Об’єктивна сторона масових заворушень

В теорії кримінального права об’єктивна сторона злочину трактується як його зовнішній прояв в об’єктивній реальності, що сприймається органами відчуттів через слух, зір, смак, дотик та нюх. «Об’єктивна сторона, на думку В.М. Кудрявцева, є процес суспільно-небезпечного і протиправного посягання на інтереси, що охороняються законом, який розглядається з його зовнішнього боку, з точки зору послідовного розвитку тих подій і явищ, що починаються зі злочинного діяння (бездіяльності) суб’єкта та закінчується настанням злочинного наслідку»[c.9][220].

Як слушно в цьому зв’язку зазначає А.Н.Трайнін, об’єктивні властивості будь-якого злочину виражаються зовнішньо, насамперед, в скоєнні дії або бездіяльності, небезпечних для суспільства, що причинили, чи здатні причинити шкоду суспільним відносинам. За його словами, об’єктивні властивості злочину можуть проявитися в особливостях часу, місця його вчинення та інших обставин. [c.49][221].

Основними ознаками об’єктивної сторони злочину є: 1) суспільно небезпечне (злочинне) діяння, 2) його наслідки; 3) причино вий зв'язок між діянням і наслідками. Наслідки та причино вий зв'язок не є обов’язковими ознаками об’єктивної сторони злочину. У КК вміщено чимало статей, яких обов’язкове настання певних наслідків злочинного діяння не передбачається. Сформульовані у таких статтях склади злочинів називають формальними, а склади, де наслідки є обов’язковою ознакою – матеріальними[222]. Факультативними ознаками об’єктивної сторони злочину є спосіб, час, обставини, місце, знаряддя та засоби його вчинення.

Саме об’єктивна сторона, як зовнішній прояв суспільно-небезпечного діяння, завдає шкоди, чи ставить під загрозу суспільні відносини, що охороняються кримінально-правовим законом. Адже лише на основі цього прояву можна зробити дійсно об’єктивний та обґрунтований висновок про вчинений злочин. Тому опис об’єктивної сторони злочину в КК має бути якомога більше деталізованим і тлумачитись законодавцем однозначно. Іншими словами, об’єктивна сторона злочину має особливо важливе значення. Адже саме вона фактично визначає диспозиції кримінально правових норм Особливої частини КК України.

Варто наголосити, що об’єктивна сторона злочину надає можливість чітко окреслити кримінально-правову заборону. Це дозволяє відмежувати вчинений злочин від суміжних посягань, дати йому об’єктивну оцінку, що у свою чергу, суттєво впливатиме на правильність призначення судом відповідного покарання. Тому невипадково в теорії кримінального права саме питанням об’єктивного прояву злочинів завжди приділялася і приділяється особлива увага. В цьому зв’язку варто зазначити, що вагомий внесок у дослідження сутності і змісту об’єктивної сторони злочинів та пов’язаних з нею інших проблемних питань і за часів СРСР, і в умовах незалежної України на монографічному рівні здійснили В.М.Кудрявцев[][223], М.І.Панов[][224], Г.В.Тимейко[][225], Н.М.Ярмиш[][226] та інші науковці.

Об’єктивна сторона масових заворушень представляє значний науковий і практичний інтерес не лише в контексті з’ясування суті зазначених злочинних діянь, а й в необхідності постійного вдосконалення їх детальної характеристики. Це дає змогу кримінально-правову охорону громадського порядку від масових заворушень зробити більш оперативною, чіткою та належною.

Дослідимо зовнішні прояви масових заворушень, відповідальність за які передбачена ст. 294 КК України. Насамперед, наголосимо, що об’єктивна сторона цього злочину передбачає дві форми злочинних дій:

по-перше, організацію масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя;

по-друге, активну участь у масових заворушеннях, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя;.

Виходячи з цього, спочатку визначимо зміст і сутність організації масових заворушень.

Відразу зазначимо, що конкретний зміст і сутність такої організаційної діяльності у згаданій кримінально-правовій нормі законодавцем фактично не розкривається. Це суттєво ускладнює її правильне трактування та застосування в конкретних ситуаціях, що виникають в ході масових заворушень. До видів такої організаційної діяльності відноситься: об’єднання людей для участі у масових заворушеннях, керівництво натовпом, підбурювання до вчинення дій, які становлять собою масові заворушення, провокаційні дії, вчинені з метою викликати відповідну поведінку великих груп людей[c.866][227].

