Поняття, предмет, методи конституційного права України.

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

З ДИСЦИПЛІНИ:

«Основи конституційного права України»

для студентів усіх напрямів підготовки

денної форми навчання

 

 

 

Полтава 2012

 

Навчальний посібник з дисципліни «Основи конституційного права України» для студентів усіх напрямів підготовки денної форми навчання. – Полтава: ПолтНТУ, 2012. – 217 с.

 

Укладач: І.О. Кульчій, старший викладач кафедри економіки підприємства.

 

Відповідальний за випуск: завідувач кафедри економіки підприємства В.Я. Чевганова, к.е.н., професор.

 

Рецензенти: Божко В.М. – доцент, кафедри економіки підприємства ПолтНТУ, к. ю. н.;

Слатвицька А.В. – старший викладач кафедри економіки підприємства ПолтНТУ, к. ю. н.

 

 

Затверджено науково-методичною радою університету

Протокол № __ від __.__.2012 р.

 

 

ЗМІСТ

 

Тема 1. Загальна характеристика галузі
конституційного права України............................................................ 5

Тема 2. Конституційно-правові відносини
та конституційно-правова відповідальність....................................... 17

Тема 3. Основи вчення про конституцію......................................................... 29

Тема 4. Основи конституційного ладу України.............................................. 52

Тема 5. Характеристика конституційно-правового статусу
людини і громадянина в Україні........................................................ 66

Тема 6. Форми народного волевиявлення...................................................... 96

Тема 7. Президент України. Виконавча влада України............................... 117

Тема 8. Конституційно-правовий статус Верховної Ради України.............. 149

Тема 9. Судова система України.................................................................... 180

Тема 10. Місцеве самоврядування в Україні................................................. 196

Список використаних джерел та літератури................................................. 216

 

 

Вступ

Із проголошенням 24 серпня 1991 року незалежності України були створені умови для докорінних демократичних перетворень в українському суспільстві та державі. Радикальних змін зазнала і правова система, всі її галузі, насамперед конституційне право.

Термін «конституційне право України» вживається, як відомо, в трьох значеннях: по-перше, як галузь національного права України; по-друге, як наука; по-третє, як навчальна дисципліна в системі юридичної освіти. Будучи складовою частиною правової системи України, її провідною галуззю, конституційне право являє собою сукупність юридичних норм, що регулюють відносини народовладдя, тобто особливе коло суспільних відносин, які виникають у процесі організації та здійснення публічної державної та місцевої влади в Україні. Ця галузь досліджується на рівні спеціальної юридичної науки.

Наука конституційного права України вивчає конкретний зміст відповідної галузі, її окремих інститутів і норм, на підставі чого визначаються закономірності розвитку самої галузі. Її проблематика включає в себе не тільки нормативний матеріал, а й механізм його дії, іншими словами, державну практику, що склалася на основі реалізації конституційно-правових норм чи поза сферою юридичної регламентації.

Завданням науки конституційного права України є дослідження питань ефективності конституційно-правового регулювання, які б відповідали потребам національного державотворення. Система знань, одержаних наукою конституційного права України і практикою його реалізації, складає предмет конституційного права України як навчальної дисципліни. Остання є обов’язковою для викладання та опанування студентами різних спеціальностей вищих закладів освіти. Згідно з типовим навчальним планом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України для студентів технічного університету основні питання і проблеми навчального курсу «Основи конституційного права України» висвітлюються на лекційних заняттях обсягом 20 годин та семінарських заняттях обсягом 18 годин. Частина з них за вибором викладача виноситься на самостійне опрацювання студентами. При цьому, звичайно, враховується складність теми і забезпеченість університетської бібліотеки навчальною і спеціальною літературою. За підсумками навчання студенти складають залік.

З огляду на особливості галузі і науки, успішна реалізація навчальних завдань курсу «Основи конституційного права України» об’єктивно допомагає студентам при опануванні інших галузей українського права і, природно, міжнародного права, а значить і підвищує загально теоретичну підготовку студентів, формує їх професійні якості. Разом з тим цей курс сприяє вихованню правосвідомості і правової культури, формуванню національної ідеології, поваги до Конституції, законів, державних символів.

