Конвалія звичайна Сопvаillагіа majatis L.

(Ландыш майський (рос.), кукуричка, маївка)

Ботанічна характеристика. Багаторічна трав’яниста рос­лина родини лілійних (Ьіііасеае). Стебло знизу вкрите 3-7 світло-рожевими плівчастими лусочками 15-25 см завдовжки. Листки прикореневі, піхвові, довгасто-еліптичної форми, їх кількість 1-3 штуки. Квітконіжка виходить з пазухи першого листка, проста, гола. Суцвіття однобічне, китицеподібне з плів­частими триквітковими пелюстками. Кількість квіток 6-20, на коротких квітконіжках. Квітконосне стебло у верхній частині зігнуте дугоподібно, квітки з ніжним та приємним ароматом.

Оцвітина проста, у формі округ­лого дзвіночка, має шість пелюс­ток білого забарвлення, 6 тичинок з короткими і товстими нитками. Маточка з верхньою зав’яззю. Плід червоно-оранжева, кругла, соковита ягода, в якій формується 2-6 насінин. Насіння має округло- яйцевидну форму, світло-зеленого забарвлення, завдовжки 3-4 мм. Маса 1000 насінин біля 20 грам.

Хімічний склад. У всіх части­нах рослини є серцеві глікозиди - карденоліди. У надземній частині рослини - ізольовані флавоноїди: ізорамнетин, кварцетин, иолеолін, анегінін, кемферол та ін., ефірна олія, аспарагін, крохмаль, цукор, яблучна та лимонна кислоти.

Фармакологічні властивості та застосування. Препарати з конвалії широко використовують для лікування серцевих за­хворювань - при гострій та хронічній недостатності, декомпен­сації, пороках і неврозах серця, кардіосклерозі.

У народній медицині ці рослини застосовують для лікуван­ня: епілепсії, загальних неврозів, базедової хвороби, безсоння, головного болю, паралічу, по­дагри, кровотеч, судом у дітей, водянки та шлункових захворю­вань.

Екологічні особливості та елементи агротехніки виро­щування. Конвалія теплолюб­на рослина, але пряме сонячне проміння та надто жарка погода негативно впливають на розвиток рослин. Тому вирощування конвалії можливе лише за умови притінення рослин. Такі умо­ви створюються в міжряддях садів, на окультурених лісових галявинах і вирубках, або з північної сторони лісосмуг.

Культура дуже вибаглива до родючості ґрунту, найбільші урожаї формує на вологих, легких, багатих на гумус ґрунтах (чорноземах, легких суглинкових).

Особливістю рослин є те, що на 2-3 роки настає перерва у цвітінні рослин. Конвалію звичайну розмножують насінням і вегетативним способом (діленням кореневища). При розмно­женні насінням спостерігається повільний розвиток рослин (3-4 роки до моменту цвітіння). Тому краще розмножувати ве­гетативно, а саме частинами багаторічних коренів 5-8 см за­вдовжки, які мають добре розвинені верхівкові бруньки. Садив­ний матеріал висаджують восени або рано навесні на глибину 3-4 см широкорядним способом (30-50 см), з відстанню між рослинами в рядку - 4 см. Перед садінням ґрунт розпушують, вирівнюють та удобрюють перепрілим гноєм. Догляд за план­таціями включає систематичні розпушування ґрунту та бороть­бу з бур’янами.

Лікарською сировиною є верхівки стебел, квіти та листки, які збирають шляхом зрізування рослин на 4-5 см від поверхні ґрунту у фазі цвітіння основної маси рослин. Сушать у сушар­ках при температурі 60°С відразу після збирання, з метою запо­бігання втрат сировиною лікувальних властивостей. Урожайність сухої сировини 10-12 ц/га. Термін придатнос­ті - два роки. Сировина конвалії отруйна і дуже гігроскопічна.

Котяча м’ята справжня Nepeta саtаrіа L.

(Котовник лимонний (рос.), котовник котячий)

Ботанічна характер’пгика. Трав’янистий багаторічник ро­дини губоцвітих (Ьатіпасеае) 45-100 см заввишки. Стебло за­звичай розгалужене, опушене сірими м’якими волосками. Лист­ки рослини довгочерешкові, трикутносерцеподібні, загострені, знизу сіро-повстяні, з великими косими зубцями. Квітки білі чи блідо-рожеві, неправильні; нижня губа віночка з пурпурними цятками. Плід - горішок коричневого забарвлення, гладенький, еліптичної форми. Маса 1000 насінин до 0,5 грама. Рослина має дерев’янистий корінь. Рослина має сильний лимонний запах.

Хімічний склад. В склад рослини входить 0,2-0,4 % ефір­ної олії. У насінні міститься до 27% жирної олії. Основна маса олії знаходиться у суцвіттях та листках (0,4-0,6%). До складу ефірної олії входять: цитраль (12%), гераніол (12%), линонен і піннен (5%), цитронелол і нерол (56%), флавоноїди, сапоніни.