Скоєння будь-яких з перелічених вище протиправних дій є достатнім приводом для встановлення вини особи в організації масових заворушень. Таким чином, мова йде, насамперед, про чітко виражений прояв свідомої активності в ініціюванні, наступному розгортанні та цілеспрямованому керівництві діями їх учасників масових заворушень.

На думку Ю.М.Демідова, організація масових заворушень полягає в двох формах: а) в попередній підготовчій діяльності; б) безпосередньому керівництві в період їх виникнення протиправними діями натовпу[c.21][228].

На наш погляд, в зазначеній трактовці організаційного моменту масових заворушень бракує одного дуже важливого елементу – а саме: процесу формування і об’єднання людського натовпу та провокування його учасників на вчинення протиправних дій. Адже сам натовп без відповідного емоційно-психологічного поштовху, без вмілого і заздалегідь продуманого сценарію спрямування його наступних дій не буде здійснювати погромів, підпалів, насильства, знищувати майно, чинити опір владі тощо. Тому пропонуємо власне бачення суті і конкретного змісту організації масових заворушень.

Отже, під організацією масових заворушень, на наш погляд, слід розуміти:

1) первинну підготовчу діяльність, що полягає в теоретичній розробці плану поетапного розгортання масових заворушень та їх агітаційно-організаційного забезпечення;

2) практичні дії по збиранню, об’єднанню та формуванню агресивно-налаштованого натовпу;

3) керівництво діями агресивно налаштованого натовпу, спрямоване на провокування у його учасників негативного ставлення до чинної влади, існуючого в державі громадського порядку та на підбурювання до вчинення насильства над громадянами, погромів, підпалів, знищення майна, захоплення будівель і споруд, насильницького виселення громадян, опору представникам влади із застосуванням зброї, або інших предметів, які використовуються в якості зброї.

Процес первинної підготовки при організації масових заворушень як правило, містить у собі:

- створення організатором масових заворушень «ініціативної групи» з числа своїх однодумців та надійних прибічників.

- розподіл між членами «ініціативної групи» конкретних ролей і функцій;

- розробку організатором детального плану (сценарію) проведення масових заворушень;

- виготовлення листівок, звернень, декларацій, інших друкованих агітаційних видань, адресованих різним соціальним групам та широким верствам населення.

- добір і підготовку «кримінального активу» та формування з нього спеціальних структурних підрозділів для виконання в ході масових заворушень конкретно визначених цільових завдань. До складу таких загонів організатори також залучають агресивно налаштованих осіб без кримінального минулого, але схильних до скоєння хуліганських дій, бажаючих публічно висловлювати своє «невдоволення життям», нерідко психічно неврівноважених та здатних до жорстокого насильства індивідів. Зазвичай, до зазначених загонів та «груп підтримки» потрапляють також особи, які тимчасово не працюють, або мають серйозні фінансові проблеми і за відповідну грошову винагороду без особливих вагань виявляють бажання взяти активну участь у масових заворушеннях. Так, серед 4-х засуджених учасників так званої групи «стрільців»у справі про масові заворушення біля Центральної виборчої комісії України 23 жовтня 2004 року один був раніше судимим, а двоє на момент скоєння злочину ніде не працювали[][229].

Як правило, організаторами масових заворушень проводиться робота по озброєнню таких осіб, заготівлі різноманітних предметів, які в умовах масових протиправних акцій можуть бути використані ними в якості зброї. У зазначеній вище кримінальній справі чітко просліджуються основні етапи та елементи організації масових заворушень від розробки детального плану їх проведення до його практичної реалізації. Зокрема, згідно розробленого плану, напередодні наміченої протиправної акції її учасники (50-60 осіб) за обіцяну грошову винагороду (500 доларів США) були зібрані організаторами на території санаторію «Зміна». Тут вони отримали відповідну екіпіровку з символікою партії «Наша Україна» та були поділені на 3 групи: «стрільців» - для кидання каміння та димових шашок у вікна ЦВК та Київської обласної адміністрації; «прикриття» - для сприяння відходу від вказаної будівлі груп «стрільців» та «підтримки» - для забезпечення втечі вказаних груп з місця вчиненого злочину. Ще на території санаторію кожен зі «стрільців» отримав відповідні «набої» - димові шашки та шматки каміння, які згодом були використані як зброя під час масового мітингу в ході «атаки» на приміщення ЦВК України[][230].

