обов'язковість судових рішень.

Стаття 8. Верховенство права 1. Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

2. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

3. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції Українигарантується.

4. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Стаття 9. Законність1. Суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого:

1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;

2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

4. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

5. У разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

6. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

7. У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Стаття 10. Рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом

1. Усі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом.

2. Не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Стаття 11. Змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі

1. Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

2. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

3. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано адміністративний позов, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.

4. Суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

5. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Стаття 12. Гласність і відкритість адміністративного процесу

1. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, не можуть бути обмежені у праві на отримання в адміністративному суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів розгляду справи. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в адміністративному суді інформації про дату, час і місце розгляду своєї справи та ухвалені в ній судові рішення. Звернення особи, яка бере участь у справі, не підлягає розгляду та не потребує відповіді, якщо у ньому не зазначено місце проживання чи місцезнаходження (для юридичних осіб) або не підписано автором (авторами), а також якщо неможливо встановити його авторство, або таке, що містить вислови, що свідчать про неповагу до суду.

2. Кожен має право знайомитися в установленому законодавством порядку із судовими рішеннями у будь-якій розглянутій у відкритому судовому засіданні справі, які набрали законної сили. Це право може бути обмежено відповідно до закону в інтересах нерозголошення конфіденційної інформації про особу, державної чи іншої таємниці, що охороняється законом.

3. Розгляд справ в адміністративних судах проводиться відкрито. Суд ухвалою може оголосити судове засідання або його частину закритими з метою нерозголошення державної чи іншої таємниці, що охороняється законом, захисту особистого та сімейного життя людини, в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи, а також в інших випадках, установлених законом.

4. Розгляд справи в закритому судовому засіданні проводиться з додержанням усіх правил адміністративного судочинства. Під час розгляду справи в закритому судовому засіданні можуть бути присутні лише особи, які беруть участь у справі, а в разі необхідності - експерти, спеціалісти, перекладачі та свідки.

5. Якщо під час закритого судового засідання буде встановлено, що інформація з обмеженим доступом є суспільно необхідною або доступ до інформації обмежено з порушенням закону, суд постановляє ухвалу про її дослідження у відкритому судовому засіданні.

6. Під час судового розгляду справи в судовому засіданні забезпечується повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, крім випадків неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи у разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження).

7. Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, здійснений судом у порядку, встановленому цим Кодексом.

8. Особи, присутні в залі судового засідання, можуть використовувати портативні аудіотехнічні засоби. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі, крім тих, які є суб'єктами владних повноважень.

9. Судове рішення, ухвалене у відкритому судовому засіданні, проголошується прилюдно. Якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому засіданні, прилюдно проголошується лише резолютивна частина рішення.

Стаття 13. Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду

1. Особам, які беруть участь у справі, а також особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, забезпечується право на апеляційне та касаційне оскарження рішень адміністративного суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Стаття 14. Обов'язковість судових рішень

1. Судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України.

2. Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання на всій території України.

3. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Стаття 15. Мова адміністративного судочинстваМова адміністративного судочинства визначається статтею 14 Закону України "Про засади державної мовної політики".

Стаття 15-¹. Автоматизована система документообігу суду

1. В адміністративних судах функціонує автоматизована система документообігу суду, що забезпечує:

1) об'єктивний та неупереджений розподіл справ між суддями з додержанням принципів черговості та однакової кількості справ для кожного судді;

2) надання фізичним та юридичним особам інформації про стан розгляду справ, у яких вони беруть участь;

3) централізоване зберігання текстів судових рішень та інших процесуальних документів;

4) підготовку статистичних даних;

5) реєстрацію вхідної та вихідної кореспонденції та етапів її руху;

7) видачу судових рішень та виконавчих листів на підставі наявних у системі даних щодо судового рішення та реєстрації заяви особи, на користь якої воно ухвалено;

8) передачу справ до електронного архіву.

