Результативність психокорекційного процесу в групі АСПН

Психокорекційна робота в групі АСПН спрямована на поглиблення та розширення соціальної компетентності учасників навчання, розвиток їхнього соціально-перцептивного інтелекту, дослідження детермінованості особистісних проблем попереднім життєвим досвідом, що позначився на психіці кожного суб'єкта. До загальних змін, які відбуваються у процесі навчання, належать:

- розвиток можливостей аутопсихотерапії та сенситивних здібностей сприймання інформації, важливої для розуміння себе та інших (ідеться про вміння визначити в соціально-перцептивному матеріалі «фігуру» й «тло»);засвоєння оптимальних умінь спілкування, а саме: приймати людину (й себе) такою, яка вона є, розуміти когнітивні передумови виникнення різних емоційних станів, корелювати їх із базовими формами захисту, адекватно визначати свою роль у виникненні непорозумінь з іншими, бачити стереотипно-деструктивні тенденції поведінки, які не є продуктивними для спілкування, і з'ясовувати для себе причини «збоїв», пов'язаних із фіксаціями дитинства, особливостями процесу соціалізації;

- набуття лабільності нервових процесів та навичок гнучкості поведінки; вміння адекватно оцінювати ситуацію спілкування, прогнозувати тенденції її розвитку й керувати нею;

- формування психологічної відповідальності за свою поведінку, відмова від «підпор» (сподівань на інших) — своєрідних «психо­логічних милиць», вироблення здатності до психологічної захищеності, що ґрунтується на глибинному розумінні своїх захисних (автоматизованих) тенденцій, нейтралізації їх імперативного впливу на поведінку;

- розвиток умінь перетворювати себе на об'єкт дослідження, відчувати й аналізувати значущу для себе ситуацію спілкування; формування здатності до глибинної рефлексії інфантильних витоків осо-бистісної проблематики (вміння здійснювати ретроспективний аналіз історії власного життя й минулого досвіду спілкування з людьми; об'єктивувати «запрограмованість» власної психіки);

- розуміння власного (неусвідомлюваного до АСПН) «життєвого плану» й водночас виховання здатності упереджувати «рабську» за­лежність від «програм дитинства».

Усе це сприяє розвитку можливостей розуміння себе та взаємин з людьми.

Специфіка психокорекційного процесу в групі АСПН полягає в цілісності та єдності всіх методичних прийомів, у пізнанні глибинно-психологічної сутності виявів психіки учасників навчання та аналітико-синтетичному аналізі емоційної, когнітивної та біхевіоріальної сфер психіки. Оскільки робота за методом АСПН орієнтується на глибинні аспекти пізнання психіки людини, її несвідомі витоки, то необхідною передумовою пізнання внутрішньої детермінованості вчинків є спонтанність і невимушеність поведінки. Учасник такого навчання дістає можливість дослідження когнітивно-семантичних передумов власної особистішої проблеми й розвиває вміння використовувати набуті рефлексивні знання для самопізнання в реальній дійсності та внесення у свою поведінку бажаних корективів, а також дістає змогу апробувати нові форми поведінки, особливо на заключному етапі роботи групи. Таке навчання підвищує психологічну культуру, психологічну захищеність і психологічну силу «Я»-суб'єкта, сприяє розвитку емпатії та емоційної сенситивності, формуванню навичок самопізнання та глибинного пізнання психіки іншої людини, розширенню компетентності у спілкуванні.

Акцентуації характеру

Характер може виявлятися більшою або меншою мірою. Це саме стосується також й рис характеру, кожна з яких має різний кількісний ступінь вияву. Надмірний вияв окремих рис характеру та їх поєднань, крайні варіанти норми в психології називають акцентуаціями характеру.

АКЦЕНТУАЦІЯ ХАРАКТЕРУ - це надзвичайне підсилення окремих рис характеру, за якого наявні відхилення в психології і поведінці людини, що не виходять за межі нормативної поведінки, але межують з патологією.

Акцентованість рис характеру виявляється лише за певних умов. За інших умов люди з такими рисами діють спокійно, без напруження.

Акцентованість рис характеру виробляється за суспільних умов життя під впливом інтересів, специфіки контактів у колективі, проте, як свідчать дослідження, засадами стосовно них є своєрідні вроджені індивідуальні особливості, що й створюють ґрунт для виникнення акцентуації за відповідних соціальних умов.

