Особливості процесуальної діагностики в АСПН

Термін «процесуальна психодіагностика» (грец. здатний розпізнавати) означає здатність фахівця розпізнавати у процесі психокорекції глибиннопсихологічні передумови виникнен­ня особистісної проблеми суб'єкта, її сутність та можливості роз­в'язання. Слово «процесуальна» підкреслює багаторівневість («порційність») діагностики, її зв'язок із груповою динамікою в АСПН та невід'ємність від психокорекції. Інакше кажучи, відбувається злиття психодіагностичного та психокорекційного проце­сів від початку і до кінця АСПН. Психодіагностичні висновки в групі будуються на матеріалі моделі спонтанної взаємодії між учасниками АСПН, яка формується у неви­мушеній, спонтанній ситуації, без наперед заданої програми дій. Ад­же саме за таких умов відкриваються можливості вивчення особливо­стей внутрішньої детермінованості дій, їх глибинної психологічної обумовленості.

Процесуальній психодіагностиці завжди притаманна неповторність конкретно-семантичного аспекту, зумовленого індивідуальними характеристика­ми особистості кожного учасника навчання, а тому неповторними є і процес, і результати психодіагностики. У процесі групової психокорекції активність учасників навчання на різних етапах розвитку групи неоднакова, що потребує адекватних інструментальних засобів психодіагностики. Процесуальна психодіаг­ностика відображує ступінь ригідності «захисних» тенденцій інди­віда, його психологічну готовність до навчання й мотиваційну силу та орієнтацію на самозміни, оновлення свого способу життя, бачення навколишнього світу.

Неповторність процесуального аспекту психодіагностики пов'язана з неповторністю конкретного складу групи та своєрідністю особистісних проблем кожного учасника навчання. Психологічна взаємодія актуалізує вияви тих чи тих сторін психі­ки суб'єкта, тому важливо не обмежуватись участю в одній психокорекційній групі, слід пройти її ще й з іншим складом учасників. Процесуальна психодіагностика передбачає залучення (втягування) суб'єкта у процес самопізнання та пізнання інших спільно з психологом на груповому матеріалі спонтанної взаємодії. Особливо важливу роль відіграють ітеративні (повторювані) характеристики поведінки, які утворюють асоціативний та логічно впорядкований ланцюг. Усе це сприяє розвитку психодіагностичних здібностей особи, на­вичок самопізнання та аутопсихотерапії, вироб­ляється уважність до будь-яких проявів психіки, формується ро­зуміння того, що немає «другосортних» виявів поведінки, як немає й випадкових емоційних станів. Процесуальна психодіагностика при­вчає до сприйняття закономірної обумовленості психіки та її глибинно-психологічних витоків. Лише пізнаючи першопричини, учасни­ки АСІІН залучаються до дослідницького процесу, набувають нави­чок пізнання несвідомого. Залучення учасників АСПН до процесу такого глибиннопсихо-логічного пізнання відбувається неявно, «неспеціально», а навчаль­ний ефект досягається на латентному рівні. Важливим є прийняття групових принципів роботи всіма членами групи. Це сприяє розвитку їхніх здібностей самодослідження та корекції. Психодіагностичні гіпотези будуються та поглиблюються поступово, супроводжуючись постійною перевіркою й уточненням. У групі вони дають можливість швидше встановлювати асоціативні взаємозв'язки в поведінковому матеріалі її членів, що з часом утворюють логічно впо­рядкований ланцюг. Глибинно-психологічні передумови особистісної проблеми характеризу­ються енергетичною імперативністю, яка визначає тенденції, що вияв­ляються в інваріантній (сталій) поведінці.

З одного боку, процесуальна психодіагностика в групі АСПН пе­редбачає, що психолог добре знає основи психодинамічної теорії, особистісного розвитку суб'єкта з урахуванням динаміки внутрішньої су­перечливості психіки, з іншого - вона від самого початку не спирається на жодні конкретні припущення, діагностичні висновки, класифікацію рис характеру, типів особистості тощо, що зумовлювало б спрощеність пізнання й підлаштування індивіда під наперед задані параметри. Процесуальна психодіагностика в групі АСПН має бути макси­мально наближеною до внутрішньої феноменології суб'єкта, до його бачення себе й навколишніх, до розуміння проблем і несвідомих перед­умов труднощів у спілкуванні. З огляду на це в групі, як правило, не використовуються будь-які поняття академічної психології, що перед­бачають знання «поза суб'єктом», знання, обтяжені оцінними судженнями в чорно-білих категоріях. Завдяки такій психодинамічній позиції можна пізнавати неповторну логіку взає­мозв'язків між свідомою й несвідомою сферами суб'єкта, їх супереч­ливий характер, який нейтралізується викривленням, що є наслідком дії захистів на інтрапсихічному рівні.У процесі психодіагностики є можливість виявляти, наскільки важ­лива для суб'єкта значущість події, пов'язана з фіксаціями та емоційними переживаннями. Тому психолог має бути надзвичайно уважним до будь-якого вияву, що є спонтанною формою активності особи — чи то малюнок, розповідь, емоційна реакція, чи спогади.

Так відкривається можливість пізнання внутрішньодетермінованої психі­ки в усій її суперечливості, що нейтралізується на інтрапсихічному рівні психологічними захистами. Іще одна істотна особливість процесуальної психодіагностики по­лягає в тому, що її висновки завжди відносні. Ми не прагнемо дати завершену картину сутності особистості у конкретний момент, а ро­бимо психодіагностичні висновки залежно від аналізованого ма­теріалу, а також від рівня розвитку групи та сенситивності учасників навчання, що пов'язано з опануванням ними специфікою групової взаємодії.