Тема 1. Загальна характеристика
галузі конституційного права України

План

Поняття, предмет, методи конституційного права України.

Джерела конституційного права.

Конституційно-правові норми.

Конституційно-правові норми

Вивчення галузі права неможливе без з’ясування особливостей правових норм, які його складають.

Конституційно-правові норми – це встановлені або санкціоновані державою загальнообов’язкові правила поведінки, що регулюють суспільні відносини, які становлять предмет конституційного права.

Конституційно-правовим нормам притаманні загальні ознаки юридичних приписів, тобто вони врегульовують суспільні відносини, встановлюють обов’язкові правила поведінки, містяться у правових актах Української держави; охороняються і забезпечуються в міру необхідності примусовою силою держави.

Від норм інших галузей права конституційно-правові норми відрізняються:

а) своїм змістом, сферою суспільних відносин, на регулювання яких спрямовані;

б) джерелами, в яких вони містяться, оскільки найважливіші норми закріплені в Конституції України і мають найвищу юридичну силу;

в) установчим характером своїх приписів, оскільки конституційно-правові норми визначають форми правових актів, порядок їх прийняття і опублікування, компетенцію державних органів;

г) особливостями внутрішньої структури.

На відміну від інших галузей права в нормах конституційного права значно більше норм загальнорегулюючого характеру. До таких насамперед належать норми-принципи, норми-поняття, норми-завдання, яких багато в першому розділі Конституції України. Чимало конституційно-правових норм при своїй реалізації пов’язані не з виникненням конкретних правовідносин, а з відносинами загального характеру або ж з правовим станом (громадянство, статус Автономної Республіки Крим).

Конституційно-правові норми, як правило, не є класичними, тобто вони не завжди містять у своєму складі всі три елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Є норми, які мають тільки диспозицію: «Президент України є главою держави і виступає від її імені» (ст. 102 Конституції України). Є такі, що складаються з гіпотези і диспозиції: «Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України» (ст. 155 Конституції України). В окремих випадках конституційно-правові норми містять у своєму складі і санкцію.

Конституційно-правові норми досить різнорідні і мають свої специфічні риси. Для правильного їх застосування, виявлення властивостей необхідно провести їх класифікацію за такими ознаками: за змістом, юридичною силою, територією дії, характером втілення приписів, призначенням у механізмі правового регулювання, функціональною спрямованістю, терміном дії.

За змістом, тобто колом суспільних відносин, що ними регулюються, одні норми пов’язані зі сферою суспільних відносин, в яких встановлюються засади конституційного ладу, другі – із закріпленням основ правового статусу людини і громадянина, треті – з територіальним устроєм, четверті – із системою органів державної влади і місцевого самоврядування в Україні, п’яті – із закріпленням виборчої системи, референдуму тощо.

Конституційно-правові норми України суттєво відрізняються за юридичною силою. Це залежить від того, в якому нормативному акті знаходиться норма і яке місце посідає акт у правовій системі України. Найважливіші норми містяться в Конституції України і конституційних законах. Жодна правова норма не повинна суперечити нормам Конституції України. На основі Конституції, законів України в державі видаються інші правові акти: постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, акти органів місцевої виконавчої влади, місцевого самоврядування.

За призначенням у механізмі правового регулювання норми конституційного права поділяються на матеріальні («Верховна Рада України працює сесійно» – ст. 82 Конституції України) і процесуальні («Виборчий бюлетень заповнюється голосуючим у кабіні або кімнаті для таємного голосування. При заповненні виборчих бюлетенів забороняється присутність інших осіб» – частина дев’ята ст. 40 Закону України «Про вибори народних депутатів України»).

На відміну від кримінального, цивільного, адміністративного права конституційне право не має спеціальної процесуальної галузі, норми якої встановлювали б загальний, однаковий порядок реалізації матеріальних конституційно-правових норм. Але реалізація багатьох з них пов’язана з необхідністю додержання широкої системи процедурних правил, які містяться у відповідних процесуальних (процедурних) нормах. Особливо це стосується реалізації громадянами України політичних прав (право обирати і брати участь у виборах, референдумах), процедури діяльності Верховної Ради України. Матеріальні конституційно-правові норми містять у собі приписи щодо правового регулювання суспільних відносин, а процедурні норми визначають процедури, в межах яких вона повинна бути здійснена.

