Еритрейська Православна Церква Тевахедо

 

Iсторiя християнства, що налічує майже два тисячолiття, знала велику кiлькiсть течiй, напрямкiв, сект, тощо. Серед усього цього розмаїття осiбно перебуває вiдносно самостiйна група Церков, що вирiзняються власною історією, специфiкою вiровчення та обрядiв. Тривалий час представники Кафоличної Церкви називали їх “монофiзитськими», «нехалкидонськими», сприймаючи цi християнськi cпiльноти як єретичнi. Рiч у тiм, що «Церкви трьох Соборiв», як їх ще йменують, були утворенi пiсля 451 р. – часу Халкидонського Собору, на якому монофiзитство було засуджене як єресь. Щоправда, причини зазначеного подiлу Церкви на табори «монофiзитiв» та «дифiзитiв» (православних) полягали не лише в площинi догматичних суперечок. Iснував ще цiлий ряд полiтичних, етнiчних, культурних та економiчних факторiв, що зумовили процес становлення та вiдокремлення так званих «Малих Схiдних» або ж «Орієнтальних Православних Церков”, як їх називають у сучаснiй богословськiй лiтературi. До речi, нинi в офiцiйних назвах майже всiх «дохалкидонських» Церков, що не вважають себе “монофiзитськими», присутнiй термiн «Православна»: Коптська Православна Церква Олександрії, Сирiйська Православна Церква Антіохії та всього Сходу, Вiрменська Свята Апостольська Православна Церква, Маланкарська Православна Сирiйська Церква Iндiї, Еритрейська Православна Церква.

В теперiшнiй час багатомiльйонна спiльнота Стародавнiх Схiдних Церков, що присутня в усiх куточках Земної кулi, має набагато кращi умови для iснування, нiж у попереднi столiття гонiнь та терору. Значно полiпшились протягом останнього столiття її вiдносини з родиною Православних Церков та з Римо-Католицькою Церквою. Зокрема, у ходi двохстороннього дiалогу у 2-й пол. ХХ ст. було досягнуто домовленостей про обопiльне скасування анафем та визнання один одного братнiми Церквами.

Одна з вищенаведених Орієнтальних Церков отримала самостiйне буття зовсiм нещодавно, хоча християнство на теренах її поширення iснує вже багато столiть. На територiї сучасної держави Еритреї, що розташована на пiвденно-захiдному узбережжi Червоного (Еритрейського) моря, колись знаходилось християнське сабейсько-еллiнiстичне царство Аксум (I-VII або IX ст. ст.), котре уособлювало ефiопську прадержаву. Саме з берегiв Еритреї (тогочасна грецька назва – Барбарика) почалось благовiсництво свв. братiв Фрументiя та Едесiя (поч. IV ст.), просвiтителiв Аксумського царства. Тут корабель їхнього дядька, фiлософа Меропiя з вiзантiйського м. Тира, котрим вони пливли повертаючись з Iндiї, зробив вимушену зупинку в м. Адулiсi, що було найважливiшим портом Аксумського царства та центром мiжнародної торгiвлi. Мiсцевi мешканцi вчинили напад та перебили усю команду корабля окрiм братiв, яких направили у дар аксумському царевi. В скорому часi, проявивши здiбностi, юнаки заслужили довiру в царя: Едесiй (у мiсцевiй традиції - Сiбран) став його виночерпним, а Фрументiй (Фремонат) – казначеєм та секретарем.

Невдовзi цар помер, залишивши дружину з малолiтнiм сином-спадкоємцем. Цариця благала братiв залишитись та допомогти в управлiннi державою, допоки не виросте її син. Вони погодились, хоча й мали право повернутись додому. В цей перiод Фрументiй почав розшукувати в Аксумi та iнших мiстах купцiв-спiввiччизникiв, агiтуючи їх до участi в християнізації царства. Невдовзi й сам юний цар Езана або Абрега прийняв християнство. Пiсля цього Фрументiй та Едесiй отримали дозвiл на повернення додому й покинули Аксум.