2. Позовні заяви, скарги, подання та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, в порядку їх надходження підлягають обов'язковій реєстрації в автоматизованій системі документообігу суду, яка здійснюється працівниками апарату відповідного суду в день надходження документів. До автоматизованої системи документообігу суду в обов'язковому порядку вносяться: дата надходження документа, інформація про предмет спору та сторони у справі, прізвище працівника апарату суду, який здійснив реєстрацію, інформація про рух судових документів, дані про суддю, який розглядав справу, та інші дані, передбачені Положенням про автоматизовану систему документообігу суду.

3. Визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи здійснюється автоматизованою системою документообігу суду під час реєстрації відповідних документів за принципом вірогідності, який враховує кількість справ, що перебувають на розгляді у суддів, заборону брати участь у перегляді рішень для судді, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого ставиться питання, перебування суддів у відпустці, на лікарняному, у відрядженні та закінчення терміну повноважень. Після визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи внесення змін до реєстраційних даних щодо цієї справи, а також видалення цих даних з автоматизованої системи документообігу суду не допускається, крім випадків, встановлених законом. Керівник апарату суду несе персональну відповідальність за забезпечення дотримання у судах порядку розподілу судових справ між суддями, передбаченого цією статтею.

4. Доступ до автоматизованої системи документообігу суду надається суддям та працівникам апарату відповідного суду згідно з їхніми функціональними обов'язками.

5. Несанкціоноване втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду має наслідком відповідальність, встановлену законом.

6. Порядок функціонування автоматизованої системи документообігу суду, у тому числі видачі судових рішень та виконавчих листів, передачі справ до електронного архіву, зберігання текстів судових рішень та інших процесуальних документів, надання інформації фізичним та юридичним особам, підготовки статистичних даних, визначається Положенням про автоматизовану систему документообігу суду, що затверджується Радою суддів України за погодженням з Державною судовою адміністрацією України.

Стаття 16. Правова допомога при вирішенні справ в адміністративному суді

1. Кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні справ в адміністративному суді, яка надається в порядку, встановленому законом.

2. Для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура. У випадках, встановлених законом, правова допомога може надаватися й іншими фахівцями в галузі права. Порядок і умови надання правової допомоги, права й обов'язки адвокатів та інших фахівців у галузі права, які беруть участь в адміністративному процесі і надають правову допомогу, визначаються цим Кодексом та іншими законами.

3. Підстави і порядок надання безоплатної правової допомоги визначаються законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги.

 

 

[1] В науке административного права и процесса могут быть и другие определения административного судопроизводства в зависимости от того, какой предмет исследования был взят за основу ученым при изучении данного правового понятия

Например, Николаева Л.А. и Соловьева А.К. определяют административное производство как форму судебного (принудительного) восстановления субъективных публичных прав граждан и организаций, гарантию судебной защиты прав и свобод человека и гражданина …(Николаева Н.А., Соловьева А.К. Административная юстиция и административное судопроизводство: зарубежный опыт и российские традиции: Сборник. – СПб.: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2004. – С. 36). Стефанюк В.С. используя термин «судебный административный процесс» определяет административное судопроизводство как урегулированную административно-процессуальными нормами систему взаимосвязанных правовых форм деятельности уполномоченных субъектов, что выражается в осуществлении правосудия по административным делам (Стефанюк В.С. Судовий адміністративний процес: Монографія. – Харків: Фірма „Консул”, 2003. – С. 39).

[2] Н.А. Николаева и А.К. Соловьева не видят в сочетании этих двух понятий ничего противоречивого и указывают, что «буквальный перевод с латинского словосочетания «административная юстиция» может звучать как «правосудие, относящееся к управлению» (Николаева Н.А., Соловьева А.К. Административная юстиция и административное судопроизводство: зарубежный опыт и российские традиции: Сборник. – СПб.: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2004. – С. 16).

[3] Большой толковый словарь русского языка / Гл. ред. С.А. Кузнецов – СПб.: «Норинт», 2002. – С. 29, 1530.