Позитивною тенденцією розвитку конституційного законодавства України останніх років стало збільшення кількості в ньому процесуально-процедурних норм, наприклад, у законах про вибори. Для забезпечення якості законотворчої роботи велике значення має Регламент Верховної Ради України. Однак це не означає, що процесуальні норми таких актів на сьогодні у повному обсязі забезпечують якісне застосування матеріальних норм даних нормативних актів.

За терміном дії конституційно-правові норми поділяються на постійні, тимчасові та виключні. Більшість норм конституційного права України – постійні. Строк їх дії невизначений. Тимчасові норми, як правило, містяться у перехідних положеннях розділів нормативних актів, наприклад: «Встановити, що до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України» (Постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР»). Такі норми містяться в розділі XV «Перехідні положення» Конституції України.

Виключні норми встановлюються, наприклад, за надзвичайних обставин: «На період надзвичайного стану можуть запроваджуватися такі заходи: 1) встановлення особливого режиму в’їзду та виїзду, а також обмеження свободи пересування по території, де запроваджено надзвичайний стан; 2) обмеження руху транспортних засобів і їх огляд; 3) посилення охорони громадського порядку, а також об’єктів, що забезпечують життєдіяльність населення та народного господарства; 4) заборона проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, а також видовищних, спортивних та інших масових заходів; 5) заборона страйків» (ст. 22 Закону України «Про надзвичайний стан»).

За територією дії розрізняють конституційно-правові норми, які діють на території: всієї України; Автономної Республіки Крим; окремих адміністративно-територіальних одиниць.

За характером приписів, які містяться в конституційно-правових нормах, останні поділяються на уповноважуючі, зобов’язуючі і забороняючі.

Уповноважуючі норми закріплюють право суб’єктів державно-правових відносин виконувати відповідні дії, визначають межі їх повноважень. Такий характер мають норми, які встановлюють компетенцію України, Автономної Республіки Крим, усіх державних органів. До категорії уповноважуючих норм належать також норми-принципи, норми-цілі (наприклад: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» – ст. 1 Конституції України), норми-завдання тощо.

Зобов’язуючі норми закріплюють обов’язки відповідних суб’єктів діяти в межах норми. До цієї групи належать насамперед норми, які закріплюють конституційні обов’язки громадян: захист Вітчизни, неухильно додержуватися Конституції України і законів України, не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, сплачувати податки, шанувати державні символи (ст. 65, 66, 67 Конституції України). До цієї групи відносять також норми, які встановлюють обов’язки органів державної влади: «Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів» (ст. 94 Конституції України).

Забороняючі норми встановлюють неприпустимість відповідних суб’єктів порушувати правові приписи. Наприклад: «Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до внесення обвинувального вироку судом» (ст. 126 Конституції України).

За характером втілених приписів норми конституційного права поділяються на імперативні і диспозитивні.

До імперативних належать норми, які не надають суб’єктам державно-правових відносин свободи вибору своєї поведінки. У них однозначно вказуються варіант поведінки, дії суб’єкта у відповідних обставинах. Так, ст. 27 Закону України «Про громадянство України» встановлює, що зміна громадянства дітей віком від 16 до 18-ти років у разі зміни громадянства їх батьків, а також у разі їх усиновлення може відбуватися тільки за згодою дітей. Без їхньої згоди цього не може відбутись.

Диспозитивні норми дають можливість суб’єктам державно-правових відносин вибирати варіант поведінки з урахуванням вказаних у нормі умов і обставин.

За функціональною спрямованістю норми конституційного права України поділяють на регулятивні і охоронні.

Більшість з них є регулятивними, наприклад: «Порушення особою правил комендантської години тягне за собою затримання до закінчення комендантської години. Затримані за порушення правил комендантської години підлягають особистому огляду й оглядові їхніх речей, про що складається протокол» (ст. 29 Закону України «Про надзвичайний стан»).

Охоронні конституційно-правові норми являють собою заборону. Так, ст. 14 цього закону, наприклад, встановлює, що у період дії надзвичайного стану не можуть бути розпущені Верховна Рада України та Верховна Рада Автономної Республіки Крим, зупинена діяльність їх та Президента України.

