Буркун лікарський Melilotus officinalis L.

(Донник лекарственный (рос))

Ботанічна характеристика. Дворічна трав’яниста росли­на родини бобових (Fabciceae). Рослина має висоту від 40 до 110 см. Стебло прямостояче, розгалужене, голе або розсіяно- волокнисте. Листки трійчасті, дрібнозубчасті, у верхній части­ні стебла - оберненояйцевидні, у нижній - видовжено-ланцето- видні. Квітки двостатеві, дрібні, жовті, в багатоквіткових пазушних китицях. Плід овальний, голий, сіруватий біб. На­сіння дрібне, яйцевидної форми, сіро-зеленого кольору. Маса 1000 насінин 3-4 грама. Коренева система - добре розвинений стрижневий корінь.

Хімічний склад. Трава буркуну містить кумарини, флаво­ноїди, мелілотин, дикумарол, слиз, вітаміни С і Е, холін, смо­листі та дубильні речовини, ефірну олію, мурашину та меліні­тову кислоти.

Фармакологічні властивості та застосування. Буркун підвищує тонус венозних судин, допомагає зняти набряки та має здатність захищати судини. Він регулює роботу печінки та лімфатичних судин, запобігає звертанню крові. Флавоноїди, які входять до складу рослини надають буркуну сечогінних та спазмолітичних властивостей.

Кумарин буркуну пригнічує центральну нервову систему, покращує мозкове та перифірічне кровопостачання та крово­обіг органів.

Буркун рекомендується при лікуванні геморою, важкості в ногах, варикозному розширенні вен, набряках. Його застосову­ють для лікування порушення травлення, при захворюваннях печінки та як сечогінний засіб.

У народній медицині рослини буркуну вживають при хро­нічному бронхіті, гострих распіраторних вірусних захворюван­нях, безсонні, мігрені. Зовні настій трави у вигляді ванн, комп­ресів, обмивань застосовують при загноїннях, фурункулах, роз­тягуваннях, ушибах та поверхневих кровотечах.

У давнину соком рослин Зхмащували очі, щоб заспокоїти очний біль і зняти подразнення (напругу зору, задимленість по­вітря).

В акушерській та гінекологічній практиці траву буркуну ре­комендують в гінекологічних цілях (для регулювання менстру­ального циклу, при больових менструаціях, при запаленнях придатків, яєчників), а також для збільшення грудного молока. У вигляді компресів настій трави використовують при маститі.

Крім цього, буркун (молоде свіже листя) застосовують у харчовій промисловості для приготування супів, холодників,салатів, а сухі листки та суцвіття після подрібнення - як заправку до супу, салату та напоїв.

В молочній промисловості ви­користовують буркун для виго­товлення зеленого сиру та лікеро- горілчаних настойок.

У ветеринарії застосовують надземну масу рослин, зібрану у фазі цвітіння - для лікувальних ці­лей. У кормовиробництві буркун використовують для годівлі тварин у вигляді сіна, силосу, або у свіжо­му вигляді. Рослина також є цінним медоносом.

Буркун застосовують як відлякуючий засіб проти молі та ін­ших комах при зберіганні продукції.

З метою ароматизації курильних виробів також додають сухі листки буркуну.

Екологічні особливості та елементи агротехніки виро­щування. Буркун - зимостійка рослина. Зимостійкість бур­куну залежить від розміщення кореневої шийки в ґрунті. У ви­падку розміщення близько до поверхні ґрунту зимостійкість рослин знижується.

Буркун - засухостійка рос­лина. Критичний період по від­ношенні до вологи співпадає з фазою цвітіння. При нестачі вологи у цей час буркун швид­ко скидає листя. Також це світ­лолюбна рослина. Добре росте на ґрунтах, які багаті кальцієм та мають нейтральну або слаболужну реакцію ґрунтового роз­чину.

Кращі попередники буркуну - просапні культури (картопля, буряки, кукурудза). Буркун засвоює із ґрунту велику кількість поживних речовин. Під цю культуру рекомендується вносити 3-4 ц/га суперфосфату і 1,5-2 ц/га калійної солі. Добрива вно­сять під покривну культуру або після її збирання, наприкінці літа.

В більшості випадків буркун підсівають під покрив будь- якої зернової культури. Через це обробіток ґрунту проводиться по технології, яка прийнята для неї.