[4] Можно спорить о том, осуществляют или не осуществляют правосудие должностные лица органов исполнительной власти при рассмотрении жалоб граждан, однако относить эти органы управления к органам административной юстиции нельзя, так как термин «юстиция» указывает именно на судебный порядок рассмотрения таких дел. Поэтому деятельность органов исполнительной власти по рассмотрению и разрешению жалоб граждан следует рассматривать не как правосудие, что противоречило бы ст. 124 Конституции Украины, а как один из видов юрисдикционной деятельности, которая присуща органам исполнительной власти, при этом не являясь основным видом их деятельности.

[5] Если проанализировать все существующие подходы ученых к содержанию административной юрисдикции, то можно выделить из них три основных. Первый заключается в том, что административная юрисдикция – это только рассмотрение и разрешение дел об административных правонарушениях, а также рассмотрение административных публичных споров в административных судах. Второй подход заключается в том, что административная юрисдикция, помимо выше указанного, включает в себя также группу мер административного пресечения и обеспечения производства по делам об административных правонарушениях (см.: §2 главы 1), а также иную деятельность компетентных органов, связанную с привлечением лица к административной ответственности (например, составление протокола об административном правонарушении). Третий подход заключается в том, что административная юрисдикция рассматривается как деятельность компетентных органов (должностных лиц) по применению мер административно-правового принуждения. То есть в содержание административной юрисдикции, в отличие от второго подхода, включается также и деятельность по применению мер административного предупреждения (контрольные проверки, установление карантина, проверка документов и т.п.).

Понятие «юрисдикция» (от лат. Jurisdiction) в толковых словарях рассматривается, во-первых, как право производить суд или право решать правовые вопросы, во-вторых, как область, на которую распространяется такое право. В таком значении понятие «юрисдикция» в большей степени обосновывает точку зрения ученых, являющихся сторонниками первого подхода. Однако словосочетание «решение правовых вопросов» не противоречит определению административной юрисдикции, предложенного сторонниками второго подхода, так как «правовой вопрос» можно рассматривать как некую проблему, требующую своего разрешения. При этом разрешение этой проблемы влечет за собой определенные юридически значимые последствия, в связи с этим такое разрешение проблемы можно называть «решением правового вопроса». Например, при административном задержании уполномоченное на то лицо оценивает сложившуюся ситуацию и руководствуясь положениями действующего законодательства может принять решение о задержании лица на срок до трех часов (ст. 263 КУоАП). Такое решение следует рассматривать как решение правовых вопросов, потому что оно осуществляется на основе норм права и влечет засобой юридически значимые последствия.

Сторонники третьего подхода к определению содержания административной юрисдикции, по-нашему мнению, довольно широко рассматривают это понятие и тем самым подменяют понятием «административно-юрисдикционная деятельность» понятие «правоохранительная деятельность». Именно правоохранительная деятельность связана с охраной сложившегося правового режима в государстве и защитой нарушенных прав и свобод. Такая охрана и защита возможна только с помощью применения мер государственного принуждения, большая часть из которых носит административно-правовой характер. Поэтому понятие «правоохранительная деятельность» по объему охватывает собой и юрисдикционную деятельность и деятельность компетентных органов по предупреждению правонарушений и устранению негативных последствий аварий, катастроф, стихийных бедствий и т.п.

Считаем, что административно-юрисдикционная деятельность – это деятельность компетентных органов по применению мер административно-правового принуждения в связи с возникшим административным публичным спором, а также в связи с совершенным административным проступком либо иным совершаемым или совершенным нарушением требований законодательства Украины. В последнем случае речь идет именно о применении мер административного пресечения, то есть когда противоправные действия уже начаты и их необходимо в принудительном порядке прекратить (например, применение физического воздействия, специальных средств и т.п.). А вот применение мер административного предупреждения, по нашему мнению, нельзя отнести к административно-юрисдикционной деятельности, так как эта деятельность не связана с наличием правового спора и фактом нарушения норм права. Поэтому административную юрисдикцию можно определить как систему органов, которые осуществляют деятельность, связанную, во-первых, с рассмотрением и разрешением административных публичных споров, во-вторых, с привлечением лица к административной ответственности, в-третьих, с применением иных мер принуждения, предусмотренных нормами административного права (меры административно-правового принуждения; дисциплинарные и материальные санкции, предусмотренные нормами административного права), в связи с нарушением норм действующего законодательства.

