Об'єктивні ознаки масових заворушень

Об'єкт масових заворушень

Першим з обов’язкових компонентів складу злочину є його об’єкт. Саме об’єкт є таким елементом складу злочину, який найбільшою мірою визначає ступінь суспільної небезпечності злочинного діяння, дозволяє розкрити його соціальну сутність, сприяє правильній кваліфікації, а також відмежуванню від суміжних суспільно небезпечних діянь. Об’єкт злочину відіграє одну з провідних ролей і для визначення сутності самого поняття злочину, значною мірою впливає на зміст його об’єктивних і суб’єктивних ознак, є вихідним критерієм при кваліфікації злочинів, логічній і послідовній побудові системи Особливої частини КК України[,с.96][118].

Перед тим як предметно дослідити об’єкт такого злочину, як масові заворушення, спочатку встановимо сутність і зміст поняття «об’єкт злочину» та його класифікації в теорії кримінального права.

Відразу зазначимо, що питання визначення об’єкту злочину є одним з найскладніших у теорії кримінального права. Воно завжди спричиняло і продовжує породжувати гострі дискусії, залишаючись одним з основних у науці кримінального права.

Аналіз широкого кола юридичної літератури свідчить, що однією з найбільш поширених серед дослідників є наукова концепція, згідно якої об’єктом будь-якого злочину слід вважати суспільні відносини. Її послідовними прибічниками ще в радянський час були: А.А.Піонтковський[,с.146][119], А.Н.Трайнін[,с.59][120], Н.Ф.Кузнецова[,с.58][121] та ряд інших вчених. Їх наукові погляди знайшли своє наступне продовження й розвиток у працях М.Й.Коржанського[,с.][122], В.Я. Тація[,с.223][123] та інших сучасних вітчизняних дослідників кримінального права. Зокрема, В.Я.Тацій, відстоюючи позицію «об’єкт злочину – суспільні відносини», переконливо доводить, що самі суспільні відносини, виступаючи об’єктом злочину, мають об’єктивний характер, тобто існують незалежно від нашої свідомості, а тому й від самого кримінального закону, є первинними (першорядними) щодо нього. Водночас, спираючись на наукові доробки попередніх науковців, він пропонує і саму структуру суспільних відносин, яка, на його думку, має містити такі основні елементи: 1) носії (суб’єкти) відносин; 2) предмет, з приводу якого існують відносини, або фактори, що визначають факт виникнення й існування такого взаємозв’язку; 3) суспільно значуща діяльність (соціальний зв’язок) як зміст відносин[,с.76][124].

Із зазначеною вище концепцією не погоджуються вчені, які дотримуються іншої точки зору в питанні визначення змісту поняття «об’єкт злочину». Зокрема, С.Б.Гавриш у своїх дослідженнях зазначає, що кримінальний закон охороняє не суспільні відносини, оскільки вони являють собою лише певну форму наукової абстракції, а виключно матеріальні явища: життя, здоров’я, гідність, майно, природні об’єкти тощо. Тому він пропонує замість дефініції «об’єкт злочину – суспільні відносини» визнати іншу – «об’єкт – правове благо, як визначена цінність»[,с.25-36][125]. Схожу точку зору висловлює також А.В.Наумов, який наголошує, що теорія визначення об’єкта злочину як суспільних відносин «спрацьовує» не завжди і тому не може бути визнана універсальною. На його погляд, більш доцільним дотримуватись в цьому питанні виробленої ще наприкінці ХІХ ст. концепції об’єкта злочину як правового блага[,с.91-92][126].

В свою чергу, на думку Є.І.Каіржанова, аналіз кримінально-правових норм свідчить про те, що законодавець іноді використовує в окремих кримінально правових нормах категорію «інтерес» як об’єкт злочину[,с.25][127]. З цього ж приводу І.В. Самощенко зазначає, що поширена в наукових колах широко відома дефініція «об’єкт злочину – суспільні відносини» є занадто ускладненою і наголошує на тому, що саме через категорію «інтерес» легко доводиться найбільш вдале визначення об’єкта злочину[] [128].

