Сучасне зарубіжне законодавство про кримінальну відповідальність за масові заворушення

Порівняльно-правовий аналіз вітчизняного та зарубіжного кримінального законодавства дає змогу знайти і співставити їх характерні особливості в питаннях регулювання відносин, пов’язаних з кримінально-правовою характеристикою масових заворушень. Даний метод наукового дослідження переконливо доводить, що характер і специфіка зазначених суспільно-небезпечних діянь не обмежується територіальними межами окремо взятої країни. В цьому зв’язку є, безсумнівно, корисними поради французького правознавця М.Анселя, який вважав, що ознайомлення з зарубіжним правовим досвідом «відкриває перед юристом нові горизонти, дозволяє йому краще пізнати право своєї країни, бо специфічні риси цього права особливо виразно виявляються в порівнянні з іншими системами. Порівняння здатне озброїти юриста ідеями і аргументами, які не можна отримати навіть при дуже доброму знанні тільки власного права»[c.38][76].

В контексті кримінально-правової характеристики масових заворушень зарубіжний досвід визначення кримінально-правових норм про відповідальність за них становить особливий інтерес. Вивчення кримінального законодавства ряду найбільш розвинених зарубіжних країн дає змогу провести порівняльний аналіз з нормами права в цій сфері в Україні.

Зазначимо, що законодавство кожної країни, як правило, враховує чинні міжнародно-правові норми, відповідні вимоги та рекомендації провідних міжнародних організацій. Зокрема, згідно ст. 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права світовою спільнотою повинно визнаватися право кожної людини на мирні мітинги, демонстрації та збори. Ці права не підлягають жодним обмеженням, окрім тих, що загрожують державній безпеці, суперечать дотриманню громадського порядку, охороні здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб [c.303-309][77].

Варто додати, що міжнародні нормативні акти встановлюють лише права громадян і загальні принципи їх відповідальності. Тому кожна держава має право розробляти і приймати власні нормативні акти, виходячи з конкретних національних умов. Ось чому проведення порівняльного аналізу кримінального законодавства ряду найбільш розвинених зарубіжних країн з питань кримінально-правової характеристики масових заворушень з нормами права в цій сфері в Україні має величезний науковий і практичний інтерес.

З огляду на це проаналізуємо кримінально-правові норми про відповідальність за масові заворушення, або дії, подібні до них в законодавствах зарубіжних країн. Для цього умовно класифікуємо кримінальне законодавство ряду зарубіжних країн наступним чином:

До першої групи зарубіжних країн віднесемо колишні республіки СРСР. Це пояснюється тим, що в перші роки створення радянський республік, в тому числі й радянської України, своє кримінальне законодавство вони кодифікували шляхом рецепції законодавства РСФРР. Згодом, з утворенням Радянського Союзу, КК кожної союзної республіки стали розроблятися на основі «Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР» (1924 р.) та Основ кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік (1958 р.), і тому вони довгий час, як правило, майже нічим не відрізнялися один від одного, в тому числі і в питаннях криміналізації масових заворушень. З розпадом СРСР в 1991 р. та проголошенням незалежності його колишніх республік, спостерігається два основних напрямки в питаннях розвитку їх сучасного кримінального законодавства. Країни, що увійшли до Співдружності Незалежних Держав, як і в попередній період, отримали за зразок розробки власного кримінального законодавства Модельний Кримінальний кодекс країн СНД. Інші республіки, які не ввійшли до СНД, стали на шлях самостійної кодифікації кримінального законодавства. Тому, в контексті проблеми, що досліджується, порівняльний аналіз норм про кримінальну відповідальність за масові заворушення, встановлені в КК колишніх союзних республік має безумовний інтерес.

Друга група охоплює країни-члени Європейського Союзу та найбільш розвинені сучасні країни світу. Потреба у вивченні та аналізі кримінального законодавства зазначених держав пов'язана з тим, що Україна своєю міжнародною стратегічною ціллю проголошує входження до складу Європейського Союзу. У відповідності із Законом України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»[][78] в нашому дослідженні також важливо проаналізувати положення КК, насамперед, країн Євросоюзу та інших розвинутих світових держав в питаннях криміналізації масових заворушень. В цьому зв’язку особливу увагу привертають проблеми пошуку позитивних перспективних тенденцій та шляхів розвитку зарубіжного кримінального законодавства з метою можливого подальшого застосування деяких його положень у наступному удосконаленні кримінального законодавства України.

