Еволюція правової охорони інтелектуальної власності

Бурхливий розвиток товарних відносин уже в середні віки призвів до загострення конкуренції між виробниками продукції за ринки збуту. Зрозуміло, що більш якісна і дешевша продукція реалізовувалася набагато успішніше. Здешевлення товарів та покращення їх споживчих властивостей завжди досягалося шляхом зниженням собівартості виробництва, яка, в свою чергу, залежала від різноманітних удосконалень виробничих процесів, використання більш прогресивних технічних рішень, тобто впровадженню у виробництво результатів інтелектуальної праці.

В зв’язку з цим у винахідників виникла обґрунтована потреба обмеження можливостей конкурентів використовувати придумані ними нововведення. Іншими словами, винахідник хотів монопольно використовувати власне технічне рішення, при одночасній забороні такого використання для всіх інших. Реалізація такого положення надавало винахідникам цілком заслужені конкурентні переваги і дозволяло отримувати додаткові прибутки.

Для прикладу, хімічна обробка насіння пшениці перед засіванням дає можливість підвищити урожай на 30%, зменшуючи, тим самим, собівартість зібраної продукції, а, значить, і ціни на неї. Маючи такі конкурентні переваги, винахідник може швидко стати монополістом певного сегменту ринку сільськогосподарської продукції і диктувати на ньому свої умови. Але, якщо можливість користуватися саме таким способом отримають і інші аграрії, ціни на ринку вирівняються і всі вигоди для винахідника цієї нової технологій зникнуть.

Таким чином, виникла потреба у таких законах, які б на державному рівні захищали винахідників від інтелектуального піратства і дозволяли б їм монопольно використовувати свої винаходи протягом певного часу, достатнього для отримання прибутку.

Система охорони інтелектуальних продуктів з’явилася понад 700 років тому, а найстаріший випадок охорони винаходу описав історик Філарк, який повідомив, що у грецькій колонії Сібаріус існував звичай, згідно з яким повару, який придумав і виготовив нову страву, надавали виключне право на її приготування протягом наступного року.

Система, яка отримала назву системи монарших привілеїв (від лат. privus – особливий та lex – закон), гарантувала авторам право на монопольне використання своїх нововведень. Однак привілеї, які видавалися за гроші або заслуги, не могли влаштувати всіх винахідників, тому що видавалися далеко не всім. Надання привілеїв цілком залежало від волі керівника держави – монарха, неугодним вони не видавалися.

Перші з відомих монарших привілеїв були за чималі кошти видані наприкінці 12 сторіччя, у Франції – на способи фарбування сукна та виготовлення шовку, а в Італії – на спосіб будування кораблів.

Початком цивілізованих відносин між винахідником та державою - моментом виникненням патентного законодавства - вважають 1494 рік, коли у Венеціанській республіці був прийнятий Закон „Про привілеї”. Насправді у законі уже йшлося не про привілеї, а про патенти (від лат. patero – відкритий, доступний для огляду), які, на відміну від привілеїв, не залежали від волі короля і видавалися кожному винахіднику. Основні принципи цього закону зберегли свою актуальність до наших днів і стали основою для багатьох національних законодавчих актів з питань інтелектуальної власності. Сучасний американський патентознавець В. Норхаус зазначив: "Патентна система — інститут з 500-літньою історією. Найцікавішим є те, що американська патентна система повторює без суттєвих змін Патентний кодекс Венеції".

Цим законом передбачалось, що кожен венеціанець, який створив новацію і довів її до практичного застосування, міг зареєструвати своє нововведення і монопольно використовувати його протягом 10 років. Ніхто інший без згоди автора користуватися винаходом не міг.

Два перші патенти Венеції отримав Галілео Галілей на спосіб отримання ефірних олій з квітів та спосіб транспортування вантажів річкою.