Оригінальні думки з цього приводу висловлює Є.В.Фесенко, який, відмовляючись від трактовки «об’єкт злочину – суспільні відносини», доволі аргументовано відстоює зовсім інший концептуальний підхід. А саме - визнання об’єктом злочину відповідну систему цінностей. Ним, зокрема, розроблено й запропоновано і структуру цих цінностей, яка містить п’ять основних класів-компонентів: потерпілих; їх інтереси та права; соціальні зв’язки; предмети (матеріальні блага); нематеріальні блага, що належать потерпілим[,с.38-86][129].

В зазначеному контексті варто також виокремити позицію таких дослідників як В.М.Куц та О.В.Кириченко, котрі, аналізуючи проблему протидії неправдивим повідомленням про небезпеку, підкреслюють, що об’єктом кримінально-правової охорони є певні цінності, які потерпають від злочинних посягань[,с.14][130].

Окрім цього, варто пригадати точку зору радянських вчених М.І.Загороднікова та О.Б.Сахарова. Ці дослідники в 50-ті роки минулого століття, уточнюючи сутність поняття об'єкту злочину, визнавали ним соціальні цінності і, перш за все, людину, з її індивідуальними потребами, інтересами, правами і обов'язками, що відображаються і закріплюються у відповідних суспільних відносинах[,с.43-48][131]. Іншими словами, на думку цих вчених, саме людина і є тією самою цінністю, яку, в першу чергу, має охороняти кримінальне право. Щодо суспільних відносин, то вони, за їх визначенням, служать лише тією формою, яка дозволяє людині створювати матеріальні цінності в суспільстві, досягати в ньому відповідного становища тощо. Зазначимо, що подібне ставлення до людини як об'єкта злочину вже знаходило своє конкретне відображення ще в російському дореволюційному кримінальному праві і цілком узгоджується з міжнародними правовими інститутами сучасності. Так, Г.П. Новосьолов визначає об’єктом злочину «… окремих осіб або множинність осіб», тобто також людину[,с.66][132].

На відміну від інших дослідників, О.М. Костенко вважає, що об'єктом злочину є безпека, як «захищеність можливості людей жити за законами природи від посягань, які є виявами комплексу сваволі й ілюзій»[,с.233][133].

В контексті дослідження зазначеної проблеми, на нашу думку, є необхідним звернутися до відомої у філософії аксіологічної теорії. Саме вона, як відомо, найбільш ґрунтовно і всебічно досліджує проблему людських цінностей. Зокрема, її представники Г.В.Гребеньков і В.Н.Нечитайло, узагальнюючи наукові розробки своїх попередників - В.Н.Щердакова, В.С.Бакірова та С.Ф.Анісімова дійшли висновку, що цінності – це сутнісна характеристика зв’язку людини й реальності, яка пронизує всі модуси цих взаємовідносин. Вони виникають у процесі дійсної життєдіяльності людей. За їх визначенням, цінності – це феномен реального буття, який виконує функції скріпи між суспільними відносинами й суб’єктом діяльності[,с.42-43][134].

У підсумку констатуємо, що інтерес, блага, потреби в філософському розумінні – це, насамперед, ціннісні категорії. При цьому варто наголосити, що проблема цінностей на сучасному етапі розвитку наукової думки найбільш ґрунтовно й досконало розроблена саме філософами-теоретиками, за глибоким переконанням яких, феномен людських цінностей знаходяться в нерозривному єднанні із їх практичною діяльністю. Водночас, зазначимо, що цінності доволі складно розглядати як об’єкт кримінально-правового впливу у зв’язку з охороною такого об’єкта як громадський порядок.

Не заперечуючи в цілому вагомості та важливості усіх вищенаведених наукових концепцій, ми, усе ж таки вважаємо, що найбільш аргументованою і переконливою є наукова дефініція, згідно якої об’єктом злочину є все ж таки суспільні відносини. Саме у них ми виокремлюємо цінності, як важливий елемент, що поєднує в собі складові компоненти суспільних відносин, чітко і обґрунтовано розкриває зміст їх соціальної ваги, що відображається крізь суспільну свідомість і демонструє значимість конкретної сфери суспільних відносин у контексті охорони вітчизняного кримінального законодавства.

Саме тому, в розрізі піднятої наукової проблеми варто погодитись з позицією В.І.Осадчого, котрий вважає, що «благо», «цінності», «сфери життєдіяльності людей» фактично означають умови існування суспільних відносин і забезпечуються ними ж»[,с.59][135].