Використання термінологічної лексики в текстах офіційно-ділового мовлення

Терміном називають слово або словосполучення, що позначає спеціальне поняття з якої-небудь галузі знань — науки, техніки, економіки, суспільно-політичного життя, мистецтва тощо: молекула, протон, аорта, блюмінг, трансформатор, кредит, додана вартість, девальвація, блокада, віза, ратифікаційна грамота, партитура, гама.

Термін чітко окреслений і однозначний у своїй термінологічній системі. Наприклад, у побутовому мовленні слово корінь має значення не лише «підземна частина рослини» {корінь сосни), а й «нижня частина чого-небудь, що міститься в тілі» {корінь зуба), «головна причина чого-небудь» {корінь зла); використовується в усталених зворотах дивитися в корінь, пускати корінь, рубати під корінь тощо. У мовознавчій науці корінь — «головна частина слова без афіксів», у математиці корінь — «величина, що при піднесенні її до певного степеня дає дане число».

Терміни бувають загальнонаукові, які з однаковим значенням вживаються в багатьох галузях {аналіз, аргумент, категорія), і галузеві, що вживаються тільки в одній галузі {дієприкметник, доконаний вид, флексія — у мовознавстві). Якщо той самий термін вживається в різних термінологічних системах, то відповідно до цього видозмінюється і його значення. Наприклад, термін реакція в хімії має значення «взаємодія між двома і більше речовинами», у фізіології — «відповідь на подразнення», у політиці — «повернення до старих суспільних порядків».

Терміни на відміну від нетермінологічної лексики:

а) прагнуть до однозначності, абсолютної визначеності (наприклад, термін слово в мовознавстві); б) існують лише в певній термінологічній системі, позанею — втрачають своє термінологічне значення (наприклад, слово рід у мовознавстві, біології і в побуті); в) позбавлені емоційності (наприклад, слово серце в медицині і в повсякденному спілкуванні). Система всіх термінів мови або якоїсь галузі називається термінологією. Термінологія поділяється на: суспільно-політичну — використовується в таких галузях знань, як філософія, економіка, фінанси, політологія, суспільствознавство, логіка, психологія, педагогіка, історія, право, дипломатія; мистецьку — охоплює музику, театр, кіномистецтво, образотворче мистецтво, архітектуру, літературознавство; наукову — стосується таких наук, як математика, фізика, кібернетика, хімія, біологія, фізіологія, ботаніка, зоологія, географія, геологія, астрономія; технічну — обслуговує такі галузі техніки й виробництв, як металургія, машинобудування, електротехніка, радіотехніка, електроніка, гірнича справа, текстильне виробництво.

Виділяється також термінологія сільськогосподарська, медична, спортивна, військова.

Добре розвинена, впорядкована й унормована термінологія сприяє розвиткові науки та технічному прогресові.

8. Поняття загального і мовного етикету. Етике́т (від фр.— етикетка, напис) — норми й правила, які відображають уявлення про гідну поведінку людей у суспільстві. У сучасному вигляді та значенні слово вперше було вжито при дворі короля Франції Людовіка XIV — гостям роздали картки (етикетки) з викладенням того, як вони мають поводитись; хоч певні зводи норм і правил поведінки існували вже з найдавніших часів. Мовленнєвий етикет — це сукупність словесних форм увічливості, прийнятих у певному колі людей певного суспільства, певної країни, але без яких не обходиться жоден народ.

Різні мови світу виробили спеціальні (лексичні, морфологічні, синтаксичні) засоби вираження ввічливості, спеціальні етикетні мовленнєві формули, що, власне, і становлять мовленнєвий етикет. Це насамперед такі усталені мовленнєві формули, що вживаються для зав'язування контакту між комунікантами — формули вітань і звертань, для підтримання контакту — формули вибачення, прохання, подяки тощо, для припинення контакту — формули прощання, побажання, тобто власне етикетні мовленнєві формули. Сам же мовленнєвий етикет, крім цих формул, включає ще й соціально-мовні символи етикетного рівня, напр., етикетні форми заперечення (незгоди) і ствердження (згоди), форми питань, що використовуються в певних соціально-культурних групах. Мовний етикет позначений рисами національної самобутності, він пов’язаний з традиціями кожного народу, його історією, культурою, ментальністю.