Фармакологічні властивості та застосування. Рослина відома як жовчогінний та антимікробний засіб. Вживають на­стої трави котячої м’яти при серцевих неврозах, поганому апе­титі та гастритах зі зниженою кислотністю шлункового соку. Призначають ці препарати при запорах і атонії кишківника, за­стійних явищах у жовчному міхурі та жовчовивідних шляхах. Допомагає застосування настою при кашлі, задишці, бронхіті. Його приймають при істерії та депресивних станах. Викорис­товують рослину і при нерегулярних менструаціях, а також як кровоочисний засіб при фурункульозі. Зовнішньо настій трави призначають для лікування гнійничкових захворювань шкіри.

У дослідах на тваринах встановлено, що настій трави котя­чої м’яти зумовлює збільшення амплітуди серцевих скорочень приблизно на 40%, причому це супроводжується прискоренням серцевого ритму. Відповідно, при та­хікардії його вживання протипоказа­не, а при брадикардії - корисне.

Як ефіроолійну рослину котячу м’яту застосовують для ароматиза­ції вермуту, безалкогольних напо­їв, шампуней, туалетної води. Трава рослини при додаванні у чай надає йому сильного лимонного арома­ту. Сухі листки використовують для ароматизації оцту, а в кулінарії - для приготування салатів, соусів, як при­праву до м’ясних і рибних страв, а також страв з дичини. Водний настій рослини є ефек­тивним інсектицидом.

Екологічні особливості та еле­менти агротехніки вирощування. Рослини характеризуються високою зимостійкістю. Для формування високого врожаю рослини потребують достатньої вологозабезпеченості, у південних ра­йонах можливі високі врожаї цієї культури при зрошенні. До ґрунтів рослини маловибагливі, кращими є структурні, легкі за механічним складом ґрунти.

^136 С

Кращі попередники - чистий пар, добре угноєні озимі та просапні культу­ри. Розмножують котячу м’яту насінням (сівбу вний обробіток ґрунту - зяблеву оранку, яку проводять на гли­бину 27-30 см. Насіння перед сівбою стратифікують. Сіють ши­рокорядним способом (45 см), норма висіву насіння 6-7 кг/га. Глибина заробки насіння 1-2 см. Після сівби ґрунт коткують. Розсаду висаджують за схемою 45x20-30 см. Рослини цвітуть з середини червня до вересня.

Догляд за плантаціями включає проріджування, розпушу­вання міжрядь, проріджування та поливи. Посіви другого та наступного років життя підживлюють (М₃₀Р₃₀) рано навесні та після першого скошування.

Скошують у фазі масового цвітіння травостою. У першій рік вегетації рослин скошують один раз, а у наступні - двічі, скошують на рівні облистненої частини у зоні галуження стебла (за такого збирання листки та суцвіття, що містять найбільше олії становлять 60% маси сировини. Другий укіс зацвітає вже наприкінці серпня. Скошену масу подрібнюють та переробля­ють. Сушать під навісом або в сушарках. Суха сировина повина мати сіро-зелене забарвлення. Зберігають сировину у паперо­вих мішках добре повітрепрониклих приміщеннях.

За вегетацію збирають 15-20 ц/га сухої сировини. Термін придатності - два роки. Насіння збирають з травостою другого та третього років життя. Врожайність насіння - 1,5-2,5 ц/га.

Красоля велика Тгораеоlиш majus L.

(Настурция большая (рос.), капуцин, настурщ)

Ботанічна характеритика.

Однорічна трав’яниста росли­на родини красолевих (Тгораео- Іасеае) заввишки 30-60 см.

Рослина формує повзуче, розгалужене, витке та чіп се стебло. Листки рослини чергові, цілісні, довгочерсшкові. округло- щитоподібні, нерівнобокі, з 10 жилками. Квітки одиночні, на довгих квітконосах, чашечка зі шпоркою і забарвленими у жов­тий, оранжевий чи червоно-бурий колір з п’ятьма окремими пе­люстками. Плід розпадається на 3 однонасінні ребристі плоди­ки, які мають зморшкуватий оплодень.

Хімічний склад. Усі частини рослини містять глікозид глі- котропеолін, який під дією ферментів перетворюється на осно­вну складову частину ефірної олії — бензилізотіоцитанан.

У насінні міститься високоактивний, але нестійкий антибіо­тик, а в надземній частині - алкалоїди (до 0,1%), дубильні речо­вини, аскорбінова кислота (вітамін С), слиз та інші сполуки.

Фармакологічні властивості та застосування. Красо­лю використовують як протицинготний, сечогінний, бакте­рицидний і фунгіцидний засоби. Відомо також, що одна із складових частин ефірної олії красолі - тропеолін - поліпшує венозний кровообіг. Це ефективний засіб і для хворих на сте­нокардію: напад знімається через 2-3 хв. після прийому 5-10 крапель тропеоліну.