[6] В определении, предложенном в учебном пособии, используется словосочетание «властные функции, управленческого, правоохранительного и правообеспечительного характера». В определении, которое предложил законодатель в статье 3 КАСУ, акцент делается на словосочетании «властные управленческие функций». По нашему мнению, использованное законодателем словосочетание неудачно, так как понятие «управление» является многозначительным и даже в юридической литературе по административному праву его используют в нескольких значениях: 1) как совокупность организующих и регулирующих действий, которые осуществляются всеми органами государственной власти; 2) как исполнительно-распорядительную деятельность органов исполнительной власти; 3) как организующее воздействие лица, наделенного властными полномочиями, на подчиненных ему лиц и многие другие определения. Соглашаясь с мнением некоторых ученых о том, что понятие «управление», «государственное управление», «управление в системе органов исполнительной власти» может иметь различное содержание в зависимости уровня теоретического познания того или иного правового явления (Адміністративне право України. Академічний курс: Том 1. Загальна частина. / Гол. Ред. Колегії Авер´янов. – К.: «Юридична думка», 2004. – С. 58), считаем, что в науке административного права управление должно связываться не только с наличием властных отношений между субъектом и объектом управления, но и наличием соподчиненности между ними. Поэтому, если такой спор возникает, например, между избирателем и участковой избирательной комиссией, то назвать его спором, который возник в результате осуществления участковой избирательной комиссией «властных управленческих функций» будет не корректно, так как наличие властных отношений здесь на лицо и, соответственно, реализация властных функций, а вот управленческие отношения здесь отсутствуют, так как отсутствует соподчиненность между участковой избирательной комиссией и гражданином Украины. В указанном примере речь идет о властных функциях правообеспечительного характера, на что законодатель, к сожалению, не обратил внимание.

[7] Прежде всего юридические коллизии можно подразделить на шесть групп: 1) коллизии между нормативными актами или отдельными правовыми нормами; 2) коллизии в правотворчестве (бессистемность, дублирование, издание взаимоисключающих актов); 3) коллизии в правоприменении (разнобой в практике реализации одних и тех же предписаний, несогласованность управленческих действий); 4) коллизии полномочий и статусов государственных органов, должностных лиц, других властных структур и образований; 5) коллизии целей (когда в нормативных актах разных уровней или разных органов закладываются противоречащие друг другу, а иногда и взаимоисключающие целевые установки; 6) коллизии между национальным и международным правом (Общая теория государства и права. Академический курс в 3-х томах. Изд. 2-е. Отв. ред. проф. М.Н. Марченко, Том 3. – М.: ИКД «Зерцало-М», 2002. – С. 412-413).

[8] Правонарушения могут совершаться по причине несоответствия, например, норм права другим социальным нормам (обычаям, традициям, религиозным нормам и т.п.). В качестве примера можно привести правовую коллизию изображенную Софоклом в «Антигоне». Как известно, Антигона нарушила запрет царя Креона и похоронила своего брата, павшего в бою против Фив. При этом, Антигона, совершая похоронный обряд, руководствовалась не естественным правом, а нормой правового обычая, который сформировался, в том числе, и под влиянием религиозных представлений своего времени. Высокая социальная значимость такой нормы обычного права привела к правовой коллизии с государственно установленным предписанием, направленным на нейтрализацию этой нормы (Поляков А.В. Общая теория права: Феноменолого-коммуникативный подход. Курс лекций. 2-е изд. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003. – С. 602).

[9] Исключение из этого правила составляют гражданско-правовые деликты. В науке гражданского права больше внимания уделяется не признакам состава гражданского деликта, а условиям гражданско-правовой ответственности (противоправность, вина, вред, причинно-следственная связь между противоправным деянием и причиненным вредом). Это позволило некоторым ученым говорить о существовании так называемых усеченных составов, где, например, отсутствует субъект правонарушения. Предложенные учеными гражданского права четыре условия гражданско-правовой ответственности позволяют отнести к правонарушениям не только нарушения норм гражданского законодательства (например, причинение вреда), но и нарушения условий гражданско-правового договора.