До третьої групи, на наш погляд, необхідно віднести сучасні соціалістичні країни, законодавство яких представляє інтерес у зв’язку з яскраво вираженими тенденціями жорсткої кримінально-правової заборони масових заворушень в умовах тоталітарного політичного режиму. До даних країн віднесемо Китайську Народну Республіку та Республіку Куба.

І. Колишні республіки СРСР.

Відразу зазначимо, що більшість кримінальних кодексів країн колишнього СРСР передбачають кримінальну відповідальність за масові заворушення (ст. 220 КК Республіки Азербайджан, ст. 293 КК Республіки Білорусь, ст. 225 КК Республіки Вірменія, ст. 225 КК Грузії, ст. 241 КК Республіки Казахстан, ст. 233 КК Республіки Киргизстан, ст. 225 КК Республіки Латвія, ст. 283 КК Республіки Литва, ст. 285 КК Республіки Молдова, ст. 212 КК Російської Федерації, ст. 188 КК Республіки Таджикистан, ст. 233 КК Республіки Туркменістан, ст. 244 КК Республіки Узбекистан, ст. 294 КК України), ст. 77 Пенітенціарного кодексу Республіки Естонія.

Характерними особливостями сучасного кримінального законодавства більшості країн колишнього СРСР є, з одного боку, те, що воно активно реформується, враховуючи національні особливості кожної держави, з іншого - нерідко набуває уніфікованих та схожих рис. Друга тенденція, на наш погляд, як в попередній – радянський період, так і сьогодні залишається домінуючою. Проведений аналіз свідчить, що визначення поняття «масові заворушення» ми знаходимо у частинах перших відповідних статей КК країн колишнього СРСР. Під ними, як правило, розуміється насильство, погроми, підпали, знищення майна, застосування вогнепальної зброї, вибухових речовин або вибухових пристроїв, а також озброєний опір представникові влади. Цьому у великій мірі сприяв затверджений 17 лютого 1996 р. Міжпарламентською асамблеєю країн СНД Модельний Кримінальний кодекс, який мав стати рекомендаційним законодавчим актом для країн-учасниць Співдружності. У цьому проекті КК була передбачена відповідальність за масові заворушення (ст. 186): «організація масових заворушень, що супроводжувались насильством, погромами, підпалами, знищенням майна, застосуванням вогнепальної зброї вибухових речовин або вибухових пристроїв, а також опором представникові влади, поєднаного із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувались як зброя, - тяжкий злочин (максимальне покарання до дванадцяти років позбавлення волі»[] [79].

У цілому слід визнати, що кримінальне законодавство країн колишнього СРСР щодо регламентації кримінальної відповідальності за масові заворушення не зазнало суттєвих змін. Основні зміни стосуються визначення окремих форм масових заворушень та кваліфікуючих ознак.

Щоб дати якісну оцінку правових дефініцій діючого КК України в порівнянні з чинними кримінальними кодексами ряду країн СНД, необхідно, перш за все, визначити, з якими з них варто його порівнювати, оскільки всі вони, не зважаючи на безумовну схожість, мають і властиві лише ним специфічні риси і особливості.

В контексті нашого дослідження детальний аналіз нормативних актів даних країн СНД засвідчив, що в них є певні відмінності в формулюванні статей, що передбачають кримінальну відповідальність за масові заворушення. Однак, саме ці характерні особливості, на нашу думку, й дають надзвичайно багатий матеріал для аналітичного сприйняття конструктивних та принципових особливостей КК України та порівнюваних нами кримінальних кодексів країн СНД.

Розглянемо КК Російської Федерації, Республіки Казахстан, та Республіки Киргизстан. Безумовно, величезний вплив на розробку законодавства цілого ряду пострадянських держав мав КК Російської Федерації. Як наслідок, КК Казахстану та КК Киргизстану мають аналогічні російському кодексу назви розділу «Злочини проти громадської безпеки та громадського порядку». При цьому рівень рецепції російського законодавства в кодексах цих країн за деякими нормами досягає фактично 100%.