Культура управління має низку особливостей, які відрізняють її від усіх інших видів і форм культури: по-перше, управлінська культура – це характеристика суб’єкта управління, який досить суттєво впливає на всі параметри об’єкта, тобто на все суспільство; по-друге, управлінську культуру поєднують з управлінською поведінкою; по-третє, модель культури управління об’єднує такі напрямки: систему управління, організаційну складову та структурну будову, субкультури; по-четверте, до складу культури управління відносять загальну культуру (зовнішнього вигляду, поведінки, мови тощо), а також професійну, правову, економічну, організаційну, технічну та ін. Управлінську культуру можна розглядати у двох інтерпретаціях: як укупність норм, цінностей, стандартів поведінки, прийнятих у деякій організації; як способи і методи здійснення управлінських операцій, службовий етикет, правила поведінки службовців у суспільстві. Культура управління – сукупність знань, умінь, досвіду і навичок суб’єкта управління, якою забезпечується певний рівень майстерності й результативності управлінських дій. Виходячи з цього можна зазначити, що культурауправління частково зводиться до ділової етики, етикету, культури спілкування, іміджу.

Основою поділу професійного спілкування на види є ступінь участі у ньому мови (мовного коду). За цією ознакою професійне спілкування поділяють на вербальне і невербальне.

Вербальне (лат. verbum - слово) спілкування - це усне, словесне спілкування, учасники якого обмінюються висловлюваннями щодо предмета спілкування.

Залежно від комунікативної ситуації використовують розмовну мову (у повсякденному спілкуванні), літературну мову (опрацьована майстрами слова природна мова, яка є мовним еталоном народу), писемну мову (фіксування на певних носіях - папері тощо - інформації і прочитання написаного), усну мову (артикуляційне відтворення інформації та сприйняття її на слух).

Залежно від позицій учасників комунікативного процесу вербальне спілкування поділяють на пряме і непряме. Пряме вербальне спілкування здійснюється шляхом усного контакту між учасниками спілкування. Інформація передається за допомогою мовних знаків та інтонаційних засобів. Пряме вербальне спілкування охоплює елементи невербального. Форми прямого вербального спілкування:

- індивідуальне монологічне (передача відправником усної інформації реципієнту без зворотного зв'язку);

- індивідуальне діалогічне (передбачає зворотний зв'язок між відправником і реципієнтом);

- групове монологічне (учасниками комунікації є троє і більше осіб. Наприклад, публічний виступ керівника перед колективом (лекція, доповідь));

- групове діалогічне (колективне обговорення проблем, ситуацій, пропозицій на ділових нарадах, засіданнях тощо). Непряме вербальне спілкування полягає у відсутності безпосереднього контакту між учасниками. Форми непрямого вербального спілкування:

- письмова (інформація передається від відправника до реципієнта у формі відповідного документа, в якому зафіксовані атрибути ділових контактів); - використання технічних засобів.

Невербальне спілкування - це обмін інформацією між людьми за допомогою комунікативних елементів (жестів, міміки, виразу очей, постави та ін.), які разом із засобами мови забезпечують створення, передавання і сприйняття повідомлень.

Невербальні компоненти спілкування Невербальне спілкування супроводжує й доповнює мову, відображаючи зміст висловленого або сприйнятого. Інформація передається невербальними засобами, які сприймаються різними сенсорними системами: зором, слухом, тактильними відчуттями тощо. Невербальні засоби спілкування:

- кінесичні (грец. kinesis - рух) - виражають загальну моторику різних частин тіла (міміка, жести, постави, хода, контакт очима);

- проксемічні (лат. proximus - розташований близько) - пов'язані з організацією простору між його учасниками (відстань між мовцями, дистанція, вплив території, просторове розміщення);

- екстралінгвістичні (лат. extra - поза, зовні і lengua - мова) охоплюють позамовну сферу, в межах якої розвивається мова. Їх підрозділяють на:

- просодичні (грец. prosadikos - той, що стосується наголосу) фонетичні характеристики мовлення (швидкість мови, висота голосу, його тональність і діапазон).

- таксетичні (лат. tactum - зачіпати, торкатися) пов'язані з тактильними особливостями сприйняття (рукостискання, поцілунки, дотики, прогладжування, поплескування);

- ольфакторні (лат. olfactus - чути нюхом) - вплив на комунікацію запахів тіла, косметики, предметів особистого вжитку;

- хронемічні (грец. chronos - час) вплив фактора часу на спілкування (час очікування початку спілкування; час, проведений разом у спілкуванні; час, протягом якого триває повідомлення мовця).

9. Публічний виступ як форма усного ділового мовлення та його підготовка. Доповідь — одна з найпоширеніших форм публічних виступів. Розрізняються політичні, звітні, ділові та наукові доповіді.