Бензилгірчична олія, виділена з рослини, має цитотоксичні властивості.

У народній медицині настій надземної частини рослини призначають внутрішньо при лікуванні анемії, цинги, бронхітів і сечокам’яної хвороби. Допомагає він і при різних висипаннях на шкірі. Підсолоджений медом настій трави красолі викорис­товують для полоскань ротової порожнини при дитячій молоч­ниці (пліснявці), а листки рослини - для приготування вітамін­ного салату, який має загальнозміцнювальні властивості.

В Англії салат з листя красолі - звична страва, листки також кладуть як «зелений прошарок» у сандвічі.

Зовнішньо сік і настойку зі свіжої рослини у суміші з інши­ми травами застосовують для стимуляції росту волосся.

Харчова цінність красолі не обмежується салатами. Пуп’янки і молоді плодики рослини у Західній Європі маринують - виходить гостра приправа, яка за смаком не поступається справ­жнім каперсам.

Усією Європою, у середній смузі Росії та в Україні у липні та серпні палають квіти кра­солі. Виведено багато різних форм і сортів цієї рослини. А батьківщина її-далека Пів­денна Америка: Перу, Чилі, Болівія, Еквадор. Інколи красо­лю називають капуцином-за гостроверху форму квітки, що нагадує каптур католицького монаха.

На батьківщині красолі - у Південній Америці - завдяки високому вмісту крохмалю в їжу вживають бульбоподібні корені багаторічних видів цієї рослини. Нажаль, ці види кра­солі не прижилися у Європі.

Екологічні особливості та елементи агротехніки ви­рощування. Краще росте кра­соля на добре освітлених пло­щах. Рослина теплолюбна і вибаглива до зволоження. При температурі 10-12°С сходи з’яв­ляються через 7-8 діб. Сходи невитримують температури 0°С. За сприятливих умов рослини швидко ростуть і розвиваються. Цвітуть у липні-серпні.

Кращими ґрунтами для красолі великої є структурні чор­ноземні та каштанові. Кращі попередники - чистий пар, озимі зернові та просапні культури. Після попередників поле диску­ють та вносять перегній (40-50 т/га) разом із суперфосфатом (2 ц/га) та хлоридом калію (2,5 ц/га). Глибина оранки - 20-22 см. Навесні вносять 1,5-2 ц/га аміачної селітри.

Сіють стрічковим способом - 15-30 см (відстань між стріч­ками) х 7.5-15 см (відстань між рядами у стрічці). Норма висіву насіння 30-40 кг/га. Глибина загортання насіння 4-5 см.

Догляд за посівами включає: 2-3 розпушування міжрядь, 1-2 прополювання та поливи у міру необхідності (10-15 діб піс­ля сходів). Рослини швидко змикаються у міжряддях, відстань між рослинами у рядку повинна становити 10 см.

Оскільки красоля швидко відростає, траву можна збира­ти 2-3 рази за період вегетації, зрізуючи вкриті листям квіту­чі стебла. Сушать їх, розстеливши тонким шаром, під укрит­тям на відкритому повітрі. Урожайність зеленої маси досягає 300-350 ц/га. Плоди збирають у міру їхнього дозрівання і до­сушують на повітрі чи у сушарках при температурі 40°С, після чого вилущують насіння.

Кропива дводомна Urtica dioica L.

(крапива двудомная (рос.), жгучка, жалюга, стреканка, спорекуша, костирка)

Ботанічна характеритика.

Багаторічна трав’яниста рослина родини кропивових (Urticaceae). Родова назва уртіка в перекладі з латинської на російську означає «желчь», так як всі органи рослини густо вкриті волосками, які напо­внені кислотою, що попадає на тка­нини людини чи тварини і викликає пекучість (жжение). Видова назва дводомна, тому, що одні екземпля­ри розвивають тільки жіночі, а інші - тільки чоловічі квітки, а в період цвітіння варто дмухнути легенько­му вітерцю або торкнутися рукою, як з чоловічих квіток обсипається велика кількість пилку і запліднює квітки жіночих особин. В світі нараховується 40 видів роду, в Україні - 10.

Стебла у рослин прямостоя­чі, чотиригранні, не гіллясті, до 170 см заввишки, густо вкриті гострими пекучими волосками.

Листки супротивні, черешкові, широко яйцеподібні, крупно- пилчастого типу. Квітки зелені, дрібні, одностатеві, з простою чотириматочковою квіткою. Суц­віття звисле, колосоподібне. Плід жовто-сірий горішок. Рослина має повзуче кореневище.

Хімічний склад. Листки кро­пиви містять вітаміни: В, К та С, каротин, органічні кислоти (мурашинну та ін.), глікозид урті­цин, алкалоїди, кумарини, білок, крохмаль, дубильні речовини, залізо та калій.

