Гринделія розчепірена Сгіпdе1іа sgиаггоsа L.

(Гринделгія растопыренная (рос.))

Ботанічна характеристика. Дворічна трав’яниста рослина родини айстрові (Азіегасеае). Стебла прямостоячі або висхід­ні, розгалужені, 50-60 см заввишки. Листки довгасті, стебло­обгортні, цілісні, з країв дрібно-гостропилчасті. Квітки жовті, в кошиках, що утворюють волотевидне або щитковидне суцвіття; крайові квітки язичкові, неплідні, до 12 мм завдовжки; середин­ні - трубчасті, двостатеві, з коротко-п’ятизубчастим відгином. Кошики - до 3 см у діаметрі, з голою дуже клейкою багато- рядною обгорткою, листочки у якої з розчепіреними кінчиками. Плід - сім’янка.

Хімічний склад. Надземна частина рослини містить 10- 12% смоли, до складу якої входять дитерпенові кислоти з групи лабдану (гринделієва, гідроксигринделієва, оксогринделієва та епоксигринделієва), гіркоту гринделін (алкалоїд), глікозиди, са­поніни (2%), вуглеводи, гринделол (сгероловий спирт з групи фітостерину), ацетилові сполуки, органічні кислоти, флавоно­їди, фітостерол, танін та сліди ефірної олії, в якій є борнеол і фенол.

Фармакологічні властивості та застосування. Гринделія роз­чепірена виявляє спазмолітичну, антисептичну, відхаркувальну та протиалергічну дію. Вивчаються антибластичні властивості росли­ни. Препарати гринделії найефек­тивніші при фарингіті, ларингіті, трахеїті та бронхіті (особливо у людей похилого віку і в дітей у ста­нах, коли у верхніх дихальних шляхах збирається слиз, який важко виводиться). Як допоміжний засіб препарати гринделії використовують при емфіземі легень, силікозі та при кашлі у хворих на туберкульоз легень. Рослині властива й легка сечо­гінна дія, у зв’язку з чим її використовують при запаленнях сечового міхура. Раніше гринделію використовували при дея­ких розладах роботи серця, оскільки її препарати зменшують кількість серцевих скорочень, підвищують артеріальний тиск, ліквідують аритмію і больові відчуття в ділянці серця, покра­щують самопочуття. Зовнішньо препарати гринделії розчепі­реної використовують як протиотруту при фітодерматозах, зу­мовлених деякими рослинами, при алергічних висипах, іритах і кон’юнктивітах.

Протипоказано вживати препарати гринделії при гострих запальних станах шлунково-кишкового тракту.

Екологічні особливості та елементи агротехніки виро­щування. Сівбу здійснюють рано навесні або влітку. Розмно­жують насінням або розсадою. Сіють широкорядним способом (60-70 см). Норма висіву насіння - 8-10 кг/га. Глибина загор­тання насіння 2-3 см. Сходи з’являються через 12-15 діб. Цві­туть рослини у червні-вересні.

Для виготовлення ліків використовують надземну частину або лише кошики. Заготовляють під час цвітіння рослин. Зібра­ну сировину сушать у добре провітрюваному приміщенні, розкладаючи її тоненьким шаром, щоб не злипалася. Зберігають у бляшаних коробочках.

 

Гуньба сінна Тrіgопеїіа foепит graecum L.

(Пажитник сенной (рос.))

Ботанічна характернтика. Однорічна трав’яниста росли­на родини бобових (РаЬасеае). Стебло прямостояче, розсіяно- опушене, 10-50 см заввишки. Листки чергові, трійчасті, з зуб­частих листочків. Квітки зигоморфні, по 1-2 в пазухах листків; віночок блідо-жовтий. Плід - біб.

 

Хімічний склад. Насіння містить алкалоїд тригонелін (0,38%), нікотинову кислоту (3,5-18 мг %), сапоніни (діосгенін, тригогенін, гітогенін), слиз (30-38%), холін (0,05%), рутин, гір­кі речовини та ефірну олію (0,30%).

Фармакологічні властивості та застосування. Насін­ня гуньби сінної вживають як тонізуючий засіб, який збуджує

апетит. Його призначають при кахексії, захворюваннях легень, авітамінозі Р? та як зовнішній засіб при екземі.

Екологічні особливості га елементи агротехніки виро­щування. Сівбу проводять навесні широкорядним способом (45 см). Норма висіву насіння 30-35 кг/га. Глибина загоратння насіння 2-3 см. Сходи з’являються через 10-15 діб. Цвітуть рос­лини у червні. Сировину збирають у фазі цвітіння, насіння - у фазі повної стиглості. Урожайність насіння складає 7-9 ц/га.

Дев’ясил високий Inula helenium L.