Установчі норми формують фундамент правового регулювання суспільних відносин і правового статусу людини в Україні, закріплюють основи конституційного ладу, права, свободи і обов’язки громадян, основоположні ідеї і цінності правової системи суспільства. Вони містяться в Конституції і законах України.

Забезпечувальні норми – це норми, які містять гарантії реалізації суб’єктами конституційно-правових відносин прав і обов’язків.

Декларативні норми визначають завдання правової регламентації окремих видів суспільних відносин.

Дефінітивні норми – це визначення конституційно-правових явищ і категорій. Наприклад: «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади» (ст. 113 Конституції України).

Колізійні норми – це норми, що призначені для усунення суперечностей між конституційно-правовими приписами.

Оперативні норми визначають дату вступу в дію нормативно-правового акта, припинення його дії.

На сучасному етапі розвитку конституційного права України актуальною є проблема підвищення якості конституційно-правового регулювання, відповідності діючих нормативних актів реальним політико-правовим процесам в Україні. Значною мірою це залежить від рівня правової культури законодавця, чіткої урегульованості законодавчого процесу.

Конституційно-правові норми – це загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою для охорони і регулювання державно-правових відносин, які реалізуються через права і обов’язки суб’єктів правовідносин і забезпечуються примусовою силою держави. Ці норми мають установчий характер. Вони встановлюють форму правових актів (закони, укази, постанови) державних органів, порядок їх прийняття, компетенцію державних структур у сфері правотворчості, порядок зміни і скасування нормативних актів. Для норм цієї галузі специфічним є механізм їх застосування.

Конституція містить багато узагальнених приписів (норми-цілі, норми-зобов’язання, програмні норми). Природно, виникає питання про їх нормативність. Наявність у Конституції загальних положень, принципів, дефініцій не тільки не позбавляє її нормативності, а, навпаки, свідчить про широке використання в ній нормативності. Нормативність конституційних принципів зумовлена тим, що вони акумулюють, узагальнюють найбільш важливі, соціально значущі явища і вводять їх у межі прийнятих у державі нормативів. Так, у ст. 1 Конституції України встановлено, що Україна є демократичною, правовою, соціальною державою. На сьогодні це, по суті, програмна норма. Виникає запитання, а чи є нормативним це конституційне положення? Безумовно, оскільки нормативними є програмні конституційні установлення. Нормативність усіх норм, які містяться в Конституції, випливає з нормативності самої Конституції як інтегруючого центру правової системи України.

Важливою ознакою, притаманною виключно конституційним нормам, є їх найвища юридична сила. Вони є також, як правило, досить стабільними, і це має суттєве значення для

стабільності конституційного ладу, забезпечення законності й правопорядку, стабільності правової системи України. Суттєве значення для характеристики конституційних норм має положення про те, що норми Конституції України є нормами прямої дії, що гарантує можливість звернення до суду для захисту прав і свобод людини і громадянина на основі норм Конституції України.

Таким чином, конституційні норми мають свою специфіку, яка випливає з особливостей суспільних відносин, які вони регулюють.

 

Питання для самоконтролю:

1. Державно-політичні відносини владарювання є предметом правового регулювання якої галузі права?

2. Конституційне право України відноситься до публічних чи приватних галузей права?

3. Вкажіть методи правового регулювання конституційного права України?

4. Вкажіть елементи системи конституційного права України як галузі права?

5. Назвіть види інститутів конституційного права України?

Тестові завдання:

1. Вкажіть відносини, що становлять предмет конституційного права України як галузі права.

1. Відносини у сфері публічної адміністрації.

2. Майнові відносини суб’єктів місцевого самоврядування.

3. Відносини у сфері здійснення судової влади.

4. Державно-політичні відносини владарювання.

5. Відносини, що визначають державно-територіальний устрій.

 

2. Відносини у сфері діяльності органів державної влади є предметом:

1. Адміністративного права.

2. Судового права.

3. Парламентського права.

4. Конституційного права.

5. Муніципального права.

 

3. Назвіть відносини, що становлять предмет правового регулювання конституційного права України як галузі права:

1. Відносини управління;

2. Особисті немайнові відносини;

3. Державно-політичні відносини владарювання;

4. Відносини у сфері муніципального управління в Україні:

5. Відносини у сфері фінансування виборів в Україні.

