Форми та методи корекції девіантної поведінки

Форми:

1. Комплексні консультування спеціалістів на основі даних соціально-психологічної, психолого-педагогічної діагностики як окремих учнів, так і класу в цілому, а також батьків.

2. Оздоровлення психосоціального середовища дитини.

3. Просвітницька діяльність у питаннях навчання та виховання, статевовікової специфіки соматичного та психологічного розвитку старшокласників, напряму на підвищення рівня комплексної взаємодії ”дитина – дорослий”.

4. Попередження психологічних перевантажень у процесі навчання, яке негативно впливає на психіку старшокласника.

5. Проведення спеціального загартування старшокласників з метою підготовки їх до стресових ситуацій, навчання їх раціональних засобів зняття психоемоційних перевантажень у проблемних ситуаціях.

6. Психолого-педагогічне вивчення та відслідкування дитини на протязі всього періоду навчання у школі, своєчасне виявлення стану учня, нервово-психічних та психосоматичних порушень.

7. Спільні семінари для учнів та їх батьків, присвячені проблемам девіантної поведінки.

8. Психолого-педагогічні практикуми для дітей та їх батьків з питань відхилень у поведінці, причин, шляхів подолання та засобів корекції.

9. Санітарно-просвітницька форма роботи.

10. Психогігієнічна та психопрофілактична форми роботи.

11. Організаційно-управлінська форма роботи.

О. Змановська називає такі форми психопрофілактичної роботи:

- організація соціального середовища, в рамках якої передбачається соціальна реклама з формування настанов на здоровий спосіб життя; створення негативної громадської думки щодо проявів девіантної поведінки, насамперед, через засоби масової інформації; формування соціальних "зон підтримки", зокрема, через організацію і підтримку громадських організацій, молодіжних рухів та ін.;

- інформування, що передбачає вплив на когнітивні процеси особистості для підвищення її здатності приймати конструктивні рішення щодо власної поведінки; здійснюється через організацію лекцій, бесід, групових дискусій, поширення відео- і телефільмів тощо;

- активне соціальне навчання соціально-корисним навичкам, активізація особистісних ресурсів, що реалізується через групові тренінги, зокрема, тренінги асертивності або тренінги резистентності до негативних соціальних впливів, участь у групах спілкування і особистісного росту тощо;

- організація діяльності, альтернативної девіантній поведінці, зокрема, через залучення особистості до пізнавальної діяльності, спорту, мистецтва, випробування себе у "позитивній" діяльності (подорожі, похід у гори, екстремальні види спорту тощо);

- організація здорового способу життя, що передбачає, зокрема, розвиток екологічної культури особистості, дотримання режиму праці й відпочинку та виключає прояви надмірності;

- мінімізація негативних наслідків девіантної поведінки, яка застосовується у разі сформованої схильності до девіантної поведінки і спрямована на профілактику рецидивів або їх негативних наслідків.

Методи впливу

1. В інтелектуальній сфері: методи переконання та самопереконання. Методи переконання формують погляди, поняття, настанови. Методи самопереконання обумовлюють самовиховання, що означає, що старшокласник усвідомлено, самостійно у пошуку розв’язання якоїсь проблеми формує у себе комплекс поглядів.

2. У мотиваційній сфері: методи стимулювання – заохочення та покарання. Заохочення – це вираз позитивної оцінки діяльності старшокласника. Покарання – компонент педагогічного стимулювання, який попереджує небажані дії учнів, гальмує їх та викликає почуття провини перед собою та іншими людьми.

3. В емоційній сфері: метод навіювання та самонавіювання. Навіювання може бути як вербальним, так і невербальним. Навіювати – означає впливати на почуття, а через них на розум та волю людини.

4. У вольовій сфері: методи вимоги та вправ. Ці методи обумовлюють розвиток у старшокласника ініціативи, впевненості у своїх силах, наполегливості, вмінь долати труднощі за для досягнення визначеної мети; формування вмінь володіти собою (витримка, самоволодіння); вдосконалення навичок самостійної поведінки та ін.

5. У сфері саморегуляції: метод корекції та самокорекції. Метод корекції спрямовано на створення умов, при яких старшокласник зможе внести зміни у свою поведінку, у ставленні до людей. Корекція не можлива без самокорекції, без саморегулювання.

Метод дилем, його сутність у спільному обговоренні учнями моральних дилем. Дилему можуть створювати різні суб’єкти за умови, що кожна дилема:

1) стосується реального життя старшокласників;

2) є простою для розуміння;

3) є незавершеною;

4) включає два або більше питання, наповнених моральним змістом;

5) обумовлює вибір старшокласниками варіантів відповідей, акцентує увагу на головному питанні: ”Як повинен себе вести головний герой?”

6. У предметно-практичній сфері: виховні ситуації та соціальні спроби – іспити. Методи виховних ситуацій – це методи організації діяльності вихованців у спеціально створених ситуаціях, коли виникають проблеми для дитини та існують умови для самостійного їх вирішення, створюється можливість соціального випробування.

Психологічна корекція девіантної поведінки передбачає психологічне втручання в особистісний простір для стимулювання позитивних змін, послаблення або усунення тих форм поведінки особистості, що перешкоджають її соціальній адаптації.