Фармакологічні властивості та застосування. Листки кропиви входять до складу полівітамінного збору. Кропива - один із найбільш ранніх природних продуктів харчування. З’являється вона відразу після танення снігу, тобто коли людський організм якраз потребує вітамінів. Вже в квітні пагони кропиви можна вживати в їжу (частіше за все вони використовуються для при­готування борщів, дуже смачні також салати з яйцем), роблять також приправу. Листки можна використовувати і в соленому, і в маринованому вигляді.

У медицині препарати кропиви рекомендуються як кро­воспинний і сечогінний засіб.

Кропива підвищує тонус гладенької мускулатури кишок, регулює обмін речовин і стимулює грануляцію та епітелізацію ушкоджених тканин, діє як загально-зміцнюючий, в’яжучий, жовчогінний, глистогінний, протипухлинний засіб, а також під­вищує стійкість організму проти різних захворювань.

У народній медицині кропиву вживають при туберкульозі легень, кашлі, набряках, захворюваннях серця, селезінки, ві­русному гепатиті, спазмах шлунку і кишок, блювоті.

Насіння кропиви застосовують при статевому безсиллі, а насіння і листя - при каменях у нирках і жовчному міхурі, про­пасниці, паралічі та інших захворюваннях. Зовнішньо кропиву дводомну застосовують як подразнювальний засіб при ревма­тизмі.

Екологічні особливості та елементи агротехніки виро­щування. Кропива дводомна невибаглива до ґрунтів і світла (тіньовитривала). Розвивається швидко. Негативно реагує на підвищення температури. Зимостійка.

Кращі попередники - культури, після яких поле чисте від бур’янів - зернові колосові та пари. Під посіви кропиви дво­домної відводять поле поза сівозміною.

Розмножується вегетативно (діленням куща) і насінням. Насіння у підготовлений ґрунт сіють під зиму або рано навесні без стратифікації широкорядним способом (45-60 см). Норма висіву - 2-3 кг/га. Глибина загортання насіння - 1-1,5 см.

Листки збирають навесні або на початку літа - під час цві­тіння, зриваючи листки у напрямі до верхівки стебла. Листя кропиви дуже пекуче, тому роботу виконують у рукавицях.

Сушать листки у затінку під навісом або на сушках при температурі 45-50°С, видаляючи пожонкле, буре і чорне листя, домішки. Урожайність сухого листя кропиви 10-12 ц/га.

Кульбаба лікарська Taraxacum officinale Wigg.

(Одуванчик лекарственный (рос.))

Ботанічна характеристика. Багаторічна трав’яниста рос­лина родини айстрових (Asteraceae) до 30 см завдовжки. Листки глибок) розсічені, складають прикореневу розетку. Квітки я ов- ті, зібр ші в суцвіття кошики. Плід - веретеноподібна сім’я тіка з чубчі ком сіро-бурого забарвлення. Коренева система - верти­кальний корінь, бурий, на розрізі білий.

Хімічний склад. У коренях кульбаби лікарської міститься інулін (до 24%), гіркі речовини, каучук (біля 2-3%), стерини, жирні олії, органічні кислоти, смоли, слиз, білкові та дубш:ьні речовини. В листках рослин містяться каротиноїди, вітаміни С, В„ Р, холін, аспарагін, залізо, кальцій, фосфор.

Фармакологічні властивості та застосування. Корені кульбаби застосовують для збудження апетиту, покращення травлення та в якості жовчогінного засобу. Також рослини ма­ють діуретичні, спазмолітичні та послаблюючі властивості.Препарати з кульбаби застосовують при холециститах, га­стритах та хронічних закрепах.Корені кульбаби є також сильним сечогінним засобом. Від­варом з коренів знімають ниркові коліти, спазми та судомні ско­рочення гладких м’язів.Зовнішньо настій коренів кульбаби рекомендують при різ­номанітних захворюваннях шкіри (вуграх, фурункулах, дерма­титах).У народній медицині рослину використовують в якості відхаркувального, заспокійливого та снотворного засобів. Препарати, які готують з листків кульбаби, рекомендують при нирковій недостатності, целюліті та ожирінні, авітамінозі, анемії.

Настій із квіток використовують для виведення пігментних плям на обличчі. Свіжий сік рослини виводить мозолі, вугрі та ін.

Екологічні особливості та елементи агротехніки виро­щування. Краще росте на багатих ґрунтах. Цвіте рослина в травні-липні, плодоносить - в червні-липні. Сіють кульбабу навесні широкорядним способом (45 см). Норма висіву насіння 4-5 кг/га. Глибина загортання насіння - 1,0-1,5 см.

Збирають корені восени після зав’ядання надземної час­тини рослини або навесні - до початку їх відростання. Коре­ні промивають в холодній воді, розрізають на шматки, потім пров’ялюють до того часу, поки не перестане виділятись сік. Сушать на відкритому повітрі або на сушках при температурі 45-50°С, періодично перевертаючи сировину.Термін придатності сировини - п’ять років.

