влади) [ с. 66-68] [53].

У доволі складних умовах відбувався процес формування кримінально-правових відносин за доби Директорії УНР. Запекла боротьба з білогвардійцями генерала Денікіна та більшовиками відволікала увагу тодішніх законодавців від створення єдиної правової системи. Директорія більше реагувала на виклики воєнного часу, ніж зосереджувалася на системному законотворенні, зокрема й норм кримінально-правового характеру. Тому, у кримінально-правовій сфері, як і в попередній період, застосовувались норми дореволюційного карного законодавства. (Кримінальне Уложення 1903 року, Військово-кримінальний статут та інші). Щоправда, 15 серпня 1919 року Директорією було прийнято спеціальну постанову, спрямовану на припинення протиправної діяльності осіб, які загрожували республіканському устрою Української Народної Республіки[c.267].[54]

Нагальною проблемою уряду Директорії була також протидія єврейським погромам, про що йшлося у багатьох офіційних документах УНР, зокрема в Законі від 27 травня 1919 року та Наказі Головнокомандування військ УНР від 26 серпня 1919 року[c.206].[55] Дійсно, в умовах так званої «отаманщини» страхітливих масштабів набрали єврейські погроми. Так трапилося у Проскурові, де військо УНР на чолі з отаманом Семесенком вирізало усіх євреїв як «заколотників більшовицького бунту». Але найбільш поширеними в Україні були погроми під орудою отаманів Григор’єва, Струка, Сокирки, сотника Мартиненка та інших [c.62][56]. Як наслідок, десятки тисяч людей у містечках Правобережжя і Чернігівщини в результаті кривавих погромів залишилися без засобів до існування, або загинули[c.160].[57]

Водночас з єврейськими погромами в Україні активізуються масові виступи селян. Фактичним інспіратором хвилі масових селянських заворушень в УНР став наказ міністра продовольчих справ Директорії від 24 грудня 1918 року, згідно з яким місцева влада зобов’язувалася охороняти поміщицькі маєтки, а порушників порядку притягати до відповідальності. На початку січня 1919 року було оприлюднено «Основний земельний закон для усіх земель Української Народної Республіки», але його виконання Директорія відклала до літа 1919 року[c.297][58]. Як наслідок, епізодичні стихійні селянські виступи за землю швидко переросли у справжні масові народні заворушення. У відповідь на це Директорія влітку 1919 року вдалася до репресій, визначаючи жорстокі покарання не на основі права, а керуючись так званою «революційною свідомістю»[c.206].[59] В кінцевому підсумку саме масові селянські повстання спрямовані проти непослідовної аграрної політики Директорії стали однією з вагомих причин загибелі Української Народної Республіки в цілому.

Після Жовтневої революції 1917 року і приходу до влади в Росії більшовиків, радянський законодавець відніс масові заворушення до категорії контрреволюційних злочинів, які карались за всією суворістю революційного часу. Так, у декреті Ради Народних Комісарів від 4 травня 1918 р. «Про революційні трибунали» вказувалося, що поряд з контрреволюційними злочинами, трибунали розглядають справи щодо боротьби з погромами, хабарництвом, підробками, неправильним використанням радянських документів і хуліганством. Конкретні ознаки злочину (погроми) в законодавстві того періоду не визначались, однак, як випливає зі змісту терміна, йшлося про найнебезпечнішу форму злочинної діяльності натовпу – застосування насильства до особи, знищення та пошкодження майна тощо. Встановлення особливого порядку застосування репресій, а також особливої підсудності справ згаданих злочинів свідчили, про серйозну загрозу цих діянь основам громадської безпеки держави»[c.191][60].

У «Зверненні ЦК РКП (б) до комуністів – працівників всіх надзвичайних комісій з оцінкою діяльності Всеросійської і місцевих надзвичайних комісій» від 8 лютого 1919 року також наголовшувалось, що діяльність надзвичайної комісії повинна зосереджуватись на загальному нагляді за рухом контрреволюційних сил, на безпосередній боротьбі із збройними виступами (контрреволюційними, бандитськими тощо)[c.15].[61] Відповідно до цього партійного документу в постанові ВУЦВК, РНК УСРР, НКВС І ВУНК «Положення про Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії» від 30 травня 1919 року в пункті 15 зазначалося, що в завдання Всеукраїнської надзвичайної комісії входять: боротьба з усіма контрреволюційними проявами, шпіонажем та бандитизмом, як на внутрішньому фронті так і в армії, і на флоті УСРР. Від неї вимагалося вживати рішучі міри по припиненню та попередженню всякого роду контрреволюційних виступів, погромів і чорносотенних заворушень, аж до застосування збройної сили[c.150].[62]

Враховуючи складні умови боротьби проти масових заворушень 1919-1921 років в Україні, ВУЦВК в своїй постанові «Про скасування Всеукраїнської надзвичайної комісії і про утворення Державного політичного управління» від 22 березня 1922 року зобов’язав новоутворене управління й надалі подавляти відкриті контрреволюційні виступи, в т.ч. бандитизм і вживання необхідних заходів для їх своєчасного попередження[c.177].[63]

23 серпня 1922 року з прийняттям першого Кримінального Кодексу УСРР було вперше сформульовано такий склад злочину, як «масові безпорядки» (ст. 75, 77)[c.26-27][64], який було розміщено в главі І «Державні злочини» в 2-му її розділі «Про злочини прот<