(Девясил высокий (рос.), дев’ясил Слепи, оман високий)

Ботанічна характеристика. Багаторічна рослина родини айстрових (Asteraceae). Рослина може сягати від 60 до 150 см заввишки. Стебло мало галузисте, прямостояче, борозенчасте, опушене короткими білими ворсинками. Листки розміщені по­чергово, зверху зеленого, а знизу сірого забарвлення, бархатис­ті. Прикореневі листки дуже крупні, довгочерешкові, а нижні стеблові короткочерешкові, продовгувато яйцеподібної форми. Верхні листки сидячі, ланцетні, загострені. Квітки зібрані у ко­шики, які формують рихлі китиці або щитки у верхній части­ні стебла. Плоди - сім’янки з густими чубчиками. Кореневище міцне, грубе, м’ясисте, багатоголове з вторинними коренями

Хімічний склад. В кореневищах та коренях знайдені ефір­на олія (1-3%), лактони, інулін (20-40%), сапоніни, смоли, сли­зисті і гіркі речовини.

Фармакологічні властивості та застосування. Дев’ясил збуджує апетит, покращує травлення, особливо при пониженій кислотності шлункового соку, регулює секреторну функцію шлунку та кишечнику, стимулює загальний обмін речовин в організмі. Рослина має сечогінну, потогінну, в’яжучу, протиглисну, відхаркувальну, антисептичну, протизапальну та за­спокійливу дії. Клінічно встане 'Влено добрі жовчоутворюючі та жовчогінні його властивості. З народній медицині настій або відвар кореневищ та коренів застосовують як відхаркуваль­ний і протизапальний засіб при різноманітних захворюваннях дихальних шляхів та шлунково-кишкового тракту. Настій або відвар з успіхом приймають при грипозному бронхіальному ка­тарі, туберкульозі легенів, відсутності апетиту, поганому трав­ленні, проносі та ревматизмі. Спиртову настойку кореневищ і коренів у вигляді капель вживають при малярії.

В медицині багатьох країн дав­но відомий та популярний дев ’яси. і високий, або дев 'ясил Єлени. Згід­но із стародавнім міфом, дев ’яси. / виріс із сліз Єлени, тієї самої Єле­ни Прекрасної, яка була дочкою Зевса та Леди, через яку розпоча­лась Троянська війна. «Дев ’ять сил» засновані в цій рослині, говорять стародавні по­вір ’я, звідси і назва рослини.

Зовні концентрований настій та відвар кореневищ та коренів ефективно вико­ристовують у вигляді ван, обливань, компресів при різноманітних шкірних за­хворюваннях (зуді шкіри, висипах, чесотці, екземі, ли­шаях). Припарки із свіжих кореневищ та коренів вжи­вають при ревматизмі.

У німецькій народній медицині настій кореневищ та коренів застосовують для підсилення загального обміну ре­човин як засіб, що збуджує діяльність шлунково-кишкового тракту; при проносах, шлунково-кишкових захворюваннях з виділенням слизу. Дев’ясил також приймають при підвищено­му кров’яному тиску, геморої і як кровоочисний засіб при різ­номанітних шкірних захворюваннях.

Відвар застосовують для полоскання горла та рота при за­пальних процесах.У ветеринарії препарати дев’ясилу застосовують в якості відхаркувального засобу при різних захворюваннях дихальних шляхів, запаленнях слизової оболонки шлунку та кишечнику, а також як кровоспинний засіб. Зовнішньо його використовують при лікуванні ран, що загноїлися та екзем. Екологічні особливості та елементи агротехніки виро­щування. В Чорноземній смузі дев’ясил зустрічається досить часто, а на північ від границі чор­нозему, як дикоростуча зустріча­ється рідше, частіше як здичавіла рослина.

Дев’ясил легко росте в культу­рі. не вимагаючи особливих умов вирощування. Рослина те­плолюбна, світлолюбна. Поодинокі екземпляри цвітуть на дру­гий рік життя, а масове цвітіння відбувається на третій. Цвіте у липні-серпні (впродовж 1-го місяця), насіння дозріває в кінці серпня - впродовж вересня.

Розмножується насінням та вегетативно. Насіння не потре­бує стратифікації, але стратифіковане насіння проростає швид­ше. Не стратифіковане насіння, висіяне весною, дає сходи при­близно через місяць, стратифіковане насіння протягом трьох місяців - дає сходи через один-два тижні. Краще сіяти насіння під зиму, тоді сходи з’являться в трав­ні місяці. В першій рік рослини утво­рюють розетку діаметром до 50 см, що складається з п’яти-семи листків. До кінця літа рослину можна висадити на постійне місце на відстані не мен­ше 50-60 см одне від одного. Дев’ясил легко відновлюється самосівом і легко розмножується вегетативно.