На наш погляд, в кримінальному законодавстві саме цих держав найбільш повно і всебічно розкривається сутність і зміст масових заворушень. Ст. 212 КК Російської Федерації[c.100][80], ст. 247 КК Казахстану[][81] та ст. 233 КК Киргизстану[][82] встановлюють відповідальність за масові заворушення, а саме організацію масових заворушень, які супроводжуються насильством, погромами, підпалами, знищенням майна, застосуванням вогнепальної зброї, вибухових речовин, вибухових пристроїв, чиненням збройного опору представникам влади, а також безпосереднє скоєння їх учасниками вказаних вище злочинів, або заклики до активної непокори законним вимогам представників влади та до розгортання масових безпорядків. До таких злочинних дій відносяться також заклики до насильства над громадянами.

В диспозиції статті законодавці цих країн виокремлюють чотири основні види протиправних діянь, що в підсумку утворюють закінчений склад злочину:

· організацію масових заворушень, які супроводжуються насильством, погромами, підпалами, знищення майна застосуванням вогнепальної зброї, вибухових речовин, чи вибухових пристроїв;

· безпосереднє вчинення учасниками заворушень погромів, руйнувань, підпалів та інших подібних діянь.

· чинення учасниками масових заворушень збройного опору владі;

· заклики до активної непокори законним вимогам представників влади, до насильства над громадянами.

КК Республіки Білорусь (ст. 293 КК) [c.335-336][83] та Туркменістану ( ст.276) [c.92][84], на відміну від розглянутих вище кримінальних кодексів, не передбачають кримінальну відповідальність за заклики до масових заворушень, активної непокори законним вимогам представників влади, а також за заклики до насильства над громадянами.

Ст. 220.1 КК Азербайджанської Республіки таст. 188 КК Республіки Таджикистан встановлюють кримінальну відповідальність за організацію масових заворушень, що супроводжувалися насильством, погромами, підпалами, знищенням майна, застосуванням вогнепальної зброї, вибухових речовин або вибухових пристроїв, а також чиненням збройного опору представникові влади, або участь у таких заворушеннях. Ст. 220.2. КК Азербайджану[c.238-239] [85] та частина 2 ст. 188 КК Таджикистану[c.196] [86] встановлюють відповідальність за заклики до активної непокори законним вимогам представників влади і до масових безладів, а так само заклики до насильства над громадянами. Зазначений склад злочину в КК цих країн віднесено до розділу «Злочини проти громадської безпеки», де безпосередня участь в масових заворушеннях передбачена в першій частині і не виділяється окремим пунктом.

В Кримінальному кодексі Республіки Вірменія (ст. 225), в пункті 1 встановлюється кримінальна відповідальність за організацію масових заворушень, що супроводжувалися насильством, погромами, підпалами, знищенням або пошкодженням майна, застосуванням вогнепальної зброї, вибухових речовин або вибухових пристроїв чи наданням збройного опору представникові влади. Законодавець передбачив кримінальну відповідальність за масові заворушення не тільки за їх організацію, а й за безпосередню участь в них, а також за заклики до активної непокори законним вимогам представників влади, й за діяння, передбачені частиною першою та другою цієї статті, поєднані із вбивством[c.247][87].

Ст. 244 КК Республіки Узбекистан встановлює кримінальну відповідальність за масові заворушення в такому вигляді: організація масових безпорядків, що супроводжуються насильством над особою, погромами, підпалами, пошкодженням чи знищенням майна, опором представнику влади із застосуванням чи погрозою застосування зброї або інших предметів, використовуваних як зброя, а також активна участь у масових заворушеннях. Як бачимо, відповідальність в КК Узбекистану встановлена за аналогічні діяння, що передбачені в ст. 212 КК Росії, але вони не виділяються окремими пунктами. Окрім перелічених вище злочинних діянь, зазначений кодекс передбачає кримінальну відповідальність за виготовлення, або розповсюдження матеріалів, які містять загрозу громадській безпеці та порядку (ст. 244.1), а також за створення, керівництво, участь в релігійних, екстремістських, сепаратистських фундаменталістських, або інших заборонених в Узбекистані організаціях (ст. 244.2)[c.264-267][88].

До країн-учасників СНД не входять такі колишні республіки СРСР, як Грузія, Естонія, Латвія та Литва.