Підготовка до вступу та виступ з доповіддю: · Представлення доповідача; · Попередня інформація для доповідача;· Доповідь; · Написання плану доповіді на папері.

Перший крок у підготовці — накреслити мету та завдання виступу, визначити коло питань, що їх він має охопити. Другий крок — добір допоміжної інформації. Остання ж може бути отримана з двох джерел: 1) теоретичні джерела — це можуть бути статті в періодичних виданнях, книги та окремі публікації, що стосуються теми, енциклопедичні, термінологічні та галузеві словники; 2) усні розмови з обізнаними з проблемою людьми. Завершивши підготовку, слід організувати інформацію в певні категорії, надати їй чіткості, визначити та сформулювати власне бачення проблеми. Доповідь слід будувати, дотримуючись таких вимог: теоретична обґрунтованість, опора на фактичний матеріал, наведення переконливих прикладів, власне бачення проблеми.

10.Телефонна розмова та її специфіка. Телефонна розмова — один із різновидів усного мовлення, що характеризується специфічними ознаками, зумовленими екстрамовними причинами: · співрозмовники не бачать один одного й не можуть скористатися невербальними засобами спілкування; · обмеженість у часі (телефонна бесіда не може бути надто тривалою); · наявність технічних перешкод (втручання сторонніх абонентів, погана чутність).

Якщо телефонуєте ви: · насамперед привітайтеся, назвіть організацію, яку ви представляєте, а також своє прізвище, ім'я та по батькові. Зазвичай перші слова телефонної розмови сприймаються погано, а тому називайте своє прізвище та ім'я останнім — принаймні це буде почуто; · якщо телефонуєте в установу чи незнайомій людині, слід запитати прізвище, ім'я та по батькові свого співрозмовника. Можете також повідомити, з ким саме ви хотіли б поговорити; · якщо телефонуєте у важливій справі, запитайте спочатку, чи є у вашого співрозмовника достатньо часу для бесіди; · попередньо напишіть перелік питань, котрі необхідно з'ясувати, і тримайте цей перелік перед очима упродовж усієї бесіди; · не закінчуйте розмову першим: завжди закінчує розмову той, хто телефонує. Завершуючи розмову, неодмінно попрощайтеся, нетактовно класти слухавку, не дочекавшись останніх слів вашого співрозмовника; · у разі досягнення важливих домовленостей згодом надішліть підтвердження листом або факсовим повідомленням.

Якщо телефонують вам: · спробуйте якомога швидше зняти трубку й назвіть організацію, яку ви представляєте; · у разі потреби занотуйте ім'я, прізвище та контактний телефон співрозмовника; · розмовляйте тактовно, ввічливо: демонструйте розуміння сутності проблем того, хто телефонує; · не кладіть несподівано трубку, навіть якщо розмова є нецікавою, нудною та надто тривалою для вас.

Не варто телефонувати в особистих справах зі службового телефону, а в службових справах недоречно телефонувати додому тій особі, котра має їх виконати (розв'язати). У разі, якщо працівнику телефонують на роботу в особистих справах, він має відповісти, що неодмінно зателефонуєте після роботи.

11. Орфографічні норми оформлення ділових документів. Орфографія - це система загальноприйнятих правил, що визначають способи передачі мови у писемній формі.
Написання великої літери. 1. Слова Батьківщина, Уряд пишуться з великої букви, якщо вони виступають на місці офіційних повних назв.
2. Якщо виникає потреба передавати цифри в назвах словами, то слід пам'ятати, що цифрові сполучення передаються словами за правилом: у складених числових назвах, що розпочинають собою словосполучення - власні назви, з великої літери пишеться перше слово.
3. Коли слово на позначення числа починає собою власну назву знаменитої дати, воно пишеться з великої літери (Восьме березня), якщо ж день знаменитої дати пишеться цифрою, то з великої літери пишеться назва місяця (8 Березня).
4. Назви посад керівників пишуться з великої літери (Міністр освіти, Член колегії Міністерства освіти).
5. У документах державного значення слово Закон (коли йдеться про один конкретний закон) пишеться з великої літери.

