Існує декілька видів ліцензій. Розглянемо основні з них.

Патентна ліцензія – це дозвіл на використання об'єкту промислової власності, захищеного охоронним документом, безпатентна – дозвіл на використання ноу-хау, непатентоспроможних технічних рішень або рішень, термін правової охорони яких закінчився.

Повна ліцензія надає ліцензіату всі права на використання об'єкту промислової власності на весь термін його дії без обмеження території.

При виключній ліцензії ліцензіат отримує право використовувати винахід в повному обсязі на визначеній території і в обумовлені терміни на монопольних засадах (ліцензіар не має права надавати такі ж ліцензії іншім особам).

Невиключна ліцензія передбачає право на використання винаходу на узгоджених умовах і територіях, як одним ліцензіатом, так і іншими.

Крос-ліцензії (перехресні ліцензії) дозволяють сторонам обмінюватись ліцензіями, якщо виробничі цикли патентовласників не можуть існувати без взаємного порушення патентних прав.

Супровідні ліцензії передбачають передавання прав на використання об'єктів промислової власності у складі комерційних угод і є доповненнями до основних контрактів.

Особливість визначення ціни ліцензії полягає в тому, що її розрахунок проводиться з огляду на можливу комерційну цінність об'єкту, що продається. Визначити її складно, оскільки вона залежить від значної кількості різноманітних чинників. Неможливо однозначно встановити комерційну цінність винаходів, корисних моделей, промислових зразків до їх практичної реалізації. Їх ціна визначається реальним співвідношенням попиту і пропозиції, а не кількістю витраченої праці розробників. Це обумовлює складність встановлення розміру ліцензійної винагороди. Сума ліцензійної винагороди може залежати від багатьох факторів і бути за домовленістю сторін будь-якою, але на практиці вона не перевищує третини розміру прибутку, очікуваного ліцензіатом.

Розрізняють грошові та негрошові ліцензійні платежі. До останніх належать, зокрема, обмін ліцензіями, передача товару тощо.

Грошові платежі можуть реалізовуватись у вигляді паушальних платежів, роялті або комбінованих платежів.

Паушальний платіж – це фіксована сума, яка сплачується ліцензіатом ліцензіару за придбання об’єкту ліцензії одноразово або у розстрочку (в декілька прийомів). Іноді платіж може виплачуватися поетапно, в залежності від виконання певних умов договору або у зазначені дати, наприклад, при передачі технічної документації, по досягненню заводом проектної потужності, при виробленні обумовленої кількості продукції тощо.

Паушальний платіж використовується рідко і доцільний у таких випадках:

· ліцензіат є економічно слабким або невідомим, у зв'язку з чим є сумніви щодо його можливостей успішно налагодити комерційну реалізацію об’єкту ліцензії;

· ліцензіар не має можливостей контролювати діяльність ліцензіата з випуску продукції за ліцензійним договором;

· за надання супутніх ліцензій.

Переваги паушальних платежів для ліцензіара полягають:

· у можливості швидко отримати значні кошти, які відшкодують витрати на розробку об’єкту ліцензії;

· у відсутності ризиків, пов'язаних з невдачами ліцензіата при використанні об’єкту ліцензії;

· у відсутності необхідності здійснювати контроль за діяльністю ліцензіата.

Недоліками паушальних платежів для ліцензіара є:

· недоотримання свого прибутку, оскільки платіж не передбачає можливого розширення обсягу використання об’єкту ліцензії (що має місце при відрахуваннях роялті);

· відсутність даних про рентабельність використання об’єкту ліцензії.

Перевага паушальних платежів для ліцензіата полягає у відсутності контролю зі сторони ліцензіара за виробничим процесом.

Недоліки паушальних платежів для ліцензіата у тому, що:

· платіж не завжди є виправданим, зважаючи на необхідність сплати значних сум ще до отримання прибутку;

· існує ризик, пов'язаний з тим, що витрати на придбання об’єкту ліцензії можуть не виправдатися у разі невдалої кон'юнктури ринку, посиленні конкуренції тощо.

Отже, паушальний платіж має істотний недолік – він не віддзеркалює дійсної вартості об’єкту ліцензії, оскільки не враховує реальних прибутків ліцензіата, можливі зміни кон’юнктури, обсяги використання тощо.

