Апостольська Кафолична Ассирійська Церква Сходу

 

Ця релiгiйна спiльнота сформувалась у перших столiттях по Р.Х. у середовищi ассирiйцiв (самоназва – атурайє) або айсорiв, арамейцiв чи халдеїв – народу, що є нащадком мешканцiв Стародавньої Ассирії (сучасний пiвн. Iрак) зi столицею Нiневiєю. Ассирiйська мова належить до семітської гiлки афразiйської родини мов, вона є близькою до арамейської мови, якою спiлкувались Христос та апостоли. Назва держави Ассирiя походить вiд iменi другого сина Сима – Ассура (Бут. X. 11), яке означає “чорнота”, або за iншою версією – вiд божества вiйни Ассура, на честь котрого було названо й мiсто (Чис. 24.20).

Втiм, iснує зовсiм протилежна думка стосовно походження цього народу. Прихильники даної версії стверджують, що атурайє, тобто мешканцi Мiжрiччя (Месопотамії), уособлювали цiлу сумiш етносiв (Джилу, Тйарi, Тхума, Дiз, Баз та iн.), а Атур (Ассир) є лише назвою провінції Мосула. На їхню думку, етнонiм «ассирiйцi» виник вже за часiв Османської імперії, коли тi cхiднi cирiйцi, що мешкали у недосяжних гiрських районах Курдистану, de facto незалежнi, назвали себе аширатте, тобто «вiльнi» (вiд арабського ашира – «плем’я», «клан»), тодi як мешканцi, котрi визнали османську владу дiстали назву райатте – «покiрнi» (вiд арабського раiйа – «паства», «стадо»).

Першi християни з’явились у Персії (Адiабенi – на схiд вiд р. Тигру), яка володiла ассирiйськими землями, вже у I ст. (головним чином у юдейському середовищi та меншою мiрою – cеред персiв-зороастрiйцiв), а у Верхнiй Месопотамії воно набуло масового поширення у сер. II ст. – вже серед корiнного населення. У той час там iснувала невелика еллiнiстична держава Осроена або Едеське царство (бл. 132 р. до Р.Х. – поч. Ш ст.) зi столицею в м. Едесi (cуч. Урфа (вiд сирiйського Урхай) на пiвд.-сх. Туреччини), котра утворилась внаслiдок розпаду держави Селевкидiв. Вона була розташована мiж провінцією Римської імперії “Сирією” та Парфянським царством. Мiсцева правляча династiя досить рано зустрiлась iз християнством та вiдiграла важливу роль у історії Давньої Церкви. Першим християнським правителем, згiдно Передання, вважається Авгар V бар Ману Уккама (4 р. до Р.Х – 7 р. по Р.Х. та 13-50 р.р.). З його iм’ям пов’язано декiлька ранньохристиянських апокрифiв, наприклад «Листування Авгара з Iсусом Христом», що був вiдомий Євсевiю Кесарiйському. Останнiй у своїй “Церковнiй історії” доповнив розповiдь про Авгара свiдченням про прибуття в Едесу Фадея, ап. з 70-ти (у сир. традиції – Аддая, ап. з 72), котрий переконавшись у твердiй вiрi царя, зцiлив його та багатьох громадян Едеси, а згодом навернув у християнську вiру весь пiдлеглий Авгару народ. Описуванi події датованi 29-31 р. по Р.Х. Однак вiдомо, що перший лiтературний запис Передання належав до документiв едеського «Архiва царiв» (літописної збiрки поч. Ш ст.), що до IV ст. зазнав змiн та доповнень. Першим iсторично вiрогiдним християнським правителем Едеси був Авгар VIII бар Ману (177-212).

Згiдно iншого Передання, що мiститься у творi «Дiяння Ма`рiя», євангелiзацiя Парфії вiдбулась зусиллями апостола Марiя, котрий був учнем ап. Аддая (Фадея). Церква Мар Марiя виникла мiж 79 та 116 р. на пiвдень вiд парфянської столицi Ктесифону у мiсцевостi Кохе (з арамейської – “халупи”), де мешкали робiтники Мардан-шаха, заможного землевласника. На території Парфії Церква ширилась того часу безперешкодно. До поч. Ш ст. християнськi громади були в мiсцевостях Парфії, Гiлянi, Кушанi, Фарсi, Мiдiї та Хатрi.

Але саме коли римський iмператор Септимiй Север мав на метi захопити Осроену, Авгар VIII бар Ману здiйснив спробу спертися на християнство як на силу, що не залежить вiд Риму та Парфії, а також яка здатна ствердити самостiйнiсть та самобутнiсть Едеси. Царя навернув у християнство його особистий друг – Вардесан або Бар Дейсан (154-222), вiдомий фiлософ, поет-класик сирської лiтератури, що в богослiв’ї мав гностичнi погляди та намагався внести у християнство елементи месопотамської язицької духовностi. Вiн мав дияконське посвячення вiд єпископа Гiстаспа, що проповiдував Євангеліє в Едесi (бл. 179 р.). З волi Авгара VIII християнство було проголошено державною релігією, а язицькi культи - оголошенi поза законом. Сформувалась i мiсцева церковна органiзацiя – бл. 200 р. 1-й єпископ Едеський Палут був рукопокладений Антiохiйським митрополитом Серапiоном (190-210). Спершу Палут очолював малочисельну громаду, але пiсля входження Едеси до складу Римської імперії (216) палутяни змогли довести своїм спiвгромадянам, що саме вони, а не вардесанiти перебувають у спiлкуваннi з великими кафедрами Антіохії, Олександрії та Рима. Поступово (у 1-й пол. V ст.) вони витiснили (завдяки титанiчнiй працi преподобного Єфрема Сирина (306-373)) послiдовникiв Вардесана, який пiсля римської окупації Едеси вирушив з мiciонерською метою до вiрмен, де проповiдував до своєї смертi. Таким чином, Едеська Церква потрапила у юрисдикцiю Антiохiйської Церкви, котра у той час зазнавала гонiнь з боку римської цивільної влади. Єпископи Едеської Церкви брали участь у суперечках про час святкування Пасхи та в роботi I Вселенського Собору (тодi Церкву Сходу представляв Мар Апрем). Зверхнiсть Антiохiйської кафедри над Едесою засвiдчив II Вселенський Собор (381). Хоча деякi дослiдники ассирiйського християнства твердять, що Церква Сходу нiколи не залежала вiд Антiохiйської Церкви та що подiбне «передання» належить до епохи пiзнього Середньовiччя.