6. У назвах установ і підприємств з великої літери пишеться перше слово - Центральний будинок культури залізничників.
7. Символічна числова назва завжди береться в лапки; перше слово в ній пишеться з великої літери.
Написання через дефіс.
1. Через дефіс пишуться складні слова, першим компонентом яких є числівник, написаний цифрами: 35-тисячний.
2. Запозичені елементи, які і нашій мові виконують роль префіксів, пишуться зі словами разом: антропологічний.
3. Через дефіс пишуться складні слова, утворені з двох іменників без сполучної голосної: стоп-кран, дизель-мотор.
4. Якщо географічна назва утворена поєднанням імені і прізвища за допомогою сполучного звука, вона пишеться через дефіс: місто Івано-Франківськ, якщо ж сполучного звука немає - географічна назва пишеться як два окремих слова.
Технічні правила переносу.
- слова з одного рядка в другий переносяться складами;
- не розриваються: сполучення літер йо, ьо, односкладові префікси і частка най-; сполучення літер, що позначають один звук (дж, дз); не відриваються ініціали від прізвищ, а також назви посад, звань;
- не переносяться в наступний рядок розділові знаки.
Написання скорочених слів.
1. Згідно з цим стандартом, після скороченого написання одиниць виміру не ставиться крапка: кг (кілограм), г (грам),
2. В оголошеннях, листах, повідомленнях та ін. За правописом після скороченої форми слова на означення одиниць часу (година, хвилина, секунда) крапка ставиться.

3. Назви географічних понять скорочують перед словом, до якого вони належать: с.Сестренівка,

4. Назви вчених ступенів, звань, посад і професій можуть скорочуватися безпосередньо перед прізвищем: акад.Богомолець, 5. Усталені також текстові скорочення загального характеру: с.(сторінка), гл. (глава), ч. (частина).

6. Скорочуватись може будь-яке слово тексту. Не скорочуються назви процесів, види робіт, які звичайно вважаються віддієслівними іменниками (вивіз, відрядження, аналіз).

Написання іншомовних слів.
Щоб правильно вживати іншомовні слова, варто керуватись такими правилами:
а) не ставити у текст іншомовні слова, коли є відповідники в українській мові;
б) вживання іншомовного слова в діловодстві допустиме лише в тому значенні, в якому воно зафіксоване в словниках;
в) не рекомендуємо користуватись в одному і тому ж документі іншомовним словом і його українським відповідником.

12. Граматичні особливості оформлення ділових документів. При складанні документів виникають труднощі не лише в доборі потрібних слів, а й у виборі відповідної граматичної форми. Найчастіше виникає сумнів щодо використання роду іменників, коли це стосується назви осіб за професією(учитель —учителька, касир —касирка).Офіційні назви посад, професій — іменники чоловічого роду, тому в ділових паперах слід вживати саме їх. Залежні слова від найменування професій узгоджуються у формі чоловічого роду (старший викладач Світлана Дмитрівна).Коли ж після таких сполук на позначення жіночого роду стоїть дієслово, то воно узгоджується з прізвищем і вживається у формі жіночого роду (Старший викладач Г. І. Гаєвська відповідала на наші запитання). У ділових документах не вживають узгодження типу: наша голова наказала, старша інженер поїхала. Не рекомендується називати осіб за місцем проживання та їх професією типу: сільчани, городяни,вживаються: мешканці села, мешканці міста. Досить часто в ділових паперах замість множини зустрічається однина (Полтавські фермери зібрали великий урожай цукрового буряку, соняшнику, картоплі). Іноді в ділових документах іменники, що означають речовину {вода, олія, сіль, нафта, вино тощо), набувають форм множини(На цьому підприємстві можна придбати сухі вина, мінеральні води, технічні мастила).Чимало помилок у вживанні давального відмінка іменників. Так, іменники чоловічого роду мають переважно закінчення -у, хоча останнім часом надається перевага закінченню -ові, -еві: ректорові, директорові. Багато помилок припадає і на вживання родового відмінка однини іменників чоловічого роду, де одні закінчуються на -а, -я {документа), інші на -у, -ю {протоколу, принципу, факту). Щодо вживання прикметників, то тут можуть виникнути труднощі у використанні ступенів порівняння, оскільки в діловому мовленні частіше вживані аналітичні форми (повний, більш повний, найбільш повний; вичерпний)

15. Синтаксичні особливості ділових паперів. Загальна грамотність документа, що виражається в чіткості й логічності викладу, дотриманні правописних норм, а також дотриманні правил, обов'язкових для ділових паперів, досягається, зокрема, за рахунок синтаксису. Здебільшого це прямий порядок слів з узгодженими й неузгодженими означеннями. Вставні слова, які пояснюють окремі поняття чи систематизують виклад, переважно стоять на початку речення. Щодо структури речень ділових документів, то майже всі присудки вживаються в теперішньому часі. Поширеними є пасивні структури типу: закони приймаються; наказ виконується.