Буркун має велику кількість твердого насіння, яке може збе­рігати схожість впродовж багатьох років і не дає сходів в рік сівби. Це обумовлено дуже щільною насіннєвою оболонкою, яка не пропускає воду до зародка. Для її порушення застосо­вують спеціальний метод підготовки насіння - скарифікацію. Її проводять спеціальними машинами - скарифікаторами або пропускають його 1-2 рази через конюшинотерку. Посів про­водять скарифікованим насінням, яке безпосередньо перед по­сівом обробляють в тіні нітрагіном. Норма висіву 8-10 кг/га. Глибина загортання насіння 1-3 см. Буркун висівають одночас­но із сівбою ярих зернових, рідше після того, як у покривної культури сформується 2-4 листки. Як тільки дозріє покривна культура, її негайно збирають, а солому вивозять з поля. Після збирання покривної культури вносять мінеральні добрива.

Для лікувальних цілей використовують верхню частину рослини з квітками.

Траву зрізують ножицями, сушать в тіні на відкритому по­вітрі або в добре провітрюваних приміщеннях. Потім траву об­молочують, видаляючи грубі пагони. Урожайність сухої сиро­вини 12-15 ц/га. Строк зберігання готової сировини - 2 роки.

 

Валеріана лікарська Valeriana officinalis L.

(Валериана лекарственная (рос), кошача трава, маун)

Ботанічна характеристика. Багаторічна трав’яниста рос­лина родини валеріанових (Valerianaceac). Назва рослини вини­кла від слова «валере», що значить «бути здоровим». Валеріана - одна із найбільш древніх лікарських рослин. Перші відомості про застосування валеріани, як лікарської рослини, відносяться ще до І століття н.е. Рід валеріана об’єднує велику кількість ви­дів, які поширені у Європі, Азії, Південній Америці. Лише на території Східної Європи трапляється близько ЗО видів. Стебло валеріани лікарської прямостояче, циліндричне, порожнисте, заввишки 50-150 см. Листки супротивні, непарноперисті, лист­ки верхнього ярусу - короткочерешкові, а нижнього - довгоче- решкові. Квітки невеликі, блідо-рожеві, мають приємний запах. Суцвіття щитоподібне. Плід - дрібна сім’янка продовгуватої форми з пірчастим чубчиком. Маса 1000 насінин - 0,5 г. Рос­лини мають коротке кореневище (до 4 см) з численними шну- роподібними мичкуватими коренями. Деякі форми утворюють підземні пагони (столони).

Хімічний склад. Корені та кореневища валеріани містять ефірні олії (3-3,5%), борнеол, борнеолові ефіри мурашиної, оцтової та масляної кислот, спирти, ряд алкалоїдів, дубильні речовини, смоли, крохмал та органічні кислоти. Основною ді­ючою речовиною вважається ефірна олія та борнеол, що вхо­дить до її складу.

Фармакологічні властивості та застосування. Основна дія всього комплексу речовин - седативна і спазмолітична. Пре­парати з кореня валеріани (екстракти, настої, таблетки, порошки та комплексні сполуки) заспокійливо діють на нервову систему під час нервового збудження, при неврозах, безсонні, неспокої та ін. їх широко застосовують при різних захворюваннях нервової системи, серця, епілепсії, мігрені, фізич юму і моральному висна­женні організму, гіпертонічній хворобі.

У Середньовіччі валеріана дуже широко застосовувалась лікарями при найрізноманітніших захьорюваннях, в т.ч. як про­філактичний засіб проти інфекційних захворювань. Особливо відомою стала валеріана наприкінці середніх віків, коли її ви­користовували в якості ліків від епілепсії.

На Русі про цілющі властивості валеріани знали дуже дав­но. Збереглися відомості, що ця рослина широко використову­валась в народі з лікувальною метою при безсонні ще в часи князювання Олександра Невського, і сам князь також нерідко приймав цей засіб. Промисловий збір валеріани в Росії був ор­ганізований тільки при Петрі І.

Екологічні особливості га елементи агротехніки ви­рощування. Основні промислові плантації - у лісостепових районах Полтавської, Вінницької, Сумської, Хмельницької та Тернопільської областей.

Як багаторічна рослина валеріана лікарська в першій рік утворює кореневу систему і розетку прикоревих листків. По­вний розвиток відбувається на другий рік, це - цвітіння і плодо­ношення. Валеріана - рослина досить холодо- та морозостійка. Насіння проростає при температурі 5^(ІС, сходи витримують за­морозки до мінус 5-6°С. Рослини добре ростуть і розвивають­ся при температурі 20-25°С. Валеріана порівняно посухостійка рослина.