Слід врахувати, що всі заздалегідь проведені підготовчі організаторські заходи (розробка детального сценарію можливого розгортання масових заворушень, підготовка агітаційної друкованої продукції, необхідних предметів та знарядь для застосування в ході вчинення злочину тощо) носять, зазвичай, чітко продуманий і завуальований зміст та характер. Зовні вони можуть мати вигляд цілком легітимної діяльності. Зокрема, організаторами доволі часто напередодні таких масових протиправних акцій практикується підготовка численних декларацій, звернень та петицій, адресованих до органів влади із начебто законними і справедливими вимогами населення міста, району, регіону, які, за їх словами, базуються на справжньому волевиявленні народних мас і потребують негайного практичного розв’язання.

Наступний етап організації масових заворушень полягає в практичних діях по збиранню, об’єднанню та формуванню агресивно-налаштованого натовпу.

В разі «мовчання органів влади» та ігнорування «законних і справедливих» вимог народу організатори масових заворушень, під виглядом цілком законного їх публічного висловлення, оперативного вирішення наболілих соціальних проблем, як правило, звертаються до владних структур з вимогою дати дозвіл на проведення в громадських місцях масових народних акцій протесту: мітингів, зборів, демонстрацій, ходів тощо. Зазвичай, такого дозволу від органів влади вони не отримують, або одержують санкцію на проведення зазначених акцій на віддалених від публічних місць майданчиках. В таких випадках організатори самочинно визначають дату і місце проведення того, чи іншого протиправного масового заходу.

Однак при цьому мітинги, демонстрації, маніфестації, вуличні ходи, збори, що передують безпосередньому розгортанню масових заворушень та які, за словами їх організаторів, буцімто покликані вирішувати гострі соціальні проблеми, фактично переслідують ціль не владнати їх, а навпаки радикально загострити ситуацію, по справжньому сколихнути населення, спровокувати його на активні агресивні дії. В ході їх проведення організаторам масових заворушень важливо також визначити ядро можливих активних учасників безладів та сконцентрувати навколо себе екстремістсько налаштовані сили для практичної реалізації запланованих наступних масових протиправних акцій.

Напередодні розгортання масових заворушень їх організаторами проводиться активне розповсюдження в громадських місцях, за місцем роботи, навчання та по місцю проживання населення заздалегідь підготовлених провокаційних агітаційних засобів: звернень, програм, листівок, прокламацій, брошур, спецвипусків газет, де, зазвичай, піддається гострій критиці діяльність органів влади, акцентується увага різних категорій населення на найбільш болючих проблемах їхнього повсякденного життя, містяться спонукаючі до активних радикальних дій результати буцімто проведених об’єктивних соцопитувань, брехливі чутки, ультимативні вимоги до владних структур, палкі заклики взяти активну участь у зазначений день у масових акціях протесту і виявлення народного невдоволення – мітингах, маніфестаціях, зборах тощо.

Ці агітаційні звернення можуть бути адресовані як невизначеному колу осіб, так і конкретно обраним групам населення («афганцям», «чорнобильцям», молоді, представникам певної професії, соціального прошарку, національності, релігійної конфесії, тощо); учасникам різноманітних заходів (глядачам, слухачам, виборцям, делегатам тощо); членам політичних і громадських організацій, робітникам підприємств, працівникам установ, шахтарям, аграріям, військовослужбовцям тощо. Адресатами подібних закликів можуть бути й різні сили, які перебувають поза межами відповідного регіону, представники громадськості, засоби масової інформації, державні установи, міжнародні організації, чи навіть керівники зарубіжних держав, якщо ці звернення спонукають їх втрутитись в хід масових заворушень, хоча б у вигляді свого морального чи матеріального сприяння та підтримки.

В переддень масових заворушень найбільш активно і наполегливо агітатори «працюють» в молодіжному, насамперед, студентському середовищі, яке, зазвичай, позитивно реагує на підбурюючі заклики радикального змісту і завжди налаштоване на рішучу і безкомпромісну боротьбу за свої права і соціальну справедливість.