Кореневища та корені дев’ясилу високого заготовлюють восени до настання заморозків. їх миють, ріжуть на шматки, пров’ялюють протягом двох-трьох діб на відкритому повітрі, потім сушать в теплих провітрюваних приміщеннях або сушарках при тем­пературі не вище 35-40°С, бо тоді кореневища та корені будуть занадто швидко випаровувати вологу та темніти в середині. Сушку закінчують, коли корені при згинанні ломляться. Уро­жайність сухих коренів 20-30 ц/га.Строк придатності сировини - три роки.

Деревій звичайний Achillea millefolium L.

(Тысячелистник обыкновенный (рос.),бшоголовник, кашка, кревавник, кервавник, кровавник, кровник, крячка, кровопуски, маточник, морков ’ять, мурщавник, серпоргз, тисячинецъ)

Ботанічна характеристика.

Багаторічна трав’яниста рослина родини айстрових (Азіегасеае) за­ввишки до 100 см. Стебло прямосто­яче, вгорі розгалужене, біля основи здерев’яніле. Листки двічіперисто

Г

розсічені, з численними віддалено розміщеними сегментами. Квітки зібрані у кошики, що утворюють її щиткоподібне суцвіття; крайові квітки - язичкові, маточкові, білі серединні - трубчасті, двостатеві. Плід - дрібна сім’янка довгастої форми. Насіння дрібне,маса 1000 насінин - 0,1-0,3 г. Має вкорочене багатоголове, без повзучих пагонів кореневище.

Наукову назву деревію - Achielea millefolium дано на честь героя Троянської війни - Ахілла, який заліковував бойові рани ліками, що готував із соку рослини, змішаної з іржею зброї. Про лікувальні властивості деревію знали ще в часи Диоско- рида - вже тоді деревій застосовували як кровоспинний та ранозагоюючий засіб. У Київській Русі рослина віддавна ко­ристувалась заслуженою славою, а саме деревій згадується у стародавніх рукописах, з яких дізнаємося про зцілення внука Дмитрія Донського, який страждав носовими кро­вотечами. За здатність спиняти кровотечу і сприяти за­гоюванню ран в народі гро рослину назвали кривавником або порізником. Із покоління в покоління ним користувалися се­ляни, зупиняючи кровотечу при порізах серпом або косою (назва серпоріз).

Хімічний склад. Суцвіття і листки містять до 0,8-0,9% ефірної олії, в склад якої входять: проазулен, цинеол, борнеол, туйон та ін. Крім цього, до складу входять алкалоїди, кумари­ни, аскорбінова кислота, гіркі та дубильні речовини, смоли.

Фармакологічні властивості та застосування. Галенові препарати цієї рослини мають кровоспинну, протизапальну, бактерицидну, седативну, сечогінну та гепатопротекторну дію.

Застосовують при різних кровотечах, зниженні апетиту, виразковій хворобі шлунку і дванадцятипалої кишки, колітах, гіпоацидних гастритах, фіброміомі матки, істерії, безсонні, герпесі, надмірній жирності шкіри, вуграх, анемії, лейкозах, зобі, для нормалізації обміну речовин, стимулювання росту во­лосся.

В харчовій промисловості використовують для ароматизації лікеро-горілчаних виробів, при виготовленні соусів, гірких на­стойок. Використовують у парфумерній промисловості.

Деревій також застосовують для виготовлення захисних кремів, паст, дитячих мазей, для ароматизації мила. Настій сві­жої трави можна застосовувати для миття волосся.

У харчовій промисловості додають невелику кількість мо­лодих листочків у салати з метою профілактичного лікування.

У ветеринарії застосовують як протиглисний засіб для те­лят. Використовують рослину для знищення попелиць, трипсів, щитівок, павутинних кліщів.

Екологічні особливості та елементи агротехніки виро­щування. Рослини маловибагливі до температури, вологи та ґрунту, і це дає змогу вирощувати деревій у різних ґрунтово- кліматичних зонах.

Розміщують деревій поза сівозміною, так як рослини ви­користовують впродовж 4-5 років. Деревій розміщують на до­бре освітлених площах, через те що затінення значно знижує урожайність. Ґрунт до сівби готують за типом напівпару, зябле­ву оранку проводять на глибину 25-27 см, під оранку вносять 15-20 т/га гною і мінеральні добрива (Р_{60 90}К_{60 до}). Зяб вирівню­ють та культивують.

Розмножується деревій насінням, розсадою та частинками куща. Сіють насіння та садять розсаду навесні. Норма висіву насіння 2-3 кг/га, сіють широкорядним способом (45 см), насін­ня загортають на глибину 0,5-1 см. Частини куща висаджують за схемою 45x40 см. Розсаду вирощують у холодних парниках, на грядах.

Якщо сівбу здійснюють насінням, то в початкові періоди росту рослини ростуть повільно і на перший рік утворюють розетку листків та добре розвинену кореневу систему. На план­таціях проводять букетування (через 15-20 см) і постійні між­рядні обробітки. На другий рік життя формуються квітконос­ні пагони. Цвіте у червні-вересні. На плантаціях, де закладка проводилась вегетативним садивним матеріалом, навесні у рік садіння збирають вегетативну масу.