По смертi Авгара VIII римський iмператор Каракалла у 214 або 216 р. перетворив Едесу на колонію Мarcia Edessenarum, а християнство втратило там свiй привiлейований статус, хоча й продовжувало розвиватись, ставши, фактично, нацiональною релігією ассирiйцiв. Але через столiття християнство набуло визнання в Римськiй імперії, а серед iншого – у Месопотамії.

Разом з тим, з падiнням Осроени вiдбувається занепад Парфянського царства, на уламках якого владу здобула (224-226) персидська династiя Сасанiдiв на чолi з шахом Ардаширом I. У 286 р. пiд впливом «великого священика-мага» Картира, за царювання Бахрама II (276-293), Перська iмперiя приймає зороастризм як державну релiгiю. Невдовзi той самий Картир в одному писемному документi вихвалявся, що придушив рiзнi незороастрiйськi релігії, серед яких були “насара” та “крiстiйан». Останнi, на думку вчених, - християни зi сходу Римської імперії (головно з Сирії), що були депортованi у великiй кiлькостi Шапуром I пiсля його перемог над римлянами. Ще на поч. V ст. у Персії iснували окремi Церкви з грецькою богослужбовою мовою та власною ієрархією. Термiном «насара» називались мiсцевi християнськi громади, що утворились у Сасанiдськiй імперії. Природно, що останнi з часом почали переважати.

Разом з тим, бл. 280 р. була утворена Селевкiйська митрополiя, що спочатку номiнально залежала вiд Антiохiйського престолу. А на поч. IV cт. християнство поширилось в колишнiх Осроенi та Парфії настiльки, що бл. 310 р. мiсцевi єпископи були вперше об’єднанi пiд управлiнням митрополита Папи бар Гаггая довкола царської столицi персiв мiста Селевкiї-Ктесифона (нинi Cалман Пак, 30 км вiд Багдаду), позаяк Месопотамiя ще у Ш ст. була завойована перськими Сасанiдами. Вiд 315 р. митрополити Селевкiї почали титулуватися католикосами Сходу.

Етнiчна розбiжнiсть, рiзниця у мовi (Св. Письмо було перекладене сирiйською мовою вже у II-III ст.ст.: спершу використовувався “Дiатесарон» Татiана Ассирiйця, а з IV ст. - «Пешiто»), а також довготривала вiйна Персії з Римською імперією (350-380) за правлiння Шапура II (309-379) cпричинили антипатiю до держави Ромеїв серед населення Месопотамії, а вiдтак i до несприйняття християнами-ассирiйцями грецької Церкви. Перський уряд з пiдозрою дивився на тих своїх пiдлеглих, котрим приділяв увагу уряд Східної Римської імперії. Протягом пiвтора столiття, починаючи вiд 342 р., християни-ассирiйцi зазнавали тяжких переслiдувань, що забрали десятки тисяч життiв. Згiдно передання цієї Церкви, пiд час гонiння прийняли мученицький вiнець 16 тис. священикiв та монахiв (серед них – католикос Мар Шимун Бар Саббає, не враховуючи великої кiлькостi мирян. Так вiдомо, що саме через це переслiдування 345 р. відбулась масова втеча ассирiйцiв начолi з Едеським єп. Йосифом до Iндiї (Малабару). Греко-перськi вiйни, що поновилися у 420-422 р.р., сприяли остаточному відокремленню Церкви Персії вiд Антiохiйської архиєпископiї (Собор у Маркабтi 424 р.), а католикос Селевкiї-Ктесифона очолив Схiдносирiйську (Ассирiйську) Церкву. Рiшення Собору були урочисто пiдтвердженi перським царем, тому католикосат отримав визнання як офiцiйна християнська Церква Перської імперії. А на Соборi 429 р. католикос Дадiшо І був названий «наступником» св. ап. Петра та єдиним предстоятелем Церкви, що не залежав вiд «захiдних отцiв» (тобто вiд кафедр Антіохії, Олександрії, Константинополя та Рима). На той час Церква Сходу об’єднувала в собi 5 митрополiй та 38 єпископiй. Поступово у ассирiйцiв утворювались та стверджувались свої лiтургiйнi традиції, власнi богословськi школи, вироблялась самостiйна богословська мова. Бурхливий розвиток нової християнської культури, що був започаткований в Осроенi, заснованiй на стародавнiй арамейськiй культурi та на здобутках багатьох етнiчних груп, знайшов продовження у славетнiй сирiйськiй школi. Це була цiла мережа з центрами у рiзних мiстах (особливо у Селевкiї-Ктесифонi), з училищами при монастирях та церквах. Здобуття освiти у цих школах полягало переважно в читаннi, роз’ясненнi та тлумаченнi Cв. Писання. У тлумаченнi Св. Писання для схiдно-сирiйської традиції властивi icторичнiсть та конкретна образнiсть. Такий пiдхiд поєднувався з багатою усною традицією. Однак бiблiйне богослiв’я сирiйцiв та дiалектичне мiркування Арiстотеля, котрого вивчали лiкарi, практично не перетинались: «священне» принципово вiдмежовувалось вiд «свiтського». Фiлософiю замiнювала гiмнографiя з великою кiлькiстю чудових поетичних образiв. У 1-й чв. IV ст. виникає школа у Нисибici, завдяки дiяльностi єпископа Мар Якова та його учня Єфрема Сирина (Мар Апрем Сурайа). Але у 363 р., коли римляни вiддали мiсто персам, школа, разом з усiм християнським населенням була перемiщена до Римської імперії. Згодом ця школа вiдновила свою дiяльнiсть в Едесi. У V ст. вона стає знаною на всю Вiзантiю, а також перетворюється на центр богословського обмiну та полемiки «Сходу й Заходу». У V ст. богословами Церкви Сходу було прийняте рiшення перекласти сирiйською мовою екзегетичнi твори Феодора Мопсуетського, що базувались на антiохiйському буквалiзмi. Переклад творiв Феодора мав виняткое значення для сирiйського християнства: разом з бiблiйними тлумаченнями Мопсуетського єпископа у сирiйську традицiю увiйшли його христологiчнi погляди, якi згодом унаслiдував Несторiй, архиєпископ Константинопольський.