Як переконливо свідчить практика організації сучасних масових заворушень, одним з найбільш ефективних засобів залучення до них великої кількості активних учасників, передусім молоді, стали соціальні мережі в Інтернеті. Зокрема, саме завдяки їм, за прикладом організації масових заворушень антиглобалістів в США та ряді держав Євросоюзу, в 2011-2012 рр. були вчинені настирливі спроби розгорнути цілу низку «кольорових революцій» на пострадянському просторі: в Молдові, Узбекистані, Туркменістані, Киргизстані, Білорусі та Росії. Останні події, що відбулися в ряді міст Росії у зв’язку із виборами до Державної Думи та Президента Російської Федерації, ще раз засвідчили особливо високу ефективність використання соціальних мереж в справі організації масових безпорядків, насамперед, в контексті ефективного скликання великого негативно налаштованого до чинної влади натовпу[c.130][231]. Враховуючи серйозну небезпеку і активну роль соціальних мереж в організації і розгортанні масових заворушень в умовах сьогодення, радник держсекретаря США Алек Росс назвав Інтернет «Че Геварою ХХІ століття»[][232].

Нерідко заклики до масових заворушень можуть бути доступними великій кількості людей шляхом нанесення на стіни будівель, парканів садиб агітаційних написів, гасел, сатиричних малюнків, розміщення плакатів, транспарантів, а також завдяки використанню аудіовізуальних засобів, звукопідсилювачів тощо. Кількість осіб, які сприйняли ці заклики, частіше за все, не має вирішального значення. Головне в цих пропагандистських акціях – їх відкритість, гласність, прозорість, доступність, зверненість до багатьох категорій осіб.

Підбурюючі провокаційні заклики можуть здійснюватися не тільки в «чистому» вигляді, а й супроводжуватись достатньо переконливою і аргументованою фактологічною інформацією, провокуючою на вчинення відповідного роду злочинних дій, або розбавлятися так званими «нейтральними висловлюваннями» з точки зору кримінального права.

Визначений організаторами день розгортання масових протиправних акцій з ранку супроводжуються подачею тривожних звуків, сигналів, гудків, гучною трансляцією через гучномовці пісень, гасел та закликів до активних дій. Особам, що увійшли до складу зібраного натовпу, його організаторами нерідко видаються спиртні напої, наркотичні, психотропні речовини, або їх аналоги з метою їх відповідного збудораження та налаштування на наступні агресивні дії[c.24][233].Групи учасників масових заворушень, як правило, збираються в різних місцях міста. Після попередньої «агітаційної обробки» та відповідного «матеріального забезпечення» їх агресивно налаштовані учасники спрямовуються організаторами у заздалегідь визначене громадське місце для об’єднання в єдиний багато чисельний натовп.

Третя стадія організації масових заворушень полягає в безпосередньому керівництві організаторами протиправними діями зібраного ними натовпу. Вона включає в себе:

1) агітаційні виступи, що містять публічні провокаційні заклики до вчинення протиправних дій;

2) безпосереднє спрямування дій активних учасників натовпу (у вигляді наказів, розпоряджень, вказівок, демонстрації особистого прикладу тощо) на вчинення погромів, підпалів та інших злочинних проявів, якими супроводжуються масові заворушення.

Здійснюючи керівництво заключним етапом організації масових заворушень, їх організатори влаштовують виступи спеціально підготовлених промовців перед зібраним натовпом, які завдяки своїм ораторським здібностям здатні ефективно впливати на стан, почуття та настрої великої кількості людей. Зазвичай, такі публічні провокаційні звернення, використовуються як своєрідний умовний сигнал, адресований агресивно налаштованим особам, заздалегідь озброєним холодною або вогнепальною зброєю, палицями, металевими прутами, камінням, пляшками з легкозаймистими речовинами та іншими небезпечними для життя людини предметами. Заклики на зразок «покарати іновірців», «помститись міліції за всі її діяння», «комуняку на гіляку»[234] сприймаються значною кількістю осіб як такі, що спонукають учасників натовпу до активних протиправних дій, кінцева мета яких не може не усвідомлюватись їх організаторами та безпосередніми виконавцями.

