Українська Православна Церква

Українська Православна Церква

Київський Патрiархат

Київська Православна Богословська Академiя

ICТОРIЯ ОРIЄНТАЛЬНИХ ПРАВОСЛАВНИХ

ЦЕРКОВ

 

Конспект для 5-го курсу

 

упорядник:

канд. богослiв’я

священик

Даниїл Кондратенко

 

КИЇВ 2006

ЗМIСТ

Ст.:

1. Поняття «Орiєнтальнi Православнi Церкви» та сучасне розумiння

Православними Церквами рiшень Халкидонського Собору 451 р.

 

 

2. Богословський дiалог мiж Кафоличною Православною Церквою та

Орієнтальними Церквами

 

 

3. Коптська Православна Церква Олександрії

 

 

4. Сирiйська Православна Церква Антіохії та всього Сходу

 

 

5. Вiрменська Свята Апостольська Православна Церква

 

 

6. Ефiопська Православна Церква Тевахедо

 

 

7. Маланкарська Православна Сирiйська Церква Iндiї

 

 

8. Еритрейська Православна Церква Тевахедо

 

 

9. Апостольська Кафолична Ассирiйська Церква Сходу

 

Вiрменська Свята Апостольська

Православна Церква

 

Згiдно Св. Передання, першими благовiсниками вiри Христової у Вірменії були апостоли Фадей та Варфоломiй, котрi прибули в дiм Форагма пiсля дня П’ятидесятницi. Ап. Фадей (Аддай) протягом 17 рокiв проповiдував у Вірменії. Його мощi похованi в Маку (Артазська обл.), де досi є монастир ап. Фадея. Iснує передання, що на Артазськiй кафедрi 7 наступних єпископiв зберiгали наступнiсть до III ст., а за iншим переданням, ап. Варфоломiй пiсля подвигiв у Iндiї та Персії прибув у Вiрменiю, де збудував багато храмiв бiля р.Аракса, заснував монастир бiля с.Ван та мученицьки загинув (68 р.) у Пiвд.-Сх. Вірменії.

Євсевiй Кесарiйський та сирійський лiтопис повідомляють, що традицiйний «Фадей» в дiйсностi є Аддеєм (Аддаєм), єп. Едеським, та, вiдповiдно, християнство прийшло туди з Едеси, або з Нiзiбiї, що були тодi головними центрами поширення християнства. Про це ж свiдчить Дiонiciй Олександрiйський (248-265). Є вiдомостi, що в кiн. I – на поч. II ст.ст. християнство в країнi поширювали мужi апостольськi: Єлисей, Амфiлохiй, Урбан, Нерсес та Аристовул. Євсевiй у “Церковнiй історії” свiдчить, що приводом для вiйни (312-313) римського iмператора Максимiана слугувало сповiдання вiрменами вiри Христової та небажання вшанувати язицьких богiв. У своєму творі Євсевій Кесарійський згадує також єпископа Вірменії Меружана, якому писав св. Діонісій Олександрійський.

У 226 р., в наслiдок державного перевороту, в Персії до влади прийшли Сасанiди, котрi прагнули збiльшити свої володiння за рахунок Великої Вірменії. Так розпочалася боротьба вiрменського народу з персами, що мала релiгiйно-полiтичний характер. Але серед вiрменських князiв не було єдностi. Один з них, Анак, батько майбутнього просвiтителя Вірменії, вбив вiрменського царя Хосроя, за що був страчений разом з сiм’єю. Сам Григорiй, бувши дитиною ледве врятувався i був вивезений у Кесарiю Каппадокiйську, де отримав освiту й став християнином та згодом повернувся у Вiрменiю. Тирідат ІІІ, син вбитого Анаком царя Хосроя, розбивши персiв (262 р.), дiзнався про долю Григорiя та наказав кинути його до в’язницi, де останнiй пробув 15 рокiв. Але завдяки чудесному зцiленню Тирiдата вiд невилiковної хвороби (цар захворів після страти свв. мучениць – дів Ріпсіме, Гаяне та 35 з ними) за молитвами Григорiя, цар не лише сам став християнином, але й проголосив християнство державною релігією (301 р.). Вiн зрозумiв, що християнство може слугувати засобом консолідації вiрмен у боротьбi за нацiональну незалежнiсть країни. Тому вiн направив Григорiя (302 р.) у Кесарiю Каппадокiйську, звiдки той, бувши рукопокладеним архиєп. Леонтієм, у супроводi грецьких клiрикiв повернувся вже як єпископ та глава Вірменської Церкви. Першою кафедрою католiкоса був Аштiшат на Євфратi. Святитель Григорiй окрiм просвiтлення Вірменії пiклувався про християнiзацiю Iверiї та прикаспiйських районiв. Церковною мовою в той час були грецька та сирiйська, а Вiрменська Церква була митрополією Кесарiйської Церкви. На пiдтвердження цього слугує пiдпис пiд актами I Вселенського Собору Леонтiя, архієпископа Кесарiї Каппадокiйської, Понта Галатiйського, Пафлагонiї, Понта Полемаїкського, Малої та Великої Вірменії. На цьому ж соборi був присутнiй з iншими 4-а єпископами син та наступник Григорiя Арiстакiс (325-333). Католикос Григорiй власним прикладом запровадив шлюб у єпископiв, зробивши право наступностi на католикосовому престолi Вірменської Церкви спадковим. Хоча цей звичай був засуджений 33 пр. Трульського Собору (691) як юдейський, але до V ст. одруженому священику не заборонялось приймати єпископський сан. Перші вірменські єпископи були представниками аристократичних родів.

