Етапи проведення судової реформи в Україні

 

Судово-правова реформа була запланована у три етапи.

На першому етапі пропонувалося, зокрема, внести зміни до Закону "Про судоустрій України", Кримінально-процесуального та Цивільно-процесуального кодексів України, прийняти закони про Конституційний Суд України, адвокатуру, про судоустрій і статус суддів, про нотаріат України, про акти громадянського стану, про судову експертизу, провести інтенсивну роботу по підготовці Кримінально-процесуального кодексу та деяких інших кодексів України. Не виконано такі завдання першого етапу реформи: не розроблені нормативні акти з питань оптимального навантаження суддів слідчих та інших працівників правоохоронних органів, їх матеріально-технічне забезпечення і розміщення тощо.

На другому етапі передбачалось: запровадити організаційні структури зі спеціалізації здійснення правосуддя в Україні, створити адміністративні суди, суди, які розглядають сімейні справи, завершити створення Інституту законодавства і правової реформи.

Третій етап передбачав вивчення і узагальнення ефективності судово-правової реформи, внесення змін до чинного законодавства з питань удосконалення діяльності судової влади, органів досудового слідства, прокуратури, юстиції, адвокатури, проведення подальшої роботи по спеціалізації судів, реалізацію наукових програм з удосконалення судово-правової реформи. Частково пройдено і цей етап, оскільки прийнято новий Закон "Про судоустрій", внесено істотні зміни до Закону про прокуратуру, чітко визначено повноваження Міністерства юстиції України та ін.

В Україні 1996 року було прийнято Основний Закон нашої держави − Конституцію України. На конституційному рівні закріплено положення про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Причому органи законодавчої, виконавчої та судової влади є незалежними і здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

За період від схвалення Концепції до прийняття нової Конституції (28 червня 1996 року) була налагоджена робота господарських судів, на законодавчому рівні визначено статус суддів, систему і повноваження кваліфікаційних комісій суддів, запроваджено суддівське самоврядування, врегульовано порядок оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності адміністративних органів, порядок відшкодування шкоди, заподіяної органами розслідування, прокуратурою і судом [12].

Конституція України започатковує законодавчу регламентацію правосуддя в нашій державі. Суди як органи судової влади повинні на рівних із законодавчою та виконавчою владою здійснювати свої повноваження (ст. 6). Інші органи державної влади і посадові особи не вправі брати на себе функцію і повноваження, які є компетенцією органів правосуддя. Специфіка діяльності судів полягає в тому, що сама їх діяльність по застосуванню законів при розгляді конкретних справ (судочинство) відбувається у певних процесуальних формах, визначених законом. На конституційному рівні окреслено нову систему судоустрою, закріплено гарантії права на судовий захист, визначено основні засади здійснення судочинства.

З часу прийняття Конституції утворено Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції, створено єдину систему судів загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом України, запроваджено новий порядок призначення та обрання суддів, утворено Вищу раду юстиції, яка є відповідальною за формування професійного суддівського корпусу, встановлено судовий контроль над законністю затримання та арешту осіб, над обмеженням таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, над застосуванням інших обмежень прав людини.

Схвалена Верховною Радою в квітні 1992 року Концепція судово-правової реформи була значним кроком в указаному напрямку. В перші роки її реалізації були прийняті важливі закони ("Про статус суддів", "Про нотаріат" та ін.) та внесені зміни та доповнення до чинного законодавства, які спрямовані на захист осіб, що притягаються до кримінальної відповідальності, судовий контроль за арештом та ін. Проте було здійснено лише частину першого етапу реформи. Другий етап передбачав створення спеціалізованих судів – адміністративних, сімейних, зі справ неповнолітніх; створення Вищого апеляційного суду України; третій етап - проведення подальшої роботи по спеціалізації судів; реалізація наукових програм по удосконаленню судово-правової реформи та ін. В 1995 році реформа загальмувала і набула вузько відомчого характеру. Одним з головних факторів такого перебігу подій стала відсутність фінансування реформи. З прийняттям нових законів та під дією інших факторів виникла необхідність розробки нової концепції. 10 грудня 1994 року розпорядженням президента було утворено Комісію з розробки Концепції судово-правової реформи в Україні та зобов’язано цю комісію до 28 лютого 1995 року подати проект Концепції. Потім іншим розпорядженням від 22 листопада 1995р. було утворено комісію для доопрацювання концепції та строк її подання перенесено на 1 березня 1996р. Указом президента № 1128/97 від 8 жовтня 1997 року було створено Координаційну раду з питань судово-правової реформи на чолі з В.П Пустовойтенко, основним завданням якої є знову ж таки розробка Концепції; у Верховній Раді було створено постійну Комісію з питань правової політики і судово-правової реформи [8].

У 1997 році для України набрала чинності Конвенція про захист прав людини та основних свобод. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати право на справедливий судовий розгляд та інші права людини, передбачені Конвенцією. Ці права стали захищатися від порушень з боку держави Європейським судом з прав людини. У червні 2001 року Верховна Рада прийняла низку законів, які визначили проведення так званої "малої судової реформи". Зроблено певні кроки для втілення в життя принципу рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, істотно змінено функції прокурора в судочинстві як представника держави, запроваджено нову систему апеляційного та касаційного оскарження судових рішень. У судочинство втілено засади змагальності сторін і свободи в поданні ними своїх доказів та доведенні перед судом їх переконливості, розмежовано функції обвинувачення та захисту, відокремлено ці функції від суду, позбавлено суд необхідності здійснювати ряд процесуальних дій, які викликали сумнів у його об'єктивності та неупередженості.