Левзея сафлоровидна Rhaponticum carthamoides

(Левзея сафлоровидная (рос.), великоголовник сафлоровидний, мараловий корінь, маралова трава, оленячий корінь, оленяча трава, рапонтикум)

Ботанічна характеристика. Багаторічна трав’яниста рос­лина родини айстрових (Азіегасеае). На території колишнього СНД зустрічається чортирнадцять видів даного роду. Левзея сафлоровидна 120-150 см заввишки. Стебла малогіллясті, бо­розенчасті. Нижні листки - при­кореневі, великі, черешкові; верх­ні - сидячі, розміщені на стеблі почергово. Пластинка листка овально-яйцеподібної форми з нитчатоподібними краями. Квіт­ки фіолетового забарвлення, зі­брані у суцвіття кошик, яке роз­ташоване на верхівці стебла. Плід - довгаста сім’янка бурого ко­льору, яка має чубок із щетинок. Маса 1000 насінин 14-20 грам. Коренева система складається із дерев’янистого кореневища та численних подовжених коренів.

Хімічний склад. Кореневища левзеї містять каротин, інулін, алкалоїди (1%), ефірні олії, вітамін С, камеді, смоли (5-10%), дубильні речовини (біля 5%) та органічні кислоти.

Фармакологічні властивості та застосування. Препарати левзеї мають стимулюючу та загальнозміцнюючу дію. Левзея може збуджувати функцію центральної нервової системи, зні­має почуття втомленості, підви­щує розумову та фізичну працез­датність.

Препарати левзеї застосову­ють при фізичному та розумовому втомлені, функціональних розла­дах нервової системи, статевому безсиллі, хронічному алкоголізмі, гіпотонії.

Препарати левзеї забороня­ється застосовувати при високому кров’яному тиску та захворюван­ні очей.

Настойку із левзеї також застосовують у ветеринарії при функціональних розладах нервової системи, в якості стимулю­ючого засобу, при послабленні функції різних органів (дають кішкам, собакам).

Левзея - цінна кормова культура. Надземну масу силосують і згодовують худобі, при цьому різко підвищується продуктив­ність тварин, підвищується імунітет тварин до захворювань. Трава багата білками, каротином та вітаміном.

Екологічні особливості та елементи агротехніки виро­щування. Рослина високогірних районів Алтаю, Саян (звідси і назва напою з левзеї «Саяни»).

Вперше на цю рослину звернув увагу відомий етнограф, дослідник Сибіру Г.М. Потанін в кінці XIX ст. Від монголів, які проживали біля озера Буер-Нор, він отримав відо­мості про те, що весною в період полювання олені-марали вибивають копитами із землі якесь коріння та із задоволенням його поїдають. Така підказка допомогла вченому зроби­ти висновок про лікувальні власти­вості «маралового кореня». У Монголії цей корінь з давни­ни використовували в традиційній медицині. Вважалося, що «корінь марала» може вилікувати від 14 хвороб і надати людині величезної сили, недарма монголи називали його корінь-силач.

На території України вирощують у культурі у західних районах (Карпатах).

У перший рік жит­тя утворює лише розет­ку прикореневих листків, цвісти починає з другого року. Цвіте у другій поло­вині літа (червні-липні), сім’янки формуються і до­стигають у серпні-верссні. Загальнатривалість вегета­ції до достигання сім’янок становить 130-140 днів. Це маловибаглива до тем­ператури культура. Насін­ня проростає при 5-6°С, але найкраща температура 14-20°С.

Добре перезимовує. Рапонтикум можна досить успішно вирощувати на присадибних ділянках.

Кращі попередники - озимі зернові, розміщені після удо­бреного пару аб) після багаторічних трав. Левзея потребує ро­дючих, легких за механічним складом ґрунтів. Ґрунт готують наступним чином: лущення стерні, внесення 30-40 т/га гною, оранка на 25-27 см. За 25-30 днів до сівби насіння стратифіку- ють при температурі близькій до 0°С, попередньо промивши водою.

Добре гіерезпмовує. Рапонтикум можна досить успішно ви­рощувати на присадибних ділянках.

Кращі попередники - озимі зернові, розміщені після удо­бреного пару або після багаторічних трав. Левзея погребує ро­дючих, легких за механічним складом ґрунтів. Грунт готують наступним чином: лущення стерні, внесення 30-40 т/га гною, оранка на 25-27 см. За 25-30 днів до сівби насіня стратифіку- ють при температурі близькій до 0°С, попередньо промивши водою.

Розмножують левзею посівом насіння безпосередньо в ґрунт. Виходячи з господарської доцільності, левзею висівають ранньою весною, влітку або під зиму. Весняний посів необхід­но проводити в найраніші і стислі терміни без розриву між під­готовкою ґрунту і посівом. При спізненні з посівом верхній шар ґрунту пересихає і сходи виходять недружні і зріджені.