Мiж тим, на “Заходi» слабкi зв’язки з халдейськими (перськими) християнами пiдтримувала лише Едеська богословська школа (т. зв. “школа персiв”, тобто перських бiженцiв IV cт.), що знаходилася тодi у вiзантiйськiй Сирії. Її представники перекладали з грецької мови чимало богословсько-догматичних праць, головним чином Павла Самосатського, Дiодора Тарсiйського, Феодора Мопсуетського, Несторiя, Феодорита Кирського. Коли на Ш Вселенському Соборi в Ефесi (431) було засуджене як єресь вчення Константинопольського архиєпископа Несторiя (+451), то єп. Едеський Iва (Хiба) з однодумцями побачили у цьому осудженi докiр усьому схiдному богослiв’ю та поширили таку думку у Персiю. Процес уособлення Перської (Ассирiйської) Церкви поглибився за правлiння вiзантiйського iмператора Зенона (474-491), внаслiдок масової емiграцiї несторiан (а серед них – i вчителiв Едеської школи, яка 489 р. була розгромлена) з Візантії до держави Сасанидiв. Наступницею Едеської школи стала школа у Нисибici, куди прибули богослови-несторiани, що розповiдали мiсцевим християнам про релiгiйнi переслiдування у Вiзантiї. Втiкачi з Сирії (такi як Бар Савма, Нарсай, Акакiй) заснували у Персії й iншi школи, а також протягом пiвстолiття займали провiднi єпископськi кафедри. За таких умов несторiанство у Персії залишилось без суперникiв. Тому, за правлiння католикоса Бабеуса I (Вавея або Бабая) (497-502) на великому Соборi у Ктесифонi 499 р. “несторiанство” стало офiцiйним вiровизнанням Перської Церкви, що остаточно вiдмежувало її вiд Кафоличної Церкви, яка того часу сама потерпала вiд єресi монофiзитства. Католикос Селевкiї з того часу почав титулуватися як “Патрiарх Сходу», тобто всiх земель на схiд вiд р. Тигру, де мешкали християни. Таким чином, Ассирiйська Церква стала єдиною в свiтi “несторiанською” конфесією. Хоча iнкримiноване Несторiю вчення про «двох синiв» у Iсусi Христi нiколи не було офiцiйною доктриною цієї Церкви, що засвiдчило сповiдання вiри Церкви Сходу, сформульоване католикосом Акакiєм Селевкiйським (484-496) у 486 р. Цей же католикос у 491 р. був вiдряджений шаханшахом Кавадом (488-497; 499-531) з дипломатичною мiciєю у Константинополь, де його було визнано православним. Прийняття Акакiя у церковне спiлкування було сприйняте як подолання схизми, що була викликана дiяльнiстю митрополита Нисибiйського Бар Савми або Варсуми (435-489), котрий був прихильником національної ізоляції Церкви Сходу та головним конкурентом Акакiя у боротьбi за посаду католикоса.

Важливу роль у життi Ассирiйської Церкви вiдiграв Селевкiйський Собор 486 р., де було осуджено монофiзитство та прийнято сповiдання вiри, христологiчна частина котрого витримана в дусi суворого дифiзитства: з’єднання двох природ Христа у єдиному “просопонi» (особi, персонi). Окрiм того, була запроваджена обов’язковiсть шлюбу для духовенства всiх трьох iєрархiчних ступенiв та дозволено другий шлюб для дияконiв та священикiв. Таке рiшення було прийняте через полiтичний тиск влади Персії, де законами заборонялась безшлюбнiсть. Всiх клiрикiв, окрiм монахiв, зобов’язали одружитись. Сам митрополит Бар Саума одружився з черницею. Священикам навiть дозволявся другий шлюб. Лише у 497 р. католикос Бабай (котрий сам був одружений) знову запровадив сувору єдиношлюбнiсть для священства.

