Захист особистого немайнового права подружжя на свободу та особисту недоторканність

Право особи на свободу та особисту недоторканність закріплюється і гарантується нормами конституційного [1, с. 29], цивільного законодавства [6, с. 288, 289], міжнародно-правовими актами, а саме, Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські і політичні права [7, с. 40, с. 56], Європейською Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод тощо.

Згідно зі ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено: громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом. У розумінні вказаного закону свобода пересування – це право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Вільний вибір місця проживання чи перебування розуміється як право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, на території якої вони хочуть проживати чи перебувати.

Необхідно зазначити, що в нормальному стані сама родина найбільш заінтересована у спільному проживанні, адже саме спільне проживання створює необхідні передумови для розвитку сім’ї та здійснення її функцій [13, с. 98]. Але існують випадки, коли спільне проживання подружжя є неможливим. Саме тоді подружжя може скористатись своїм правом на свободу, згідно з яким зміна місця проживання одним із подружжя не тягне за собою виникнення у другого із подружжя обов’язку також змінити місце проживання.

Однак постійне окреме проживання подружжя не буде сприяти зміцненню сім’ї та належному вихованню дітей обома батьками. Тому вважається, що можливість окремого проживання подружжя носить характер тимчасовості, адже постійне тривале окреме проживання може призвести до втрати сімейних зв’язків і розірвання шлюбу. Тому важко переоцінити роль спільного проживання подружжя і слід погодитись з тим, що сім’я може ефективно виконувати свою соціальну роль і функції за умови спільного проживання подружжя [11, с. 108].

Важливим є те, що ч. 1 ст. 56 СК України, закріплюючи право на вільний вибір подружжям свого місця проживання, не встановлює жодних обмежень такого права у вигляді наявності поважних причин для прийняття рішення про роздільне проживання. Право вирішувати, яку форму подружнього життя обрати, належить лише чоловіку і дружині. І. В. Апопій вважає, що існує певна неузгодженість між ч. 1 ст. 56 СК України та ч. 2 ст. 3 СК України, згідно з якою подружжя вважається сім’єю в тому разі, коли подружжя не проживає разом певний час з поважних причин [1, с. 51]. Можна погодитись, що говорячи про поважність причин для окремого проживання, СК України певним чином суперечить нормі, яка передбачає право на вільний вибір подружжям свого місця проживання і не передбачає жодних обмежувальних умов для його здійснення. СК України розглядає спільне проживання як право подружжя та передумову створення сім’ї. Дещо інший підхід містить законодавство Франції, де спільне проживання є обов’язком подружжя. Стаття 215 Французького Цивільного кодексу встановлює, що подружжя зобов’язується проживати разом [10, с. 70].

Одним із методів захисту права подружжя на свободу є встановлення так званого режиму сепарації, тобто режиму окремого проживання подружжя. Необхідно зазначити, що режим «сепарації» знайомий не лише українському законодавству. Так, режим окремого проживання подружжя притаманний законодавству Франції, Швейцарії, Бельгії, Іспанії, Португалії, Данії, Фінляндії, Норвегії, Польщі, окремих штатів США тощо. В кожній країні існують свої моделі встановлення режиму «сепарації», серед яких виділяють такі: 1) модель, яка має на увазі «сепарацію» та розірвання шлюбу як дві окремі категорії; 2) модель, яка передбачає однакові підстави для «сепарації» та розірвання шлюбу, але різні наслідки; 3) модель, яка розглядає встановлення режиму «сепарації» як обов’язкову передумову розірвання шлюбу. Режим окремого проживання, передбачений ст. 119 СК України, належить до першої моделі встановлення режиму «сепарації».

Існує правова позиція, яка стверджує, що СК України, з одного боку, закріплює особисте немайнове право подружжя на свободу та особисту недоторканність, а з іншого – порушує це право, передбачаючи режим окремого проживання подружжя. На підтримку такої позиції існують такі доводи: відповідно до ч. 1 ст. 119 СК України суд, за заявою подружжя або за позовом одного із подружжя, може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання чоловіка та (або) дружини проживати спільно; це положення суперечить не тільки ч. 1 ст. 56 СК, яка закріплює право подружжя на вибір місця свого проживання, а й ч. 1 ст. 33 Конституції України, в якій зафіксоване право особи на свободу пересування та вільний вибір місця свого проживання [17, с. 143].

Слід не погодитись з вказаною позицією, оскільки інститут «сепарації» – це саме та можливість, яка дозволяє уникнути, можливо, найтяжчого стресу для сім’ї – розлучення. Крім того, вважаємо, що сам інститут «сепарації» передбачає її встановлення за згодою подружжя. Режим «сепарації» встановлюється або за спільною заявою подружжя, або за позовом одного із подружжя, в разі незгоди з яким інший з подружжя може здійснити своє право на розірвання шлюбу, якщо ж він цього не робить, то виражає згоду проживати роздільно. Тому слід підтримати позицію З. В. Ромовської, яка стверджує, що встановлення режиму окремого проживання не порушує права подружжя, а є юридичним закріпленням одного з проявів права кожного з подружжя на особисту свободу [5, с. 259]. Зазначену позицію поділяють також такі відомі науковці як С. М. Лепех [5, с. 82], І. В. Жилінкова та інші.

