Класифікація об’єктів злочину

В науці кримінального права загальноприйнятою і найпоширенішою є триступенева класифікація об’єктів злочину «за вертикаллю»[,с.43-48][136], яка дозволяє поділити їх на загальний, родовий і безпосередній. В її основу покладено філософські категорії загального, особливого та окремого. Така класифікація є логічно виваженою, й цілком відповідає потребам юридичної практики.

Під загальним об’єктом розуміють усю сукупність суспільних відносин та соціальних благ, що охороняються кримінальним законом. Родовий об’єкт – це група схожих (однорідних) суспільних відносин та соціальних благ, на які посягає відповідна група злочинів. Розміщення злочинів у розділах Особливої частини КК провадиться, як правило, саме за родовим об’єктом. Безпосередній об’єкт – це комплекс суспільних відносин, на які безпосередньо посягає той чи інший конкретний злочин. Як родовий об’єкт є частиною загального, так і безпосередній – частина родового об’єкта, хоча іноді родовий та безпосередній об’єкти можуть збігатися (наприклад у більшості статей КК про злочини проти власності)[,с.13][137].

Іншим видом наукової систематизації об'єктів злочинів є так звана класифікація по «горизонталі», прихильники якої в своїх працях розрізняють основний(головний) та додатковий безпосередні об'єкти злочину. Основний безпосередній об’єкт - це об’єкт, проти якого, насамперед, спрямовано злочин, а додатковий - це об’єкт, шкода якому спричиняється у зв’язку з посяганням на основний. Наявність додаткового безпосереднього об’єкта нерідко дає можливість відмежувати один злочин від іншого, правильно кваліфікувати вчинене протиправне діяння. Безпосередній додатковий об’єкт може бути обов’язковим та факультативним: в останньому випадку шкода або загроза для такого (факультативного) об’єкта за конкретних обставин вчинення злочину може виникнути, а може й не виникнути[,с.13] [138].

Необхідність такої класифікації виникає тоді, коли один і той же злочин одночасно завдає шкоди кільком видам суспільних відносин. Додатковий об’єкт, так само як і основний безпосередній об’єкт, має важливе значення для визначення соціальної сутності вчиненого злочину, для встановлення тяжкості наслідків, що настали чи могли настати в разі його скоєння. Ця властивість додаткового об’єкта часто використовується законодавцем для виокремлення кваліфікованих складів[,с.174][139].

Варто також наголосити, що в сучасній кримінально-правовій науці зустрічається багато суттєвих розбіжностей щодо визначення видів об'єктів злочинів. Безумовний пріоритет серед них в питаннях як для правотворчої, так і для правозахисної діяльності має безпосередній об’єкт злочину[,с.14][140]. Під ним слід розуміти ті конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під охорону певної статті Особливої частини КК, і яким завдається шкода суспільно-небезпечними діяннями, що підпадають під ознаки конкретного складу злочину.

Однак, зазначимо, що доволі дискусійним є те, що під «безпосереднім» об'єктом злочину нерідко вбачається одиничне, але при цьому використовується поняття окремого. Ці непорозуміння нівелюються при використанні і класифікації об'єктів злочину для більш чіткого вираження змісту суспільних відносин.

Суспільні відносини - це відносини між людьми, організаціями, державою і громадянами з приводу будь-яких благ і соціальних цінностей. У ході їх практичної реалізації створюються матеріальні блага та інші цінності або задовольняються певні потреби людей. У своєрідній специфіці зазначених відносин і виражається конкретна характеристика об'єкта злочину. Адже саме за змістом і характером суспільних відносин, на які посягає злочин, визначається, в першу чергу, зміст і характер його суспільної небезпеки. Як наслідок, чим більш важливим і цінним для суспільства являється об'єкт злочину, тим більш серйозною є і тяжкість вчиненого проти нього злочину.

Враховуючи вищевикладене, перейдемо до детального аналізу об’єкта такого злочину, як масові заворушення, який є складовою предмета даного дослідження.

Насамперед зазначимо, що аналіз кримінально-правової літератури переконливо свідчить про досить різноманітні точки зору науковців щодо об’єкту масових заворушень. Це зумовлено тим, що протягом останніх часів об’єкт масових заворушень неодноразово змінювався разом із змінами вітчизняного кримінального законодавства, а також власним баченням зазначеної проблеми окремими авторами. Як наслідок, існує великий спектр поглядів дослідників на зазначене питання.