Пicля Григорiя (+ 330) та по смертi Арiстакiса (вбитий через конфлікт із князем Архелаєм 333 р.) католикосом був його старший син Вертанес (333-341), котрий, за свiдченням вiрменських iсторикiв, приєднав до своєї юрисдикції Церкву Iверiї. Однак язицтво у Вірменії ще не втратило впливу: католикос Iусик (341-347) за викриття в поганствi царя Тиграна ІІ (339-350) був убитий.

Католикос Нерсес І Великий (353-373), рукопокладений архиєп. Євсевієм Кесарiйським, був талановитим та сумлiнним пастирем Церкви. На Аштiшатському Соборi (354 р.) вiн запропонував ряд важливих для Церкви реформ, осудив аріанство, визнав Нікейський символ. В Церкві було запроваджено обов’язкове виконання канонiв, будувались монастирi, храми, школи, вiдкривались благодiйнi заклади. Нерсес втручався навiть у життя царя, за що був ув’язнений у фортецю. На його мiсце був обраний антикатоликос. У цей момент Вiрменiя зазнала спустошення вiд перського царя Шапура II (309-379). Цар Аршак потрапив у полон, а його син Вав (369-374), посiвши престол, спершу визволив, а потiм отруїв владику Нерсеса за те, що той викривав його нечестивi вчинки. За наказом Вава, котрий завдяки римлянам вигнав персiв, католикосом був обраний Iсаак I Моназкертський (373-377), а згодом – Завен Моназкертський (377-381). В цей час Церква займалась внутрiшнiми питаннями, а тому не змогла направити своїх делегатiв на II Вселенський Собор. Від 2-ї половини IV ст. до ХІІ ст. предстоятель Церкви мав титул «Католикос Великої Вірменії».

Вiйна грекiв з персами завершилась подiлом (387) Великої Вірменії мiж Персiєю та Вiзантiйською імперією. Останнiй дiсталась 1/5 частина країни. У грецькiй частинi залишився цар Аршак IV, а перси поставили в себе Хосроя IV (395-400), резиденцiя якого була у Двiнi. У перськiй частинi залишився католикос Аспуракес. Але чужоземне панування спонукало вiрмен до визвольної боротьби. Це спричинило й внутрiшньоцерковнi cуперечки, що призвело до розриву з Кесарiйською Церквою. 387 р. за царським наказом католикосом був обраний Iсаак, рукопокладений вже не Кесарiйським архієпископом, а мiсцевими архієреями. Св. Василiй Великий осуджував цей акт, але Вiрменiя рiшуче стала на шлях церковної незалежностi. З того часу католикос отримав титул патрiарха з кафедрою у Вагаршатi (Ечмiадзинi).

Католикос Iсаак (Саак) Великий (387-439), бувши знавцем грецької лiтератури, прагнув реформувати свою Церкву за вiзантiйським зразком. Його видатним помiчником був секретар царського двору Месроп Маштоц, котрий створив вiрменську абетку та заклав основи нової вірменської мови (406). Ними було мобiлiзовано 100 перекладачiв, що переклали Бiблiю, богослужбовi книги з Кесарiйської Церкви, твори свв. Василiя Великого, Кирила Олександрiйського, Афанасiя Великого, Iоана Золотоустого та iн. 439 р. на основi вiзантiйського богослужiння була створена вiрменська лiтургiя. Але перси, невдоволенi запровадженням вірменської національної писемностi, ув’язнили Icаака, через що той не змiг прибути на Ш Вселенський Собор. Згодом його змусили перебратися до Римської Вірменії, де вiн помер 439 р.