КК Грузії в статті 225, що міститься в розділі 9 «Злочини проти громадського порядку та громадської безпеки» криміналізує організацію або керівництво масовими заворушеннями, що супроводжувалися насильством, погромами, підпалами, застосуванням зброї або вибухових пристроїв чи збройним опором представникові влади; та участь в таких діяннях [c.253] [89].

Пенітенціарний кодекс Естонської Республіки ( яка нині, як і Латвія та Литва є членами ЄС), що набрав чинності 1 вересня 2002 року, відніс масові заворушення до розділу 2 «Злочини проти держави». Стаття 77 встановлює кримінальну відповідальність за організацію масових заворушень, що супроводжувалися погромами, руйнуваннями, підпалами або іншими подібними діями, а також безпосереднє вчинення учасником масових заворушень зазначених злочинів, або надання ними збройного опору представникові влади [][90].

КК Литовської республіки регламентує кримінальну відповідальність за масові заворушення дещо інакше. Зокрема, в його статті 283 зазначається, що кримінальній відповідальності підлягає особа, яка організує або провокує групу людей брати участь у громадських насильствах, знищенні майна або інших серйозних порушеннях громадського порядку, а також особа, котра під час заворушень, застосовує насильство, знищує майно або іншим чином грубо порушує громадський порядок. Кваліфікуючою ознакою зазначеного злочину є використання вогнепальної зброї, або вибухових речовин, а також або чинення опору поліції, або іншій особі, що здійснює функції державного примусу [] [91].

Стаття 225 КК Латвійської Республіки встановлює кримінальну відповідальністьдля особи, «яка організувала громадські заворушення, що супроводжувались актами вандалізму, підпалами, знищенням майна, або насильством щодо осіб, або опором агентам державної влади. Пункт 2 зазначеної статті встановлює відповідальність для активних учасників масових заворушень, якщо їхня поведінка пов'язана з діями та наслідками, передбаченими у частині першій [][92].

Аналізуючи кримінальне законодавство ІІ групи держав, насамперед, зупинимося на цій галузі права Сполучених Штатів Америки.

В США право на проведення масових демонстрацій і маніфестацій встановлює перша поправка до Конституції, що була прийнята ще в 1791 році. У ній, зокрема, зазначається, що «Конгрес не повинен ухвалювати законів, що обмежує свободу слова чи друку, або права громадян вільно збиратися й звертатися до Уряду з петиціями про відшкодування збитків»[c.36][93].

Враховуючи предмет нашого дослідження, вважаємо, що слід відмежувати такі поняття, як «громадські безпорядки» та «масові заворушення» за федеральним кримінальним законодавством США. Зокрема, громадські безпорядки в ньому тлумачаться доволі широко (ст. 231 гл. 12 розд. 18 Зводу Законів США (далі – Федеральний КК США)): а) навчання іншої особи застосуванню вогнепальної зброї чи демонстрація дії такої зброї, вибухових або запалювальних пристроїв з метою подальшого порушення громадського порядку, спричинення шкоди інтересам торгівлі, запобігання виконанню функцій, що захищаються федеральною владою; б) перевезення чи виробництво вогнепальної зброї, вибухових чи запалювальних пристроїв для їх продажу з метою подальшого порушення громадського порядку; в) вчинення чи спроба (замах) вчинення будь-якого порушення громадського порядку із застосуванням зброї чи перешкоджанням працівникам правоохоронних органів виконувати свої обов’язки, що впливає на інтереси торгівлі, виконання функцій, що захищаються федеральною владою, тощо[c.443-444][94].

Відповідальність за масові заворушення передбачена лише двома статтями Глави 102 Федерального КК США (ст. 2101 і 2102). Під поняттям «масових заворушень» в ньому розуміється порушення громадського порядку, що включає: 1)насильницьку дію або дії з боку однієї чи кількох осіб із натовпу, кількістю три і більше осіб, якщо дія або дії створюватимуть наявну та дійсну небезпеку заподіяння, або заподіюватимуть фізичну чи майнову шкоду іншій особі; 2)погрозу або погрози вчинення насильницької дії чи дій з боку однієї чи кількох осіб з натовпу, кількістю три і більше осіб, спроможних, індивідуально чи колективно, негайно виконати таку погрозу або погрози, коли здійснення погрози чи насильницьких актів створюватимуть наявну та дійсну небезпеку заподіяння, або заподіюватимуть фізичну чи майнову шкоду іншій особі [c.443][95].