Так, радянські вчені А.Н.Трайнін[,с.67][141] та О.А.Герцензон[,с.83][142]. розглядають масові заворушення як злочинні посягання на основи громадського порядку, громадської безпеки, що наносять значну шкоду власності, особистому майну, життю та здоров’ю громадян, підривають авторитет органів державної влади та порушують їх нормальне функціонування. Аналогічної позиції в оцінці об’єкта масових заворушень дотримується й сучасний український дослідник П.В.Шалдирван[,с.][143].

З іншого боку, такі науковці як О.Я.Естрін[,с.27][144], В.І.Ткаченко[,с.43][145], Я.М.Брайнін[,с.61][146] та інші зазначають, що такий злочин, як масові заворушення спрямований виключно проти органів державного управління в сфері охорони громадської безпеки та правопорядку.

Ряд вчених, серед яких І.М.Гальперін, В.П.Власов, А.А.Піонтковський[,с.][147], Е.А.Аріпов[,с.][148] переконані, що основним об’єктом масових заворушень є лише основи громадської безпеки. На думку В.С.Коміссарова та О.І.Коробеєва[,с.145][149] об’єктом масових заворушень є сукупність суспільних відносин, що що регламентують основи забезпечення безпечних умов існування суспільства.

Сучасні російські дослідники А.А.Абдульманов[,с.][150], Ю.М.Демідов[,с.20][151], А.З.Ільясов[,с.][152], в своїх роботах роблять висновок про «багатооб’єктність» масових заворушень. Зокрема, підтримуючи зазначениу позицію, Ю.М.Демідов зазначає, що основними (родовими) масових заворушень є основи громадського порядку і безпеки та діяльність органів органів по їх забезпеченню[,с.20][153].

На відміну від сучасних російських дослідників, вітчизняні вчені - М.І.Мельник, М.І.Хавронюк, В.О.Навроцький[,с.694][154], В.В.Кузнецов[,с.58][155], В.А.Ломако[,с.361][156] вважають, що основним безпосереднім об’єктом масових заворушень є громадський порядок. Додатковим обов’язковим елементом цього злочину – залежно від його прояву - є життя, та здоровя особи, конституційні права людини і громадянина, власність, порядок управління або громадська безпека. Цікаво, що аналогічної позиції дотримується й сучасний російський науковець П.В.Помазков[,с.][157].

Окрім зазначених вище, в якості додаткових об’єктів злочинних посягань в ході масових заворушень науковці, як правило, вказують також громадську та приватну власність, здоров'я, життя громадян та представників влади[,с.110][158].

В контексті наукової проблеми, що нами досліджується, зазначимо, що кримінальна відповідальність за масові заворушення (ст. 294), розміщена у розділі ХIІ Особливої частини чинного КК України, який має назву "Злочини проти громадського порядку та моральності". Вказаний розділ об’єднує за своїм родовим об’єктом близькі, і водночас досить різні за своїми видовими об’єктами групи злочинів. Серед них є такі, що посягають на громадський порядок, і такі, що посягають на моральність. Варто зауважити, що коло злочинів, відповідальність за які передбачається в статтях розділу ХІІ Особливої частини КК України, досить широке: групове порушення громадського порядку; масові заворушення; заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку; хуліганство; наруга над могилою; нищення, руйнування чи псування пам’яток історії або культури; жорстоке поводження з тваринами; ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості; ввезення, виготовлення, збування і розповсюдження порнографічних предметів; створення або утримання місць розпусти і звідництво; проституція або примушування чи втягнення до заняття проституцією; втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність та ін.

Як наслідок, доволі часто для дослідників стає проблематичним визначення громадського порядку, коли вони вкладають у його зміст захист моральних або звичаєвих вимог. Дійсно, така категорія, як моральність за своєю сутністю і правовим змістом суттєво відрізняється від такого поняття, як громадський порядок. Чимало тлумачних словників як філософського, так і мовного спрямування[,с.655][159] визначають поняття моралі як своєрідну систему «неписаних законів», що складається із сполучення суспільних цінностей та норм, які дозволяють розмежовувати добро і зло та висловлює ідеали людського життя[,с.573][160]; систему норм і принципів поведінки людей у ставленні один до одного та до суспільства у цілому[][161]. За визначенням В.О.Морозової таку категорію, як мораль слід розглядати як систему поглядів, уявлень, норм оцінок і принципів поведінки людей, що регулюють їх моральну поведінку, або систему норм, яка визначає обов’язки особистості щодо суспільства та його суб’єктів[,с.8][162].