Зрозуміло, що надання психологічної допомоги у цьому випадку буде ефективним за умови бажання таких змін з боку девіанта. Тому основними завданнями психологічної інтервенції за девіантної поведінки особистості є такі: створення сприятливих соціально-психологічних умов для особистісних змін або одужання, розвиток мотивації на соціальну адаптацію або одужання; стимулювання особистісних змін; корекція поведінки з урахуванням специфіки її проявів у процесі психологічного консультування або психотерапії.

Так, наприклад, у разі делінквентної поведінки особистості важливими завданнями психокорекційної роботи є створення саногенного середовища або "психотерапевтичних оаз", тобто груп або стосунків, вільних від деструктивних впливів, у яких прищеплюються позитивні способи поведінки, відбувається зниження чутливості до кримінальних, стресових впливів, соціальне навчання і підвищення здатності особистості конструктивно вирішувати проблеми в делінквентному оточенні і успішно виходити з нього.

Ефективною формою роботи з особами, що мають залежні форми поведінки, є групові форми роботи, зокрема, психологічні тренінги. Такі тренінги застосовуються як для реабілітації алкоголіків і наркоманів, так і для подолання посттравматичної залежності. При цьому враховують такі психологічні механізми формування залежності, як дисоціація "розуму" і "тіла" внаслідок порушення переживання себе і своєї цілісності, з тим, щоби не відчувати фізичного чи душевного болю; екзистенціальну ізоляцію як наслідок переживання розриву між унікальним "Я" і "Іншими", що, у свою чергу може призвести до злиття, розчинення в іншому (як найрадикальніший засіб розсіювання тривоги через знищення самосвідомості, передачу контролю над своїм життям іншій людині); внутрішнє відчуття часу – проживання не в теперішньому часі, а поза ним, відсутність часової перспективи, зокрема, через відсутність передбачуваного майбутнього.

Слід зауважити, що ці тренінги спрямовані на попередження виникнення тяжких форм залежності, оскільки лікування її – сфера психотерапії, що передбачає використання медичних препаратів. Основний зміст тренінгів складає робота з передачі особистості методів контролю і відповідальності за своє власне життя, ідентифікація ситуацій, в яких можливе формування шкідливих звичок, свідомої відмови від деструктивних форм поведінки. Відповідно вітчизняними дослідниками розроблені програми-тренінги профілактики алкогольної залежності у підлітків і молоді, профілактики тютюнопаління та інших форм залежної поведінки через формування позитивної Я-концепції та ін.

У разі успішного лікування осіб з адиктивною поведінкою актуальною стає проблема їх соціально-психологічної реабілітації (відновлення життєвих функцій особистості, дезадаптованої через залежну поведінку). Ця проблема має розв'язуватися на декількох рівнях:

- соціально-правовому (юридична підтримка, працевлаштування, розв'язання житлової проблеми та ін.);

- медичному (протирецидивна терапія, лікування супутніх соматичних і нервово-психічних захворювань);

- психологічному (активізація і розширення особистісних ресурсів, психологічна підтримка через консультування і психотерапію).

Очевидно, що профілактика і корекція девіантної поведінки особистості є особливо дієвою на ранніх етапах, зокрема, під час навчання в школі. Тут слід приділити увагу тим особливостям поведінки, що можуть передувати правопорушенням. Йдеться, насамперед, про прогули (можуть бути як формою девіантної поведінки, так і наслідком невротизації дитини – "шкільного неврозу"), погану успішність у навчанні (може бути зумовлена як педагогічною занедбаністю, так і дефектами інтелектуального розвитку, затримкою психічного розвитку загалом), низький статус дитини у шкільному колективі, ізольованість у ньому; наявність компенсаторної поведінки інфантильного характеру (через прагнення забезпечити успіх будь-яким чином, зокрема, через роль "класного блазня", який псує зошити відмінників та меблі, б'ється) тощо. Зрозуміло, що профілактична робота має здійснюватися в тісному контакті з батьками і педагогами. При цьому слід урахувати, що педагоги, часто не помічаючи цього, роблять більше зауважень "важким" дітям, ніж "нормальним", оцінка дається не окремому вчинку, а особистості загалом, до оцінювання нерідко підключається увесь клас. Тому передумовою успішної профілактичної роботи є психологічне консультування педагогів і батьків щодо змісту, особливостей прояву і чинників девіантної поведінки, а також специфіки взаємодії з девіантами.

Профілактика відхилень у поведінці молодшого школяра як суб'єкта спілкування можлива у груповій роботі з дітьми, яка здійснюється в 3 етапи:

ü орієнтувальний (дає можливість, з одного боку, виявити стереотипні поведінкові реакції учасників, а з іншого – згуртувати групу, створити почуття безпеки і захищеності);

ü реконструктивний (створення нових форм поведінки і накопичення нового досвіду спілкування на основі задоволення потреб у безпеці і прийнятті-визнанні, що відбулося на першому етапі);

ü закріпляючий (сприяння розвитку навичок довільного управління діяльністю і поведінкою, а також – закріпленню набутих конструктивних навичок взаємодії з іншими).