Уникнути цього можна шляхом комбінування паушального платежу з роялті.

Основним видом ліцензійних платежів у світовій практиці є роялті – періодичні процентні відрахування ліцензіата ліцензіару за об’єкт ліцензії, які сплачуються впродовж терміну дії ліцензійного договору і мають безпосередню залежність від фактичного використання об’єкту ліцензії.

Роялті – своєрідна форма участі ліцензіара у прибутках ліцензіата. Якщо паушальний платіж враховує тільки заздалегідь скалькульовані прибутки, то при роялті ліцензіар отримує належну йому частку у дійсному прибутку від застосування об’єкту ліцензії.

Щоб правильно підрахувати роялті, треба визначити його ставку і базу. Це зробити доволі нелегко.

База роялті – це встановлення того чинника, з якого буде проводитися відрахування. В залежності від обставин за базу роялті приймають:

· економічний ефект;

· товарообіг;

· вартість виробленої продукції;

· валовий прибуток;

· собівартість продукції;

· одиницю товару;

· ціну цілого виробу або його частин;

· прибуток.

Вибір бази залежить від низки економічних і технічних чинників. Як правило, базою роялті є одиниця виробленої або реалізованої продукції. Тоді відрахування можуть бути у вигляді фіксованих суми з одного виробу або відсотка від суми реалізації.

Фіксована ставка збору з одиниці виробленої продукції, тобто поштучний підхід застосовується у випадках, коли ліцензія надається:

· на об’єкт, який використовується у масовому виробництві стандартних виробів;

· маловідомому ліцензіату (обсяги виробництва і збуту проконтролювати легше, аніж інші показники);

· на об’єкт, що належить лише до частини продукції і на нього припадає частина вартості всього виробу;

· на об’єкт, що стосується допоміжних процесів виробництва (сортування, пакування, маркування тощо).

Такий підхід має перевагу, коли важко встановити ціну реалізації продукції і внесок об’єкту ліцензії у вартість всього виробу.

Ставка роялті – це розмір процентних відрахувань ліцензіата ліцензіару, на який впливають:

· обсяг патентної охорони (ставка зростає, якщо об'єкт захищений блоком патентів);

· якість складеної формули винаходу (ставка зростає при максимальному унеможливлюванні порушення патентних прав);

· вид ліцензії;

· термін дії ліцензійного договору;

· можливість контролю за випуском продукції (ставка зростає якщо контроль ускладнений).

У патентній практиці широко розповсюджено використання ставок роялті, які раніше встановлювались в аналогічних угодах або переважають у даній галузі. Тому в окремих галузях промисловості існують стандартні ставки роялті, що залежать від масштабів реалізації продукції і складають 15-20 % прибутків ліцензіата.

Ставка роялті може бути фіксованою або змінною (залежно від обсягів виробництва, збуту продукції або цін реалізації), прогресивною (з часом збільшуватись) або регресивною (зменшуватись). Як показала практика, ставка роялті є вищою, допоки ліцензіар не отримає певної суми.

Комбіновані (змішані) платежі – це періодичні платежі роялті у поєднанні з паушальними платежами. У разі змішаних платежів, паушальний платіж набирає форми попереднього гарантійного внеску, тобто служить авансом по договору і своєрідною гарантією серйозності намірів ліцензіата.

Світова торгівля ліцензіями у сучасному світі значно перевищила торгівлю звичайними товарами. У 1960–1990 роках світові надходження від продажу ліцензій збільшилися майже у 30 разів і склали понад 30 млрд. доларів. У 2000 році, незважаючи на очікуване ускладнення доступу до новітніх технологій і обмеження їх комерціалізації, зумовлене загостренням конкурентної боротьби, міжнародна торгівля ліцензіями збільшилася ще більше і склала 120 млрд. доларів.

Найбільш активними у торгівлі ліцензіями є США (30 % світового обсягу), а також Японія і країни Західної Європи, на долю яких припадає більше 90% всіх ліцензійних платежів.

В Україні у вигляді ліцензій продається лише близько 1% винаходів, захищених патентами.