Як вже визначолось правовідносини між подружжям виникають В наслідку вступу В шлюб.

Жінка та чоловік мають рівні права і обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, які встановлені Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними правовими актами, визнаними в Україні.

Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї.

Закон регулює особисті і майнові відносини подружжя на основі принципу рівноправності чоловіка і жінки.

Осо­бисті правовідносини, на відміну від майнових, не мають еко­номічного змісту.

До особистих немайнових прав подружжя належать:

- пра­во вибору прізвища при укладанні і розірванні шлюбу,

- право на спільне вирішення питань життя сім'ї, в тому числі пи­тань виховання дітей;

- право на вільний вибір занять, про­фесій;

- право дання згоди на усиновлення дитини іншим чоловіком тощо.

До особистих немайнових прав подружжя Сімейний кодекс також відносить право на материнство та батьківство. Це означає, що дружина має право на мате­ринство.

Небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу. Так само і чоловік має право на батьківство, і якщо дружина відмовляється від народження дитини або нездатна до її народження, це також може бути причиною розірван­ня шлюбу.

Закон визначає, що позбавлення жінки можли­вості народити дитину (репродуктивної функції), як і позбав­лення чоловіка можливості здійснення репродуктивної функції у зв'язку з виконанням ними конституційних, службових, трудових обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо них, є підставою для відшкодування завданої їм моральної шкоди.

Сімейне законодавство визначає право дружини та чоловіка на особист у свободу, у зв'язку з чим дружина і чоловік мають право на вибір місця свого проживання.

Кожен з подружжя має право припинити шлюбні відно­сини.

Примушування до припинення шлюбних відносин, як і до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням прав дружини (чоловіка) на особисту свободу і може мати наслідки, визначені законом.

Дружина та чо­ловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань.

Майнові правовідносини подружжя можна поділити на два види: правовідносини подружжя з приводу їх майна, що їм належить, і аліментні правовідносини подружжя.

Майно, що належить подружжю, поділяється на спільне майно і особисте (роздільне).

Спільним майном вважається майно, нажите подружжям під час шлюбу. Таке майно нале­жить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної влас­ності незалежно від того, якщо навіть один з них не мав з поважних причин (навчався, вів домашнє господарство, до­глядавза дітьми, хворів тощо) самостійного заробітку й доходу. Вважається, що кожна річ, набута під час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, що виключаються з цивільного обо­роту, а також заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюд­жету або покладені на його особистий рахунок у банківсь­ку установу.

Коли одним з подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є спільною сумісною влас­ністю подружжя.

До спільної сумісної власності подружжя належать також речі для професійних занять (музичні інстру­менти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для когось з подружжя.

Якщо майно дружини (чоловіка) за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вар­тості внаслідок спільних трудових дій чи грошових затрат або витрат іншого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності.

Дружина і чоловік розпоряджаються спільним майном за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним з подруж­жя вважається, що він діє за згодою іншого. Кожен з подружжя має право на звернення до суду з позовом про виз­нання договору недійсним, як такого, що укладений без зго­ди одного з подружжя, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Подружжя має право до­мовитися між собою про порядок користування спільним сумісним майном.

Дружина (чоловік) має право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, обміну, дарування, довічного утри­мання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділення в натурі або визначення порядку користування майном. У випадках коли чоловік та жінка проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою майно, набуте за час спільного про­живання, належить цим особам на праві спільної сумісної власності.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що нале­жить їм на основі спільної сумісної власності, незалежно від стану шлюбних стосунків. Цей розподіл можливий за згодою між подружжям, а в разі спору - в судовому порядку. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділення нерухомого майна зі складу загально­го майна має бути нотаріально посвідчений.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відійти від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, один з них не дбав про матеріаль­не забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею (ним) проживають неповнолітні діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їх фізичного та духовного розвитку або лікування.

Майно подружжя ділиться в натурі. Неподільні речі при­суджуються судом одному з подружжя, якщо інше не визна­чено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна іншому з подружжя.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення іншими із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Закон визначає майно, яке є особистою власністю дружини або чоловіка, а саме:

- майно, набуте нею (ним) до шлюбу;

- майно, набуте нею (ним) під час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку успадкування;

- речі індивідуального користування, в тому числі кош­товності, навіть тоді, коли вони були придбаніза рахунок спільних коштів подружжя;

- премії, нагороди, які вона (він) одержали за особисті заслуги;

- кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкод­ження) речей, які їй (йому) належали, а також відшкодування завданої при цьому моральної шкоди;

- страхові суми, одержані нею (ним) за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням.

Якщо у придбання майна вкладено крім спільних коштів ще й кошти, що належали особисто одному з подружжя, то відповідна частка від цього майна є його особистою приватною власністю.

Коли річ, що належить одному з членів подружжя, плодо­носить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих доходів. Той з подружжя, хто є власником майна, визна­чає режим володіння та користування ним з урахуванням інте­ресів сім'ї і насамперед дітей. До роздільного майна подружжя належить майно, придба­не до шлюбу або не внаслідок спільної праці подружжя. Кожен з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається роздільним майном.

Подружжя зобов'язані матеріально підтримувати один одного. Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що інший із подружжя може надавати матеріальну допомогу.

Непрацездатним вважається той із подружжя, хто досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом І, II, III групи.

Один із подружжя вважається таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Права на утримання не має той із подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах, а також той, хто став не­працездатним у зв'язку із вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом.

За рішенням суду аліменти присуджуються з дня подання заяви, як правило, у гро­шовій формі. Вони сплачуються щомісячно, але за взає­мною згодою можуть бути сплачені наперед. Розмір аліментів одному з подружжя суд визначає з урахуванням можливості одержання утримання від повнолітніх дочки, сина, батьків та з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення.