Подальший розрив зв’язкiв iз грецькою Церквою заспокоїв перський уряд, що покращило становище мiсцевих християн. Cобор Церкви 576 р. серед iншого мiстить постанову, яка велить включати до літургії iм’я царя Хозроя I. Католикос Мар Аба (540-552), що був видатним богословом, мiciонером, дiячем культури, спрямував свою дiяльнiсть на змiцнення дисциплiни серед бiлого духовенства та на досягнення єдностi єпископату, яка була порушена пiсля реформ Бар Савми. Вiн допомiг царю Хозрою зупинити повстання, в якому взяло участь багато християн. Вiзантiйський iмператор Юстинiан, вiдновивши мирний договiр з Персiєю 561 р., отримав запевнення про права тамтешнiх християн. Прагнучи вiдновлення єдностi, iмператор провiв переговори з несторiанами, що не мали позитивних результатiв. На Соборi у Селевкiї 585 р., як реакцiя на осудженя Візантією «трьох глав», було заборонено критикувати «Вчителя Церкви», тобто Феодора Мопсуетського. Щодо Несторiя, то вiн взагалi не згадувався на Соборах Перської Церкви того часу.

Християнськi громади ассирiйцiв досягли матерiального добробуту, сформували розвинуту органiзацiю, поширювали просвiтництво. Їхня Нисибiйська школа розробляла богослiв’я, надавала притулок риторицi, дiалектицi та медицинi. Освiченi християни, особливо лiкарi, служили при царському дворi та опинились серед правлячої верхiвки суспiльства. За правлiння вiзантiйського iмператора Маврикiя (582-602) начолi перського посольства були несторiанськi єпископи. Царськi посольства у Константинополь очолювали католикоси Iшо-Яб I (587) та Iшо-Яб II (630). Разом з тим, Церква Сходу стрiмко поширювалась (у 650 р. було 9 митрополiй та 96 єпископiй) завдяки мiciонерськiй дiяльностi монахiв-проповiдникiв, починаючи з IV ст. Єпархії Церкви були утворенi в Iндiї (Малабар, бл. 345 р.), Китаї (VII ст.), Монголії, Туркестані (1 пол. IV ст.), Мервi (бл. 334 р.), Йеменi (VI ст.), Аравiї (з VII ст., арабськi християнськi царство Хiра, князiвство лахмидiв), Палестинi, на островах Цейлонi та Сокотрi (проiснувала до XVII cт.), слiди несторiанства (XIII cт.) знайдено у Японiї. Несторiани євангелiзували гуннiв на р. Аму-Дар’ї у 549 р. призначивши їм єпископа.

Не зважаючи на багаточисельнiсть своїх вiрних, Перська Церква не стала національною. Рiч у тiм, що за законами Перської імперії навернення у християнство з маздаїзму (національної релігії) каралося смертю. Тому мiсцеву Церкву представляли переважно сирiйськi несторiани, що запровадили у лiтургiйний та лiтературний обiг власну мову. Як зазначають дослiдники, успiх несторiанських мiciй вiдбувся головним чином завдяки двом факторам: численому монашеству та активнiй торговельнiй дiяльностi ассирiйцiв.

Чернецтво було запроваджене у Месопотамії у IV ст. монахами з Єгипту. Були також “грецькi» монастирi на г. Маклуб, заснованi втiкачами з Римської Сирії. За свiдченням Мар Авгена (св. Євгена), у його обителi бiля Ниcибiса було 350 монахiв, а 72 його учнi заснували новi монастирi. У IV-V cт. чисельнiсть монастирiв стрiмко зросла. Ченцi пiклувались про святилища, мiсця мучеництв, гробницi, «пам’ятнi мiсця», готелi. У V-VI ст. у середовищi Церкви Сходу був рух проти примусового целiбату для найвищого клiру та чернецтва. Але пiсля вiдповiдних соборних постанов (VI ст.) прихильники целiбату взяли гору. Собор 544 р. заборонив обирати єпископа та патрiарха з числа одружених осiб. Отцями вiдродження чернецтва у несторiанствi вважають Мар Абрахама Раббу (Великого), реформатора життя цiлого ряду обителей, а також Бабая Великого (522-628), iгумена монастиря на г. Iзла. Втiм, священикам Церкви Сходу надалi дозволялося (i дозволяється) одружуватись пiсля прийняття сану. З Месопотамії ассирiйськi монастирi розповсюдились у Персiю, Вірменію, Китай, та Кватрай (Перська затока).

Ассирiйськi купцi, банкiри, ювелiри мали привiлейоване становище у державi Аббасидiв, а тому могли дозволити собi займатись пiдтримкою духовних мiciй. Так до 630 р. цi «агенти євангелiзацiї” дiстались Китаю. Вiдомо, що патрiарх Тимофiй I (780-823) вiдрядив свою мiciю з компанiєю купцiв, що подорожували у Муган рiкою Араксом.