21 червня 2001 року Верховною Радою України прийнято ряд законів, які вносять ряд істотні зміни в діяльність судових органів, так званої "третьої влади". Перш за все друга глава Закону України "Про судоустрій" присвячується зараз порядку діяльності місцевих судів. Повністю виключені такі поняття, як районні та міжрайонні (окружні) суди. Функції їх тепер взяли на себе місцеві суди. Ст. 22 Закону визначає порядок призначення суддів місцевих судів. Тепер їх обирає Верховна Рада України безстроково. Суддів же, які вперше вступають на цю посаду, призначає Президент України строком на п'ять років. При чому не менше трьох суддів від загального кількісного составу місцевих судів також призначає Президент строком на п'ять років. До повноважень місцевих судів віднесено розгляд цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних та інших справ в якості суду першої інстанції, також вони здійснюють узагальнення судової практики.

Наступна ланка в системі судів загальної юрисдикції – це апеляційні суди. Вони діють в Автономній республіці Крим, в областях, в містах Києві та Севастополі, та складаються з суддів, які обрані Верховною Радою безстроково або призначені Президентом в межах п'ятирічного строку. В складі апеляційних судів можуть створюватись судові палати, а також консультативно-дорадчий орган – Президія. До основних повноважень цих судів належать: розгляд рішень місцевих судів в якості апеляційної інстанції, розгляд в якості першої інстанції справ, віднесених до їх підсудності законом, а також вивчення та узагальнення судової практики.

Вищі спеціалізовані суди є найвищім судовими органами спеціалізованих судів та складаються з суддів, обраних Верховною Радою. Повноваження цих судів визначає ст. 38-15: це касаційна інстанція по відношенню до рішень місцевих судів у випадках, передбачених Законом. В складі таких судів може створюватись президія, яка є консультативно-дорадчим органом. Верховний Суд України – це найвищий судовий орган України в системі судів загальної юрисдикції. Його повноваження визначені ст. 40 Закону про судоустрій.

Указом Президента від 11.07.2001 року "Про створення апеляційних господарських судів та створенні мережі господарських судів України" створюється сім апеляційних судів. Цим же Указом визначені території, на які розповсюджуються повноваження даних судів. Однак ці положення поки що не вступили в силу, необхідно спочатку вирішити організаційні питання, пов'язані з фінансуванням, супроводженням цих перетворень. Наступний і важливий крок - прийняття Верховною Радою 7 лютого 2002 року Закону України "Про судоустрій України". Закон набув чинності у червні того ж року, визначив правові засади організації та діяльності судової влади в Україні, систему судів загальної юрисдикції, повноваження та порядок здійснення суддівського самоврядування, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів та інші питання судоустрою. Зокрема, повноваження щодо організаційного забезпечення діяльності судів від Міністерства юстиції України передано новій структурі у системі виконавчої влади – державній судовій адміністрації, утвореній для організаційного забезпечення діяльності судів. Вона є підзвітною вищим органам суддівського самоврядування.

Прийняття нових Кримінального, Цивільного, Господарського, Сімейного кодексів України передувало наступному етапу судово-правової реформи - оновленню процесуального законодавства.

Законом України від 07.02.2002 року "Про судоустрій України" передбачено створення Касаційного суду України, який був наділений спеціальною компетенцією у судовій системі по перевірці у касаційному порядку розглянутих загальними місцевими та апеляційними судами цивільних і кримінальних справ. Указом Президента України від 1 жовтня 2002 р. в системі судів загальної юрисдикції такий суд утворений з місцезнаходженням його в місті Києві. Про необхідність функціонування касаційної інстанції в системі судів загальної юрисдикції свідчать і результати півторарічної роботи Верховного Суду України про значне перевантаження судових палат, які перевіряють судові рішення судів України в касаційному порядку [17].

Вихід зі становища, що склалося, бачився у реалізації вимог законодавства про судоустрій щодо функціонування Касаційного суду України, який би займався перевіркою судових рішень, прийнятих апеляційними та місцевими судами України, на предмет правильного застосування ними матеріального та процесуального законодавства. Верховний Суд України як найвищий судовий орган держави перевіряв би в порядку повторної касації рішення вищих спеціалізованих судів і Касаційного суду України на відповідність їх Конституції та законам України, забезпечував би однакове застосування законодавства різних судових юрисдикцій.

На підставі нового закону про судоустрій створена та функціонує Державна судова адміністрація під контролем органів суддівського самоврядування, що сповна відповідає вимогам Конституції України, законам України по забезпеченню умов для здійснення незалежного й неупередженого правосуддя. Разом з тим розширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, реформа судової системи й судочинства на засадах, визначених Конституцією України, вимагає інших підходів для забезпечення судової діяльності судів України, більшість яких не має придатних для правосуддя приміщень, необхідної матеріально-технічної бази та видатків, які бодай у мінімальних розмірах задовольняли б потреби судів, враховуючи і компенсаційні виплати громадянам, без яких судочинство здійснюватися не може (адвокати, свідки, потерпілі, оплата експертиз тощо).