Модельний Кримінальний кодекс США 1962 р. являється зразком для розробки законодавства всіх штатів держави. В ст. 250 даного кодексу, зокрема, визначено, що винним у вчиненні масових заворушень визнається суб’єкт, який брав участь спільно з двома, або з більшою кількістю осіб в діях, які порушують громадський порядок. При цьому виділяється їх мета: скоєння, або сприяння вчиненню злочинних дій; запобігання, або примушення застосування представником державних органів наданих йому законних прав. Кваліфікуючою обставиною злочину є сам факт, або намір будь-кого з учасників масових заворушень використовувати вогнепальну, або іншу смертоносну зброю.

Окрім цього, питання криміналізації масових заворушень розглядається в 18 розділі (Злочини та кримінальний процес) Зводу законів США[c.65][96]. Зазначений склад злочину міститься в главі 102, що має назву «Вчинення заворушень». Зокрема, в § 2101, вказано, що кримінальній відповідальності підлягає той, хто здійснює поїздку з одного штату в інший, або за кордон, або користується будь-яким засобом міжнародного або міжштатного зв'язку, в тому числі телеграфом, телефоном, радіо чи телебаченням, з метою: (1)підбурювання до вчинення заворушень; (2) організації або вчинення заворушень, або участі в них; (3) здійснення будь-яких актів насильства з метою сприяння бунту [][97].

КК Республіки Корея встановлює кримінальну відповідальність за масові заворушення у ст.115. Її несуть «особи, що присутні у великій кількості і вчиняють насильство або залякування, або вчиняють руйнівні дії»[][98].

КК Японії, підходячи до питання кримінально-правової заборони масових заворушень, відніс зазначений склад злочину до Глави 8, яка має назву «Злочин, що являє собою безпорядки», де в статті 106 встановлює відповідальність для осіб, котрі вчинили насильство, або погрози, зібравшись натовпом. Згідно неї відповідальності підлягають керівники безпорядків, особи, які посилювали безпорядки тим, що керували або очолювали інших людей, та прості учасники безпорядків.

В статті 107 КК Японії також передбачено, що в разі, якщо натовп зібрався з метою здійснення насильства або погроз, проігнорував потрійний наказ відповідної публічної посадової особи розійтися, його керівники та учасники також підлягають кримінальній відповідальності [c.77-78][99].

Ст. 260 КК Швейцарії теж встановлює відповідальність за злочин, подібний до масових заворушень, який носить назву «порушення громадського порядку, поєднане з насильницькими діями групи осіб», де відповідальність встановлюється щодо осіб, які беруть участь у зборищі у публічному місці, якщо вони об'єднаними зусиллями здійснюють насильницькі дії стосовно людей або майна.

Учасники, які, слідуючи вимогам відповідних органів, залишають зборище, та якщо вони самі не застосовували насильство і не закликали до насильницьких дій не підлягають кримінальній відповідальності[][100].

Кримінальне законодавство країн-членів Європейського Союзу.

У відповідності з Конституцією ФРН 1949 р. (ст. 8) громадянам цієї держави дозволяється «збиратись мирно та без зброї, без попередньої заяви або дозволу»[c.39][101]. Однак, проблеми боротьби з масовими заворушеннями знайшли своє конкретне відображення в Кримінальному Кодексі ФРН. Зокрема, § 125 «Порушення миру (спокою) в регіоні» встановлює кримінальну відповідальність для тих, «хто вчинить насильницькі дії проти людей або майна, або загрозу насильством людям, виступаючи в складі натовпу, спільні сили якого загрожують громадській безпеці, і при цьому здійснює вказані дії як виконавець або співучасник, або активно демонструє свою готовність до подібних дій».

Розвиваючи цю диспозицію, § 125 «а» КК ФРН вважає як особливо тяжкі ті випадки, коли винний в ході масових протиправних дій мав при собі вогнепальну зброю, яку хотів застосувати, або своїми насильницькими діяннями викликав загрозу смерті, або нанесення тяжких тілесних ушкоджень, або заподіяння значної шкоди чужому майну.