З іншого боку, не можна категорично твердити, що будь-який заклик до вчинення масових заворушень означає їх безпосередню організацію. Але, на думку В.В.Кузнєцова, саме такого роду заклики іноді стають серйозним підґрунтям для вчинення, як правило, тяжких і особливо тяжких злочинів[][235]. Так, публічна підмова чи спонукання організатором, оратором чи окремим учасником натовпу інших його учасників здійснити напад на представників органів влади або вчинити їм озброєний опір утворює підбурення до скоєння такого злочину, як опір представнику влади.

Зазначимо, в КК України заклики до масових заворушень виділені в окремий склад злочину, відповідальність за який передбачено в ст. 295 що має назву «З аклики до скоєння дій, що загрожують громадському порядку». В контексті кримінально-правової характеристики масових заворушень, на нашу думку, варто провести розмежування статей 294 та 295 КК України.

Стаття 295 КК України передбачає відповідальність за публічні заклики до погромів, підпалів, знищення майна, захоплення будівель чи споруд, насильницького виселення громадян, що загрожують громадському порядку, а також розповсюдження, виготовлення чи зберігання з метою розповсюдження матеріалів такого змісту.

Об’єктивна сторона злочину, відповідальність за який передбачена ст. 295 КК України, проявляється в двох формах:

1) публічні заклики до вчинення погромів, підпалів, знищення майна, захоплення будівель чи споруд, насильницького виселення громадян, що загрожують громадському порядку;

2)розповсюдження, виготовлення чи зберігання з метою розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій, якщо ці дії загрожують громадському порядку або безпеці громадян.

Виходячи з цього, наголосимо, що конкретні дії у зазначеному злочині можуть мати два різновиди: фізичний та інформаційний. При цьому в першій формі злочину, передбаченого ст. 295 КК України, присутня така обов’язкова ознака, як публічність, яка також є характерною і для масових заворушень. У другій формі вчинення цього злочину, наявна така обов’язкова ознака його об’єктивної сторони, як знаряддя вчинення злочину, а саме: матеріали із закликами до скоєння протиправних дій, що загрожують громадському порядку.

На наш погляд, і сама вказана стаття, і наведені щодо неї теоретичні положення, що містяться в юридичній літературі, свідчать про їх певну надуманість і штучність. Особливо абсурдним є твердження про відокремлення закликів до масових заворушень від самої організації цього злочину. Через явну суперечливість наведених вище положень, їх непотрібне взаємне дублювання, вважаємо за доцільне виключити окрему норму про відповідальність за заклики до масових заворушень з КК України. Адже організація масових заворушень за своїм змістом охоплює й відповідні заклики до їх практичного вчинення.

Варто наголосити, що заклики до скоєння зазначених протиправних діянь завжди взаємопов’язані з безпосереднім керівництвом діями спровокованого цими закликами натовпу. Зокрема, деякі завчасно обумовлені організаторами масових заворушень заклики можуть бути своєрідним сигналом для початку активних протиправних дій для заздалегідь підготовлених для цього «спецзагонів» та «груп підтримки».

Так, в ході вже згаданих вище подій біля ЦВК України, після завчасно визначеного гучного вигуку організатором умовного сигналу «Так, Ющенко!» приблизно 50 осіб, сформованих у три «спеціальні загони» з символікою політичної партії «Наша Україна» здійснили «обстріл» приміщення ЦВК димовими шашками і камінням, внаслідок чого було розбито близько двох десятків вікон, чим завдано матеріальної шкоди на суму10 тисяч гривень. Окрім цього уламками розбитого скла було заподіяно легке тілесне ушкодження співробітнику Комітету Верховної Ради України[][236].

Відкритий заклик до натовпу вчинити протиправні дії з певного підвищення (автомобіля, постаменту, сходів, подіуму, балкону, трибуни тощо) через різноманітні засоби підсилення звуку (рупор, мегафон, мікрофон тощо), коли звичайний учасник масових заворушень фактично бере на себе функції керівника, ватажка агресивно налаштованого натовпу, буде означати його організаційну діяльність.