На Ш Вселенському Соборi був засуджений Несторiй, а його послiдовники, вигнанi на Схiд Вiзантiйської імперії, намагаючись посiяти зерна єретичного вчення. Св. Iсаак пiсля звiльнення скликав Аштiшатський Собор (435 р.), на якому анафемував Несторiя, Феодора Мопсуетського та Дiодора Тарсiйського. Але учасники Собору вирiшили надiслати священикiв Аверiя та Леонтiя до Константинопольського патрiарха Прокла (434-446), щоб порадитися з ними стосовно прийнятого ними рiшення. Вiдповiдь Прокла (т.зв. «Вiрменський Томос»), прийнятий вiрменами у виглядi символа, справив великий вплив на богословський розвиток Вірменської Церкви, яка ставши завзятим противником несторiанства, потiм створила в собi схильнiсть до монофiзитства.

В кiн. IV – на поч. V ст.ст. Церква перебувала пiд перським ярмом, коли робились спроби асиміляції вiрмен та навернення їх у вогнепоклонство (зороастризм). Це призвело до народного повстання начолi з Варданом Мамикон’яном яке зазнало поразки у рiк скликання IV Вселенського Собору (451). Перси вдалися до репресiй: католикос Йосиф I (444-454) разом з iншими клiриками був забраний у Персiю, де був убитий. Причиною поразки повстанцiв була вiдмова вiзантiйського iмператора Маркiана допомогти вiрменам, а також вiдсутнiсть єдностi серед вiрменських князiв. Ця подiя викликала негативне ставлення вiрмен до постанов Халкидонського Собору. До того ж, несторiани поширили чутки про те, що Халкидонський Собор протирiчить Єфеському (431), на якому була прийнята формула св. Кирила Олександрiйського «одна втiлена природа Бога Слова», що її визнавали вiрмени. Крім того, 28-й канон Халкидонського Собору приєднав до Константинопольського Патріархату раніше автокефальну кафедру Кесарії Каппадокійської, у чому вірмени побачили загрозу власній церковній самобутності.

Повстання у Вірменії, Картлi та Азербайджані (Албанії Кавказькій) (481-484) проти Сасанiдiв змусили персiв визнати недоторканiсть прав та привiлеїв вірменської знатi та Церкви. Вiрменiя стала напiвзалежною та самоуправною країною. Але мiсце персидського маздеїзма замiнив уплив Візантії, яка в цей час була на боцi монофiзитства. Завдяки унiатськiй полiтицi монофiзитiв-iмператорiв Василиска, Зенона та Анастасiя, у Вірменії з’явились ідеї IV Вселенського Собору. Собори у Валаршапатi (491) та Двiнi (506) засудили Несторiя, Євтихiя, Дiоскора, монофiзитiв, мiксофiзитiв та «несторiанське» рiшення Халкидонського Собору, тоді ж був прийнятий об’єднавчий документ імператора Зенона під назвою «Енотикон».

Таким чином, вiрмени прийняли монофiзитство тому, що, засудивши Несторiя, IV Вселенський Собор не згадав про його вчителiв: Iву Едеського, Феодора Мопсуетського та Феодорита Кирського, котрi були засудженi Вiрменською Церквою. Iншими причинами були невiрне розумiння термiнiв «природа» та «iпостась», постiйнi вiйни персiв та грекiв, а також страх вiзантiйського впливу у разi прийняття вiрменами рiшень Халкидона. Незважаючи на це, Вiрменська Церква потенцiйно не вiдкололась вiд Православної, позаяк була присутньою на наступних Вселенських Соборах.