Кращі ґрунти для вирощування - чорноземи легкого ме­ханічного складу. Важкі, глинисті і заболочені ґрунти не при­датні.Попередники - пар та озима пшениця, у спеціальних сіво­змінах - подорожник, поза сівозміною висівають у низинах на ґрунтах, які багаті на гумус. Обробіток ґрунту значно залежить від попередника і розміщення. Загальна схема включає: попе­реднє внесения органічних добрив з розрахунку 40-50 т/га, а також Р₄-К_{45 60}; лущення стерні і глибоку оранку, яку проводять залежно від глибини гумусного шару ґрунту. Валеріану розмно­жують насінням (сім’янками). Сіють навесні, влітку і під зиму. Тому передпосівна підготовка ґрунту визначається строком сів­би. Обов’язкові агрозаходи - передпосівна культивація на гли­бину 5-6 см з одночасним боронуванням, вирівнювання і коткування грунту.

Сівбу проводять рано навесні або в другій половині липня. Літні посіви повинні бути забезпечені вологою. За відповідних умов до настання осін­ніх заморозків утворюються росли­ни з 3-5 листками. Підзимову сівбу проводять у кінці жовтня - початку листопада, перед початком стійкого похолодання, щоб насіння восени не встигло прорости.

Спосіб сівби - широкорядний (45 см). Норма висіву - 6-8 кг/га, глибина загортання насіння - 1 -2 см. Посів проводиться сумішшю насіння і гранульованого суперфос­фату - ЗО кг/га. Змішування насіння валеріани з суперфосфатом поводиться на полі біля сівалки невеликими порціями з негайним висіванням. При контакті насіння валеріани з суперфосфатом про­тягом доби, насіння повністю втрачає схожість. Для запобігання пошкоджень посівів валеріани дротяником, насіння перед посівом обов’язково протруюють.На посівах першого року життя (весняних і літніх) періо­дично розпушують міжряддя, прополюють у рядках. При масо­вій появі попелиці бурякової посіви обробляють інсектицидом.На другий рік життя навесні після масового відновлення ве­гетації у міжряддя вносять азотні добрива з розрахунку 1^_{30 45}. У фазі масового цвітіння з рослин видаляють верхівки стебел (вершкування). Для цього на висоті 15 см надземну масу під­кошують і видаляють.

Кореневища з коренями вико­пують восени (в другій половині жовтня) або рано навесні до почат­ку відростання на плантаціях дру­гого року життя. Якщо валеріану вирощують на великих за площею плантаціях, то сировину збирають механізовано. Застосовують вале- ріанозбиральний комбайн ВК-3, а також переобладнані комбайни для збирання картоплі та копачі. Попе­редньо видаляють надземну масу рослин. На невеликих ділянках ко­реневища звичайно викопують лопатами. Викопані корені очищають від землі і швидко промивають у воді на мийних машинах. Мити кореневища валеріани потрібно при температурі води не вище 15°С і не довше 20 хвилин. Збіль­шення часу миття, або температури води призводить до екстра­гування водою діючих речовин і погіршення якості сировини. Вимиті корені розкладають шаром 15-20 см і пров’ялюють протягом 1-2 діб, потім сушать під навісами (шаром 5-7 см) з вентиляцією. Краще сушити у спеціальних сушарках (при температурі 35-40°С). Кореневища можна сушити цілими або розрізаними на частини. Урожайність сухих кореневищ від 15- 20 ц/га в польових умовах, до 40 ц/га в умовах фермерських господарств на невеликих площах. Готову сировину зберігають при вологості не вище 15%. Готову продукцію пакують у тюки, різану - у мішки. Висушені кореневища повинні бути бурого кольору, всередині - білуватого, мати сильний (валеріановий) запах, пряний, солодкувато-гіркий смак.

Насіння збирають з плантацій другого року життя. Збиран­ня дещо утруднене, оскільки цвітіння, достигання і формуван­ня репродуктивних органів дуже нерівномірне навіть в межах однієї рослини. Достиглі сім’янки легко осипаються, тому насіння збирають тоді, коли загальний фон посівів набуде жовто- зеленого забарвлення. Квітконосні стебла зрізають, сушать на току або у полі (бабками), а потім обмолочують комбайнами.

Урожайність очищеного насіння не перевищус 0,7-1,5 ц/га.