Зокрема, під час проведення 9 березня 2001 року резонансної політичної акції «Україна без Кучми!» М.П.Ляхович, І.П.Мазур, Р.П.Зайченко, М.А.Карпюк та «особа, щодо якої кримінальну справу виділено в окреме провадження» - лідери політичної партії Українська Національна Асамблея (УНА) та керівники незареєстрованої організації Українська незалежна солідарна організація (УНСО), щоб вчинити масові безпорядки під час покладання квітів до пам’ятника Т.Г.Шевченку в м. Києві вищими посадовими особами України, вишикували своїх прибічників і спрямували їх на шеренгу працівників міліції, які забезпечували охорону правопорядку, з закликами прорвати «цей кордон». Особливою активністю при цьому відзначився М.П.Ляхович, який підбурював екзальтований натовп постійними публічними провокаційними закликами: «Шикуйтеся в колону по шість!», «За кожен трофей буде винагорода!», «Слава нації – смерть ворогам!», «Зрадників на палю!!», «УНСО – до штурму!», «УНА – до влади!», «За трофеями вперед!» тощо[][237].

Трапляються випадки, коли під час масових заворушень стихійні, некеровані як слід дії агресивно налаштованого натовпу можуть вийти з-під контролю його організаторів. В такому разі в ході заворушень доволі часто вчиняються зовсім інші, взагалі непередбачені розробленим організатором планом (сценарієм) розвитку подій злочини: пограбування, вбивства, зґвалтування, крадіжки, захоплення та утримання заручників тощо. За підрахунками А.А.Абдульманова, під час масових заворушень за таких умов вчиняється більше 20 видів інших самостійних злочинів, переважно антигромадської спрямованості[c.43][238].

Судова практика по справах про масові заворушення засвідчує, що основні труднощі при встановленні відповідальності за вказані протиправні дії постають, передусім, в питаннях визначення та оцінки діяльності їх організаторів. Безумовно, в цьому питанні слід враховувати серйозні складнощі, що виникають під час встановлення та доказування таких дій, оскільки значна частина організаційних заходів носить підготовчий характер. Підготовча робота, як зазначалося вище, передує безпосередньому розгортанню і ходу масових заворушень і, зазвичай, носить завуальований, на перший погляд, цілком легітимний характер. В ході аналітичного дослідження злочинів зазначеної категорії, вчинених наприкінці 80-х років минулого століття ще за часів СРСР, вченими було встановлено, що із загальної кількості осіб, котрі притягалися до кримінальної відповідальності за масові заворушення, до числа їх організаторів відносилося лише 4-6% учасників масових безпорядків[c.43-44][239], а за підрахунками Ю.М.Демідова, серед затриманих після проведення масових заворушень осіб, їх частка становила менше 2 %[c.22][240].

Підводячи підсумок характеристики основних етапів організації масових заворушень, зазначимо, що момент закінчення цього злочину не завжди чітко і однозначно визначається в кримінально-правовій літературі. Так, В.О.Навроцький наголошує, що цей злочин можна вважати закінченим з моменту початку масових заворушень – вчинення конкретних актів насилля, погромів тощо[c.866][241]. За визначенням П.С.Матишевського, зазначений злочин є закінченим тоді, коли дії з організації масових заворушень призвели до вказаних у диспозиції статті 294 КК України діянь, або спроби їх вчинення[c.677][242]. На думку В.В.Кузнецова, «злочин у формі організації масових заворушень буде вважатись закінченим, коли дії з організації масових заворушень призвели до вказаних у диспозиції ч.1 ст. 294 КК України наслідків (деякі з них за змістом є діями): насильства над особою, погромів, підпалів, знищення майна, а також до вчинення таких дій, як: захоплення будівель або споруд, насильницького виселення громадян, опору представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувались як зброя»[c.61][243].

Як бачимо, вчені дотримуються в цьому питанні різних позицій. На наш погляд, злочин у формі організації масових заворушень слід вважати закінченим з моменту проведення розкритих нами вище організаційних дій. Настання наслідків у вигляді вчинення масових заворушень для встановлення відповідальності їх організаторів значення не має. Якщо масові заворушення не відбулись завдяки втручанню правоохоронних органів, що запобігли збору натовпу і перетворенню його в агресивно налаштований стан, то відповідальність слід встановлювати з посиланням на ст. 14 або 15 Загальної частини КК України. Таким чином, злочин у вигляді організації масових заворушень за конструкцією є злочином з формальним складом.