Едесiй повернувся в Тир, де став пресвiтером та розповiв церковному письменнику Руфiну Аквiлейському (+410) про свої пригоди в Африцi. Фрументiй вирушив у Олександрiю Єгипетську, де ознайомив мiсцевого папу-архиєпископа св. Афанасiя (326-373) з релiгiйною ситуацією в Аксумi. Цей святитель, прагнучи навернути народи, що жили за межами вiзантiйського Єгипту, посвятив Фрументiя на єпископа Аксумського, що набув титул “абуна” або “папас” (“наш отець”).

Св. Фрументiй, котрого мiсцевi християни назвали «абба салама» («Отець Миру») чи «кассату берхам» («той, хто вiдкрив свiтло»), повернувся вже до християнського Аксума, про що свiдчать листи вiзантiйського iмператора Констанцiя II (356) до «дорогих братiв Езани та Сезани», мiсцевих правителiв, а також вiднайденi монети царя Езани (бл.320-360) з написом: «Вiруючи в Бога та могутнiсть Отця, Сина та Святого Духа». В скорому часi християнство набуло поширення в усiй державi Езани, що охоплювала простори сучасних Еритреї, пiвночi Ефiопiї, значної частини Судану та пiвденно-захiдної частини Аравiї. Згiдно Священного Переказу, наступником св. Фруметiя на кафедрi був Мина, копт за нацiональнiстю, як i всi подальшi абуни Ефiопсько-Еритрейської Митрополії до ХХ ст.

Що стосується догматичних поглядiв Аксумської Церки, то в добу христологiчних суперечок вона твердо стояла на засадах Нiкейського символа та вшанувала св. Афанасiя Олександрiйського як «великого вчителя». Мiсцевi християни не прийняли арiанина Феофiла Iндiйця, що прибув з острова Сокотри, прагнучи насадити єретичне вчення. Не сприйняли вiрнi Аксумської Митрополії i єресi Несторiя, бо її найбiльший противник, св. Кирило Олександрiйський, був вшанований цією Церквою як один з найбiльших Отцiв. Стосовно прийняття мiсцевою християнською спiльнотою постулатiв монофiзитства можна зазначити, що з цього питання мiсцева Церква не приймала нiяких соборних постанов. Протягом столiть вiдвертими монофiзитами були лише абуна-митрополит та невелика кiлькiсть ченцiв iз його оточення. Загальна маса абіссинської (ефіопської) та еритрейської пастви не мала уявлень про iстинний стан речей та подiй, що вiдбулися в Єгиптi у V-VI ст.ст. З багатьох причин, в ходi жахливої боротьби, панiвне становище у релiгiйнiй сферi на теренах Єгипту посiли копти, що становили бл. 95 % християн цієї провінції Візантійської імперії. Аксум, що мав спiлкування зi Вселенською Церквою майже виключно через Олександрiйський Патрiархат, в подальшому був змушений мати зв’язки лише з Коптською Церквою, яка вийшла з пiдпорядкування «царської” Церкви Константинополя.

Пiсля утвердження християнства (V ст.) в Аксумському царствi вiдомi щонайменше 4 єпархiї, 2-ю серед котрих була Адулiccька єпархiя. Вiдомо, що у 1-й чв. V ст. Мойсей, єп. Адулiса, звершив подорож в Iндiю. Але пiсля остаточного пiдкорення Ефіопської Церкви Коптському Патрiархатовi, останнiм був запроваджений 42-й псевдоканон Нiкейського Собору, згiдно котрого ефiопам заборонялось посвячувати власних єпископiв. З того часу християнськi громади на теренах теперішньої Еритреї знаходились у пiдлеглостi Ефiопського митрополита, котрий був клiриком Коптської Церкви Олександрiї.

З навалою персiв (602 р.) та арабським вторгненням у Єгипет (640 –642) почався занепад Аксумського царства. Воно втратило землi на узбережжi Червоного моря, серед яких була й сучасна Еритрея, що простягалася ранiше й на теперiшнi пiвнiчно-схiднi землi держави Судану. Християнське царство перемiстилося у глибину Африканського континенту, в район Ефiопського нагiр’я, а на Еритрейському узбережжi на декiлька столiть запанували араби, котрi почали насаджувати серед мiсцевого населення iслам.