Iмператор Юстинiан, за царювання якого (527-565) було двi греко-перськi вiйни (527-532 та 540-561), прагнучи захистити схiднi кордони імперії, сприяв вiрменам, будував їм храми, монастирi, засудив на V Вселенському Соборi Феодора Мопсуетського, Феодорита Кирського та Iву Едеського. Пiсля перемоги iмператора Маврикiя (582-602) над персами у битвi при Низибiї (589), згiдно мирного договору (591), до Візантії вiдiйшла частина Вірменії до озер Ван та Севан. Iмператор також був зацiкавлений у примиренi з вiрменами. Вiн часто влаштовував з ними бесiди на спецiальних Соборах. Пiсля вiдмови католикоса Мойсея бути присутнiм на Соборi в Константинополi (його кафедра була в м. Двiнi, на перськiй території) імператор Маврикiй, об’єднавши єпископiв грецької Вірменії (588), обрав католикоса Iоана Ш Багаранського (591-610) з осiдком у м. Аванi, котрий у 603 р. пiд час одного з походiв перського царя Хосроя II Парвеза (590-628) був забраний у полон, а греки бiльш не призначали «вірменського» католикоса. Однак мiсцеве населення Авана дотримувалось Православ’я до кiн. XIII ст. Цього ж часу (608-609 р.р.) стався розрив мiж вiрменським католикосом Авраамом І, наступником Мойсея II, та грузинським католикосом Кирионом І, визнавшим Халкидонський Собор, котрого вiрмени анафемували на Двiнському Соборi (596). Цар Маврикiй не змiг їх примирити.

Перський шах Хосрой II, ставши на бiк монофiзитiв, отримав надiйного союзника в особi вiрмен. Тому 616 р. вiн скликав Собор за участю Єрусалимського патрiарха Захарії та двох вiрменських єпископiв i, маючи намiр покласти край догматичним розбiжностям, наказав усiм пiдвладним християнським народам сповiдувати вiрменську вiру.

Візантійський імператор Iраклiй (610-641) 623 р. напав на Вiрменiю, захопивши Двiн, а 628 р., за мирною угодою Візантії з Персiєю, повернув своїй імперії Вiрменiю, Месопотамiю, Сирiю та Єгипет. Вiн скликав у Ерзурумi (633) Cобор за участю грецьких та вiрменських єпископiв, де було визнано авторитет Халкидонського Собору, анафемовано постанови монофiзитських католикосiв, з Трисвятого усунено вставку “що за нас розiп’явся” та вiдокремлено свята Рiздва й Богоявлення. Але цей союз не був тривалим, бо на Сходi вже виникав iслам. Його визнавцi, араби, у 634-648 р.р. завоювали Палестину, Сирiю, Месопотамiю, Кiлiкiйську Вiрменiю. Грецькi царi Констант II (641-668) та Юстинiан II (685-695) робили спроби воз’єднання з Вiрменською Церквою, але Моназкертський Собор (650) виступив проти унiйних iдей Візантії, засудивши разом з Халкидонським Собором об’єднавчий Собор у Карiнi. Трульський Собор (692) засудив деякi лiтургiйнi звичаї Вірменської Церкви, чим дуже засмутив вiрмен, котрi разом з католикосом Icааком Ш, що повернувся з Собору, скасували новий нетривалий союз Церков.

На поч. VIII ст. араби остаточно пiдкорили Вiрменiю, але її залажнicть мала васальний характер. Вiрменiя з Картлією та Каспiйською Албанією являла намiсництво (емiрат) з центром у Двiнi. Завдяки цьому Вiрменiя майже 200 рокiв мала спокiй, що сприяло добробуту країни та її Церкви. Албанський православний католикосат, що був утворений 551 р. та мав фактичну автокефалiю, пiсля Партавського Собору (706), коли вiрменський католикос Елiя домiгся вiд арабської влади усуненя католикоса-халкидонiта Нерсеса, потрапив у залежнiсть вiд Вірменської Церкви та став монофiзитським. Елія переслідував богословів-халкидонитів та викорінював залишки грецьких церковних звичаїв. У 726 р. відбувся Собор у Манзакерті, коли було ухвалено використання монофізитських богословських формул та остаточно розірвано спілкування з Грузинською Церквою. Поступово владу до рук перебрав князiвський рiд Багратидiв, котрі внаслiдок успіху народно-визвольного руху витiснили арабiв з Кавказу (862). Ашот Багратунi 885 р. був проголошений вiрменським царем, а свою столицю вiн влаштував у Анi (100 км вiд Ечмiадзiна). Тоді Константинопольський патріарх Фотій (858-867; 877-886) домігся від вірмен визнання халкідонського віровчення, але це тривало недовго. Візантійські імператори Василій І Македонянин та Лев VІ Мудрий визнали відроджену Багратидами вірменську державу. Династiя Багратидiв керувала Вірменією та Грузією протягом 856-1071 р.р., пiсля чого роздiлена на дрiбнi князiвства Вiрменiя перейшла пiд владу туркiв-сельджукiв, що завдали їй спустошення та почали насаджувати iслам. Велика Вiрменiя як полiтична єднiсть зникла.