Право на утримання одного з подружжя, а також право на утримання, яке особа має після розірвання шлюбу, припи­няється у разі поновлення його працездатності, а також реє­страції ним повторного шлюбу.

Право одного з подружжя на аліменти, які були присуджені за рішенням суду, може бути припинене судовим рішенням, коли одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допомоги або платник аліментів, неспроможний надавати матеріальну допомогу.

Якщо жінка та чоловік тривалий час проживають однією сім'єю, але свої відносини не реєструють, тобто не перебува­ють у офіційному шлюбі, той з них, хто став непрацездатним під час спільного проживання, має право на утримання після розірвання шлюбу.

Підставою виникнення правовідносин між батьками і дітьми, є походження дітей від них, засвідчене державним органом реєстрації актів цивільного стану в законному порядку.

Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя.

Доказом походження дітей є Свідоцтво про народження дитини від вказаних у свідоцтві батьків та документ закладу охорони здоров’я про народження дружиною дитини. У разі народження дитини від батьків, які не перебувають у шлюбі, батьківство визначається: за заявою батьками дитини; за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини; за рішенням суду.

За відсутності заяв батьківство щодо дитини може бути встановлено в судовому поряд­ку.

Підставою для визначення батьківства є будь – які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.

При народженні дитини в незареєстрованому шлюбі у випадках, коли немає спільної заяви від батьків, заяви від батька або рішення суду, запис про батька дитини робиться за прізвищем матері, а ім'я та по батькові дитини записуються за вказівкою матері.

Права та обов’язки між батьками та дітьми можуть бути особистими і майновими.

До особистих належать права батьків на виховання дітей. У ці права входять правомоч­ності на навчання дітей, спілкування з дітьми, визначення місця проживання дітей; визначення їм при народженні імені і встановлення прізвища, представництва і захисту інтересів дітей; вирішення в деяких випадках питання про громадян­ство дитини. Питання виховання дитини вирішується батьками спільно.

Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними.

За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.

Якщо місце проживання батьків невідоме або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, дитині призначається тимчасова державна допомога.

Частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття. Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття. Аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня подання позову. Аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач наведе суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більше ніж за три роки.

Батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати.

Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання.

Дитина, повнолітні дочка, син, у свою чергу, зобов'язані піклуватися про батьків, та надавати їм допомогу. Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов'язаних із наданням такого піклування. Повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Дочка, син, крім сплати аліментів, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю. Дочка, син можуть бути звільнені судом від обов'язку утримувати матір, батька та обов'язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що батьки ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків. У виняткових випадках суд може присудити з дочки, сина аліменти на строк не більше ніж три роки. Суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін. При визначенні розміру аліментів та додаткових витрат суд бере до уваги можливість одержання утримання від інших дітей, до яких не пред'явлено позову про стягнення аліментів, дружини, чоловіка та своїх батьків.

Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи (дитини або, у виняткових випадках, повнолітньої особи) на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду.

Усиновлювачем дитини може бути повнолітня дієздатна особа.

Між усиновлювачем і усиновленою дитиною має бути різниця у віці не менше ніж 15 років. У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою ніж вісімнадцять років.

Усиновлення визнається недійсним: - коли воно було проведене без згоди дитини та батьків, якщо така згода була необхідною;

 

 

Якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування, ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини, жорстоко поводяться з дитиною, є хронічними алкоголіками або наркоманами, вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва, засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини, то вони позбавляються судом батьківських прав.

Особа, позбавлена батьківських прав:

- втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання;

- перестає бути законним представником дитини; втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям з дітьми;

- не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;

- не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов'язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування); втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

Однак вона не звільняється від обов'язку щодо утримання дитини.

Одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або за власною ініціативою вирішити питання про стягнення аліментів на дитину.

Для виховання неповнолітніх, які залишилися без батьківського піклування, захисту законних прав та інтересів недієздатних, частково дієздатних і обмежено діє­здатних, а також для надання допомоги дієздатним особам, які за станом свого здоров'я не можуть самостійно здійснюва­ти свої права і виконувати обов'язки, встановлюються опіка і піклування.

Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених Цивільним кодексом України.

Для безпосереднього здійснення опіки та піклування призначається опікун або піклувальник. Ним може бути за згодою дитини повнолітня дієздатна особа. При призначенні дитині опікуна або піклувальника органом опіки та піклування враховуються особисті якості особи, її здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої дитини.

 

 

Не може бути опікуном, піклувальником дитини особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, особа, позбавлена батьківських прав, а також особа, інтереси якої суперечать інтересам дитини.

Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право: на проживання в сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування.

У разі відсутності житла така дитина має право на його отримання відповідно до закону; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника.

Встановлення опіки та піклування не припиняє права дитини на аліменти, пенсії, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника.

Опікун, піклувальник зобов'язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти.

Він має право самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування, а також вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду.

Опікун, піклувальник не має права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками та іншими родичами, за винятком випадків, коли таке спілкування суперечить інтересам дитини. Обов'язки з опіки та піклування щодо дитини виконуються опікуном та піклувальником безоплатно.

Звільнення опікуна чи піклувальника від своїх обов’язків передбачається у випадках:

- коли немає підстав, що викликали їх встановлення;

- за особистим проханням опікуна чи піклувальника, викликаного поважними причинами;

- якщо опікун чи піклувальник не відповідає своєму призначенню або неналежним чином виконує свої обов’язки;

- зловживання правами і залишення підопічних дітей без нагляду і піклування;

- повернення підопічного на виховання батьків, усиновлення дитини внаслідок вступу неповнолітніх у шлюб;

- коли між опікуном, піклувальником та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають здійсненню ними опіки, піклування.