ІІІ. Сучасні соціалістичні країни.

В КК Китайської Народної Республіки контрреволюційним злочином вважається діяння з метою повалення політичної влади диктатури пролетаріату та соціалістичного устрою, або нанесення збитку КНР. Зокрема, в ст. 158 КК КНР забороняється будь-кому використовувати будь-які методи дезорганізації громадського порядку.

Кримінально-правовій забороні підлягають:

· дезорганізація громадського порядку при обтяжуючих обставинах, що викликає неможливість виробництва, торгівлі та навчання, наукових дослідів, яка завдала значної шкоди державі та суспільству;

· масові заворушення на вокзалах, портах, аеропортах, парках, кінотеатрах, виставках, стадіонах, в інших громадських місцях, масове блокування транспортних шляхів, чи порушення роботи транспорту, відмова або перешкоджання державним співробітникам, які управляють безпекою;

· масові бійки, провокування заворушень, образа жінок та інші хуліганські дії, що порушують громадський порядок при обтяжуючих обставинах [][116].

Відповідальності підлягають ватажки масових збройних заколотів або інших таких злочинів та інші (активні) їх учасники.

Дещо іншу позицію при формулюванні складу злочину «масові заворушення» займає законодавець республіки Куба. Так, ст. 100 її Кримінального кодексу іменується "Бунт". У відповідності з нею, кримінальній відповідальності підлягають особи, котрі в масовому порядку і при фактичній або неявній змові, із застосуванням насильства порушують громадський порядок, чинять опір владі, якщо злочин здійснюється в стані війни, або обстановки, яка загрожує державній безпеці. Зазначеною статтею також передбачається участь у бунті, який мав місце без застосування насильства чи не у воєнний час [][117].

На наш погляд, диспозиція зазначеної норми відрізняється помітною розпливчатістю, некоректністю деяких застосованих термінів, невизначеністю меж кримінально-правового складу злочину, який носить назву «бунт». Зручна для практичного застосування з точки зору держави та її правоохоронних органів подібна конструкція норми може призвести до її доволі розширеного тлумачення та, як наслідок, до порушень законності. Окрім того, нечітке формулювання диспозиції суттєво ускладнює її розуміння громадянами, ослаблює загальнопопереджувальний ефект даної кримінально-правової заборони. На нашу думку, основну увагу в цій нормі законодавець приділяє насамперед проблемі утримання населення від участі в подібних протиправних діяннях лише за допомогою суворого кримінального покарання їх учасників.

Таким чином, порівняльний аналіз кримінального законодавства зарубіжних держав з питань масових заворушень засвідчив, що положення, на яких базуються конструктивні особливості норм про кримінальну відповідальність за масові заворушення, доволі різні і висловлюють широкий спектр позицій і принципів, які складно звести до єдиного узагальнюючого висновку чи визначення.

В одних країнах кримінальна відповідальність передбачена в різних статтях кодексів за злочини, що містять певні форми масових заворушень (Австрія, Великобританія, Голландія, Данія, Іспанія, Китай, Німеччина (ФРН), Польща, США, Франції, Швеції, Японії). Зазначимо, що в КК зазначених країн спостерігається обмежене використання терміну «масові заворушення» для визначення певних злочинних дій. Лише у КК Республіки Корея у назві ст.115 та у Федеральному КК США в назві глави 12 використано саме термін «масові заворушення». В свою чергу, термін «заворушення» зустрічається в назвах ст. 106 КК Японії, ст. 278 КК Іспанії, ч. 1, Глави 16 КК Швеції та в назві Глави ІІІ «Про публічні заворушення» КК Іспанії.

Проведений аналіз засвідчив, що в зарубіжному кримінальному законодавстві спостерігаються різні підходи до кількісного визначення натовпу (як необхідної ознаки для встановлення складу масових заворушень). Зокрема, як і у КК України, така мінімальна кількість учасників взагалі не вказується в КК ФРН, Франції, або коливається від 3 (Модельний КК США 1962 р.) до 12 осіб (Закон «Про громадський порядок» від 1986 р. у Великобританії). На наш погляд, кількісний критерій мінімальної кількості учасників масових заворушень, запроваджений в кримінальному законодавстві Великобританії, вартий більш предметного вивчення та можливого застосування в Україні.