Літній посів може бути ефективний в районах, де в другій половині літа випадає значна кількість опадів, що забезпечує своєчасне отримання сходів. Літній посів проводять зразу ж після збирання насіння, щоб до зими рослини встигли утворити розетку з 3-5 справжніх листків, розвинути відповідно кореневу систему і сформувати ростові бруньки, стійкі до суворих умов зими. Інакше молоді рослини левзеї можуть загинути протягом зимового періоду. На літніх посівах, крім того, полегшується догляд за посівами на перших фазах розвитку рослин, оскіль­ки зростання бур’янів в другій половині літа сповільнюється. Літній посів цілком можливий, але дуже ризикований, тому не рекомендується сіяти влітку.

Підзимний посів левзеї практикують на легких незап- ливаючих ґрунтах, на ділянках із спокійним рельєфом і за від­сутності вітрової ерозії. Посів під зиму проводять в кінці жовт­ня - на початку листопада перед настанням стійкого похолодан­ня, що виключає можливість проростання насіння, тоді сходи з’являться в кінці квітня - на початку травня наступного року. При весняному ж посіві сходи з’являються на три тижні пізні­ше. При вирощуванні левзеї у виробничих масштабах в спеціа­лізованих господарствах рекомендується проводити посів рано весною і використовувати стратифіковане насіння. Стратифіка­ція сприяє більш швидкому і дружному проростанню насіння, кращому розвитку рослин, збільшенню врожайності. В перший рік рослина утворює розетку листя, на другий рік зацвітає. В культурі левзея квітне в червні, на місяць раніше, ніж в природі. Насіння дозріває в липні. Найкращою схемою посіву, з ураху­ванням подальшого виконання механізованих робіт по догляду і заготівлі сировини, є широкорядний з міжряддями 60-70 см. Оптимальна густина стояння сходів 70-100 тисяч рослин на 1 га, при відстані між рослинами в рядку 15-20 см. Оптимальні терміни посіву, залежно від місцевості і типу ґрунту - підзи- мовий або ранньовесняний. Літні терміни посіву невиправдані, оскільки більшість рослин в стані сходів гине. Норма висіву на­сіння складає від 8 до 12 кг/га, при глибині загортання в ґрунт 2-4 см.

Крім того, левзея сафлоровидна легко розмножується веге­тативно - поділом кореневищ в квітні або в серпні.

Рослину слід вирощувати на чистих від бур’янів ділянках, для цього в період вегетації проводять 2-3 прополювання в ряд­ках та 2-3 міжрядних обробітки. В монокультурі може вирощу­ватись 3 роки. На другий рік життя наземну частину збирають на корм худобі. Урожайність зеленої маси - 250-350 ц/га. Насін­ня збирають з рослин 2-3 року. Урожай насіння - 3-4 ц/га.

Як лікарську сировину використовують кореневища з коре­нями. їх заготовляють восени, після дозрівання насіння. Очи­щають від землі, швидко миють і пров’ялюють протягом 2-3 днів на відкритому повітрі. Сушать в сушарках при температурі 40-50°С. Урожайність коренів - 15-20 ц/га.

Строк зберігання сировини - три роки.

Лопух справжній Arctium lappa L.

(Лопух большой, репейник (рос))

Ботанічна характеритика. Дворічна (або багаторічна) трав’яниста рослина родини айстрових (Asteraceae) до 150 см заввишки. Стебла прямостоячі, у верхній частині гіллясті, боро­зенчасті, повстистоопушені, брудно-пурпурні та товсті. Лист­ки чергові, на довгих черешках, яйцеподібні, дуже великі, до 50 см заввишки, знизу сірувато-повстисті, зверху голі. Квітки трубчасті, червоно-фіолетові, зібрані у майже кулясті кошики, обгортки яких скаладаються з жорстких листочків із гачечка­ми. Кошики зібрані у великі суцвіття - щиткоподібну волоть.

Плоди тсмно-коричнсвого кольору, плямисті, завдовжки 5-7 мм з коротким чубчиком.

Хімічний склад. Корені лопуха містять інулін, протеїни, ефірні олії, пальмову та стеаринову кислоти, слизи, дубильні речовини. В листках міститься ще аскорбінова кислота, а в на­сінні - глікозид арктіін та жирна олія.

Фармакологічні властивості та застосування. Коре­ні першого року їстівні, їх їдять свіжими, печеними, варять з них повидло, жарять на сурогат кави, з молодих листків варять супи, роблять салати та ін.

Лікувальні властивості: сечогінні, потогінні, протизапальні, зміцнюючі, імуностимулюючі.У народній медицині використовують при початкових фор­мах цукрового діабету, подагрі, ревматизмі, каменях у нирках і печінці, захворюваннях шкіри (екземі, лишаях), при глистах, виразці шлунку, водянці, захворюваннях верхніх дихальних шляхів тощо.

Щоб укріпити волосся, його змащують настоєм лопуха на мигдальній олії. Лопух застосовують при застудних захворю­ваннях як потогінний засіб.

