Комп’ютер як предмет та засіб навчання.

На першому етапі навчання комп'ютер виступає предметомом навчальної діяльності, в ході якої здобува знання про роботу комп'ютера, вивчаються мови програмування, засвоюються навички роботи оператора.

На другому етапі цей предмет перетворюється власне в засіб вирішення навчальних або професійних завдань, на знаряддя повсякденної діяльності. Цей перехід предмета в засіб і зумовлює розвиток діяльності та мислення людини, передбачає перебудову звичних дій, форм і способів діяльності.

За допомогою комп'ютера як засобу навчання можна реалізувати програмоване і проблемне навчання. Комп'ютер використовують для навчального моделювання науково-технічних об'єктів і процесів. Використання комп'ютера в процесі навчання сприяє також підвищенню інтересу й загальної мотивації навчання завдяки новим формам роботи і причетності до пріоритетного напряму науково-технічного прогресу; активізації навчання завдяки використанню привабливих і швидкозмінних форм подання інформації, змаганню учнів з машиною та самих із собою, прагненню отримати вищу оцінку; індивідуалізації навчання — кожен працює в режимі, який його задовольняє; розширенню інформаційного і тестового «репертуарів», доступу учнів до «банків інформації», можливості оперативно отримувати необхідні дані в достатньому обсязі; об'єктивності перевірки й оцінювання знань, умінь і навичок учнів.

Водночас педагоги повинні враховувати й негативні моменти. Передусім робота з комп'ютером швидко стомлює учнів, може погано впливати на зір або навіть призводити до розладу нервової системи. Комп'ютеризоване навчання не розвиває здатності учнів чітко й образно висловлювати свої думки, істотно обмежує можливості усного мовлення, формуючи логіку мислення на шкоду збагаченню емоційної сфери. В умовах автоматизованого навчання швидко фор­муються егоїстичні нахили людини, загострюється індивідуалізм, розширюється конкурентність, сповільнюється ви­ховання колективізму, взаємодопомоги. Здебільшого інтерес до програми з обмеженою інформативністю швидко зга­сає. Оскільки діалог з машиною синтаксично збіднений, учень нерідко почувається «дурнішим» за комп'ютер, що згодом може стати причиною стійкого негативізму до машини1.

Загалом спілкування з комп'ютером сприяє розвиткові інтелектуального, духовного та морального потенціалу учнів, виховує уміння планувати й раціонально будувати трудові операції, точно визначати цілі діяльності, формує акуратність, точність і обов'язковість.

Комунікація, спілкування та їх засоби

Терміни „спілкування”, „комунікація” часто вживаються як тотожні. Це зумовлено не тільки їхньою спільною семантичною основою, багатозначністю використання як у науковому, так і в буденному розумінні, а й тими функціями, які вони виконують у життєдіяльності особистості, соціальної групи, суспільства.

У вузькому розумінні термін „комунікація” визначається як обмін інформацією між людьми, як смисловий аспект соціальної взаємодії, складова спілкування.

Процес обміну інформацією під час спілкування між людьми має свою специфіку:

• спілкування не можна розглядати тільки як процес відправлення інформації якоюсь системою передачі інформації або як прийом її іншою системою; взаємне інформування передбачає налагоджування спільної діяльності (кожен учасник комунікативного процесу передбачає активність свого партнера, необхідно орієнтуватися, аналізуючи мотиви, мету, установки партнера по спілкуванню);

• характер обміну інформацією між людьми визначається тим, що за допомогою системи знаків партнери можуть впливати один на одного; комунікативний вплив, який при цьому виникає, є психологічним впливом однієї людини на іншу з метою зміни її поведінки; ефективність комунікації вимірюється тим, наскільки вдалося здійснити цей вплив;

• комунікативний вплив як результат обміну інформацією можливий лише тоді, коли комунікатор і реципієнт володіють єдиною або подібною системою кодування і декодування знаків, тобто, говорять однією мовою; тільки прийняття єдиної системи забезпечує партнерам можливість розуміти один одного.

Думка ніколи не дорівнює прямому значенню слів, тому в людей, що спілкуються має бути однакове не тільки розуміння значення, а й змісту слів. Справжнє ефективне спілкування – це не стільки обмін значеннями, скільки обмін смислами, більше того. це – пошук спільного смислу. Значення – це відображення найсуттєвіших та узагальнених сторін предметів і явищ; система значень є відносно постійною, об’єктивною та єдиною сукупністю понять, дій чи цінностей для більшості членів соціальної групи. Смисл – це той суб’єктивний зміст, якого набуває слово в конкретній ситуації спілкування. У спілкуванні смисл слова збагачується і модифікується, воно набуває нових, незвичайних нюансів, показуючи суб’єктивне ставлення людини до конкретного об’єкта.

За характером впливу інформація, що йде від комунікатора, може бути спонукальною і констатуючою. Спонукальна – висловлюється в наказі, проханні, інструкції, пораді, розрахована на те, щоб стимулювати певні дії і виконує такі функції: активізації поведінки, спонукання до дії в певному напрямку; інтердикції – заборони певних дій; дестабілізації – порушення деяких автономних форм поведінки та діяльності. Констатуюча інформація – повідомлення і зміна поведінки не прямо, а опосередковано і поступово.