Сировиною є суцвіття та верхня частина стебел (до 15-20 см завдовж­ки) із листками. Збирають сировину у фазі цвітіння (коли вміст ефірної олій найбільший). Збирають вручну (серпами, ножицями) або жатками. Врожайність сировини 60-80 ц/га, вихід ефірної олії 50-75 кг/га (з такої кількості можна виділити 6-10 кг/га препарату азулену).

Сировина повинна складатися із верхівок стебел до 20 см завдовжки

з листками до 15 см завдовжки і суцвіттями 0,5 см діаметром. Запах ароматичний, своєрідний. Смак гіркуватий. Висушену сировину пакують у тюки масою по 50 кг. Строк придатності сировини - п’ять років.

Дягиль лікарський Archangelica officinalis Hoffm.

(Дягиль лекарственный (рос.))

Ботанічна характеристика. Багаторічна трав’яниста рос­лина родини селерові (Аріасеае) 100-200 см заввишки. Стебло пряме, гладке, у верхній частині гіллясте, з сизим нальотом. Листки розміщені почергово, нижні - прикореневі до 80 см завдовжки, двічі-тричіпальчаторозсічені. Суцвіття великий, складний зонтик, 8-14 см діаметром, з багаточисельними про­мінчиками. Особливістю будови суцвіття дягилю є те, що всі зонтики мають шаровидну форму. Квітки дрібні, світло або зеленувато-жовті, інколи білі. Плід повислий, розділений на два напівплодики, з великими крилатими гранями. Кореневище товсте, ріпоподібне, з багаточисленними додатковими коре­нями, з перегородками у вузлах, містить білий або жовтий сік. Корінь та стебло мають дуже приємний запах.

Хімічний склад. В коренях міститься ефірна олія, дубильні та гіркі речовини, смоли, органічні кислоти..

Фармакологічні властивості та застосування. Настій коренів вживають як шлунковий засіб, який підсилює моторну, секретор­ну функцію кишечнику, а також як сечогінний засіб.Препарати з дягиля в якості відхаркувального та протизапального засобу застосовують при ларингі, бронхітах, запаленні легень. Листки, пагони та корені їстівні. Екологічні особливості та елементи агротехніки виро- щування. Вологолюбна рослина. Кращими ґрунтами є чорноземи або суглинки, багаті органічними речовинами,.Насіння висівають пізновосени на глибину до 2 см. Сходи навесні з’являються дуже повільно, так як період проростання дуже розтягнутий. Як маячну культуру можна зисіяти насіння салату, що нказуватиме розміщення рядків з дягилем. Цвіте рос­лина на другий рік життя в липні-серпні місяці.

Навесні проводять міжрядні обробітки, мульчування пере­гноєм та полив в сухий час. На площах з дягилем не можна до­пустити ні пересихання ґрунту, ні застою води. Після з’явлення сходів необхідно прорідити рядки таким чином, щоб на кінець першого року вегетації віддаль між рослинами в рядку склада­ла ЗО см.

Корені викопують восени на другий рік вегетації рослин, промивають холодною водою, провітрюють та сушать.

Дурман звичайний Datura stramonium L.

(Дурман обьїкновенньїй (рос.), бодяк, біедерево, дурман вонючий)

Ботанічна характеригика. Однорічна трав’яниста рос­лина родини пасльонових (Solanaceae). Рослина сягає висоти до 120 см. Стебло прямостояче, на верхівці вилчасто-гіллясте. Листки розміщені почергово, черешкові, яйцеподібної форми, зверху загострені та темно-зеленого забарвлення, знизу великі (10-15 см завдовжки), світло-зеленого кольору. Квітки пооди­нокі, великі, білого забарвлення. Плід - вкрита шипами, чоти- ристулкова багатонасінна коробочка. В одній коробочці налічу­ється близько 600 дрібних насінин. Насіння чорного кольору, брунькоподібної форми із сітчастою поверхнею. Маса 1000 на­сінин - 8-10 грам. Корінь стрижневий, веретеноподібний.

Хімічний склад. Рослина є однією з найбільш отруйних, тому потрібно суворо дотримуватися правил техніки безпеки. Дурман містить алкалоїди тропанового ряду. Основні з них - атропін, гіосціамін, скополамін. Середній вміст суми алкалоїдів становить: у стеблах - 0,15%, коренях - 0,25, насінні - 0,2, листках - 0,25-0,3%.

Фармаколс гімні властивості та застосування. Сирови­ною є листя. Препарати виготовляють з листків дурману (аст­матол, астматші та ін.), застосовують при лікуванні бронхіаль­ної астми та інших захворювань дихальних шляхів. Дурманову олію застосовують при невралгії та ревматизмі.