Важливу роль у пiднесеннi Церкви Сходу в Азiатському регiонi вiдiграла позицiя перського шаха Хозроя II, котрий протягом 611-627 р.р. пiдкорив своїй владi вiзантiйськi володiння: Сирiю, Палестину та Єгипет. Двi його найулюбленiшi дружини були християнками: несторiанка Мерiям та яковитка Ширин. Серед дружин царя була також православна Марiя, донька грецького iмператора Маврикiя. На їх прохання цар будував церкви, засновував монастирi. Захопивши величезнi християнськi території, вiн мусив був визначитись, як йому поводитись з християнами. У 614 р., пiсля падiння Єрусалима, Хозрой скликав у Ктесифонi Cобор, на який запросив представникiв трьох головних християнських груп (несторiан, монофiзитiв та православних). Собор вiдбувся пiд головуванням вiрменського князя Сембата Багратунi. Несторiани, що були найпривiлейованiшою християнською групою у Персії, представили власне сповiдання вiри. Несторiанам на Соборi надавалась перевага, але кожнiй з груп дозволялось практикувати свою релiгiю на мiсцях, де вона домiнувала (несторiани – в Персії, монофiзити – у Сирії, Вірменії та Схiднiй Месопотамії, а православнi – в Палестинi). Пiсля вiдвоювання зазначених країн Візантією у 628 р. її iмператор Iраклiй (610-641), прагнучи подолати конфесiйну розбiжнiсть своїх пiдданих, намагався досягти мiж ними релігійної унії шляхом богословського компромiсу, що був знайдений в ідеї моноенергiзму, виробленiй Константинопольським патрiархом Сергiєм. Пiсля перемоги Iраклiя у 628 р. у Феодосiополiс прибула перська делегацiя з приводу мирної угоди. ЇЇ очолював несторiанський католикос Iшо-Яб II (628-645). Пiсля досить нетривалого богословського диспуту католикос звершив євхаристiю у православному храмi, пiд час котрої причастились iмператор та весь двiр. Можливо Iшо-Яб привiз Iраклiю захоплений персами Чесний Хрест Господнiй. Пiсля цього контакти Селевкiйського католикоса з Іраклієм вiдбувались регулярно.

Але починаючи з 630 р., Персiя зазнає арабських нападiв, що завершуються остаточним розгромом персiв у Нехавендi, бiля Екбатани (642), коли було повалено династiю Сасанiдiв.

У 634-729 р. територiя Персії знаходилась пiд владою арабських Омеядiв (Омар, Осман та Алi), котрi керували через своїх намiсникiв. А за правлiння Аббасидiв (з 750 р.), коли у 766 р. араби перенесли свою столицю у нове мiсто Багдад, Церква Сходу зазнала свого найбiльшого розквiту. У 780 р. резиденцiя патрiарха була перенесена з Селевкiї у Багдад, де був побудований кафедральний собор. Несторiан називали «книжними людьми», вони володiли чисельними привiлеями. Рiч у тiм, що Церква Сходу була досить поширена серед арабiв: у VII ст. в аравiйському мiстi Куфi iснували 2 її єпархії. Згiдно легенди, у Мухамеда були лiкарi-несторiани, а монах Сергiй допомагав впорядковувати Коран. Iснує переказ, згiдно якого патрiарх Iшойав Ш особисто бачився з Мухамедом та одержав вiд нього грамоту, що надавала християнам Церкви Сходу особливi привілеї. Подiбнi грамоти пiдписували халiфи Омар I (634-644) та Алi (656-661). Саме VII - VIII ст. є перiодом найвищого розквiту сирськомовного богослiв’я: в цей час жили й творили видатнi письменники, такi як Мартирiй Сахдона (що став на бiк Халкидонського Собору), Дадiшо Катрайє, Симеон д-Тайбуте (Милостивий), Бабай Великий, Йосиф Хаззайа (Прозорливий), Iоан Дальятський, Хенана (вчитель Низибiнської школи, послiдовник екзегезису св. Iоана Золотоустого, прихильник халкидонського богослiв’я) та особливо преп. Icаак Нiневiйський (Сирин). Патрiарх Iшойав Ш бл. 650 р. здiйснив лiтургiйну реформу в Церквi. Традицiйна освiченiсть християн Церкви Сходу допомогла їм зберегти значний вплив при арабському пануваннi. Славетнi центри освiти у Низибiнi, Гондi-Шапурi, Селевкiї, Едесi-Хузистанi, Доркенi та Мервi й надалi розвивалися та постачали у великiй кiлькостi лiкарiв, вчителiв, фiлософiв, iсторикiв, поетiв, перекладачiв, писарiв, рахiвникiв не лише у халiфат, але й до сусiднiх азiйських країн. Перськi християни обiймали високi посади в державi, працювали в мiсцевих адмiнiстрацiях, служили при дворах емiрiв та халiфiв. У 830 р. халiф Мамун (813-833) заснував у Багдадi Унiверситет Дар ал-Хiкма (Дiм Премудростi), бiльшiсть викладачiв котрого були християнами. Це давало їм змогу продовжувати мiciонерську дiяльнiсть якщо не серед персiв, що в бiльшостi прийняли iслам, то, головним чином, за межею мусульманських завоювань: у Пiвн. Китаї (з 681 р.), Монголії, Афганiстанi, Кашгарi та Татарії. У Єрусалимi несторiанський єпископ з’явився 835 р., а з 1065 р. вiн мав титул митрополита. Археологiчнi знахiдки поч. ХХ ст. у Схiдному Туркестанi виявили зразки несторiанських писемних пам’яток, що були написанi сугдейською, середньоперською, уйгурською, сирiйською та грецькою мовами.

Однак у сер. IX ст. становище християн у Китаї стрiмко погіршується: едикт 845 р. забороняв християнам, буддистам та манiхеям мешкати в межах цієї країни. Патрiарх Абдiшо I бл. 973 р. вiдрядив туди духовну мiciю, але та невдовзi повернулась зi звiсткою про те, що мiсцева Церква фактично зруйнована. Протягом X-XI cт. ст. християнська спiльнота Китаю, що значно поменшала, iснувала нелегально. Однак, з навалою монголiв на поч. XIII ст. її становище значно покращилось.