 

 

План

Юридичні факти.

Отже, конституційний юридичний факт – це передбачені чи санкціоновані конституційно-правовою нормою причина або наслідок діяльності чи поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин, або дії об’єктивних обставин, що зумовлюють виникнення, зміну та припинення конституційно-правових відносин.

Видається, що для конституційних юридичних фактів властиві такі кваліфікуючі ознаки:

По-перше, конституційний юридичний факт є різновидом суспільних відносин, що виникають, змінюються та припиняються на основі конституційно-правових норм. При цьому, якщо причини виникнення конституційно-правових відносин (юридичні факти) об’єктивізуються в гіпотезі конституційно-правової норми, то наслідки зміни чи припинення конституційно-правових відносин (юридичні факти) можуть об’єктивізуватися в диспозиціях і санкціях норм конституційного права.

По-друге, конституційні юридичні факти є обов’язковим, істотним елементом конституційно-правових відносин. Без конституційного юридичного факту конституційно-правові відносини не можуть ні виникнути, ні змінитися, ні припинитися.

По-третє, за сутністю і змістом конституційні юридичні факти можуть бути як цілеспрямованою вольовою діяльністю чи поведінкою суб’єктів конституційно-правових відносин, так і діями природних явищ, що відбуваються незалежно від волі відповідних суб’єктів. Тобто конституційні юридичні факти можуть мати як об’єктивне, так і суб’єктивне походження.

По-четверте, за впливом на конституційні правовідносини юридичні факти можуть виступати як причиною, так і наслідком, результатом цих правовідносин.

По-п’яте, юридичні факти властиві конституційним правовідносинам на всіх їх стадіях – виникнення, зміни, припинення конституційно-правових відносин. До того ж один і той самий конституційний юридичний факт може бути обов’язковим елементом різних конституційно-правових відносин. Водночас окремий вид конституційно-правових відносин може мати у своєму складі не одиничний конституційний юридичний факт, а цілу систему таких юридичних фактів, що отримала в юридичній науці назву «фактичного (юридичного) складу» правовідносин, зокрема у вигляді статусу окремих суб’єктів.

Конституційні юридичні факти відрізняються багатоманітністю та багатофункціональністю. Лише умовно можна говорити про конституційний юридичний факт, як абстрактну правову категорію. З метою комплексного аналізу конституційних юридичних фактів та виявлення їх юридичних особливостей і призначення в складі конституційно-правових відносин видається доцільним класифікувати конституційні юридичні факти.

Система конституційних юридичних фактів – це упорядкована сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених визначених чи санкціонованих конституційно-правовою нормою причин або наслідків діяльності чи поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин, або ж інших об’єктивних природних явищ, що виявляються у виникненні, зміні та припиненні конституційно-правових відносин.

 

План

Види конституцій

Види конституцій

За більш як 300-річну історію сучасного конституційного розвитку було створено велику кількість конституцій, що обумовлює потребу в їх класифікації та систематизації з метою виявлення та вивчення особливостей їх форми, змісту, порядку прийняття тощо.

Класифікаціяконституцій в літературі традиційно здійснюється за допомогою таких критеріїв: форма конституції; термін дії; спосіб прийняття; порядок внесення змін і доповнень; установлені конституцією форма правління, форма державного устрою і державно-політичний режим тощо

За формою (структурою) конституції поділяються на писані та неписані. Писана конституція являє єдиний нормативний акт або кілька актів, перелік яких чітко визначений. Своєю чергою, неписана конституція складається з чітко не визначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї). При цьому остання група джерел складає значну частку в структурі конституції.

Конституційна доктрина вимагає писаної форми конституції. «Конституції немає,- говорив Т. Пейн,- якщо її не можна покласти в кишеню».

Сьогодні не мають писаної конституції лише Велика Британія та деякі її колишні колонії (Австралія, Нова Зеландія). Так, наприклад, конституцію Великої Британії, як зазначалося вище, складають норми статутного права, які містяться в таких актах, як Велика хартія вільностей (1215 p.), Петиція про права (1628 p.), Білль про права (1689 p.), Акт про престолонаслідування (1701 p.), закони про парламент (1911 і 1949 pp.), Консолідований закон про народне представництво (1983 p.), Закон про расові відносини (1986 р.) та в інших, а також норми загального права і конституційні звичаї.