Зовнішньо листки лопуха прикладають при подагрі, виви­хах, геморої. Відваром лопуха полощуть рот при запальних процесах.

Свіжий сік рослини корисний при лікуванні ран та раку шкіри.

Екологічні особливості та елементи агротехніки ви­рощування. Рослини лопуха справжнього у перший рік жит­тя утворюють лише довгочерешкові дуже великі прикореневі листки. На другий рік житія формують високе стебло із суц- віттям. До умов зростання лопух не вибагливий. Морозостійка і тіньовитривала рослина. Насіння проростає при температурі 3-6°С. Сходи, що з’являються через 5-10 днів, витримують за­морозки до мінус 10°С.

Вирощують лопух спр; вжній на родючих ґрунтах як дворіч­ну культуру на ділянках поза сівозміною. Сіють восени або на­весні. Навесні сіють у травні широкорядним способом (45 см). Норма висіву - 15-20 кг/га, глибина загортання насіння - 1-2 см. Після з’явлення сходів міжряддя двічі розпушують з інтервалом 10-15 днів. Далі міжряддя обробляють через 12-15 днів. Залежно від наявності вологи у ґрунті за цей період 2-3 рази поливають (поливна корма 200-250 м³/га). Посіви полива­ють не рідше як раз у 2 тижні.

Збирають кореневища восени - у жовтні. Листя скошують, викопані корені очищають від землі, видаляють рештки над­земної маси, тонкі корінці, очищають від грубої кори та ріжуть на шматки до 15 см.

Після промивання у холодній воді товсті корені очищають від кори і сушать на повітрі або в приміщенні при добрій венти­ляції. В сушарках сушать при температурі 40-45°С.Строк зберігання сировини - до п’яти років.

Любисток лікарський Levisticum officinale Koch.

(Любисток лекарственный (рос.), любиста, любым-трава, митлодух, зоря, дудочник)

Ботанічна характеристика. Багаторічна трав’яниста рос­лина родини селерових (Аріасеае) до 200 см заввишки. Бать­ківщина рослини - Азія. Стебло голе, прямостояче, дудчасте, з сизим нальотом. Діаметр стебла біля основи - до 3 см. Листки пірчасті, великі, темно-зелені, зверху блискучі. Квітки дрібні, жовтувато-зелені, зібрані у великі складні зонтики, що розмі­щені на верхівках гілок. Плід жовто-бура, ребриста, неопушена двосім’янка 5-7 мм завдовжки. Маса 1000 насінин - 2-3 г. Коре­нева система мичкувата.

Хімічний склад. Корені любистку містять: ефірні олії (у свіжих коренях - 0,1-0,2%, у сухих - 0,6-1,0%), смоли, крохмаль, цукри, ангелікову та яблучну кислоти, мінеральні солі. Зелена маса містить та­кож фітонциди, вітаміни С, В, Р, каротин.

Фармакологічні власти­вості та застосування. Препа­рати любистку мають сечогін­ні, жовчогінні, відхаркувальні, протисудомні, та заспокійливі властивості. Корені мають ан­тибактеріальну активність, то­нізують шлунково-кишковий тракт, знижують нервову збудли­вість. Усі частини рослини використовують при недокрів’ї, як протиглисний, ранозгоюючий засіб, а також для зміцнення во­лосся. Застосовують при захворюваннях: водянка, хронічні за­пальні процеси в нирках, діатез, шлунково-кишкові коліти, за­крепи. Настій із коренів любистку рекомендують вживати при імпотенції. Відвар з листків допомагає проти глистів. Лю­бисток протипоказаний вагіт­ним жінкам.

Як спеції використовують усі частини рослини: листки, стебла, корені, плоди. Моло­ді листки і стебла додають до супів (при дієтичному харчу­ванні), використовують для ароматизації кондитерських виробів, напоїв, маринадів.

Рослині приписують властивості приворожувати коханих, ко­лись в давнину з рослин готували чар-зілля.

Ефірну олію застосовують у парфумерії і кулінарії. Плоди використовують при засолюванні овочів, випіканні хліба та ін­ших виробів. З коренів любистку варять варення. Корені також сушать і використовують як приправу. Особливо корисне засто­сування коренів любистку в їжу при захворюваннях печінки, жовчного міхура, нирок, при ревматизмі, метеоризмі та ожи­рінні.

Екологічні особливості та елементи агротехніки виро­щування. Любисток - холодостійка рослина, може зимувати у відкритому ґрунті. Насіння проростає при температурі 3-4°С. Сходи витримують короткочасні заморозки до мінус 3-8°С. До ґрунтів любисток невибагливий - може рости на будь-яких ґрунтах, але краще росте на легких родючих. До вологи рос­лина вибаглива. Дефіцит вологи знижує врожайність коренів і листків. Любисток реагує на зрошення і підживлення. До світла рослини вибагливі у початковий період росту - у фазі сходів. Розмножується любисток поділом кореневища, відростками і насінням. У перший рік життя утворює розетку прикореневих листків, а на другий і в наступний роки - генеративні органи.