У Х-ХI cт. ст. у Аббасидському халiфатi почався перiод анархії, коли вiд сваволi натовпу постраждало чимало мiсцевих християн. Разом з тим, Церква Сходу потрапила пiд бiльш жорсткий контроль влади: з 987 р. католикос, навiть за вiдсутностi згоди єпископiв, затверджувався та пiдтримувався халiфом. Такий стан речей звичайно призводив до негараздiв у середовищi вищої ієрархії, а тому протягом 681-1136 р.р. було 10 перiодiв вакантностi патріаршої кафедри, причиною чого також являлась бурхливi подiї навколо суперечок щодо влади в цiй країнi.

Але в XI-XII ст. ст. у Центральнiй Азії з’являються державнi об’єднання кочових народiв i мiciонерська дiяльнiсть Церкви Сходу активiзується. Бл 1007 р. християнство приймають монголомовнi кераїти, що мешкали на пiвнiч вiд Тангута. У XII ст. християнами стають наймани, а також тюркськi народи – онгути, гузи та чигiли. Плем’я кераїтiв повнiстю утворило несторiанську державу, котра проiснувала до XIV ст. Монгольський правитель Ункхан, з iм’ям котрого пов’язують легенду про схiдного священика Iоана, що тiснив мусульман зi сходу, а також його наступники, були номiнальними християнами до воцарiння Чингізхана (1167-1227). Останнiй «християнський» цар був усунений Чингізханом бл. 1202 р. Хоча сам Чингiз мав дружину-християнку, доньку кераїтського царя, ймовiрно, i його старший син Джигатай був християнином, а тому вiн був толерантним до християнської вiри. Вiдомо, що монгольськi завойовники переважно були не надто релiгiйними та дружньо ставились до рiзних вiровизнань. Тим часом, хвиля монгольських завоювань начолi з Хулагу-Ханом рухалась на Захiд та накрила Персiю зi столицею халiфату – Багдадом у 1258 р. Його мати, Саркутанi Багi, а також головна дружина – цариця кераїтiв Докуз-Хатун та головний полководець Кiтбуга, найман за походженням, були несторiанами. Пiд час цього кривавого походу вiдбулась масова мiграцiя несторiан зi Сходу на Захiд. Монголи, захоплюючи мiста, нищили мусульманське населення, а християнам залишали життя та майно. У Багдадi Хулагу передав палац халiфа католикосу Церкви Сходу. Монгольськi вiйська у 1260 р. заволодiли сирiйськими Алепо та Дамаском.

Змiна влади спершу виявилась сприятливою для мiсцевих християн, бо правителi вiдверто задекларували себе як християни або ж були прихильними до християнства. Несторiанський патрiарх був обраний з того ж народу та говорив тією самою мовою, що i завойовники. Це був уйгур Мар Йавалаха Ш (1283-1317). Вiн походив iз Зах. Китаю та керував Церквою пiд час бурхливого перiоду правлiння семи монгольських царiв. Йому вдалося охрестити декого з них та мати сподiвання, що вони сформують альянс iз християнами Європи проти магометан, а також вiдкриють усю Азiю, так само, як i Китай, для поширення християнства. Так у 1287-1288 р.р. його сподвижник раббан Бар-Савма, отримавши повноваження вiд хана Аргуна, здiйснив «екуменiчну» подорож з Мараги (де був осiдок Йавалахи Ш) на Захiд. Вiдвiдавши iмператора Андроника II (1282-1328) у Константинополi, вiн вирушив у Рим, де був прийнятий кардиналами (папа Гонорiй IV щойно вмер). Згодом Бар-Савма вiдвiдав Париж, де зустрiв Филипа IV Красивого, а потiм – Гасконiю, де бачився з королем Англії Едуардом I, мав з ним бесiду про задум нового Хрестового походу, служив лiтургiю апостолiв Аддая та Марiя та причащав короля. Повернувшись у Рим, вiн зустрiвся з новообраним папою Миколаєм IV (1288-1292), з рук якого отримав причастя у Вербну недiлю, а згодом з його дозволу служив там лiтургiю Церкви Сходу, про що доповiв хану та патрiарху, повернувшись у Багдад. Але надiя антимусульманського альянсу не набула втiлення: поступово несторiан було принижено та усунуто вiд важливих суспiльних та керiвних посад у державi iль-ханiв. Початок цього процесу стався пiсля поразки об’єднаних вiйськ монголiв, вiрмен та грузинiв вiд єгипетських мамлюкiв 3 вересня 1260 р. при Айн-Джалудi у Галилеї: мусульман через власнi землi пропустили франки-хрестоносцi. Надалi магометани зводили рахунки з усiма християнами за їхню дружбу з монголами. У володiннях монголiв в кiн. XIII cт. почалося протистояння мусульманського та християнського населення, особливо у Туркестанi. Втiм, i монголи, пiсля часу становлення власної держави, вирiшили, що iслам краще імпонує їхнiй брутальнiй та кривавiй праці, а розмаїтий християнський свiт не може дiйти згоди. У 1295 р. до влади прийшов Газан-хан, син Аргуна, котрий прийняв iслам. Вiдтодi мусульмани почали вiдверто нищити християн. Хан разом зi 100-тисячним вiйськом вдався до руйнуваня структури християнської спiльноти у своїх володiннях, особливо у Татарiї. У Китаї з пiднесенням нацiонального духу та приходом до влади династії Мiн християнство почало стрiмко занепадати, а пiсля 1368 р. – зникло на тривалий перiод. Хоча iснують свiдчення, що патрiарх Мар Шимун IV Бассіді у 1490 р. призначив у Китай єпископа Мар Йоханана. Гонiння та вiйни розпорошили колись могутню Церкву Сходу (у 1318 р. вона нараховувала 30 митрополiй та 230 єпархiй) на невеликi згромадження вiрних у Персії, Туреччинi, Пiвд. Iндiї, на островах Кiпрi (з’явились там з XIV ст.) та Сокотрi. За правлiння Тимур-Ленга (Тамерлана) (1379-1405) вiдбулася її подальша руйнацiя. За несторiанським переказом, мiciонерам Церкви Сходу вдалось навернути в християнство улюблену дружину Тамерлана. Це дуже розлютило хана, котрий наказав стратити «зрадницю вiри» та всiх християн у його володiннях. Хоча ще у 1404 р. Клавiхо, посол короля Кастилії Генрiха Ш, повiдомляв, що у Самаркандi (cтолицi Тимура) було багато християн, до того ж не самих лише вiрних Церкви Сходу, але й вiрмен, грекiв та захiдних сирiйцiв. Тiльки за часу пiднесення Османського султанату (XV ст.) Несторiанська Церква практично зникла з Центральної та Східної Азії. Були знищенi здобутки багатьох столiть несторiанської місії та євангелiзацiї. Iсламiсти винищували «невiрних», котрi не врятувалися втечею до недосяжних кiннотi Курдських гір (Хаккярi). Однак i за цією перепоною християни зазнавали постiйних утискiв, терору, що призводило до невпинного скорочення їхньої чисельностi та подальшої руйнації церковної структури. В той час осiдком католикоса Сходу стає Мосул, а з 1497 р. його кафедра опинилася у Гзiртi (Джазiрат iбн Умар), захiд. берег р. Тигр. На межi XV та XVI ст. ст. патрiарший престiл було перенесено у монастир Раббана Хормiза, поблизу Алкоша. Вiд 1516 р., коли турки оволодiли Сирією до р. Євфрату, бiльша частина несторiанської спiльноти (сирохалдеї-айсори, ассурити чи просто несторiани), серед якої був патрiарх, спустилась з гiр та оселилась у долинах обабiч Курдського хребта, ставши пiдданими Османської iмперiї. Меньша частина несторiан, пiд iменем ассуритiв чи айсорiв, перебралась на узбережжя Урмiйського озера, прийнявши перське пiдданство. Згiдно угоди 1555 р. мiж Османською імперією та перськими Сефевидами, Курдистан став частиною Високої Порти, а Азербайджан зберiгся за Персiєю. Турецькi несторiани зазнавали постiйних набiгiв курдiв. З цієї причини кафедра патрiарха часто переносилась, аж поки в сер. XVI ст. не утвердилась у Мосулi. Що стосується Персії, то протягом XV-XIX ст.ст. мiсцеве християнство було лише “терпимою”, хоча й пригнобленою та ганебною релігією. У 1652 р. у районi Урмiйського озера iснувало 4 несторiанськi митрополії: Верхня та Нижня Урмiя, Суперган, Салмас.