За терміном дії конституції поділяються на постійні і тимчасові. Більшість конституцій не передбачають певного терміну дії, себто є постійними, але це не означає неможливості їх зміни або скасування. Тимчасові конституції приймаються на обмежений строк або до настання певних подій, наприклад, до прийняття нової конституції.

За способом прийняття розрізняють октройовані (даровані «згори») та народні конституції (прийняті представницьким органом або шляхом референдуму).

Октроювання - це односторонній акт, внаслідок якого суверен установлює або змінює державний лад, умови здійснення політичної влади. До октройованих відносять конституції, даровані монархом (Непал, 1990 p.), після чого його влада обмежується, президентом (Єгипет у 50-60-х роках) народові, та конституції, даровані метрополією своїй колонії, яка проголошувалася незалежною державою (Конституція Нігерії I960 p.).

За порядком зміни, внесення поправок і доповнень конституції поділяють на: жорсткі, які змінюються і доповнюються в особливому порядку, з дотриманням ускладненої (порівняно зі звичайною законодавчою) процедури; гнучкі, які змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони.

Останнім часом така класифікація втрачає сенс, оскільки всі формальні конституції є жорсткими, а гнучкою може бути конституція в її матеріальному розумінні. При цьому набуває поширення класифікація конституцій залежно від ступеня ускладнення процедури їх зміни на:

- дуже жорсткі (Конституція США), які передбачають обмеження установчої влади колом конституційних положень, що можуть змінюватися («обмеження за предметом перегляду»), чи обставинами, за яких забороняється вносити будь-які зміни до конституції;

- менш жорсткі (Конституції Пакистану, 1973 p.; Іспанії, 1978 p.; Казахстану, 1995 p.), які передбачають суттєво ускладнену процедуру зміни лише «укріплених» статей.

За таким критерієм Конституцію України можна віднести до конституцій типу дуже жорстких, що випливає зі змісту ст. 157 Конституції України: «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

За формою правління, яка закріплюється в конституції, розрізняють монархічні (наприклад, Конституція Японії 1947 р.) та республіканські (наприклад, конституції Франції, 1958 p.; України, 1996 p.). Залежно від державно-політичного режиму розрізняють демократичні, авторитарні й тоталітарні конституції. Згідно з конституційною доктриною конституція може бути лише демократичною, такою, що встановлює належну модель організації влади, реально гарантує права та свободи людини і громадянина. Авторитарні (такі, що обмежують певні права людини, насамперед громадянські й політичні) або тоталітарні (затверджують одну ідеологію як загальнообов'язкову і державну та однопартійну систему) конституції за великим рахунком взагалі не можна називати конституціями з огляду на їхній антиконституційний зміст. Це, скоріше, квазіконституції або статутні документи держави.

За формою державного устрою, що встановлюється конституціями, вони поділяються на федеративні (Конституція ФРН 1949 р.) та унітарні (конституції України, 1996 p.; Греції, 1975 p.). Федеративними є конституції союзних держав, вони закріплюють принципи федералізму, систему федеральних органів, розмежування компетенції між федерацією та її суб'єктами. Своєю чергою, суб'єкти багатьох федерацій (наприклад, США) можуть мати свої конституції, які регулюють питання організації державної та муніципальної влади суб'єкта федерації, закріплюють відповідні права і свободи людини і громадянина тощо.

 

План

План

План

Вибори та їх види.

Вибори в Україні

Поняття виборчої системи наукою конституційного права, у тому числі національною, традиційно розглядається у двох значеннях. У широкому сенсі під виборчою системою розуміють систему суспільних відносин, що охоплює порядок організації і проведення виборів представницьких органів державної влади і органів місцевого самоврядування. З цього погляду виборча система України являє собою сукупність усіх видів виборів, що відповідно до Конституції та законодавства України відбуваються на території держави. Водночас термін «виборча система» застосовується і у вузькому значенні – як спосіб визначення результатів виборів, від якого залежить порядок розподілу депутатських мандатів і сам механізм організації виборів.