На наш погляд, варто також розглянути більш детально похідне від терміну «мораль» таке поняття як моральність (суспільна, громадська), яке неоднозначно тлумачиться як у вітчизняному законодавстві, так і в теорії кримінального права.

Насамперед, зазначимо, що в ст. 1 Закону України «Про захист суспільної моралі» від 20 листопада 2003 року наголошується, що суспільна моральність є системою етичних норм, правил поведінки, що склались в суспільстві на основі традиційних, духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість.

В цілому схожі, але й водночас доволі оригінальні і нестандартні власні позиції займають з цього приводу науковці. Так, на думку М.Й.Коржанського, громадська моральність це суспільні відносини, що утворюються на засадах загальнолюдських цінностей (добра, істини, справедливості) та вимагають від особи певної поведінки, й забороняють поведінку, яка не є відповідною до цих цінностей[,с.484][163]. За словами О.П.Рябчинської, громадська моральність уявляє собою систему соціальних норм (принципів, поглядів, уявлень), які виникають як безпосереднє відображення умов, суспільного життя в свідомості людей у формі певних категорій, що регулюють між особисте спілкування та поведінку людей з метою забезпечення єдності особистих і колективних інтересів[,с.7][164]. За визначенням В.В.Кузнецова, суспільна моральність – це суспільні відносини, що регламентовані соціальними нормами (принципами, поглядами, уявленнями) та виникають як безпосереднє відображення умов суспільного життя в свідомості людей у формі певних суспільно значущих категорій (добра, зла та ін.) і формують позитивну поведінку людей в суспільстві[,с.29][165].

Зазначимо, що сучасний вітчизняний законодавець поруч з громадським порядком розглядає як самостійний об’єкт кримінально-правового захисту і таку категорію, як моральність. Однак, громадський порядок в Україні, на наш погляд, регулюється передусім правовими нормами – конституційними, кримінально-правовими, адміністративними тощо, і лише в деякій мірі нормами моралі та звичаїв. В іншому випадку порушується відомий принцип – немає покарання без вказівки на те в законі. А щодо захисту моральних, звичаєвих та інших відносин, вважаємо, що вони є сферою кримінально-правового захисту моральності.

На наш погляд, законодавцю варто було не об’єднувати в розділі ХІІ Особливої частини КК України такі правові категорії, як громадський порядок та моральність, а навпаки – розмежувати, розмістивши їх в окремих розділах. Адже таке обєднання і тим самим визнання зазначених категорій родовими об’єктами відповідних злочинів дає підстави окремим науковцям при визначенні сутності громадського порядку вкладати у її зміст також і захист моральних або звичаєвих вимог. Так, В.А. Ломако вважає, що громадський порядок містить у собі цілий комплекс суспільних відносин, які забезпечують спокійні умови життя людей у різних сферах суспільно корисної діяльності, моральність, нормальний відпочинок і дотримання правил поведінки в суспільному житті й у побуті[,с.364][166].

Вирішуючи зазначену проблему, слід погодитися з позицією І.М.Копотуна, згідно якої, «моральність за етимологією, походженням та правовим змістом відрізняється від громадського порядку (про що неодноразово зазначалося в юридичній літературі), а отже, сучасний законодавець має розглядати її як самостійний об’єкт кримінально-правового захисту»[,с.22][167]. У зазначеному контексті цілком логічним і виваженим є також визначення В.В.Кузнєцова, який переконаний, що злочини, які посягають на суспільну моральність і громадський порядок, мають різну правову природу та потребують самостійної правової регламентації[,с.28] [168].

У цілому, можна констатувати, що, як кримінально-правові поняття громадський порядок і моральність істотно відрізняються між собою.