Батьківщиною законів про інтелектуальну власність вважається і Англія, де у 1623 році, вперше у світовій практиці було прийнято патентний закон – “ Статут про монополії”, який проголошував, незалежне від волі короля право автора, протягом 14 років монопольно користуватися своїм винаходом. На початку XVШ століття закон змінив “ Статут королеви Анни", згідно з яким автору надавалася право на продовження терміну користування своєю новацією ще на 14 років. За порушення авторських прав передбачалася відповідальність.

Слід згадати, що нечисленні патенти у різних країнах видавалися волею монархів і до прийняття офіційних патентних законів. Першим у світі патентом на винахід, до речі, виданим за два сторіччя до утворення першого патентного відомства, був патент на виробництво кольорового скла. Його видав у 1449 році англійський король Генріх VI винахіднику Д. Уїтмену.

Про серйозність відношення до охорони інтелектуальної власності у США свідчить факт, що першим же конгресом новоутвореної держави у 1790 році був прийнятий Патентний закон (до цього американці керувалися англійськими законами). Однак перший патент США був виданий ще у 1646 році на створення металургійного виробництва. У 1836 році США започаткували патентну систему практично у її нинішньому вигляді, Нумерація американських патентів бере відлік саме з 1836 року. Діючий нині Патентний закон США прийнято у 1952 році.

У 1791 році Патентний закон прийнято у Франції. Пізніше подібні закони були прийняті в Саксонії, Пруссії, Данії, Норвегії, інших країнах Європи.

На території України в різні часи діяли закони тих держав, до складу яких входили українські землі: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії, Австро-Угорщини. Натомість, виникнення на території України системи авторського і патентного законодавства тісно пов'язане з її перебуванням у складі Російської держави.

Патентне право Росії, а разом з ним й України, повторило шлях, який пройшло патентне право інших європейських країн.

У XVI сторіччі у Росії, як і у сусідніх державах, діяла система монарших привілеїв, які, щоправда, видавалися не тільки на інтелектуальні продукти. Привілеї засвідчували і монополії на торгівлю, і права на видобуток корисних копалин, і права на виробництво товарів.

Широкого розповсюдження дістав різновид російських монарших привілеїв – платні жалувані грамоти на заведення мануфактур та пошук корисних копалин, якими чітко обумовлювались обмежувальні елементи -пізніше зафіксовані у патентних законодавствах різних країн, а саме: терміни дії, територія дії, обсяги виготовлення товарів тощо.

Для прикладу, цар Іван Грозний видав жалувану грамоту англійському купцю Грату на право безмитної торгівлі на Білому морі, в той час, як інші торговці мали сплачувати податки з продажу на цій же території аналогічних товарів.

“Правила надання привілеїв на відкриття фабрик”, почали діяти в Росії з 1723 року і передбачали привілеї з невизначеними термінами для окремих осіб.

Початком патентного права в Росії вважають 1747 рік, коли разом з отриманням привілею на завод фарбників, власники попросили не розголошувати суті технологічного процесу і отримали привілей (а по суті – патент) на спосіб виготовлення фарб – перший російський охоронний документ на винахід.

Автори технічних розробок дістали можливість отримувати урядові промислові привілеї, чим скористалосябагато відомих винахідників.

Так, у 1752 році Михайло Ломоносов одержав 30-річний монарший привілей на виготовлення жіночих прикрас із скла, які користувалися шаленим попитом у дам. У дозвільному документі було сказано: „Дабы он, Ломоносов, яко первый в России тех вещей секрета сыскатель, за понесенный им труд удовольствие иметь мог”.

Мав монарші привілеї і інший відомий вчений – Дмитро Менделєєв, який виготовляв алюмінієві прикраси та найкращі в Росії валізи.

На зміну “Правилам надання привілеїв на відкриття фабрик”, у 1812 році прийшов перший патентний закон Росії “Про привілеї”, де мова йшла суто про винаходи і який встановлював порядок надання права на винахід: „…привилегия на изобретения и открытия в художествах и ремёслах выдаваемая, есть свидетельство, удостоверяющее в том, что означенное в оной изобретение было предъявлено правительству, яко собственность, принадлежащая лицу, в привилегии наименованному». При цьому, “правительство не ручается ни в точной принадлежности изобретения, ни в успехах онаго”.