Отже, встановлення режиму окремого проживання подружжя є способом захисту права подружжя на вибір місця свого проживання, а також одночасно можливим шляхом здійснення права подружжя на вжиття заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства щодо підтримання шлюбних відносин. Разом з тим, говорячи про позитивну роль режиму окремого проживання подружжя в питаннях захисту особистого немайнового права подружжя на особисту недоторканність, необхідно відмітити і певну недосконалість вказаного інституту. Так, згідно зі ст. 119 СК України подружжю можна встановити режим окремого проживання за рішенням суду. Припинення ж такого режиму можливе як за рішенням суду, так і в разі фактичного поновлення сімейних відносин. Встановлення режиму окремого проживання подружжя породжує низку наслідків. У разі встановлення режиму окремого проживання майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі, а дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка.

Однією з проблем, яка може виникати в процесі застосування норм СК України про встановлення режиму окремого проживання, є реєстрація дитини, народженої подружжям, яке фактично знаходиться у режимі «сепарації», але фактично поновило подружні стосунки. Цілком логічно, що органи РАЦС в цьому випадку будуть вимагати від батька дитини заяви про визнання батьківства, і в разі відмови батька дитини таку заяву надати, мати буде змушена визнавати батьківство в судовому порядку. Виникнення такої ситуації є результатом прогалини в сучасному законодавстві і можна погодитись з авторами, які пропонують внести відповідні зміни до Сімейного кодексу України, встановивши, що режим роздільного проживання подружжя припиняється за рішенням того самого органу, який його постановив, тобто суду [4, с. 128-130].

Порушенням права чоловіка та дружини на свободу та особисту недоторканність вважаються примушування до збереження чи припинення шлюбних відносин, примушування до статевого зв’язку за допомогою фізичного або психічного насильства. На охорону права подружжя на особисту недоторканність спрямовані положення Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» [2]. Під насильством в сім’ї розуміють будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї відносно іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім’ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров’ю. В Україні діє ціла система органів публічної влади, яка має на меті попередження насильства та усунення реальної загрози вчинення насильства в сім’ї, забезпечення здійснення членами сім’ї своїх прав на особисту недоторканність. До вказаних органів належать: спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань попередження насильства в сім’ї – Міністерство соціальної політики України, відповідні підрозділи органів внутрішніх справ, органи опіки і піклування, кризові центри для членів сімей, в яких вчинено насильство в сім’ї, центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї.

Необхідно зауважити, що основні засоби захисту подружжя від насильства в сім’ї знаходяться в сфері публічно-правового регулювання суспільних відносин, разом з тим, не згадавши їх, ми не зможемо повністю розкрити тему особливостей захисту права подружжя на особисту недоторканність. З метою захисту немайнового права подружжя на особисту недоторканність законодавцем було введено поняття офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї. Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» члену сім’ї, який вчинив насильство в сім'ї, за умови відсутності в його діях ознак злочину, виноситься попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї. В разі якщо особа, що отримала офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї, повторно вчиняє таке насильство, ця особа направляється до кризового центру для проходження корекційної програми, яка спрямована на формування гуманістичних цінностей та ненасильницької моделі поведінки в сім’ї особи, яка вчинила насильство [2, ст. 10]. Одним із можливих шляхів здійснення чоловіком та дружиною особистого немайнового права на особисту недоторканність є отримання захисного припису відповідно до ст. 13 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї». Захисний припис може бути винесено особі, яка є членом сім’ї, вчинила насильство в сім’ї та отримала офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї. Захисним приписом особі, стосовно якої він винесений, може бути заборонено чинити певну дію чи дії відносно жертви насильства в сім’ї протягом строку, визначеного приписом, але не більше ніж 90 календарних днів. Так, може бути заборонено чинити конкретні акти насильства в сім’ї, отримувати інформацію про місце перебування жертви насильства, розшукувати жертву насильства в сім’ї, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, що невідоме особі, яка вчинила насильство, відвідувати жертву насильства, якщо вона тимчасово перебуває не за місцем спільного проживання членів сім’ї, вести телефонні переговори з жертвою насильства в сім’ї тощо.

Засобом захисту права подружжя на свободу та особисту недоторканність є можливість розірвання шлюбу. По суті, розірвання шлюбу є універсальним способом захисту особистих немайнових прав подружжя, що застосовується в разі неможливості вирішити розбіжності, що виникли у подружжя. В разі використання розірвання шлюбу як засобу захисту прав подружжя, факт порушення особистого немайнового права подружжя буде слугувати підставою для його розірвання.

Підсумовуючи сказане, слід відмітити, що цінність права подружжя на свободу виявляється, перш за все, у гарантованій державою можливості кожного із подружжя самостійно обирати місце проживання, а одним із методів захисту права подружжя на свободу є встановлення режиму окремого проживання подружжя. Захист права подружжя на особисту недоторканність є необхідною передумовою становлення здорового суспільства. На жаль, заходи, які передбачені спеціальним законодавством та спрямовані на захист членів сім’ї від будь-яких проявів насильства, є недостатніми та неадекватними цінності такого соціального явища як сім’я.

Отже, законодавчі норми, що стосуються питань захисту особистого немайнового права подружжя та інших членів сім’ї на особисту недоторканність, потребує подальшого удосконалення, спрямованого на розробку нових превентивних заходів та посилення відповідальності порушника.