Мiсцезнаходження Вірменської Церкви справило вплив на її дочiрнi Церкви Iверiї та Каспійської Албанії. Але Нижня Iверiя, визнавши IV Вселенський Собор, стала незалежною в цей перiод, а Верхня Iверiя, що перебувала в юрисдикції Антiохiйського патрiарха, отримала незалежнiсть за iмператора Константина IX Мономаха (1042-1055). Тогочаснi cпроби порозумiтися з Вiзантiйською Церквою зазнали невдачi.

Через турецьку загрозу у час взяття м. Анi, вiдбулося найбiльше переселення вiрмен, котрi начолi з князем Рубеном Багратидом оселились у горах Тавру та у Кiлikiйськiй долинi, мiж Антіохією та Аданою. 1095 р. тут було засновано князівство Рубенідів, яке з 1198 р. стало царством Малої Вірменії (1198-1375). Однак з вiрменських царств у корiннiй Вірменії продовжували iснування Сюнiкське та Ташир-Дворагетське, а на рештi територiй утворились феодальнi держави сельджуцьких правителiв.

З часом Кiлikiйська держава настiльки збiльшилась, що за царя Леона II Великого (1182-1212) вона являла значну силу для грекiв i туркiв. Вiрмени знайшли спiльну мову з франкськими баронами, що прибули туди пiд час 1-го Хрестового походу. З того часу почався вплив Риму на вiрмен, що перейняли деякi латинськi звичаї. Але декотрi католикоси, чия кафедра була то у фортеці Човк, то у Рум-Кале, прагнули злуки з греками, у той час як духовенство старої Вірменії виступало проти цієї угоди.

Спроби союзу мiж Вiзантiйською та Вiрменською Церквами були за iмператора Мануїла I Комнина (1143-1180) та католикосiв Григорiя Ш i Нерсеса IV. Багаторiчнi богословськi дискусії завершились Собором у Рум-Кале (1179 р.), на якому були присутнi 33 єпископи, котрi визнали сповiдання вiри грекiв православним, прийняли його й анафемували Несторiя та Євтихiя. Були також визнанi 2 природи у Христi. Але iмператор Мануїл (+1180) не дочекався послання, а по його смертi в Константинополi почались cмути, заколоти, що тимчасово закрили вiрменське питання.

На Соборi в Тарсi (1196-1197) були присутнi вiрменськi та грецькi єпископи, котрi засвiдчили єднiсть вiровчення. Але надмiрнi зазiхання вiрмен та вiзантiйцiв у юридично-адмiнiстративних питаннях звели переговори нанiвець. А 1199 р., з волi Кiлiкiйського князя Леона II, котрий прийняв корону вiд архієпископа Майнцського Конрада Вiтельсбаха, а також католикоса Григорiя VI Апiрата (1194-1203), вiдбулась унiя Вірменської Церкви з Римською. Втiм далеко не всi вiрмени визнали цей акт, особливо католикос Анiйський (Сельджуцька Вiрменiя) Весаг (1195-1204). Три Собори Вірменської Церкви у м. Сисi (1204, 1246, 1251) прийняли 31 постанову лiтургiйно-канонiчного характеру латинського спрямування, а також визнали фiлiокве. Прокатолицькi постанови прийнято ще на Сиському (1307) та Аданському (1313) Соборах. Справу латинізації Вірменії сумлiнно виконували францисканцi та домiнiканцi. Поспiль 15 католикосiв Сиських (1293-1441) були залежними вiд папського престолу.

Вiрменсько-католицький альянс непокоїв туркiв, тому спочатку сельджуки (1257-1263), а згодом мамелюки (1260-1277) вели вiйну проти Кiлiкiйської Вірменії, яка втратила власну державнiсть 1375 р. внаслідок її завоювання мамлюками. Це спричинило потужну емiграцiю вiрмен до Кiпру, Iталiї, Криму (єпархiя з XIV ст.) Золотої Орди (м. Сарай-Бату) та Франції.

Втiм вiрменська нацiя, розпорошена по Анатолії, Єгипту, Iндiї, Московії та Литвi (Львiв – з ХШ ст.), продовжувала iснування. Церква стала єдиною берегинею нацiональних традицiй та єдиним пристановищем народу, хоча й сама втратила свою єднiсть, в наслiдок чого виникло декiлька патрiархiв. Щоб врятувати Вiрменську Церкву, представниками богословської школи Сюнiка було вирiшено перенести кафедру католикоса з Сису в Ечмiадзiн (1441), котрий перебував пiд владою персiв. Разом з тим, Кiлiкiйськi вiрмени продовжували зв’язок з Римом: при католикосi Григорії ХШ (1572-1585) був заснований вiрмено-католицький патрiархат з центром у Сисi.