Для того, щоб довести це, визначимо сутність зазначених категорій. Зокрема, розглянемо зміст таких понять, як «громадський» та «порядок», що в своєму єднанні утворюють категорію «громадський порядок». Під поняттям «громадський» в даному випадку, слід розуміти те, що виникає, відбувається в суспільстві, або стосується суспільства, зв’язане з суспільством[,c.199][169]. Іншими словами – все те, що стосується невизначеної кількості осіб, всіх членів суспільства. Термін «порядок» тлумачиться як додержання правил, норм поведінки або, як стан, коли все робиться, виконується як слід, відповідно до певних вимог, правил і т.ін. [,c.888][170]. В юридичній літературі під порядком розуміють стан врегульованості суспільних відносин нормами права, правилами співжиття, нормами громадських організацій, або результат дотримання членами суспільства встановлених в соціумі правил поведінки[,c.374][171].

Щодо терміну «моральність» зауважимо, що він, як правило, вживається поруч із схожим по змісту з ним поняттям «мораль». Їх суттєва відмінність полягає в тому, що під мораллю слід розуміти правила поведінки членів того чи іншого суспільства, а під моральністю – духовні чинники, необхідні для життя людини в цьому суспільстві та дотримання моральних правил, які склалися в ньому.

Отже, змістовне поняття моральності полягає у наявності вироблених в суспільстві правил, традиціях неправовового характеру, які містять у собі вимоги до поведінки членів суспільства, їх духовні й душевні якості. Як закономірний підсумок постійного виконання цих вимог є поведінка, яка не викликає почуття сорому в самого себе чи/та інших членів суспільства.

Як бачимо, моральність – це відносини, що склалися в середині суспільства з метою забезпечення поведінки людей на основі загальноприйнятих правил взаємної пошани, сором’язливості, поваги до цінностей, які сповідують інші члени суспільства.

У підсумку констатуємо, що якщо громадський порядок є урегульована нормами права сукупність суспільних відносин, що сформувалися у сфері забезпечення необхідних умов праці, відпочинку, побуту і спокою громадян, то суспільна моральність є системою етичних норм, правил поведінки, що склались на основі традиційних, духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість.

Виходячи з цього, можна дійти висновку, що в межах розділу ХІІ Особливої частини КК України об’єднані посягання на два різних об’єкта – громадський порядок та громадську мораль (моральність)[c.375][172].

В цьому зв’язку варто додати, що при розгляді проекту Кримінального кодексу України у другому читанні Верховною Радою України, народний депутат Р.М.Зварич вніс пропозицію доповнити проект окремим розділом ХІІІ«Злочини проти громадської моральності» і включити до нього статті 272-278 проекту (статті 297-304 КК України 2001 р.). У висновках і обґрунтуваннях до такої пропозиції було зазначено, що це положення взято до уваги частково. Зокрема, в назву Розділу ХІІ «Злочини проти громадського порядку та моральності» додано слова «громадської моральності» замість «моральності». Однак, зазначимо, що в чинному КК України в назві Розділу ХІІ таке поняття як «громадська моральність» відсутнє. Окрім цього, у висновках наголошувалося, що виділення окремого розділу є недоцільним, оскільки певна частина злочинів завдає шкоди і громадському порядку і моральності[с.180][173].

На наш погляд, зазначені аргументи не є переконливими, оскільки проведене дослідження засвідчило, що вказані правові категорії становлять не єдиний родовий об’єкт, а дві різні відносно відокремлені групи суспільних відносин. Причому, кожна з яких цілком заслуговує на те, щоб становити самостійний об’єкт кримінально-правової охорони. І тому, ми пропонуємо в Особливій частині КК України виділити окремі розділи, кожен з яких передбачав би конкретну відповідальність за злочини проти громадського порядку та за злочини проти моральності.

Враховуючи, що предметом дослідження даної роботи є кримінально-правова характеристика масових заворушень, слід чітко наголосити, що не моральність, а саме громадський порядок у тій його сфері, що тісно пов’язана з суспільними відносинами, які забезпечують обстановку громадського спокою і поведінку громадян, що відповідає закону в різних сферах соціальних взаємовідносин, і є об’єктом зазначеного злочину.