Залежно від спрямованості інформації, яка йде від комунікатора, виокремлюють аксіальну та ретиальну комунікацію. Аксіальна - спрямовує свої сигнали до якогось окремого отримувача інформації. Ретиальна – має багато реципієнтів, великі соціальні групи, які зосереджені у просторі й у більшості випадків є анонімними для комунікатора.

Виокремлюють одиниці (елементи) комунікативного процесу (Г.Лассуел): хто передаває інформацію (комунікатор), що передається (повідомлення), як (за допомогою якого каналу), кому (реципієнт), з яким результатом (ефект впливу).

Існує кілька систем, які використовуються в комунікативному процесі й відповідно до яких класифікують засоби комунікації:

- вербальна комунікація – використовує як знакову систему мову – найбільш універсальний засіб людського мовлення. Точність розуміння слухачем змісту висловлювання може стати очевидною для комунікатора лише тоді, коли реципієнт стане комунікатором і своїм висловлюванням дасть знати про те, як він розкрив зміст інформації.

- невербальна комунікація включає різні знакові системи: 1- оптико-кінетична (жести, міміка, пантоміміка), значущість цієї системи знаків вивчає кінесика; 2- паралінгвістична - система вокалізації мовлення, що характеризується якістю голосу, діапазоном, тональністю і виражає почуття та стани людини; 3- екстралінгвістична (паузи, покашлювання, сміх, темп мовлення); 4- простір і час організації комунікативного процесу – особлива знакова система, яка має певне смислове навантаження (вивчає проксемика); 5- контакт „очі в очі”. У представників деяких культур засобом невербальної комунікації є дотик.

Існують різні засоби, які допомагають прийняттю інформації, послабленню чи підсиленню дії „фільтрів” (довіри чи недовіри). Сукупність таких засобів називається фасцинацією – спеціально організовані засоби впливу для зменшення витрат семантично значущої інформації під час її сприймання реципієнтом (музичний супровід та ін).

Кризові періоди дитинства

Вікова криза — нетривалий за часом (до 1 року) період розвитку людини, що характеризується бурхливими психологічними змінами.

Розвиток дитини має нерівномірний характер. На одних етапах зміни у дитячій психіці накопичуються повільно і поступово (стабільні періоди), на інших – вони відбуваються бурхливо і швидко (критичні періоди). Послідовність розвитку визначається чергуванням стабільних і критичних періодів. Незначні та малопомітні для оточуючих зміни під час стабільних періодів зумовлюють, врешті-решт, появу вікових новоутворень внаслідок якісних стрибків у розвитку під час криз.

Криза новонародженості: її визначили теоретично, ознакою кризи є втрата ваги у перші дні після народження. Соціальна ситуація розвитку немовляти неповторна і визначається двома моментами – з одного боку, біологічно дитина цілком безпорадна, вона не може задовольнити свої потреби без допомоги дорослого; з іншого – за цілковитої залежності від дорослих дитина позбавлена основних засобів спілкування з ними. На цій суперечності і базується весь подальший розвиток дитини. За умови задоволення органічних потреб та дотримання правильного режиму і виховання у дитини формуються нові, власне людські потреби (в отриманні вражень, у спілкуванні з дорослими тощо), і на цій основі здійснюється психічний розвиток. Поступово на появу дорослого у дитини виробляється специфічна емоційно-рухова реакція „комплекс пожвавлення”, що слугує межею критичного періоду новонародженості.

Криза 1-го року пов’язана з освоєнням мовлення. Якщо спочатку життєдіяльність немовляти регулювала біологічна система, то поступово вона вступає у суперечність із вербальними ситуаціями, які створюються дорослими. Тому дитина залишається без надійних орієнтирів у навколишньому світі – біологічні детермінанти вже істотно деформовані, а мовні ще не настільки сформувалися, щоб дитина могла вільно керувати їхньою поведінкою. Спостерігається загальний регрес життєдіяльності дитини, який емоційно виражається в афективних реакціях Цю кризу не вважають гострою. Основне новоутворення – формування структури мовної і предметної дій.

Криза 3-х років: формування у дитини системи власного „Я”. Малюк вчиться відокремлювати себе від дорослого, починає ставитися до себе як до самостійного „Я”, у нього появляються початкові форми самосвідомості. Це призводить до розвитку прагнення у дитини діяти самостійно, без допомоги дорослого. В основі цієї кризи – об’єктивне протиріччя між новою тенденцією дитини до самостійного задоволення власних потреб та прагненням дорослого зберегти попередній стиль стосунків і обмежити тим самим активність дитини.

Криза 7-ми років: перехідний період, що відділяє дошкільне дитинство від молодшого шкільного. Це криза саморегуляції, яка нагадує кризу 1р.н. Дитина починає усвідомлювати своє місце у світі суспільних відносин, що докорінно змінює її самосвідомість, це період зародження соціального „Я”.

Криза 13 років: ламання старих психологічних структур, вибух непокори, зухвальства та важковиховуваності. Причина – дорослі не змінюють своєї поведінки у відповідь на появу у підлітків прагнення до нових форм взаємин з дорослими. Поява відчуття дорослості, прагнення зайняти місце дорослого у системі реальних стосунків між людьми.