Ґрунт під любисток готують так само, як і під інші багато­річники. При дворічній культурі любисток можна включати у сівозміну.

Кращі попередники - зернобобові, силосні і овочеві (крім представників родини селерових) культури.

Насіння висівають навесні та під зиму. Норма висіву - 6-8 кг/га, глибина загортання насіння - 2-3 см. Після посіву ґрунт коткують. Сходи з’являються через 2-3 тижні. У рік висіву посіви двічі проріджують, залишаючи перший раз рослини на. відстані 15-20 см одна від одної, другий - на відстані 30-35 см.

Ка другий рік формують щільність посіву для багат ^річного використання з площею живлення однієї рослини 0,49 м².

Любисток можна розмножувати і вегетативно - поділом ко­реневища 3-4-річного віку на частини з 2-3 бруньками на кож­ній. Садять любисток навесні або восени рядками з мі кряддям 60-70 см.

Сировиною є листя, стебла, корені і плоди любистку. У міру потреби зрізають листя і молоді квітконоси (з весни до пізньої осені). Корені 3- або 4-річного віку викопують навесні або во­сени. Підрізані корені очищають від ґрунту, миють і переробля­ють або сушать у затінку, в сушарках сушать при температурі 40°С. Зберігають сухі корені у сухому приміщенні упаковани­ми. Строк зберігання сировини два роки.

Плоди любистку збирають у фазі повної їх стиглості. Уро­жайність зеленої маси - 300 ц/га, сухих коренів - 10-15 ц/га.

Термін придатності сировини - три роки.

Марена красильна RaЬіа tіпсtогиш L.

(Марена красильная (рос.))

Ботанічна характеристика. Багаторічна трав’яниста рос­лина родини маренових (КиЬіассае). Стебло сланке і чіпке з хрящоподібними гачечками, чотиригранне, 60-150 см заввиш­ки. Листки мутовчасті, розташовані по 4 знизу та по 6 зверху, широколанцетні, загострені, жорсткі. Суцвіття - волоть. Квіт­ки дрібні, жовтувато-зелені. Плід кістяноподібна чорна ягода. Маса 1000 насінин 25-30 г. Коренева система складається з розвиненого головного кореня, повзучого розгалуженого чер­воного кореневища з численними корінцями, які відходять від вузлів.

Хімічний склад. Кореневища містять ряд похідних оксан- трахініну у вільному вигляді і у вигляді глікозидів. Головний глікозид марени - руберетринова кислота, яка розщеплюється на ксилол, глюкозу і аглікон алізарин.

Фармакологічні властивості та застосування. Препарати марени сприяють розчиненню і виведенню з організму фосфа­тів, оксалатів та урат ів (літолітична дія). Застосовують сухий екстракт кореневища і кореня, що входить до складу цистеналу. У гомеопатії використовують при захворюванні на туберкульоз, рахіт, подагру.

У народній медицині застосовують також при поліеміліті, анемії, запаленні селезінки, туберкульозі кісток і кишок, гепа­титі і цеститі.

Екологічні особливості та елементи агротехніки виро­щування. Марена рослина теплолюбна, у молодому віці по­шкоджується пізніми весняними заморозками. Вологолюбна рослина, вибаглива до родючості ґрунтів. У перший рік марена красильна плодоносить частково, а в наступні роки відбуваєть­ся повне плодоношення.

Марена красильна росте та плодоносить впродовж 3-4 ро­ків, тому зазвичай її розміщують поза сівозміною. Кращими попередниками є зайнятий пар, озимі зернові, просапні та ово­чеві культури. Основний обробіток включає глибоку оранку на 28-30 см з більш глибоким розпушуванням підорного шару, так як корені рослин залягають у шарі до 35 см. Навесні площі бо­ронують, вирівнюють та культивують на глибину 6-8 см.

Під основний обробіток вносять 20-30 т/га гною у комплек­сі з мінеральними добривами з розрахунку М₄.Р₆₀К₆₀.

Сівбу проводять рано навесні широкорядним способом (45-60 см). Норма висіву насіння - 15-20 кг/га. Глибина загор­тання насіння 3-4 см. Насіння марени швидко втрачає схожість, тому сівбу потрібно здійснювати свіжим і обов’язково протру­єним насінням.

Розмножують марену кра­сильну і кореневищами 6-8 см завдовжки, які висаджують на глибину 8-10 см на відста­ні 10-15 см в рядку.

Догляд за плантаціями марени включає боротьбу з бур’янами та розпушування ґрунту, яке полягає в пропо­люванні рядів та 2-3 міжряд­них культиваціях.

У насадженнях поперед­ніх років восени видаляють залишки надземної маси рос­лин та для запобігання вимер­зання проводять підгортання.