В цьому контексті зазначимо, що термін «громадський порядок» ще на початку ХІХ ст. був запозичений російським законодавцем з французького законодавства, під час розподілу функціональних прав і обов’язків між кримінальною (судовою) та адміністративною поліцією. Зокрема, однією з функцій останньої було визначено «охороняти громадський порядок в кожній місцевості»[с.26][174]. У російському нормативно-правовому словнику поняття «громадський порядок» вперше зустрічається у Статуті про попередження та припинення злочинів 1832 року. Згодом громадський порядок визначався законодавцем у Положенні про заходи по охороні державного порядку від 14 серпня 1881 року та в Урядовому наказі Сенату, від 12 липня 1889 року, у відповідності з яким у сільській місцевості запроваджувалась нова посада земського начальника. Її поява була зумовлена «відсутністю близької до народу твердої урядової влади, що органічно поєднувала б у собі опікунство над сільськими обивателями з турботами про завершення селянського питання та з обов’язками по охороні добробуту, громадського порядку, безпеки і прав приватних осіб у сільських місцевостях»[с.26][175].

На межі ХІХ-ХХ століть поняття «громадський порядок» в російському законодавстві поступово замінюється іншими, але близькими йому за змістом термінами. Зокрема, в цей період в ньому з’являються такі поняття, як: «благочиння» (правомірна поведінка підданих у громадських місцях); «благоустрій» (раціональний устрій та чистота вулиць, площ, подвір’їв та під’їздів будинків), а також «благополуччя» (нормальне продовольче, медичне, та економічне становище населення).

На відміну від царського законодавства, у перших нормативно-правових актах, створеної в 1917 році радянської держави, в ролі своєрідного аналогу терміну «громадський порядок» виступає інший - «революційний порядок». Однак, на зміну йому Конституція УРСР 1937 року законодавчо визначає такі поняття, як «громадський порядок» і «державний порядок», підкресливши їх особливу значимість і створивши необхідну основу для їх наступного практичного застосування та наукового дослідження. В 50-60-х роках ХХ ст. поняття «громадський порядок» широко застосовується у низці радянських законодавчих актів. Зокрема, в Указі Президії Верховної Ради СРСР «Про посилення відповідальності за хуліганство» від 26 липня 1966 року воно було сформульовано досить ґрунтовно, з конкретним зазначенням окремих елементів сутності громадського порядку[c.368-369] [176].

Однак, незважаючи на спільні зусилля як законодавця, так і наукових дослідників, мусимо констатувати, що і в новітній юридичній літературі до цього часу відсутня єдина загальноприйнята думка вчених в питанні уніфікації визначення поняття «громадський порядок». Зрозуміло, що таке науково обґрунтоване і виважене трактування поняття цієї правової категорії має важливе значення в справі надійного захисту зазначеної сфери суспільних відносин відповідними нормами КК України. Звернення ж до чинних норм вітчизняного конституційного та кримінального законодавств не дає змоги дослідникам зробити чіткий висновок, що саме слід розуміти під поняттям «громадський порядок» і на які саме органи покладено безпосередній обов’язок в питаннях його практичної охорони та забезпечення.

В цьому зв’язку, як цілком слушно зазначає І.М.Копотун, таке загальновизнане уніфіковане визначення сутності поняття «громадський порядок» зумовлено наступними чинниками:

По-перше, точне визначення поняття громадського порядку, його місця та значення в державному будівництві необхідно для розв’язання цілої низки проблем правового регулювання суспільних відносин (зокрема, при відмежуванні адміністративних правопорушень від кримінально-караних).

По-друге, таке визначення важливе для вирішення питання про ступінь суспільної небезпеки посягання на громадський порядок та її правової кваліфікації. Так, наприклад, в одних випадках за дії, що порушують громадський порядок, законом передбачено кримінальну відповідальність, а в інших – адміністративну. Окрім цього, у ряді випадків за порушення громадського порядку вживаються заходи також громадського впливу – обговорення в трудових колективах тощо.

По-третє, уніфіковане й загальновизнане визначення поняття громадського порядку має важливе значення в питаннях чіткого розподілу компетенції державних органів, органів місцевого самоврядування та громадських організацій у сфері охорони громадського порядку[c.18][177].

В контексті нашого дослідження, розглянемо різні позиції щодо визначення поняття «громадський порядок», які мають місце в юридичній науці.

Насамперед,зауважимо,що одна частина вчених визначає громадський порядок як правопорядок чи порядок суспільних відносин[c.7][c.40-44][178], друга під громадським порядком розуміє певну поведінку людей у громадських місцях[c.7][179], третя пов’язує його з суспільними відносинами, які забезпечують створення нормальних умов для життя і діяльності громадян, підприємств, установ, організацій тощо[][180].