Екологічні особливості та елементи агротехніки виро­щування. Дурман звичайний - теплолюбна і вологолюбна рос­лина. Сходи не витримують заморозків. Краща температура для проростання насіння - близько 15°С. Рослини цвітуть протягом літа, а насіння формується з липня. Строк вегетації визначаєть­ся осінніми заморозками.

Попередник - озимі зернові або просапні. Після культур ро­дини пасльонових небажано розміщувати.

Ґрунт обробляють за типом напівпарового обробітку. Під основну оранку вносять перегній 20-40 т/га або И₍₀Р_{60 9()}К_{60 90}.

Сіють навесні, коли добре прогріється ґрунт. В ранні стро­ки посіви формуються дуже зрідженими. Сіють широкорядним способом (60 см). Норма висіву - 8-10 кг/га. Глибина загортан­ня насіння - 3-4 см.

Молоді рослини дуже пригнічуються бур’янами, тому по­трібно розпушувати міжряддя і проводити прополку рядків. Підживлення Н,₀Р₃₀ проводять, коли на рослині з’явилось 5-7 листків.

Як сировину використовують листя. Збирають їх у фазу технічної зрілості. За вегетацію листя обривають 3-4 рази. На промислових плантаціях рослини скошують після третього збирання під час закінчення плодоут-ворення. Потім рослини знову відростають і утворюють пагони з великими листками.

Зібране листя сушать під навісами з доброю вентиляцією або в сушарках при температурі 40°С. Пари дурману, що су­шиться у сушках, дуже отруйні, тому заходити на сушку без протигаза забороняється. Вихід сухої речовини - 12-14%. Вологість при зберіганні не вище 14%. Зберігають у тюках масою 25-40 кг. Термін придатності - 2 роки.

Щоб виростити насіннєвий матеріал, закладають насінні ді­лянки. Рослини скошують комбайнами у міру достигання коро­бочок. Урожайність насіння - 4-5 ц/га.

Ехінацея пурпурова Echinacea purpurea moench

(Эхинацея пурпурная (рос.), рудбекія пурпурова)

Ботанічна характеристика. Багаторічна трав’яниста рос­лина родини айстрових (Asteraceae). Рослина має висоту 50-160 см. Стебло прямостояче. Листки прості, ланцетовидної форми, краї зазубрені, в нижній частині стебла довгочерешкові, а у верхній сидячі. Суцвіття великі, складаються із дрібних квіток пурпурово-червонуватого або жовтуватого забарвлення, утво­рюють кошик. Плід - сім’янка. Насіння дрібне. Коренева систе­ма утворює кореневище.

Хімічний склад. Всі частини рослини є цінною лікарською сиро­виною з вмістом великої кількості ефірної олії: в коренях - 0,04-0,22%, квітках - 0,13-0,48%, в стеблах та листках - 0,08-0,32%. Крім цього, в кореневищі міститься глікозид єхі- накозид, смола, в складі якої виявле­ні пальмітинова, лінолева, цероти­нова та інші кислоти.

Фармакологічні властивості та застосування. Стимулює цен­тральну нервову систему, підсилює потенцію, має високий ан­тисептичний та протизапальний ефект, знімає психічну депре­сію внаслідок фізичного та нервового виснаження. Препарати ехінацеї при тривалому вживанні не мають побічної дії. Най­краще застосовувати екстракт із свіжих коренів.

В багатьох країнах світу ехінацея застосовується як антисеп­тичний засіб для зовнішнього та внутрішнього застосування. її водний розчин приймають внутрішньо при різних інфекційних захворюваннях причому препарати не є токсичними. Зовніш­ньо застосовують при абсцесах, інфекційних ранах, опіках, важких пролежнях, в результаті такого застосування ще й про­являється болетамувальна дія. Ефективність саме зовнішнього застосування ехінацеї обумовлена здатністю стимулювати гра­нуляцію тканин, тобто швидке загоювання ран.

Екологічні особливості та елементи агротехніки виро­щування. Родом ця рослина зі східних районів Америки та Мексики. В Україні ця росли­на культивується давно, час­тіше як декоративна рослина,

рідше - як лікарська. Ехінацея не вимагає особливих вимог до умов вирощування.

Доведено, що її можна вирощувати у лісостепових та сте­пових районах України. Під укриттям вона добре перезимовує. Кореневища зберігаються в грунті протягом 2-3 років. Цвіте рослина з червня і до пізньої осені на другому році життя, рід­ше цвіте на першому році життя. Ехінацея є прекрасним медо­носом.

Ехінацею пурпурову на одному місці можна вирощувати протягом 4-5 років. Основний і передпосівний обробіток має забезпечити глибоке розпушування ґрунту, вирівнювання і пе­редпосівну культивацію. Розмножують насінням і вегетатив­но - кореневищами. При весняній сівбі добре розмножується насінням. Сіють на початку травня широкорядним способом (45-60 см), коли температура ґрунту 12°С. Норма висіву насіння - 6-8 кг/га, поділених коренів або розсади -4-5 шт. на 1 метр по­гонний. Глибина загортання насіння - 3-4 см. На другий-третій роки вегетації необхідно провести ранньовесняне боронування з метою закриття вологи та знищення бур’янів, на другий та по­дальші роки життя рослина утворює кущ до 1 метра заввишки, що сильно галузиться.