Незважаючи на це, значна частина населення Еритреї зберегла вiдданiсть вiрi прабатькiв. Головним чином, це вiдбувалось тому, що араби пам’ятали милiсть ефiопiв до перших носiїв iсламу: найближчого оточення Мухамеда, що втекло в Аксумське царство, рятуючись вiд переслiдувань мекканських язичникiв (616-622), невдоволених дiяльнiстю «пророка». За те, що аксумський негус (цар) аль-Асхам (+630 р.) надав притулок бiженцям, ранньомусульманськi законодавцi визнали Ефiопiю (а вiдтак - i Еритрейський берег) єдиною християнською країною, що належить до “областi миру», а не до «областi вiйни». Християнськi громади Еритрейського узбережжя пiдтримували зв’язок iз ефiопськими осередками християнства, бо у XIII-XVI cт.ст. бiльша частина теперішньої Еритреї належала до Ефіопської держави, де правила християнська династiя, а також спілкувалися iз коптським патрiаршим престолом в Олександрії.

Важливу роль у збереженнi та поширеннi християнства (серед iдолопоклонникiв) в Еритреї вiдiграли осередки ефiопського чернецтва (Дебре Лiбанос, Текла-Хайманот, Дебре Марiам, Дебре Бiзан). Чимало ченцiв звершували мiсiонерську дiяльнiсть у Еритреї, зокрема монах св. Євстафiй (1273-1352), учнi котрого заснували там багато чернечих центрiв. Послiдовники iгумена Євстафiя рiшуче критикували як державу, так i Церкву, виступали за дотримання суботи, за що зазнали гонiнь. Однак розкол мiж євстафiанами та митрополичо-царською Церквою тривав до 1450 р., аж поки на Соборi у Дебре Метмаку «пiвнiчним» дозволили дотримуватись суботи.

Внаслiдок завоювань турками усього Близького та Середнього Сходу, вiд XVI ст. iслам почав набувати особливого впливу в районi Червоного моря. Мусульманське вторгнення начолi з iмамом Ахмедом iбн Iбрагiмом на прiзвисько «Шульга» (1531 р.) завдало тяжких втрат християнству в Ефiопiї та Еритреї, коли протягом 15 рокiв грабувались та руйнувались храми й монастирi, знищувались вiруючi, котрi не бажали навертатись у iслам.

У XVII-XIX ст.cт. з проникненням португальцiв у Еритреї, як i в Ефiопiї, виникли осередки Католицької Церкви та протестантськi мiciї. Вiд 1846 р. на територiї Еритреї дiяв апостоличний вiкарiат Римської Церкви. А у 1860 р. була утворена Ефiопська унiатська Церква з кафедрою у головному мiстi Еритреї Асмерi.

У 2 пол. XIX ст. вiдбулося вторгнення Iталiї на Схiдноафриканськi землi, що завершилося утворенням італійської колонії Еритреї (1887-1890). 1882 р. до Iталiї перейшов порт Асеб, а 1885 – порт Масауа та ряд iнших населених пунктiв узбережжя. За нерiвноправною угодою з Ефіопією 1889 р. до Iталiї вiдiйшли деякi території Північної Ефiопiї, включно з районом Асмери.

У 1890 р. Iталiя об’єднала свої володiння на Червоному морi в колонiю Еритрея (вiд латинського Mare Erythraeum – Червоне море). Iтало-ефiопська угода 1896 р. змiцнила кордони Еритреї. Вiд 1935 р. Еритрея разом з Ефіопією перебувала у складi колонії Iталiйська Схiдна Африка.

У iталiйському володiннi Еритрея пробула до 1941 р., аж поки її не вiдвоювала Англiя за участю Ефiопiї, та перебувала пiд управлiнням англійської військової адміністрації до 1952 р. Звiльнившись вiд чужоземного панування, Еритрея 1952 р. вступила у федерацiю з Ефіопією, але у 1962 р. її було анексовано як ефiопську провiнцiю. Тодi пiвмiльйонна еритрейська паства увiйшла до складу Ефіопської Церкви, що отримала вiд коптiв автокефальний статус. Однак ще з 1950-х р.р. еритрейцi не припиняли боротьби за свою державну свободу, яка у 1974 р. переросла у громадянську вiйну начолi з Народним фронтом визволення Еритреї. У 1991 р. повстанцi захопили м. Асмеру, а 24 травня 1993 р. країна здобула незалежнiсть.