 

Поруч з організацією, іншою формою прояву масових заворушень, є активна участь в них.

В тлумачних словниках української мови термін «активність» трактується як енергійна діяльність; діяльна участь у чому-небудь[244].

Виходячи з диспозиції ч. 1 ст. 294 КК України, вважаємо, що під активною участю в масових заворушеннях слід розуміти безпосереднє активне вчинення учасниками діючого, агресивно налаштованого натовпу під час порушення громадського порядку актів насильства, погромів, підпалів, знищення майна, захоплення будівель або споруд, насильницького виселення громадян, опору представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя. При цьому наголосимо, що вказані прояви здійснюються саме в умовах агресивно діючого натовпу. До активної участі у масових заворушеннях можна також віднести виконання вказівок організатора і залучення до них інших осіб[245].

Вчинення перелічених протиправних дій поза межами порушення агресивним натовпом громадського порядку виключає наявність масових заворушень. Винні особи в таких випадках мають нести кримінальну відповідальність за скоєння відповідних злочинів (проти особи, власності, порядку управління тощо).

Варто також наголосити, що одне лише перебування тієї чи іншої особи в агресивно діючому натовпі ще не свідчить про її активну участь у масових заворушеннях. Не несуть кримінальної відповідальності за ст. 294 КК України й ті учасники натовпу, котрі, хоча й знаходились в районі розгортання масових заворушень, але не вчиняли вищезазначених протиправних дій. Вони можуть підлягати кримінальній відповідальності тільки на загальних підставах, тобто за умов, коли в їх діях є ознаки інших складів злочинів, які не охоплюються масовими заворушеннями[c.151][246].

Кримінальній відповідальності за активну участь у масових заворушеннях підлягають лише ті їх учасники, котрі безпосередньо чинили дії, якими вони супроводжуються згідно ст. 294 КК України. При цьому, вчинення всіх вказаних дій не є обов’язковим для наявності складу такого злочину, як масові заворушення. Перелік протиправних дій, якими супроводжуються масові заворушення, викладений вичерпно в ст. 294 КК України та не підлягає ніякій іншій більш розширеній трактовці.

Вони полягають в наступному:

Насильство над особою

В контексті ст. 294 КК України під насильством над особою слід розуміти як фізичний, так і психічний вплив на неї, адже конкретний зміст форми насильства законодавцем не визначається.

В юридичній літературі існують дві точки зору щодо можливих форм насильства в ході масових заворушень. Одна частина авторів[247] категорично зазначає, що при масових заворушеннях може мати місце лише фізичне насильство Інша частина дослідників[248] стверджує, що в ході цього злочину вчиняється як фізичне, так і психічне насильство.

На наш погляд, не слід однозначно стверджувати, що при масових заворушеннях може мати місце лише фізичне насильство, оскільки цьому твердженню суперечать матеріали судової практики, які свідчать, що під час масових заворушень неодноразово констатувались випадки вчинення й психічного насильства. Так, під час масових заворушень в Криму в червні 1995р. розлюченим натовпом утримувався в якості заручника начальник міськвідділу міліції м. Феодосія Г.Яременко. Щодо цього посадовця активними учасниками масових заворушень застосовувалося психічне насильство: зокрема, його неодноразово обливали легкозаймистою рідиною з погрозою підпалити[][249].

Така позиція в повній мірі узгоджується з визначенням змісту терміну «насильство», наведеного в тлумачних та спеціальних словниках. В них, зокрема, насильство визначається, як: застосування сили для досягнення чого-небудь; примусовий вплив на когось, щось; фізичний або психічний вплив однієї особи на іншу[c.579][250]. Причому підкреслюється, що «фізичне насильство проявляється в безпосередньому впливі на організм людини: нанесення побоїв, ушкоджень і т.ін. На відміну від фізичного, психічне насильство полягає у впливі на психіку людини»[c.239][251].

Позиція судової практики щодо можливості застосування двох вказаних форм насильства є аналогічною. Так, згідно з п.8 Постанови ПВСУ № 15 «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень» від 26 грудня 2003 р. насильство може бути фізичним та психічним[c.13][252].