Для медичних потреб сировиною є вся рослина ехінацеї, а в харчовій промисловості використовують верхівки стебел із листками та квітами. В перший рік вегетації ехінацеї відростає розетка листя, яку скошують у вересні місяці і використовують як лікарську сировину. На другий рік вегетації рослини зацві­тають і їх скошують на початку масового цвітіння. До осені на скошеній плантації знову відростає розетка листя, яку також скошують на сировину. Корені збирають на другий рік життя рослин восени або ранньою весною. Викопують корені карто- плекогіалками або вручну, надземну масу скошують косарками або зжинають серпами. Урожайність сухої надземної маси до 50 ц/га, а сирих коренів - 70-80, сухих - 15-20 ц/га.

Корені єхінацеї використовують свіжими, зберіг ІЮЧИ їх в іііску у холодних приміщеннях або сушать в сушках при темпе­ратурі 50-55°С.

Зібрану надземну масу сушать на сушках, подрібнюють на подрібнювачах типу “Болгар” та зберігають в паперових ящи­ках або мішках (мішки підвішують в насіннєсховища <).

Насінники єхінацеї збирають в жовтні, коли насіння стане темно-коричневого кольору обмолочуючи зерновими комбай­нами. Урожайність - 2-3 ц/га. Насіння ехінацеї активно поїда­ють миші і пацюки, тому потрібно проводити заходи боротьби з цими шкідниками.

Жовтушник сіруватий Erysimum diffusum L.

(Желтушник раскидистый (рос.), жовтушник розлогий)

Ботанічна характеристика. Зазвичай це трав’янистий дворічник, рідше (у південних районах Росії та Україні) - одно- річник. Стебло жовтушника переважно одиночне, розгалужене, 30-90 см заввишки, інколи стебел декілька. Листки довгасті чи лінійні, цілокраї. Нижні - черешкові, а ті, що вище - сидячі. Квітки жовті, двостатеві, чотирипелюсткові, зібрані у верхівко­ві суцвіття - китиці. Плід - чотиригранний стручок завдовжки 4-10 см, опушений сірими волосками.

Хімічний склад. Жовтушник - джерело сировини, що міс­тить важливі серцеві глікозиди, які використовують не тільки у народній, а й у науковій медицині.

Фармакологічні властивості та застосування. Власти­вості лікарської сировини залежать від вмісту в ній глікозидів. Дослідженнями доведено, що препарати жовтушника - актив­ний серцевий засіб. За своєю дією вони близькі до строфан­тину, проте більш ефективні. Лікувальний ефект настає швидше, а звикання до цих ліків менше, оскільки вони відразу виводяться ^{3 се}Р^{цев0Г0 м}’^яза* Крім того, пре­парати жовтушника мають відхар­кувальні та сечогінні властивості, заспокійливо діють на центральну нервову систему.

Зазвичай настойку та настій тра­ви рослини призначають при гострій і хронічній серцево-судинній недо­стачі, пов’язаній із порушеннями кровообігу. Вони полегшують стан хворих на гіпертонію, стенокардію і кардіосклероз, корисні при легене­вих та грудних хворобах, особливо хрипоті. Призначають ці засоби та­кож при водянці.

У народній медицині застосову­ють настойку і настій трави росли­ни, а в аптеках відпускають готовий комплексний серцевий препарат кардіовален, який застосовується за призначенням лікаря.

Екологічні особливості та елементи агротехніки виро­щування. Сівбу здійснюють рано навесні або влітку. Сіють широкорядним спосбом (45-70 см). Норма висіву насіння - 4-6 кг/га. Глибина загортання насіння 1,5-2,0 см. Цвітуть у травні-червні. Плоди дозрівають у червні-липні.

Для приготування лікарських препаратів збирають над­земну частину рослини у період цвітіння, зрізуючи її на висоті 10-12 см від поверхні ґрунту. Використовують траву свіжою - для отримання соку або сушать на свіжому повітрі у затінку. Термін зберігання сировини - два роки.

 

 

Женьшень звичайний Рапах ginsens с.а.теуег

(Женьшень обыкновенный (рос.), корінь життя, людина-корінь, стосил, дар богів, дух землі)

Ботанічна характеристика.

Багаторічна трав’яниста росли­на родини аралієвих (Агаїіасеае). Рослина має висоту 40-80 см. Стебло тонке, пряме гладеньке, рідше червонувате. Листки паль- чаторозсічені, довго черешкові, розеткою на верхівці стебла. Квітки дрібні, зеленувато-білі, суцвіття - зонтики. Плоди - яскраво-червоні кістянки, які зібрані у великі кулі. Кореневище та потовщений головний корінь м’ясисті, сіро-жовтого забарв­лення, зморшкуваті, завдовжки до 60 см та завтовшки до 3 см.