Що ж стосується Східної Вірменії, то у 1236-1239 р.р. вона була завойована монголами, якi спустошили країну. Але пiсля розпаду монгольської імперії (1455) настав час спокою. На поч. XVI cт. вiрменськi землi були подiленi мiж Османсько імперією та перською державою Сефевидiв. Тому Вiрменська Церква фактично роздiлилася на 2 частини, що iснували за рiзних умов. Ечмiадзiнський престол опинився у перському володiннi, де вiрмени втратили права на державну автономiю. Тому лише Церква залишалась єдиною нацiонально-громадською інституцією вірменського народу. Зусиллями католикоса Мовсеса Ш (1629-1632) вдалося змiцнити позиції Церкви та домогтися вiд уряду припинення сваволi чиновникiв i скасування податкiв з Церкви. 1651 р. католикос Пилипос I скликав у Ечмiадзiнi Собор, внаслiдок якого Сиський патрiарший престол з його єпархiями увiйшов до Ечмiадзiнської юрисдикції. Таким чином, його влада поширилась i на вiрмен, що жили в Османськiй імперії.

На поч. XVII ст. перський шах Аббас I переселив на свої землi значну кiлькiсть вiрменiв, що заснували мiста Нова Джулфа та Iсфахан (Iран).

Але у 2 пол. XVII ст. виникли протирiчча мiж Ечмiадзiном та вiрменським Константинопольським Патрiархатом (засн. 1461 р.), що набирав сили. Константинопольський патрiарх Егiазар за пiдтримки Високої Порти був проголошений Верховним Католикосом Вірменської Апостольської Церкви на противагу Ечмiадзiну. Константинопольський вірменський патріарх був наділений султанами титулом глави («баші») вірменського мілету «ермені міллеті», до якого були зараховані всі негрецькі християнські громади на теренах Османської імперії: копти, сирійці, Несторівни, мароніти, богомили та католики Балкан. Їхня ієрархія в адміністративному відношенні підпорядковувалась вірменському патріархові у Стамбулі.У 1664 та 1679 р.р. Ечмiадзiнський католикос Акоб VI їздив у Стамбул для переговорiв з Егiазаром про розмежування повноважень. За їхньою домовленiстю (1680) по смертi Акоба Ечмiадзiнський престол посiв Егiазар, т. ч. збереглась єдина iєрархiя та єдиний верховний престол Вірменської Церкви.

Тюркськи племiннi мiжусобицi (XVI cт.) та вiйни мiж Османською імперією та Iраном (XVII-XVIII ст.ст.) призвели до величезних руйнувань у Вірменії. Тяжке становище змушувало вiрмен шукати щастя в iнших країнах. На той час сформувались вiрменськi єпархії в Iранi, Сирії, Єгиптi, рядi європейських країн. З XVIII ст. з’являються представництва Вірменської Церкви у Росії: Москвi, Петербурзi, Нахiчеванi –на- Дону, Армавiрi.

На тлi активної католицької пропаганди серед християн Османської імперії вiрмени почали створювати власнi культурно-просвiтницькi центри національної орієнтації, наприклад, школа монастиря Iоана Хрестителя або монастир Армашi, що згодом стали Духовними академiями. З кiн. XVIII ст. вiрменське духовенство стає вельми освiченим.

Не зважаючи на складнi умови для вiрмен у Персії, Ечмiадзiнським католикосам вдалося утвердити становище Ечмiадзiну. Так Симеон I (1763-1780) впорядкував господарство цього монастиря, запровадив архiв, облаштував школу, збудував типографiю та паперову фабрику. А його наступник Гукас Карнеци запровадив постiйну патрiаршу раду з 6 єпископiв для забезпечення управлiння Церквою. Разом з тим, серед схiдних вiрмен почався рух за приєднання до Російської імперії. Духовенство займалось агітацією та сприяло створенню добровiльних загонiв для допомоги росiйськiй армії, що воювала на Кавказi.