Первiсно мiсцева Церква входила до Ефiопської митрополiї Коптського Патрiархату, а з часу здобуття автокефалiї Ефіопської ПЦ, вона стала її митрополiєю. Тому еритрейська iєрархiя почала процес здобуття церковної самостiйностi в традицiйний спосiб: шляхом прохання до Церкви-Матерi. У липнi 1993 р. єпископи Еритреї, при значнiй пiдтримцi свого уряду, подали прохання предстоятелевi Коптської ПЦ папi Шенудi Ш про дарування статусу автокефалії. У вереснi 1993 р. Коптський Священний Синод задовольнив прохання еритрейцiв та навiть узяв на себе зобов’язання пiдготувати для Еритрейської Церкви 10 єпископiв-еритрейцiв. Вже у червнi 1994 р. папа Шенуда рукопоклав у Каїрi п’ятьох iз них. Паралельно з Коптською Церквою переговори велися також з Ефiопською Церквою. У вереснi 1993 р. ефiопський патрiарх Павло схвалив видiлення Еритрейської Православної Церкви та висловив побажання про тiсне спiвробiтництво мiж Церквами у подальшому.

У 1994 в Аддiс-Абебi та у 1998 у Каїрi були пiдписанi cпiльнi угоди мiж Коптською, Ефiопською та Еритрейською Церквами про спiльну взаємодiю. Зокрема, передбачено проведення спiльних Соборiв (раз на 3 роки), взаємне поминання предстоятелiв Церков на лiтургiях, формування спiльних комiciй на богословських диспутах з iншими Церквами, взаємодiя мiж Церквами у сферi богословської освiти, соцiального служiння тощо.

Еритрейську Церкву спершу очолював (1993-2002) архиєпископ Еритреї, а згодом - патрiарх Филип (патрiаршество у цiй Церквi запроваджене з 1998 р.), котрий помер у 102-рiчному вiцi. 8 травня 1998 р. в Каїрi коптський патрiарх Шенуда III звершив його iнтронiзацiю. Згодом предстоятелями були Якоб II (2002-2003) та Антоній (грудень 2003 р.-березень 2004 р. як керуючий; 2 березня 2004 р.- 25 серпня 2005 р. – патрiарх). Вiд 25 серпня 2005 р. патрiархом Еритрейської Православної Церкви є Дiоскорос. Осiдок патрiарха– у м. Асмерi.

У 1999 р. у Церквi нараховувалось 10 єпархiй: 1) Хамасену та Асмери, 2) Сiрае та Меддафети, 3) Гуджаю та Адi-Кейеху, 4-5) Сенiт-Керену, Сахiлу, Барнану та Ганiну, 6) Семарну та Дангеллi, 7) Гашу та Бакри, 8) Дiбарату, 9) Асебу, 10) Європи); понад 1,5 тис. храмiв, 22 монастирi, 5 архиєреїв, 15 тис. священикiв, бл. 1,7 млн. вiрних (бл. 45% населення Еритреї: народи тiгрiнья, агау та частково - тiгре; решта 48% мешканцiв- мусульмани, також є католики, унiати, православнi, протестанти та язичники). Представництво Церкви у дiаспорi має ще назву Еритрейська Православна Церква у Великобританії. Богослужбова та обрядова традицiя Еритрейської ПЦ тотожна з ефiопською. Богослужiння звершується однією з державних мов - тiгрiн’я.

Еритрейська Церква користується авторитетом в державi, до її думки прислуховуються урядовцi. Так, наприклад, у травнi 2002 р. уряд Еритреї вдався до переслiдувань та арештiв представникiв рiзних протестантських течiй (головним чином харизматiв), що на весь свiт знанi своїм безсоромним прозелiтизмом. На законодавчому рiвнi в країнi були забороненi всi християнськi конфесії окрiм Православної (Еритрейська та Греко-Олександрiйська – парафiї Аксумської Митрополiї), Католицької та Лютеранської.