Пам’ять

Закріплення, зберігання та наступне відтворення людиною її попереднього досвіду називається пам’яттю.

Є багато теорій пам'яті. Одна з них - асоціативна теорія пам'яті. Суть механізму асоціації - у встановленні зв'язку між враженнями, що одночасно виникають у свідомості.

Залежно від умов, необхідних для їхнього утворення, АСОЦІАЦІЇ поділяють на три типи:

Асоціація за суміжністю - це відображення у психіці людини зв'язків між предметами та явищами, які йдуть одні за одними у часі (суміжність у часі) або перебувають поряд у просторі (суміжність у просторі).

Асоціація за схожістю наявна тоді, коли у психіці відображено зв'язки між предметами, схожими між собою в певному аспекті (помилкове сприйняття незнайомої людини як знайомої).

Асоціація за контрастом утворюється під час відображення у психіці людини предметів і явищ об'єктивної дійсності, пов'язаних між собою протилежними ознаками (високий - низький, швидкий - повільний, веселий - сумний тощо).

Фізіологічна теорія пам’яті пов’язана з вченням І. Павлова про вищу нервову діяльність. Матеріальним підґрунтям пам’яті є пластичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворювати нові тимчасові нервові зв’язки. умовні рефлекси. Запам'ятоване зберігається не як образ, а як «слід», як тимчасові нервові зв’язки, що утворилися у відповідь на дію подразника.

Прихильники хімічної теорії пам’яті вважають, що специфічні зміни, які відбуваються в нервових клітинах під впливом зовнішніх подразників, і є механізмами процесів закріплення, збереження та відтворення слідів одержаних вражень.

Розрізняють такі головні процеси пам'яті: запам'ятовування, зберігання, відтворення та забування.

ЗАПАМ'ЯТОВУВАННЯ - це утворення й закріплення тимчасових нервових зв'язків. Що складніший матеріал, то складніші й ті тимчасові зв'язки, які утворюють підґрунтя запам'ятовування. Мимовільне запам'ятовування здійснюється без спеціально поставленої мети запам'ятати. Довільне запам'ятовування відрізняється від мимовільного рівнем вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву. Механічним є запам'ятовування без розуміння суті. Воно призводить до формального засвоєння знань. Осмислене (логічне) запам'ятовування спирається на розуміння матеріалу в процесі роботи з ним, оскільки тільки працюючи з матеріалом, ми запам'ятовуємо його.

ЗБЕРІГАННЯ як процес пам'яті полягає у ступені збереження обсягу й змісту Інформації впродовж тривалого часу. Для збереження потрібне періодичне повторення.

ВІДТВОРЕННЯ Воно є показником міцності запам'ятовування й водночас наслідком цього процесу. Засадою для відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв'язків у корі великих півкуль головного мозку. Простою формою відтворення є впізнавання. Впізнавання - це відтворення, що виникає під час повторного сприймання предметів. Складнішою формою відтворення є згадування. Особливість згадування в тому, що воно відбувається без повторного сприйняття того, що відтворюється.

ЗАБУВАННЯ виявляється в тому, що втрачається чіткість запам'ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, воно стає неможливим і, нарешті, унеможливлюється впізнання. Забування - процес поступовий, базується на послабленні й порушенні раніше утворених умовних зв'язків. Що менше вони закріплені, то швидше згасають і забуваються.

Різновиди пам’яті Залежно від того, що запам'ятовують і відтворюють, розрізняють за змістом чотири різновиди пам'яті: образну, емоційну, рухову і словесно-логічну.

Суть образної пам’яті - у запам'ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їхніх властивостей, наочно даних зв'язків І відношень між ними. Залежно від того, якими аналізаторами людина сприймає об'єкти під час їхнього запам'ятовування, образна пам'ять буває зоровою, слуховою, тактильною, нюховою тощо.

СЛОВЕСНО- ЛОГІЧНА пам'ять полягає в запам'ятовуванні думок, понять, суджень, умовиводів, які відображають істотні зв'язки і відношення предметів І явищ, їхні загальні властивості. На відміну від образної, рухової та емоційної пам'яті, яка е і у тварин, словесно-логічна пам'ять є специфічно людською пам'яттю на думки, судження, закономірності і зв'язки між предметами та явищами дійсності. Словесно-логічна пам'ять тісно пов'язана із мовленням і мисленням.

РУХОВА ПАМ'ЯТЬ виявляється в запам'ятовуванні й відтворенні людиною своїх рухів. Вона є основою формування різних умінь і навичок, засвоєння усної та письмової мови, комплексів рухів тощо.

ЕМОЦІЙНА ПАМ'ЯТЬ полягає в запам'ятовуванні та відтворенні людиною своїх емоцій і почуттів. Запам'ятовують не так емоції, як предмети та явища, що їх викликають.

Залежно від характеру перебігу процесів пам’яті останню поділяють на мимовільну та довільну. МИМОВІЛЬНА ПАМ'ЯТЬ є продуктом діяльності, не спрямованої безпосередньо на запам'ятовування цього матеріалу. ДОВІЛЬНА ПАМ'ЯТЬ с продуктом особливої мнемічної діяльності, спрямованої на запам'ятовування.

Виділяють короткочасну (характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, його відтворенням і не тривалим зберіганням), довготривалу (процес набування й закріплення знань, умінь, навичок, розрахованих на їх тривале збереження та наступне використання в діяльності), оперативну(забезпечує запам’ятовування та відтворення інформації, необхідної для поточної діяльності).