Розкриваючи сутність поняття «фізичне насильство» зазначимо, що в науковій літературі відсутня уніфікована позиція вчених в питанні визначення змісту вказаної категорії. Так, значна група науковців фізичне насильство трактує узагальнено: як застосування фізичної сили до потерпілого[c.220][253], будь-який вплив на його тілесну недоторканість[c.52][254] чи вплив на потерпілого, шляхом нанесення ударів, тілесних ушкоджень, мордування, заподіяння смерті[c.247][255]. Друга частина дослідників переконана, що фізичне насильство – це тільки вплив на тканини людини[c.72-82][256]. Третя розцінює його як позбавлення волі шляхом примусового утримання в камері, без безпосереднього впливу на тіло потерпілого[][257].

В цьому контексті В.І.Осадчий висловив цілком слушну думку про те, що фізичне насильство охоплює собою не лише вплив на тканини потерпілого, а й на його волю. Наприклад, за умов, коли особу насильно утримують в приміщенні, і в такий спосіб фізично позбавляють можливості обирати місце перебування потерпілого за своїм розсудом[c.122][258].

В умовах масових заворушень фізичне насильство може приймати досить різноманітні форми, які неможливо звести до єдиного визначення. Оскільки в ст. 294 не дається чіткого трактування поняття насильства, то для предметного дослідження вказаної категорії звернемось до інших норм КК України та роз’яснень ПВСУ, де її зміст розглядається більш детально.

Зокрема, згідно Постанови № 10 ПВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 р., за характером заподіяння шкоди насильство можна поділити на два види:

1) насильство, що є небезпечним для життя і здоров’я потерпілого

2) насильство, що не є небезпечним для життя і здоров’я потерпілого[259].

Зокрема, н ебезпечними для життя і здоров’я потерпілого є такі форми насильства: заподіяння легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я, або короткочасну втрату працездатності, середньої тяжкості тілесного ушкодження, а також інші насильницькі дії, які не призвели до вказаних наслідків, але буди небезпечними для життя та здоров’я на момент їх вчинення. До останніх, наприклад, належить насильство, що призвело до втрати свідомості, чи мало характер мордування, здушення шиї, скидання з висоти, застосування електроструму, зброї, спеціальних знарядь тощо[c.422-424].

Зазначимо, що в КК України питання про те, які ж саме наслідки має охоплювати собою насильство вирішується по різному.

Наприклад, виходячи зі змісту ст. 350 КК України «Погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов'язок», до наслідків, що охоплюються поняттям «насильство» входять легкі тілесні ушкодження.

В свою чергу, ст. 187 КК України «Розбій» дає змогу зробити висновок, що наслідками насильства охоплюються також й середньої тяжкості тілесні ушкодження. Так у ч.1 вказаної норми мова йде про напад, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи. В ч. 4 цієї статті встановлюється відповідальність за розбій, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень. Оскільки в даному випадку існує конкретна вказівка на більш сувору відповідальність за насильство, що призвело до настання тяжких тілесних ушкоджень, то це дає змогу зробити висновок, що тяжкі тілесні ушкодження не охоплюється поняттям «насильство» в контексті ч.1 ст. 187.

Таким чином, можна зробити висновок, що поняттям небезпечного для життя та здоров’я насильства охоплюються легкі та середньої тяжкості тілесні ушкодження. Зазначимо, що це твердження цілком прийнятне й щодо ч. 1 ст. 294 КК України. Однак, нанесення потерпілому при масових заворушеннях тяжких тілесних ушкоджень не підпадає під поняття «насильство», а буде охоплюватись ч.2 вказаної статті та підпадати під поняття «інші тяжкі наслідки», що зазначені в ній. Більш детальний аналіз вказаних дефініцій проведено автором при розгляді кваліфікуючих обставин масових заворушень.

Варто також наголосити, що в КК України окрім небезпечного для життя чи здоров’я потерпілого насильства, також вживається термін «насильство, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого». Під наслідками такої форми насильства слід розуміти заподіяння легкого тілесного ушкодження, що не призвело до короткочасного розладу здоров’я, або короткочасної втрати працездатності, а також вчинення інших насильницьких дій (нанесення ударів, побоїв, обмеження, чи незаконне позбавлення волі) за умови, що вони не були небезпечними для життя та здоров’я у момент їх заподіяння[c.422-424][260].