Хімічний склад. У коренях рослин містяться панаксозиди,

білки (до 18%), ліпіди (2-3%), крохмал (до 20%), пектинові ре­човини, сахароза (3-4%), глюкоза, фруктоза, ефірні олії (0,05-

Історія цієї рослини має багато легенд. Наші пращури вважа­ли, що женьшень зародився віг) блискавки (якщо блискавка вдарить в прозору воду джерела, і піде у землю, то на тому місці виросте корінь життя — женьшень, який наділений силою небесного вогню. Тому китайськими ієрогліфами женьшень пишуть - «жень-дань- шень», тобто корінь-блискавка.

Інша легенда говорить про те, що лицар на ім ’я Жень Шень бився із нареченим своєї сестри і загинув. Сестра гірко плакала, і там, де впали її сльози, виростала рослина, яка має таємничу силу життя.

Також існує легенда, що в одну з ночей, коли цвіте женьшень, ви­копати священний корінь, то ним можна воскресити мертвого, але корінь стережуть тигр і дракон, тому його важко добути.

Фармакологічні властивості та застосування. Основні властивості рослини: тонізуючі, стимулюючі та загальнозміц- нюючі.

Женьшень використовують при розумовій і фізичній втомі, для лікування багатьох хвороб, зокрема туберкульозу.

Традиційно женьшень використовують для лікування втом­леності та при різних захворюваннях центральної нервової сис­теми.

Препарати із женьшеню підвищують вміст гемоглобіну в крові, регулюють рівень тиску. Женьшень полегшує протікання післяопераційного періоду.

У нашій країні частіше за все приймають спиртовий 10% настій проти ряду хвороб, в т.ч. при легких формах діабету, не­врозах, статевих розладах.

Китайські та корейські вчені вважають, що цілющі власти­вості мають тільки корені трирічних і старших рослин. Як лікар­ську рослину женьшень використовували в країнах Південно- Східної Азії.

У китайсько-тибетській медицині деякі способи застосу­вання женьшеню тримають в секреті.

У стародавніх китайських книгах писали, що женьшень по­довжує життя. В Європу женьшень завезено у 17 столітті гол­ландськими вченими. В Росії женьшень з’явився в 1675 році. На Землі є тільки 6 видів женьшеню.

Екологічні особливості та елементи агротехніки виро­щування. Тіньолюбива рослина, на світлі затримується і навіть припиняється ріст і розвиток женьшеню. Але сильне затінення також негативно впливає на ріст рослин. Характерна особли­вість женьшеню - повільний ріст і розвиток у перші роки. Це холодостійка рослина, вона не вимерзає при температурі нижче -42°С. Цвіте у червні-липні. Плоди достигають у серпні. Протя­гом літньої вегетації потребує високої температури і вологості повітря. Насіння має тривалий період спокою: від моменту до­стигання до проростання минає близько двох років з природною стратифікацією у ґрунті. Женьшень потребує бурих лісових, добре дренованих з високим вмістом гумусу ґрунтів. Культиву­ють женьшень десь під покривом лісу, а на відкритих ділянках штучно притінюють навісами. Оранку проводять на глибину гумусового шару, під оранку вносять 50-70 т/га гною, який змі­шують з суперфосфатом (80 кг/га) і калійною сіллю (100 кг/га). На глинистих ґрунтах додають крупнозерний пісок (100-200 т/га). Насіння женьшеню висівають на грядках, які формують 1 метр шириною, 10 метрів довжиною та 20 см висотою. Гряд­ки засипають перегноєм 4 кг/м². Насіння стратифікують у два етапи: 1-й етап теплий (в прогрітому приміщенні 18-20°С; 2-й етап холодний (насіння дозріває у помірно-вологому стані. У серпні насіння очищають від м’якуша і змішують з річковим піском (1:3) насіння 1 частину і піску 3, зволожують і закопують у ящику на 50-60 см. Посів проводять у квітні (перед сівбою насіння промивають). Висівають з шириною міжрядь 10 см. Глибина загортання насіння 4 см. Віддаль між насінням в ряд­ку 2-5 см. Грядки притінюють навісами з травня по жовтень. На плантаціях проводять боротьбу з бур’янами, розпушування ґрунту.

Сировиною женьшеню є корені. Корені викопують восени, очищають від землі, розрізають вздовж на шматки і сушать. Висушені корені мають біле забарвлення та специфічний запах і гіркуватий смак. Сушать в сушарках при температурі 60°С. Зберігають корені в пакетах із деревної кори, пересипаючи во­логим ґрунтом, який береться з місця збирання коренів, або в паперових коробках, зберігають при кімнатній температурі на стелажах у спеціальних складах. Термін придатності сировини 2,5 роки.