Привілеї, після формального розгляду заявок Державною радою, надавав міністр внутрішніх справ. Описи винаходів публікувалися. У разі відсутності новизни винаходу, привілей міг бути оскаржений у суді. Привілей на винахід діяв 3,5 – 10 років, за його надання стягувалось мито в розмірі 300 – 1500 рублів.

У 1833 році у зв’язку з переходом до системи попередньої експертизи винаходів патентний закон Росії суттєво змінився. Тепер винаходом вважалося нове та корисне вирішення задачі, а на його володільця покладалося зобов’язання обов’язкового його використання. З 1870 року заявки на винаходи почав розглядати спеціальний адміністративний орган, а привілей став документом, що констатував наявність, передбачених законом прав, не у привілейованих осіб, а у будь-кого, хто створив технічне нововведення,тобто феодальний привілей перетворився у капіталістичний патент.

Другий патентний закон Росії “Положення про привілеї на винаходи та вдосконалення” був прийнятий у 1896 році, разом з утворенням Комітету з технічних справ, де заявки розглядалися експертами. За цим законом винахід мав належати до галузі промисловості та мати суттєву новизну. Привілеї на винаходи видавалися на підставі перевірочної, а не явочної системи, і діяли до 15 років при умові обов’язкового впровадження.

Не підлягали патентуванню наукові відкриття й абстраговані теорії, хімічні, харчові та фармацевтичні речовини.

Власник міг видавати ліцензії на використання свого технічного рішення та передавати його у спадщину.

За час з 1812 по 1917 роки у Росії було видано 36 тисяч патентів, з яких 30 тисяч – іноземцям. Навіть перший російський привілей на конструкцію пароплава був виданий іноземцю Фултону.

Як і в інших країнах, поруч з розвитком законодавства, яке регламентувало права і обов’язки патентовласників винаходів, охорона забезпечувалася промисловим зразкам і товарним знакам.

Так російський “Новоторгівельний статут” від 1667 року передбачав охорону товарних знаків. З1744 року були запроваджені фабричні тавра, якими маркувалися товари (у Росії, на відміну від Європи, історично склалося так, що гарантією для покупця був не стільки сам товарний знак, скільки прізвище купця).

Першим законом Російської імперії, який регулював охорону промислових зразків, був закон 1864 року “Про право власності на фабричні рисунки і моделі”, згідно з яким, об'єктом охорони могли бути рисунок або модель, призначені для відтворення у фабричних або ремісницьких виробах, невідомі на момент подання заявки. Для реєстрації промислового зразка необхідно було подати заявку з описом і зазначенням того, що автор вважає новим і на що хоче отримати охорону. На виробах, виготовлених із використанням зареєстрованого промислового зразка, вимагали робити маркування. Термін охорони промислових зразків був визначений у 10 років, а порушників прав власників штрафували.

З проголошенням у 1918 році незалежності України, урядом було поставлено завдання підняти промисловість держави і розпочати творчу роботу в усіх галузях. За тих часів охороною промислової власності опікувався Департамент фабрично-заводський Міністерства торгу і промисловості, при якому діяв відділ винаходів, що тимчасово користувався законодавством Російської імперії. Бажаючим отримати охорону винаходу, товарного знаку чи фабричного зразка, слід було подати заяву, опис об'єкту промислової власності і сплатити внесок у розмірі 30 карбованців (1/10 зарплати інженера). Подані заявки розглядав Експертний комітет, який складався із штатних службовців комітету та фахівців окремих галузей. При департаменті діяли бібліотека, архів патентних списків і альбомів.

Перший український винахід інженерів П. Грюкталя та Л. Антошевського під назвою “ГрюкАнтоші” був зареєстрований 27.06.1918 на дерев'яну підошву, яка заміняла калоші.