Синтаксис ділової документації визначається ще й вживанням інфінітивних конструкцій. Наприклад: створити комісію з національних питань; відкликати працівників сільського господарства. Важливою ознакою ділових паперів є і часте використання дієприкметникових і дієприслівникових зворотів, що надають діловим документам стислості. Крім того, в діловому листуванні переважає непряма мова, а пряма вживається лише в тих випадках, коли є необхідність дослівно передати зміст деяких законодавчих актів. Стислість викладу інформації визначає і специфіку синтаксису. Найчастіше надається перевага простим реченням. Якщо ж використовуються складні, то вони невеликі: одне-два підрядних речення чи дієприкметниковий або дієприслівниковий звороти. Віддієслівні іменники забезпечують однозначність, узагальненість змісту і надають документам певної офіційності. У ділових документах вживають розщеплені присудки, це мотивується тим, що вони конкретніші за дієслівні відповідники (Пропонуємо проводити змагання за містом) До складу розщепленого присудка може входити іменник-термін або кілька означень. У мові ділових документів є такі словосполучення дієслівного типу, які багато разів використовуються у конкретній виробничій чи адміністративно-виробничій ситуаціях, зокрема: взяти за основу; взяти до уваги; взяти на себе обов'язок.

16. Мова і культура мовлення в житті професійнго комунікатора. Однією з найхарактерніших ознак сучасної нації є мова. Основна функція мови - бути засобом спілкування, взаєморозуміння, надбання і передача знань. Мова - це: 1) універсальний засіб навчання і виховання людини; 2) першооснова нагромадження культурних цінностей; 3) один із компонентів духовної культури суспільства; 4) засіб координації усіх виробничих процесів. Мовлення - це: 1) спосіб існування і вияву мови, мовний процес у багатьох його видах і формах; 2) вияв процесу формування думки; 3) вияв одиниць мови усіх рівнів і правил їх поєднання; 4) засіб конкретизації мовного спілкування. Функції мови: 1) засіб і об'єктивізація спілкування; 2) засіб пізнання і його об'єктивізації; 3) засіб творення нових мовних одиниць, підсистем і об'єктивації усного процесу; 4) засіб вираження емоцій, внутрішнього стану людини і її волі; 5) засіб створення і об'єктивації словесних художніх образів. Функції мовлення: 1) комунікативна; 2) здійснення процесів пізнання; 3) здійснення процесів творення нових одиниць мовних підсистем (будівнича); 4) здійснення, реалізація процесу вираження емоцій (емотивна функція); 5) здійснення, реалізація процесу творення художніх образів (естетична функція). Мова для всіх носіїв одна, але реалізація її в мовленні для кожного мовця має свої особливості. Сама мова не може бути правильною чи неправильною, логічною чи нелогічною, точною і неточною, виразною чи одноманітною. Всі ці ознаки має мовлення і насамперед, індивідуальне. Культура ділового мовлення. Ділове мовлення має 2 форми: усну і писемну.

17. синоніми та пароніми у професійному мовленні Пароніми - слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Часто вони мають один корінь, а відрізняються лише суфіксом, префіксом, закінченням, наявністю чи відсутністю частки -ся. (адрес, адреса; виборний, виборчий; дипломат, дипломант, дипломник).
Синоніми - це слова відмінні одне від одного своїм звуковим складом, але близькі або тотожні за значенням (сміливий, відважний, хоробрий, безстрашний, героїчний. Синоніми поділяються на три основні групи: 1) лексичні синоніми, що відрізняються смислових відтінками (відомий - видатний - славетний - знаменитий); 2) стилістичні синоніми - це слова, що відрізняються стилістичним і емоційними забарвленням (говорити -мовити- пророчити -верзти); 3) абсолютні синоніми - зовсім не відрізняються значенням і в усякому контексті можуть вживатися без будь-якої відмінності (мовознавство - лінгвістика; століття - сторіччя) Значення слів-синонімів, що часто вживаються в діловому мовленні:
Замісник. Заступник. Замісник - посадова особа, яка тимчасово виконує чиїсь обов'язки, тобто заміщає відсутнього керівника. Заступник - це офіційна назва посади.

18. Мовне законодавство та мовна політика в Україні. Стаття 10 Конституції (Державною мовою в Україні є українська мова) + Закон про мови в Україні.