1828 р. Схiдна Вiрменiя увiйшла до складу Російської імперії. У 1836 р. iмператор Микола I затвердив «Зведення законiв Вірменської Церкви”, за яким ця релiгiйна спiльнота мала особливе становище в державi, хоча були й певнi обмеження: католикос посвячувався за згодою царя. Також, згідно цього «Зведення», було скасовано занепалий Албанський католикосат, що знаходився в Арцаху (сучасний Азербайджан). У 1885-1886 були закритi вірменські парафiяльнi школи, якi у 1897 р. були переданi у вiдомство Мiнiстерства просвiти. 1903 р. видано царський указ про нацiоналiзацiю вiрменського церковного майна, але скасовано 1905 р. Ечміадзінські католикоси мали змогу впливати й на свiтськi справи.

В Османськiй державі вiрменський Константинопольський патрiарх й надалi розглядався Високою Портою як офiцiйний представник всього вiрменського населення імперії. Вiн призначався за волею султана та виконував волю уряду. Але поступово патрiарх набув значного впливу в країнi, його компетенцiя поширювалась на внутрiшньоцерковнi, культурнi та полiтичнi питання вiрмен. Пiд його контролем були Кiлiкiйський, Ахтамарський католикосати та Єрусалимський патрiархат. Згiдно «Національної Конституції” 1860-1863 р.р., духовне й громадянське управлiння всього вiрменського населення знаходилось у вiданнi 2 рад: духовної (14 єпископiв та патрiарх) та цивiльної (з 20 членiв, що обиралися зiбранням 400 представникiв вiрменських громад).

На 1914 р. Ечмiадзiну пiдлягало 19 єпархiй у Росiйськiй імперії та 9 в Iранi, Iндiї, у Європi, Америцi та на о. Явi. У юрисдикції Константинопольського Патрiархату перебувала 51 єпархiя в Османськiй імперії та у вже самостiйних Греції, Румунії, Болгарії. Кiлiкiйський католикосат мав 15, Ахтамарський - 2, Єрусалимський - 4 єпархiї.

В кiн. XIX – на поч. ХХ ст. вiрмени в Туреччинi зазнали геноциду (особливо у 1915 р.), багатьом довелось втекти, а бл. 1,5 млн. вiрмен загинуло. Тi, хто залишились живими, перебрались до Стамбулу та у сусiднi країни. Зникли Ахтамарський католикосат та бiльша частина Константинопольського Патрiархату. З великими труднощами у 1930-х р.р вдалося вiдновити Кiлiкiйський католикосат, але вже з центром у Ліванi.

Для забезпечення існування Кілікійського католикосату до його юрисдикції з благословення Ечміадзінського католикоса було передано ряд єпархій, що належали до вірменських Єрусалимського та Константинопольського Патріархатів. В кін. 1950-х р.р. Кілікійський католикос самовільно поширив свою владу на ряд єпархій, підпорядкованих Ечміадзіну. Через це виникли паралельні єпархіальні структури у США, Греції, Ірані.

Зi встановленням радянської влади у Закавказзi у 1920 р. у Вiрменськiй Церквi почалися репресії, сфера її дiяльностi рiзко обмежилась. З 1928 р. у Вiрменськiй РСР почалась антирелiгiйна пропаганда, а в середовищi Церкви штучно нав’язувались реформи. Замiсть скасованого Синоду була запроваджена Вища Духовна Рада, що збиралася не регулярно. Пiд час Другої світової вiйни керiвництво СРСР змiнило офiцiйну позицiю стосовно релiгiйних спiльнот, зокрема до Вірменської Церкви. З дозволу державної влади у Вірменії вiдбувся Нацiонально-Церковний Собор, на котрому представники єпархiй з усього свiту обрали Католикосом усiх вiрмен Геворга VI Чеорекчяна (1945-1954). Масова репатрiацiя вiрмен до СРСР також позитивно позначилося на ставленнi держави до Церкви. Вельми успiшною була дiяльнiсть католикоса Вазгена I (1955-1994). Завдяки його авторитетовi у Вірменії та дiаспорi, вдалося здiйснити ряд програм з оновлення церковного життя. 1955 р. було створено Архієрейський Синод (аналог архієрейського Собору РПЦ). Осбливо стали вiдчутними зрушення з початком «перебудови» та розпадом СРСР.

23 серпня 1990 р. Вірменська республiка отримала незалежнiсть. Вiдтодi Церква фінансує мережу дитячих органiзацiй, у школах запроваджено викладання Закону Божого. В Єреванському унiверситетi вiдкрився факультет богослiв’я (1995). Зросла чисельнiсть випускникiв Ечмiадзiнської духовної Академії “Геворгян”. Католикос Гарегiн I (1995-1999) cприяв нормалізації вiдносин мiж Ечмiадзiном та Кiлikiйським Католикосатом, прийнято документи щодо спiльного устрою Вірменської Церкви. У Вірменії вiдроджено iнститут капеланства, створюються науково-iнформацiйнi центри з метою прсвiтництва та мiciонерства. Діє церковний телеканал “Шогакат”. Проповiдницький центр готує вчителiв богослiв’я.