Німецький вчений К. Леонгард виділив 12 типів акцентуацій характеру. Його класифікація базується на оцінці стилю спілкування людини з оточуючими. Типи акцентуацій характеру поділяються К. Леонгардом на дві групи за принципом акцентуації рис або характеру, або темпераменту. До акцентуації рис характеру К. Леонгард відносить демонстративний, педантичний, застряглий та збудливий типи.

Демонстративний тип. Для осіб цього типу акцентуації є характерними схильність до «витіснення» зі свідомості тих оцінок, які є неприємними для образу «Я»; прагнення за будь-яку ціну завжди бути в центрі уваги; завищена самооцінка, намагання приймати «бажане за дійсне».

Педантичний тип. Цьому типу акцентуації притаманні інертність психічних процесів, схильність «загрузати» в дрібницях, наявність проблеми складності прийняття рішення. В спілкуванні люди цього типу приваблюють рівним настроєм, надійністю в справах, сумлінністю та охайністю.

Застряглий тип. Основна риса цього типу акцентуації - значна стійкість афекту, «злопам'ятність», прагнення і в головному, і в дрібницях відстоювати свою точку зору, не враховуючи позицію групи.

Збудливий тип. Для таких осіб є характерною схильність до «вибуху» емоцій, як засобу періодичної розрядки нервової системи. (всі інші типи відносяться до темпераменту!!!)

Зазначені типи акцентуацій проявляються не завжди. Оскільки структура характеру є динамічною і змінюється протягом життя людини, акцентуації характеру можуть бути зменшені в процесі виховання, самовиховання або психокорекції. Людині слід знати свої характерологічні особливості й удосконалювати їх у разі необхідності.

Залежно від міри вираженості було виділено дві міри акцентуації характеру: явна і прихована.

Явна акцентуація. Ця міра акцентуації відноситься до крайніх варіантів норми. Вона відрізняється наявністю досить постійних меж певного типа характеру.

Прихована акцентуація. Ця міра, мабуть, має бути віднесена не до крайніх, а до звичайних варіантів норми. У буденних, звичних умовах, межі певного типа характеру виражені слабо або не виявляються зовсім. Навіть при тривалому спостереженні, різносторонніх контактах і детальному знайомстві з біографією важко буває скласти чітке уявлення про певного типа характеру. Проте межі цього типа можуть яскраво, деколи несподівано, виявитися під впливом тих ситуацій і психічних травм, які пред'являють підвищені вимоги до «місця найменшого опору». Психогенні фактори іншого роду, навіть важкі, не лише не викликають психічних розладів, але можуть навіть не виявити типа характеру. Якщо ж такі риси і виявляються, це, як правило, не приводить до помітної соціальної дезадаптації.

Варто зазначити, що акцентуацію характеру ні в якій мірі не можна відносити до психічної патології.

Причини виникнення акцентуацій.

На основі систематики формування психопатій П. Б. Ганнушкіна, можна систематизувати фактори, що впливають на виникнення і розвиток акцентуацій характеру у підлітків, а надалі, можливо, і на появ психопатій.

Серед біологічних факторів, що призводять до акцентуацій характеру, виділяють:

1. Вплив пренатальних, натальних і ранніх постнатальних шкідливостей на мозок. До таких факторів можна віднести важкі токсикози вагітності, родові травми, внутрішньоутробні і ранні мозкові інфекції, важкі соматичні захворювання.

2. Несприятлива спадковість, яка включає в себе певний тип ВНД, алкоголізм батьків, що зумовлює тип акцентуації характеру.

3. Органічні ушкодження головного мозку, тобто черепно-мозкові травми, мозкові інфекції і т.п.

4. «Пубертатний криз», обумовлений нерівномірністю розвитку серцево-судинної та кістково-м'язової системи, обтяжений фізичним самопочуттям, підвищеною активністю ендокринної системи та «гормональною бурею».

До соціально-психологічних факторів слід віднести:

1. Порушення виховання підлітка в сім'ї.

2. Шкільну дезадаптацію. У підлітковому віці падає інтерес до навчання в силу зміни провідного виду діяльності.

3. Підліткова криза. 4. Психічну травму. Психосоціальну дезадаптацію можуть викликати окремі психічні стани, спровоковані різними психотравмуючими обставинами