З метою запобігання і оперативного припинення насильницьких дій під час проведення масових заходів у ФРН з 1985 р. встановлена кримінальна відповідальність за невиконання розпоряджень чинної влади зняти збройну охорону, за маскування в натовпі осіб, які застосовують насильство, а також за пошкодження майна під час демонстрації (§ 125, абзац 2 КК ФРН)[c.90][102].

В чинне кримінальне законодавство Великобританії термін «масові заворушення» вперше було введено 1 квітня 1986 р. Актом про охорону громадського порядку. В ньому масові заворушення визначені наступним чином: «Якщо 12, або більше осіб застосовують, або погрожують застосувати насильство по відношенню до інших осіб або власності суспільного користування таким чином, що людина, яка має помірну твердість духу, буде відчувати страх за власну безпеку, то кожен, хто застосовує незаконну силу буде обвинувачений в організації масових заворушень»[][103]. Далі в цьому документі зазначено, що якщо троє, або більше осіб поводять себе так грубо, що людина буде відчувати страх за свою безпеку, то кожен, хто заподіює, або погрожує заподіяти незаконну силу буде винний в грубому порушенні громадського порядку[c.27][104]. Як бачимо, британський законодавець, на відміну від законодавців інших держав, чітко визначає кількісну ознаку масових заворушень (12 або більше осіб) і відносить до складу ознак цього злочинного діяння формальний кількісний критерій. Такий підхід, на наш погляд, сприяє застосуванню більш чіткої та послідовної кваліфікації масових заворушень, та в перспективі може бути використаний для удосконалення диспозиції ст. 294 КК України.

Аналіз історичної генези кримінально-правових норм про відповідальність за масові заворушення у Франції засвідчує, що вона має декілька важливих етапів. Її початком є Декларація прав людини і громадянина Франції 1789 р., яка проголосила, що «мета будь-якої асоціації - збереження прав людини»[][105]. Громадський порядок у відповідності із зазначеною Декларацією є точкою рівноваги між терпимим безладом і необхідним державним правопорядком.

Наступним кроком в цьому напрямку став Декрет-закон 1935 р., який встановив необхідні умови проведення масових заходів та відповідальність учасників за їх порушення, а також регламентував завчасне попередження місцевої влади організаторами про підготовку того, чи іншого масового заходу. Згідно цього акту адміністрації було надане право заборони будь-якої масової маніфестації, яка може порушити громадський порядок в певному регіоні, чи в державі в цілому.

Вводячи в правовий обіг таке нове поняття, як «зборище», декрет-закон 1935р. трактує його як випадкові, або умисні збори народу в громадських місцях, що можуть спричинити масові заворушення, або нанести збитки. Зборище вважається озброєним, якщо, по-перше, хоча б одна особа в ньому є носієм видимої зброї, по-друге, коли декілька осіб є носіями прихованої зброї. В таких випадках силами правопорядку зборище примусово розсіюється, а на конфісковану в його учасників зброю накладається арешт.

На відміну від кримінального законодавства Великобританії, чинний КК Франції визначає зборище не за кількістю осіб, які беруть в ньому участь, а з позиції оцінки порушення громадського порядку. Для можливості такої оцінки місцеві органи влади наділяються поліцейськими повноваженнями, виходячи з яких, самі визначають свої конкретні дії щодо правопорушників. В ньому поняття «зборище» вже трактується як будь-яке скупчення людей, яке може порушити громадський порядок в тих, чи інших громадських місцях. Зборище може бути розсіяне силами державних чи муніципальних органів влади після двох безрезультатних наказів розійтися, які віддали уповноважені на це особи (ст.431/1).

Кримінальна відповідальність за участь у зборищі наступає у разі:

· умисної участі особи у зборищі після почутих наказів від посадовців розійтися розрізняється в залежності від того, чи була вона озброєна, чи ні (ст.431/3); участі у зборищі зі зброєю(ст.431/4); якщо озброєна особа продовжувала умисну участь в зборищі після наказів розійтись; (ст. 431/5);

· безпосереднього підбурювання до озброєного зборища, яке було афішоване, або проголошено в публічних промовах, або в будь-якій іншій формі передачі тексту, окремих слів чи зображень (ст. 431/6)[][106].