Варто зазначити, що на відміну від кримінального права, в галузі адміністративного права існують й інші трактовки визначення структури громадського пороядку. Так, М.В.Лошицький, розглядаючи поняття громадського порядку з позицій адміністративного права, вважає, що встановити сутність громадського порядку слід через його основні елементи: його зміст, засоби регулювання та цілі встановлення. На його думку, громадський порядок являє собою урегульовану правовими та іншими соціальними нормами певну частину суспільних відносин, які створюють необхідний режим життєдіяльності у відповідних регіонах, забезпечують недоторканість життя, здоров'я та гідності громадян, власності та умов, що необхідних для нормального функціонування установ, підприємств, організацій та діяльності посадових осіб і громадян[c.7][181]. Не заперечуючи в цілому наведену вище наукову дефініцію, однак, вважаємо, що з точки зору кримінально-правової науки, при розгляді поставленої проблеми, все ж таки, більш логічним і доцільним буде використовання загальноприйнятої нею структури суспільних відносин.

Окрім вже згаданих наукових позицій, частина дослідників, зокрема, В.В.Борисов, А.В.Таланов, В.М.Дмитрук, В.Т.Дзюба трактують поняття «громадський порядок» однозначно, не поділяючи його на окремі види[с.58][c.5-19][c.80-83][182]. Інші автори: Б.Г.Баланик, І.П.Голосніченко, І.М.Даньшин, В.В.Лазарєв, С.С.Яценко навпаки у своїх працях розглядають сутність громадського порядку в двох значеннях: у широкому та вузькому (спеціальному) розумінні[][183].

Зокрема, громадський порядок у широкому розумінні, на думку прихильників цієї концепції, містить в собі всю систему суспільних відносин, що виникають внаслідок дотримання та практичної реалізації соціальних норм, принципів, ідей, які діють в усіх сферах життя суспільства та є суспільно необхідними та найбільш важливими для даного економічного і політичного устрою, поведінки громадян, державних організацій та громадських об’єднань[c.65][184]. Як бачимо, у такому варіанті тлумачення громадського порядку він є об’єктом охоронного впливу фактично всіх соціальних інститутів держави.

В онтологічному аспекті така категорія, як «громадський порядок» трактується філософами як поняття категорійного типу, що співвідноситься із станом безладу, але як його антипод та пряма протилежність[с.32][185]. Порядок, який є необхідною умовою життєдіяльності суспільства, водночас є й закономірним наслідком тих процесів, що безпосередньо відбуваються в його середовищі.

На думку П.Ф.Гришаєва, громадський порядок охоплює всі суспільні зв’язки й відносини. За його словами, «під громадським порядком слід розуміти порядок, що регулює відносини між членами суспільства, відповідно до якого кожний з них зобов’язаний дотримуватися правил у суспільстві, які закріплені як у правових нормах, так і в нормах моралі»[с.5][186].

За визначенням І.М. Даньшина, «громадський порядок – це система суспільних відносин, що склалися на основі дотримання норм права, спрямованих на підтримку громадського спокою та моралі, взаємоповаги, належної поведінки громадян в громадських місцях та сфері соціальних стосунків[с.142-143][187].

Визначення громадського порядку у широкому значенні набуває свого поширення і у сучасній кримінально-правовій науці[с.61-62][188]. Зокрема, В.Т. Дзюба переконаний, що визначення громадського порядку у вузькому розумінні фактично зводить його до системи суспільних відносин, що складаються лише у сфері забезпечення нормальних умов відпочинку, побуту і спокою в громадських місцях. На його думку, громадський порядок – це доволі широка правова категорія, яку складають: правопорядок, державний порядок, порядок управління з одного боку; звичаї, етичні і моральні правила поведінки – з іншого. У підсумку він робить занадто категоричний висновок, що у вчених немає підстав для «вузького» тлумачення такої категорії як громадський порядок[с.15-18][189].

Подібної точки зору дотримується й С.Д.Шапченко, який наголошує, що громадський порядок – це стан суспільних відносин, пов'язаний з додержанням кожним громадянином умов, встановлених правовими нормами, традиційними моральними та звичаєвими вимогами щодо поваги до влади, правослухняність, дотримання правил загальної поведінки у суспільстві, за якої кожен зі свого боку поводиться так, як фактично поводяться інші. За його словами, громадський порядок знаходиться у «єдності і взаємообумовленості з правопорядком»[с.8][190].