Спираючись на документальні свідчення, можна стверджувати, що у 1918 році Україною були зроблені перші кроки на шляху створення національної системи охорони промислової власності. Однак подальші політичні процеси в Європі і в Росії на довгі десятиліття визначили суспільно-політичний, економічний і культурний устрій України. Започаткована система охорони промислової власності, фактично на старті припинила свою діяльність, історія не відвела їй часу на реалізацію багатьох розпочатих справ.

У 1919 році ленінським декретом була запроваджена „геніальна” форма захисту винаходів – авторське свідоцтво, при якій держава, начебто брала на себе обов’язки з впровадження винаходів, а насправді, за невеликі гроші, просто позбавляла винахідника всіх прав на його новацію.

Головна відмінність авторського свідоцтва від патенту полягала у праві власності на винахід: права на винахід, захищений патентом, належали патентовласнику, а права на винахід, захищений авторським свідоцтвом, – державі. В СРСР будь-який винахідник, в принципі, міг отримати патент на винахід, але з причин майбутніх труднощів з реалізацією своїх прав винахідники майже не користувалися цим (для прикладу, на 50 тисяч авторських свідоцтв, які щорічно видавалися, припадав всього 1 патент).

Після розпаду Радянського Союзу, з 1991 року в Росії і в Україні відновлено патентну форму охорони винаходів. Патент знову, як і 90 років тому, став єдиним документом, який засвідчує права патентовласника на винахід.

Перший український патент на винахід у новітній історії держави був виданий у 1993 році С. Ященку і називався “Антифрикційний матеріал для поверхонь, що труться”.

Авторське право, пов’язане із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва, так само як і патентне, в Україні практично нічим не відрізнялося від російського.

Перший закон з охорони прав авторів літературних творів, з’явився у Росії тільки в першій половині XIX століття у досить своєрідній формі – Цензурному статуті, що містив главу «О сочинителях и издателях книг», яка доповнювалась Положенням про права авторів, що стосувалось літературних творів, зокрема, за автором книги закріплювалось виключне право користуватися своїм виданням протягом усього життя. Майнові авторські права діяли ще 25 років після смерті автора, після чого твір ставав “собственностью публики”, тобто суспільним надбанням.

Подальший розвиток законодавства йшов шляхом розширення авторських прав. У 1845 – 1848 роках визнані права на музичну і художню власність, у 1875 році охорону авторських прав збільшено до 50 років, у 1877 році правила про авторські права з Цензурного статуту перенесені до “ Зводу законів Російської імперії”.

Надалі виникла необхідність посилення ефективності захисту прав авторів, що знайшло відображення у “Положенні про авторське право” 1911 року, в якому було враховано досвід кращих зразків законодавства європейських країн. Закон розкривав основні поняття охорони та захисту авторського права: коло об'єктів правової охорони, терміни дії охорони, правонаступництво, можливі правопорушення і засоби захисту від них, правила та умови видавничих договорів, виключні права авторів.

У перші роки радянської влади були прийняті нові нормативні акти з регулювання авторських відносин. У 1925 році почали діяти “ Основи авторського права”, як загальносоюзний закон.

Наприкінці минулого століття виникла необхідність зближення правового регулювання відносин у сфері авторського права з принципами, характерними для більшості розвинених країн. Саме тому до “Основ цивільного законодавства СРСР” у 1991 році був введений розділ “Авторське право ”.

Загалом у радянські часи відношення до поняття інтелектуальної власності було досить критичним. Окрім неточності такого поняття, його вживали лише для позначення міжнародного співробітництва, а також результатів творчої діяльності в капіталістичних країнах.

Прагнення знайти власний шлях розвитку у цій специфічній сфері, як і більшість пострадянських країн, не обминуло й Україну. Більше 15 років, нехтуючи накопиченим досвідом провідних держав, В Україні намагаються створити свою систему регулювання та управління інтелектуальною власністю. На жаль, існуюча сьогодні система роботи з національною інтелектуальною власністю ще далеко не відповідає міжнародним нормам і стандартам в зв’язку з тим, що політичні та ідеологічні підходи до її створення продовжують домінувати над економічними законами ринкових відносин.

2 НАЦІОНАЛЬНА СИСТЕМА ОХОРОНИ

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