Детальне вивчення зарубіжного законодавства також свідчить про одностайність законодавців в оцінці суспільної небезпечності масових заворушень незалежно від різних суспільно-економічних формацій та політичних режимів. Об'єднуючою ланкою такої оцінки виступають об'єкти злочинних посягань, до яких відносяться: громадська безпека, життя, здоров'я громадян, різні форми власності, діяльність державних органів щодо підтримки громадського порядку.

Дослідження також засвідчило, що жоден з КК пострадянських держав не об’єднує в одному розділі злочини, що посягають на громадський порядок та моральність. Як правило, в них замість моральності громадський порядок об’єднують з громадською безпекою.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ І.

1. Дослідження історичної генези такого асоціального явища, як масові заворушення засвідчило, що вже в Київській Русі та Галицько-Волинському князівстві вони вважалися злочином проти держави, не зважаючи на відсутність нормативного закріплення кримінально-правової заборони даного діяння в Руській Правді.

Вперше кримінальну відповідальність за масові заворушення, які на той час отримали такі правові визначення, як «виступ», «ґвалт», «зрада», «бунт», «рокош», було закріплено в ІІ Статуті Великого князівства Литовського 1566 року.

З укладенням Переяславсько-Московської угоди 1654 року в Гетьманщині починає запроваджуватись російське законодавство. Із запровадженням Статуту Благочинія 1782 року в сферу кримінально-правового регулювання вперше було введено такий склад злочину як «підозріле сходьбище», що фактично стало праобразом масових заворушень.

В Уложеннях про покарання кримінальні та виправні 1845, 1885 та 1903р рр. відповідальність за «скопище» було віднесено до розділу «Злочини проти порядку управління». Зазначене поняття пов’язували, перш за все, з масовими повстаннями, наданням опору чинній владі, провокуванням її представників до скоєння протиправних дій, а також вперше було встановлено кримінальну відповідальність для «призвідників», тобто організаторів скопища. В Уложенні 1903 р. масові заворушення отримали назву «смута».

Перші акти радянського кримінального законодавства віднесли масові заворушення до контрреволюційних злочинів. З прийняттям в 1922 році КК УСРР було вперше сформульовано такий склад злочину, як «масові безпорядки». В КК 1922, 1927 та 1960 рр. об’єктом масових заворушень визначався порядок управління.

У чинному КК України, прийнятому в 2001 році, зазначений злочин віднесено до розділу ХІІ Особливої частини «Злочини проти громадського порядку та моральності».

2. Порівняльний аналіз кримінального законодавства зарубіжних держав з питань масових заворушень засвідчив, що положення, на яких базуються конструктивні особливості норм про кримінальну відповідальність за масові заворушення, доволі різні і висловлюють широкий спектр позицій і принципів, які складно звести до єдиного узагальнюючого висновку чи визначення. Дослідження також засвідчило одностайність законодавців в оцінці суспільної небезпечності масових заворушень незалежно від різних суспільно-економічних формацій та політичних режимів. Об'єднуючою ланкою такої оцінки виступають об'єкти злочинних посягань, до яких відносяться: громадська безпека, життя, здоров'я громадян, різні форми власності, діяльність державних органів щодо підтримки громадського порядку тощо.

3. Проведений аналіз засвідчив, що в зарубіжному кримінальному законодавстві спостерігаються різні підходи до кількісного визначення натовпу (як необхідної ознаки для встановлення складу масових заворушень). Зокрема, як і у КК України, така мінімальна кількість учасників взагалі не вказується в КК ФРН, Франції, або коливається від 3 (Модельний КК США 1962 р.) до 12 осіб (Закон «Про громадський порядок» від 1986 р. у Великобританії). На наш погляд, кількісний критерій мінімальної кількості учасників масових заворушень, запроваджений в кримінальному законодавстві Великобританії, вартий більш предметного вивчення та можливого застосування в Україні.

4. Дослідження також засвідчило, що жоден з КК пострадянських держав не об’єднує в одному розділі злочини, що посягають на громадський порядок та моральність. Як правило, в них замість моральності громадський порядок об’єднують з громадською безпекою.

РОЗДІЛ ІІ