За таких умов Церква Сходу була приречена до поступового зникнення. Тому вища iєрархiя вирiшила шукати пiдтримки у Папського престолу. Ще у 1233 р., як повiдомляють латинськi джерела, католикос Субарджiзес або Саврiшо V Ібн-Алмассіхі (1226-1256) надiслав папi Григорiю IX (1227-1241) “православне сповiдання вiри та висловив прагнення до унії з Римською Церквою”. Однак його задум набув реалізації лише у 1304 р. за правлiння патрiарха Йавалахи II (1283-1317) та за понтифiкату Бенедикта XI (1303-1305). Проте ця унiя не мала успiху. Згодом у 1439 р. несторiанський митрополит Тарсу та Кiпру Тимофiй зрiкся несторiанства, а у 1445 р. його єпархiя “ассиро-халдеїв” офiцiйно була прийнята до складу Римської Церкви.

Роки гонiнь та ізоляції вплинули на церковну самосвiдомiсть ассирiйцiв, що почала поєднуватись iз нацiональною. Набувають поширення народнi вiрування, а магiчнi елементи потрапляють у духовне життя.

У 1-й пол. XV ст. католикосат Церкви Сходу стає спадковим. Це було спричинене складнiстю організації зiбрання єпископiв, а також посиленням родової свiдомостi народу. Новий католикос повинен був обиратися з родини попередника, Бет Абуна. У 1450 р. католикос Мар Шимун VI Бассидi навiть вирiшив перед смертю призначити свого нащадка як натора дкурсйа, «наглядача престолу» та запровадив особливе становище – назiрат, за яким нащадок нiколи не повинен був їсти м’яса, якого не мала вживати навiть його мати пiд час вагiтностi.

У XVI ст. у несторiанському патрiархатi стався розкол через конкуренцiю двох таборiв вищого духовенства за патрiарший престол. Причиною поляризації ассирiйського духовенства стала щойно наведена традиція. Через неї в Церквi Сходу панувала одна родина, а на патрiаршу кафедру часто потрапляли неповнолiтнi.

У 1551 р. католикоса Шимуна бар Маму (1538-1551) замiнив його 8-рiчний небiж Шимун бар Денха. За переданням, був хiротонiзований також якийсь Хенанiшо, але у якостi митрополита. На знак незгоди у Мосулi вiдбувся багаточислений антисинод, на який прибули єпископи Арбiла, Салмаса та Азербайджану (Адорбiгану). Вони обрали на єпископа монаха з обителi Раббан-Хормiз Суiда бар Данiеля, бiльш вiдомого як Сулака, та визнали його католикосом Iоаном (Йохананом). Але серед єпископiв не було митрополита (матрана), через котрого повинна звершуватись хiротонiя католикоса.