В статье 17 КАСУ указывается, что компетенция административных судов распространяется на споры, возникающие по поводу заключения и выполнения административных договоров. А в ст. 3 КАСУ объясняется, что административный договор – это дву- или многостороннее соглашение, содержание которого составляют права и обязанности сторон, вытекающие из властных управленческих функций субъекта властных полномочий, являющегося одной из сторон соглашения.

В данном случае напрашивается вопрос – можно ли несоблюдение условий административно-правового договора назвать правонарушением? Отрицательный или положительный ответ можно дать лишь проанализировав особенности административно-правового договора в сравнении с гражданско-правовых договором. Во-первых, правовая природа административно-правового и гражданско-правового договора различна. Первые относятся к публично-правовой сфере общественных отношений, а вторые к частной правовой сфере. Во-вторых, одной из сторон административного договора всегда выступает орган, наделенный властными полномочиями. В-третьих, содержание административного договора составляют права и обязанности сторон, вытекающие из властных функций управленческого, правоохранительного или правообеспечительного характера, содержание же гражданско-правового договора составляют гражданские права и обязанности. В четвертых, факт нарушения условий гражданско-правового договора (например, нарушение установленных договором сроков или причинение имущественного вреда) выявить легче, нежели факт нарушения условий административного договора. Поэтому лишь в ходе судебного разбирательства возможно выяснение вопроса был ли факт нарушения условий административного договора и нарушены ли публичные права и свободы одной из сторон договора. В-пятых, гражданско-правовой договор всегда содержит положения об ответственности сторон в случае несоблюдения условий договора. А вот в связи с отсутствие норм законодательства, устанавливающих порядок заключения и исполнения административного договора, можно лишь догадываться о тех условиях, которые в обязательном порядке будут содержаться в нем. Например, В.С. Стефанюк среди обязательных условий административного договора видит такое, - «при неисполнении либо ненадлежащем исполнении обязательств по административному договору один из участников договорных отношений орган исполнительной власти (местная администрация) вправе разорвать договор в одностороннем порядке и применить к виновной стороне предусмотренные договором экономические и иные санкции» (Стефанюк В.С. Судовій адміністративний процес: Монографія. – Х.: Фірма „Консул”, 2003. – С. 131).

Целесообразность введения таких санкций в сферу властных отношений еще научно не обоснована, однако их появление потребует пересмотра сложившейся системы мер административно-правового принуждения и определения их места в этой системе. Если стороны будут согласны, что условия договора были нарушены и в связи с этим к виновной стороне будут применены санкции, предусмотренные в договоре, то такое нарушение условий договора можно признать правонарушением, так как оно обладает всеми необходимыми для этого признаками (противоправное деяние, виновность, общественная опасность, наказуемость). Если же факт нарушения оспаривается одной из сторон административного договора, то в связи с отсутствием в административном судопроизводстве стадии досудебного следствия, следует говорить не о правонарушении, а о наличии публично-правового спора, который и будет рассматривать согласно п. 3 ст. 17 КАСУ.

Из сказанного можно сделать вывод о том, что в порядке административного судопроизводства разрешаются и рассматриваются только споры, предусмотренные ст. 17 КАСУ, а в порядке гражданского судопроизводства возможно рассмотрение, как споров, так и гражданских деликтов (исковое производство), к тому же в рамках гражданского судопроизводства рассматриваются дела о подтверждении наличия или отсутствия определенных юридических фактов (особое производство).

^[10]Закріплення в законодавстві України не чіткої за змістом та суперечливої термінології вносить у правову систему України та, зокрема, у сферу правосуддя багато факторів суб'єктивного характеру, які впливають на остаточне рішення по справі. Словосполучення «протягом розумного строку», на нашу думку, як раз і належить до такої термінології.