Звіробій звичайний Hypericum perforatum L.

(Зверобой продырявленный (рос), божа крівця, заяча крівця, стокрівця)

Ботанічна характеристика.

Це одна з найбільш відомих серед населення лікарських рослин ро­дини звіробійних (Нурегісасеае).

У медицині використовується два найбільш розповсюджених близьких види - звіробій звичайний (Hypericum perforatum) та звіробій плямитстий (H.maculatum) або чотиригранний (H.guadrangulum) із родини звіробійних. Рослина має висоту 40-80 см. Окрема рослина утворює щорічно одне або декіль­ка стебел. Листки супротивні, сидячі, цільнокраї, із численни­ми прозорими цятками. Квітки яскраво-жовтого забарвлення, зібрані у суцвіття волоть. Квітки розташовані як на верхівках стебел, так і на гілках. Плоди - тригнізді багатонасінні коробоч­ки. Насіння дуже дрібне, довгасте, бурого забарвлення. Утво­рюють рослини тонкі кореневища та малогіллясті корені.

Хімічний склад. Трава (в основному суцвіття та верхівки стебел) містять 10-12% дубильних речовин, гіперин, гіперицин, гіперозид (0,5-0,7%), ефірну олію (0,3%), смолисті речовини (1,7%), антоціани (0,6%), сапоніни, аскорбінову кислоту, каро­тин, антибіотики та інші хімічні речовини.

Фармакологічні властивості та застосування. Використову­ють звіробій як в’яжучий, анти­септичний, седативний, діуретич­ний засіб, а також для лікування коліту, катару, риніту, фарингіту та ін.

Співробітниками інституту мікробіології та вірусології АН України виділено із листків і кві­тів звіробою звичайного та вивче­но комплекс речовин фенольного характеру (0,66%), які мають ви­соку антибактерицидну активність, а також отримано препа­рати іманін та іманін-А, новоіманін. Особливо високою анти- бактерицидною активністю відрізняються популяції звіробою звичайного, який зростає саме в нас в Україні.

Майже в будь-якій книзі про лікарські рослини можна про­читати, що звіробій на Русі називали травою від 99-ти хвороб. М.А.Носаль рахував звіробій найбільш важливою лікарською рослиною серед всіх відомих. Він писав: «Как без муки нель­зя печь хлеб, так без зверобоя нельзя лечить многие болезни людей и животных». В давнину на Русі, та й у Європі звіробій вважали чарівною рослиною, йому приписували властивості проганяти нечисту силу захищати від відьом та привидів. По­всюдно звіробоєм лікували багаточисельні хвороби, застосову­вали його всередину та зовні. Винний настій звіробою пили як профілактичний засіб проти холери.

Водний розчин та відвар трави звіробою застосову­ють при шлунково-кишкових захворюваннях (виразкова хвороба шлунку та дванад­цятипалої кишки, гастрит, пронос), при захворюваннях печінки, жовчного міхура, при циститі, нетриманні сечі у дітей, геморої, ревматизмі. Препарати звіробою засто­совують при дискінезії жов­чних шляхів, гепатитах, при гастритах з секреторною не­достатністю та сечокаменній хворобі.

Від звіробою можуть захворі­ти домашні тварини, до того ж тільки ті, що мають білі плями або білої масті. Частіше за всіх страждають вівці та коні, інші тварини рідше. Захворювання проявляється у формі гострого запалення білих частин шкіри. Виявилось, що пігмент гіперицин, який міститься в траві звіробою, виділяючись через шкіру тварин, робить надзвичайно чутливими до сонячного світла непігменто- вані частинки шкіри. Існує при­пущення, що назва звіробій похо­дить саме з цієї причини.

Звіробій знімає спазми кровоносних судин та зміцнює їх стінки, покращує венозний кровообіг. Завдяки цій властивості його рекомендують для профілактики та лікування атероскле­розу, для покращення кровообігу на очному дні та покращання зору.

Настоями звіробою користуються для полоскання ротової порожнини, лікування та профілактики гінгівітів та стоматитів. Настої у вигляді компресів застосовуються при кровоточивих та інфекційних ранах. Настій звіробою застосовується в косме­тології в якості примочок і для протирання шкіри обличчя при жирній себореї та вуграх.

При лікуванні звіробоєм потрібно враховувати, що він сти­мулює виробіток чоловічих статевих гормонів андрогенів. Над­лишок Андрогенів сприяє виникненню статевої збудженості, росту волосяного покрову на обличчі, кінцівках та тілі, а також надмірну жирність шкіри. Саме тому, звіробій потрібно при­ймати в сукупності з рослинами, які містять естрогени. Естрогени в свою чергу містять: корені солодки голої, шавлії лікар­ської, конюшини лучної, хмелю звичайного, м’яти перцевої.