Тому, ймовiрно за порадою якогось латинського місіонера (у Месопотамії активно дiяли єзуїти), 1553 р. обраний патрiарх Йоханан Сулака вiдвiдав Рим i передав папi Юлiю III, який 9 квiтня звершив його архиєрейську хiротонiю, свiй вiровиклад як свiдчення того, що декiлька тисяч несторiан у Персії мають намiр стати католиками. Римський папа надав йому титул “патрiарха схiдних сирiйцiв» з осiдком у Мосулi, тодi як Шимун VIII бар Денха був названий “патрiархом Вавилонiї” мешкав також у Мосулi. Так були утворенi 2 iєрархiчнi лінії: традицiйна, спадкова, що мала престол в монастирi Раббан-Хормiз, та виборна, що перебувала в унії з Римом, осiдок якої був почергово у Дiарбакирi, Сеертi, Салмасi та Урмiї. Пiсля повернення на батькiвщину, Сулака посвятив 2 митрополитiв та 3 єпископiв, плануючи запровадити ряд церковних реформ. Через протести Шимуна VIII вiн мусив переїхати у Дiарбакир.

Але невдовзi несторiанський католикос Шимун VIII бар Денха здобув перемогу, заручившись пiдтримкою пашi Дiарбакира (Амадеї). Йоханан Сулака був ув’язнений та 1555 – страчений, а його послiдовники в бiльшостi своїй повернулись у Ассирiйську Церкву.

Втiм, пiсля цього смути не припинились: халдеї-унiати в скорому часi обрали своїм предстоятелем Абдiшо, митрополита Джезiрет-iбн-Умарського (Бейт-Забдайського), котрий вирушив у Рим (1562) за понтифiкату папи Пiя IV. Вiн отримав вiд нього палiй та був гостем Тридентського Собору. Абдiшо повернувся на батькiвщину, але у 1567 р. помер у Сеертi. Цей патрiарший осiдок деякий час залишався вакантним. Новий патрiарх Айяталах не їздив у Рим за палієм, як це робили його попередники.

Мiж тим, його енергiйний опонент Мар Iлiя II Гормес (Хормiзд-Елiас I), наступник католикоса Мар Шимуна Iлiї VI Венхи або ж Iлiї I (1558-1576), котрий замiнив “вiдступника» Iоана Сулаку вже як архиєпископ Амiди та Єрусалима, перебував у дружнiх стосунках з Католицькою Церквою. Однак, хоч вiн i надiслав папi Сиксту V cвiй вiровиклад (1586), але той був визнаний єретичним. Тодi значна частина несторiан начолi з Симоном Дiнкхою, архиєпископом Гела, Салмаса та Сеерти, що у Персії, вiдкинула авторитет несторiанського католикоса-послiдовника Симона VII бар Мами, тобто Iлiї II, i приєдналась до його суперника – патріарха-унiата Айяталаха.

По смертi останнього у 1582 р. Шимун VII Денха був обраний патрiархом несторiан-унiатiв, котрi вiд латинян дiстали назву «халдеїв”. Через латинського єп. Сидону Лорнета Абеля вiн отримав папський палiй вiд Григорiя XIII. Внаслiдок турецьких гонінь, що вiдбувались через вiйну з Персiєю, вiн перенiс патрiаршу кафедру в Урмiю, що поблизу Салмаса, у Персії. Таким чином, його наступники утримували свою юрисдикцiю лише над провiнцiями, що залишились у складi Персії. Його наступники (Симони VIII-XII) також надсилали власнi вiровиклади до Риму, звiдки отримували затвердження у правах. Цi патрiархи мали осiдок окрiм Урмiї у Хосровi. Але вiд 1670 р. спiлкування цієї релігійної спiльноти з Римом перервалося на тривалий час (до 1770 р.). Це створило умови для повернення багатьох ассирiйцiв до несторiанських церковних традицiй.

Патрiарх Шимун VII Дiнкха помер 1593 р., а у 1619 р. його наступник Шимун VIII писав, що хоче вiдвiдати Рим, але не може здiйснити цей задум.

1599 р. унiю прийняла частина автономної Маланкарської Церкви (єпархії Церкви Сходу в Iндiї), що номiнально залежала вiд несторiанського патрiарха. Католикос Шимун IX (1617-1660) у листi до папи Iнокентiя X (1644-1655) засвiдчив, що у його юрисдикції перебуває бл. 200 тис. унiатiв. Отже 1692 р. по смертi Мар Шимуна XII патрiархом став Мар Шимун XIII, котрий разом з паствою вирiшив розiрвати стосунки з Римською Церквою та повернутись на засади самобутностi Церкви Сходу. Вони переселились у Курдистан, а саме в с. Кудчанiс, що в долинi Джуламерге. Там була створена патрiарша резиденцiя. Мар Шимун XIII був католикосом Церкви Сходу до 1700 р.

Що стосується Ассирiйської Церкви в Туреччинi, то її предстоятель, наступник патрiарха Iлiї VII Cимона Венхи, Елiас VIII Йосиф Гормес або Мар Iлiя II Гормес (1591-1617) також шукав шлях до “порозумiння й примирення” з Римською Церквою. Єзуїтськi iнтриги змусили його перенести кафедру з Мосула в Алкош (Алкуш) – мiсце життя пророка Наума, що на північ вiд Нiневiї. В Алкошi також було збудовано новий великий монастир з церквою Мар Ормiзди, тому що старовинний монастир у Ктезифонi д’ве