За визначенням В.В.Кузнецова, громадський порядок – це суспільні відносини, засновані на усталених правилах поведінки, моральних принципах, найбільш важливі з яких урегульовані нормами права та покликані забезпечити нормальне функціонування різних установ і підприємств, недоторканість власності, життя та здоров’я, честі й гідності людей, а також нормальні умови їхньої праці, побуту та відпочинку[с.28][191].

Досить розгорнуту трактовку розкриття сутності поняття «громадський порядок» запропонував й М.Й.Коржанський. На його думку, «громадський порядок не може бути об’єктом одного злочину. Громадський порядок – це порядок, що існує у даному суспільстві, тобто вся система його визначальних суспільних відносин. Громадський порядок включає правопорядок у цілому, охоплюючи і громадську безпеку, і громадський спокій, і здоров’я населення, й інтереси особи та інші суспільні блага, що охороняються кримінальним законом»[с.50-54][192].

Однак, на наш погляд, найбільш аргументоване й оптимальне (якщо відкинути ідеологічні нашарування) визначення сутності громадського порядку в широкому розумінні ще за часів існування УРСР запропонував С.С. Яценко. На його думку, громадський порядок як соціально-правова категорія являє собою стан визначених соціалістичним базисом соціально значимих, таких, що відповідають потребам суспільного будівництва вольових суспільних відносин, які урегульовані виражаючими волю трудящих соціальними нормами правового і не правового характеру, і характеризуються обстановкою громадського і особистого спокою, повагою до громадської моралі, узгодженістю і структурною організованістю соціальних зв’язків учасників суспільного життя, внаслідок чого створюються сприятливі зовнішні умови суспільно корисної діяльності, відпочинку і побуту людей, включаючи сферу спілкування в публічних місцях»[с.27-28][193].

Водночас, зазначаємо, що в теорії кримінального права поруч з прибічниками визначення громадського порядку в широкому значенні значна частина дослідників трактує поняття цієї правової категорії у вузькому розумінні. Вони вважають, що громадський порядок слід розуміти як обумовлену інтересами всього народу, врегульовану нормами права систему суспільних відносин, що складаються, головним чином, у громадських місцях, а також суспільних відносин, що виникають і розвиваються поза ними, але за своїм характером забезпечують охорону здоров’я, честі громадян, зміцнення народного надбання, громадський спокій, створення нормальних умов для діяльності підприємств, установ і організацій[с.7][194].

Окремі науковці, котрі дотримуються зазначеної позиції, під поняттям «громадський порядок» розуміють не всю систему суспільних відносин, а лише один з її основних елементів – стан спокою, тиші та благопристойності в громадських місцях[с.46][195].

Так, Н.Ф.Кузнєцова це поняття вживає у розумінні закріпленого в нормах права й моралі певного порядку відносин у громадських місцях, сукупності видів і форм поведінки громадян у суспільстві[с.37][196].

А.В.Серьогін характеризує громадський порядок як урегульовану нормами права та іншими соціальними нормами систему суспільних відносин, встановлення, розвиток та охорона яких забезпечують підтримку стану суспільного та особистого спокою громадян, повагу їхньої честі, людської гідності та суспільної моральності[с.4][197].

Цікавий підхід до визначення поняття «громадський порядок» пропонує В.І.Осадчий. На його думку, даючи відповідь на дане питання,слід чітко відрізняти два, на перший погляд, ідентичних та рівнозначних поняття: стан суспільних відносин та відносини суспільного порядку. Вчений переконаний, що ототожнювати ці поняття неможливо, хоча такий помилковий підхід має місце не лише в літературних джерелах, а й в законодавстві. За його визначенням, суспільні відносини, врегульовані нормами, які забезпечують спокій в громадських місцях, є відносинами громадського порядку. В свою чергу стан таких відносни слід характеризувати як громадський порядок[с.32]. Виходячи з цього, В.І.Осадчий дає визначення громадського порядку, як «стан суспільних відносин, який складається в громадських та інших місцях внаслідок поведінки людей і який реально відображає відповідність такої поведінки вимогам соціальних норм, що їх регулюють. Причому, стан суспільних відносин, який складається в інших місцях, характеризує громадський порядок лише за умови його впливу на стан суспільних відносин, який створюється в громадських місцях[c.34-35][198].