Трактування виборчої системи як системи суспільних відносин дає змогу класифікувати вибори за різними ознаками.

За територіальною ознакою вибори бувають:

‒ загальнонаціональні (загальнодержавні), що здійснюються на території всієї країни. В Україні до таких належать вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України;

‒ локальні (іноді їх називають місцевими, комунальними, адміністративними) – як правило, це вибори до представницьких органів місцевого самоврядування. До локальних виборів в Україні належать вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також вибори депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів.

За суб’єктами розрізняють:

‒ вибори народних депутатів України;

‒ вибори Президента України;

‒ вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

‒ вибори депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;

‒ вибори сільських, селищних і міських голів.

За часом проведення вибори поділяють на:

‒ чергові, що проводяться в період закінчення строку повноважень (легіслатури), передбаченого Конституцією і законами України для функціонування певного виду виборного органу або посади;

‒ позачергові, або дострокові, що проводяться в разі дострокового припинення строку повноважень, передбаченого Конституцією України і законами України для функціонування певного виду виборчого органу або посади;

‒ повторні, проводяться у разі, коли вибори у виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися. Повторними вважаються також ті, які проводяться після того, коли на виборах балотувалося не більше двох кандидатів і жодного з них не було обрано;

‒ вибори депутатів замість депутатів, сільських, селищних, міських голів, які вибули. Ці вибори іноді називаються проміжними. Такі вибори, що проводяться в одномандатних виборчих округах у разі втрати депутатського мандата або дострокового припинення повноважень депутата або сільського, селищного, міського голови на підставах і в порядку, передбачених законодавством України про місцеві вибори;

‒ вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають:

‒ загальними, основними, коли у виборах за законом мають право брати участь усі виборці держави – у разі проведення виборів народних депутатів України, виборів Президента України, виборців, що проживають на території Автономної Республіки Крим – у разі обрання депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

‒ частковими (додатковими), коли, наприклад, до 2002 р. поповнювався склад Верховної Ради України, сільських, селищних рад у разі дострокового вибуття окремих депутатів.

З огляду на правові наслідки вибори поділяють на:

‒ дійсні – проведені в порядку, визначеному Конституцією України і відповідним виборчим законом;

‒ недійсні – під час яких мали місце порушення виборчого законодавства, що вплинули на підсумки виборів.

За порядком визначення результатів виборів у світовій практиці розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.

 

Мажоритарна виборча система є найстарішою серед виборчих систем. Мажоритарною називається така система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) від округу отримують тільки ті кандидати, які здобули встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються необраними. Залежно від того, як визначається більшість голосів, необхідна для обрання кандидата, розрізняють: мажоритарну систему абсолютної більшості; мажоритарну систему відносної більшості; мажоритарну систему кваліфікованої більшості.

У разі застосування мажоритарної системи виборчі округи найчастіше бувають одномандатними. Рідше трапляються варіанти багатомандатних округів. У одномандатних округах голосують зазвичай персоніфіковано, у багатомандатних – як за певних осіб, так і за партійними списками. Багатомандатні округи утворюються у Японії, США, Росії, а тепер – і в Україні.

Мажоритарна система відносної більшості (або простої більшості) являє собою найпростіший різновид мажоритарної системи. За умов її запровадження обраним вважається кандидат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців. За умов однакової кількості набраних голосів двома або більше кандидатами, що буває дуже рідко, законодавством використовується процедура жеребкування. За цієї системи голосування відбувається в один тур. Як правило, не встановлюється обов’язковий мінімум участі виборців у голосуванні.

Недоліком цієї системи є те, що вона не дає можливості враховувати інтереси всіх виборців округу, оскільки кандидат може бути обраним абсолютною меншістю виборців, хоча і відносною їх більшістю на момент голосування. Ця система фактично анулює середні й малі партії.

Ще одним різновидом мажоритарних систем є мажоритарна система абсолютної більшості: для обрання кандидата вимагається зібрати більше половини голосів виборців, тобто діє формула 50 % + 1 голос. Похідна, від якої береться ця кількість голосів виборців, може бути різною: загальна кількість зареєстрованих виборців; загальна кількість виборців, які взяли участь у виборах (отримали виборчі бюлетені); загальна кількість виборців, які брали участь у го