КК Австрії в параграфах 176, 177, 276, 281, 282 дає визначення поняттю «соціальна небезпека» і передбачає відповідальність за її створення за таких обставин:

· з необережності;

· за розповсюдження чуток, що спричиняють занепокоєння великої кількості людей та порушують громадський порядок;

· за заклики до непокори вимогам закону та влади, до вчинення злочину[][107].

КК Голландії в ст. 186 містить схожу норму, що передбачена у статтях 431/1 – 436/6 КК Франції, відповідно до якої особа, котра під час масових безпорядків умисно не уходить відразу ж після третього наказу, відданого чинною владою, чи від її імені, вважається винною в участі у незаконному зборищі[c.320][108].

КК Данії у § 133 встановлює кримінальнувідповідальність для осіб, які підбурюють інших до незаконного зборища з метою здійснення або погрози застосування насильства до людей, чи майна у вигляді простого взяття під варту, або тюремного ув’язнення на строк до трьох років. Кримінальній відповідальності також підлягають керівники зборища та будь-який його учасник, котрий, знаючи про те, що наказ розійтися було віддано законно, виконання його ігнорує[c.123-124][109].

Ст. 254 КК Польщі встановлює кримінальну відповідальність для осіб, «хто бере активну участь в натовпі, знаючи, що його учасники спільними зусиллями здійснюють насильницьке посягання на особу чи майно». Кваліфікуючою обставиною такого злочину є смерть людини, або нанесення великої шкоди її здоров’ю внаслідок насильницького посягання [c.175-176][110].

Ст. 272 КК Бельгії, передбачає відповідальність за заколот, вчинений групою осіб. Дана стаття міститься в розділі V «Про злочини та проступки проти громадського порядку, вчинені приватними особами». Під поняттям «заколот», згідно ст. 269 КК Бельгії, розуміється будь-який напад, опір із застосуванням насильства щодо публічних посадових осіб, сільських поліцейських чи лісничих, керівників, або агентів збройних сил, податківців, судових приставів, митників та інших посадових осіб, які діють на виконання законів чи розпоряджень публічної влади, слідчих наказів або судових рішень[c.179-180][111]. Тобто, родовий об’єкт співпадає, об’єктивна сторона заколоту (ст. 269 КК Бельгії) ідентична масовим заворушенням (ст. 294 КК України), але при цьому, зі змісту ст. 269 КК Бельгії безпосередньо не випливає спрямованість злочинного посягання – порушити саме громадський порядок. Окрім цього, заколот може бути вчинений однією особою чи групою осіб, а масові заворушення – тільки натовпом.

КК Швеції, в ст. 1 глави 16 зазначає: «Якщо натовп порушує громадський порядок, демонструє намір використовувати групове насильство проти публічної влади, або іншим шляхом примусити до чого-небудь, перешкоджає вжитим заходам і не розходиться, коли влада наказує це зробити» кримінальній відповідальності підлягають підбурювачі, керівники та інші учасники діянь, які скоювались натовпом [c.125][112].

У відповідності з кримінальним законодавством Швеції за насильницьку змову підлягають відповідальності підбурювачі та організатори, а також активні учасники дій натовпу, якщо вони з наміром, вказаному в ст. 1, переходять до вчинення групового насильства по відношенню до людей або майна, незалежно від того, чи робиться це в присутності влади чи ні (ст. 2). Також, згідно ст. 5, кримінальна відповідальність застосовується до особи, котра публічно розповсюджує неправдиві чутки, або інше твердження, що не відповідає дійсності, яке може спричинити небезпеку публічному спокою, порядку чи безпеці[c.126-128].[113]

На наш погляд, варто погодитись з висновком В.В. Кузнецова, який вважає, що найбільш схожою за описом ознак складу злочину зі ст. 294 КК України є ст.557 КК Іспанії [114]. В ній кримінальній відповідальності підлягає«той, хто, діючи в групі, з метою вчинення посягання проти громадського спокою, порушить громадський порядок, заподіявши тяжкі тілесні ушкодження людям, завдавши шкоди власності, створивши перешкоди на громадських шляхах або підступах до них з небезпекою для осіб, що пересуваються ними, захопивши спорудження або будинки»[c.169] [115].