Як бачимо, викладені дослідниками точки зору в цілому відображають цілий набір різноманітних позицій та поглядів, які, на їх поглад, розкривають сутність і зміст такої категорії, як «громадський порядок». Але їх принципова відмінність по суті полягає лише в тому, що в наведених вище наукових дефініціях це поняття та зазначені його головні ознаки виступають, як правило, лише в різних лексичних варіаціях.

Як правило, сутність поняття громадський порядок у вузькому значенні науковці тлумачать так:

- сукупність встановлених правил поведінки у громадських місцях, які регулюються правовими, моральними та іншими соціальними нормами[c.477-478][199].

- порядок, визначений законодавчими і підзаконними актами для громадських місць, який поза ними лише честь, гідність і особу громадянина[c.97][200].

- стан впорядкованості соціальних зв’язків та індивідуальної поведінки в громадських місцях[c.10][201];

- суспільні відносини, які складаються головним чином в громадських місцях[c.16][202];

- систему суспільних відносин, що забезпечує стан громадського спокою[c.9][203];

У підсумку констатуємо, що таке поняття, як громадський порядок, можемо розглядати як у широкому, так і у вузькому розумінні. Водночас, варто наголосити, що прибічники концепції трактовки громадського порядку у широкому сенсі вкладають у його розуміння всі суспільні відносини, урегульовані як правовими нормами, так і нормами моралі, звичаями, традиціями та іншими соціальними чинниками. При цьому дотримання і реалізація всіх діючих у сферах життя суспільства соціальних норм повинні органічно підтримуватися як окремими громадянами, так і державними органами та громадськими організаціями.

Як наслідок, визначення поняття громадського порядку в широкому сенсі, на наш погляд, носить занадто загальний характер і не відображає належним чином, насамперед, самої суті специфічних для даного явища ознак. Такий абстрагований підхід до визначення зазначеного поняття не дає змоги чітко встановити і конкретизувати, які ж саме сторони суспільного життя, який порядок взаємовідносин між людьми потрібно захищати, протидіючи діям правопорушників.

Виходячи з цього, вважаємо, що все ж таки більш оптимальним і виваженим є визначення сутності громадського порядку не в широкому, а у вузькому значенні, де громадський порядок, виступаючи соціально-правовою категорією, містить у собі не весь спектр врегульованих соціальними нормами суспільних відносин, а лише певну їх сукупність та ті відносини, які виникають у різних сферах життєдіяльності людини.

Отже, громадський порядок, як об’єкт масових заворушень – це урегульована виключно нормами права та взята під охорону закону про кримінальну відповідальність сукупність суспільних відносин, що виникли і розвиваються у сфері забезпечення необхідних умов праці, відпочинку, побуту і спокою громадян.

На нашу думку, таке визначення сутності громадського порядку має також важливе практичне значення, сприяючи подальшому вдосконаленню правового регулювання громадського порядку, поліпшенню діяльності державних органів і громадських організацій по його забезпеченню та охороні. Водночас дана дефініція має й певні теоретичні переваги, оскільки дає змогу чітко визначити окремі елементи громадського порядку, які у своїй сукупності дають можливість логічно встановити і конкретне коло складових його суспільних відносин.

Для правильного з’ясування механізму злочинного посягання на громадський порядок важливо визначити також структуру цих суспільних відносин і взаємодію між різними елементами її складових частин. В юридичній літературі існують різні точки зору щодо внутрішньої структури суспільних відносин як об’єкта злочину. Як правило, вони складаються з наступних головних компонентів:

- носії (суб’єкти) відносин;

- предмет, з приводу якого існують відносини, тобто фактори, які впливають на виникнення та існування такого взаємозв’язку;

- соціальний зв'язок (суспільно значуща діяльність) як зміст відносин[c.97-98][204].

Така структура суспільних відносин найбільш властива і характерна для теорії кримінального права. На думку В.А. Тація, структура будь-яких суспільних відносин завжди незмінна. Включення до неї будь-яких інших, органічно не властивих їй елементів (наприклад, зовнішніх умов виникнення відносин), як і вилучення з її складу його обов’язкового елемента, веде до того, що відношення втрачається як таке, зникає чи підмінюється якимись іншими, більш загальними поняттями[c.98][205].

Носії (суб’єкти) відносин існують у складі будь-яких суспільних відносин. Адже безсуб’єктних відносин у реальному житті немає. В разі відсутності учасників відносин не існує й самих відносин,