У даний час Вiрменська Церква має складну структуру управлiння. Вона очолюється “Святiшим (з 1999 р. Гарегiном II) патрiархом та католикосом усiх вiрмен» (варiант: «раб Iсуса Христа та, з невимовної волі Божої, Першосвятитель i Католикос усiх вiрмен, Верховний Патрiарх всенародного найшанованiшого Престолу Араратського Апостольської Матерi-Церкви, святого кафедрального Ечмiадзiну»). Його резиденцiя знаходиться у м. Ечмiадзiнi (Вiрменiя). Верховний католикос має такi вiдзнаки: герб, печатку, покривало із зображенням Агнця, прапор-коругву, великий та малий жезли, палицю, трон, шатирiв (почесний супровiд у червоному вбраннi та з булавами у руках), дiамантовий хрест на клобуку. Католикос має статус, що вищий за єпископський, тому у його поставленi бере участь не меньше 12 архиєреїв. Кандидатура майбутнього предстоятеля обирається на Церковно-Нацiональному Соборi, що є найвищiм органом влади в Церквi (cкладається з духовенства (1/4) та свiтських делегатiв). Пiсля обрання католикос помазується миром. Верховна Духовна Рада при католикосовi нинi складається з 2 патрiархiв, 10 архиєпископiв, 4 єпископiв та 5 мирян.

Єпархiальнi єпископи стосовно архієпископа (примаса) є не бiльше, нiж простi окружнi вікарії, тобто мають дуже обмеженi повноваження. Тому iнодi єпископiв називають начальниками тієї чи іншої єпархії, не вказуючи їхнього титулу. Єпископи мають титул арачнорда (прелата), тобто посланця архієпископа (примаса). Влада примасiв, митрополитiв та архиєпископiв обмежена правом у деяких випадках скликати єпископiв своєї провінції та вирiшувати дрiбнi дисциплiнарнi питання. Безшлюбнiсть єпископату була запроваджена в цiй Церквi у XIII ст. Вся повнота духовної влади у Вiрменськiй Церквi належить патрiарху чи католикосу.

У другiй ступенi священства 1-е мiсце посiдають вардапети (священики-богослови), що мають право проповiдувати та керувати особливими округами, де мають право носити пастирський жезл. Потiм йдуть протопресвiтери, потiм неодруженi священики, за якими – одруженi. Шлюб пiсля хіротонії дозволяється лише дияконам.

Окрiм верховного Ечмiадзiнського католикоса, котрий вважається духовним зверхником усiх вiрмен, Григорiанська Церква нинi також складається з Кiлiкiйського католикосату та двох патрiархатiв: Єрусалимського i Константинопольського, що мають широку самостiйнiсть у господарськiй дiяльностi та управлiннi.

Кiлiкiйський католикосат сформувався внаслiдок великого переселення вiрмен через натиск туркiв-сельджукiв до Кiлiкiйського Тавру (XI ст.). Кафедра католикоса з 1299 р. розташувалась у столичному мiстi вiрменського князiвства Сисi (1062-1441), де проiснувала до 1921 р., коли турки примусили вiрмен покинути межi Турецької республiки. Бл. 120 тис. вiрмен переселилося у Пiвн. Сирiю, куди була перенесена кафедра католикоса. Але у 1939 р. область Александретта (Хатай), що належала Сирії, була передана французькою владою Турецькiй імперії. Тамтешнi вiрмени разом з католикосом мусили переселитися до Сирії та Лівану. Кiлiкiйський католикос Iсаак II (1903-1939) перенiс свою резиденцiю у Анталiаський монастир (бiля Бейрута), де вона знаходиться й дотепер. Католикос Кiлiкiйський (з 1996 р. – Арам I), що має титул “Святiший», рiвний за честю католикосовi Ечмiадзiна, посiдаючи пiсля нього 2-е мiсце та маючи аналогiчнi привілеї. У його юрисдикції 6 архиєпископiв та 2 єпископи, бл. 130 священикiв, 800 тис. пастви що мешкає у єпархiях, розташованих у Сирії (2), Ліванi (2), Iранi (3), Кувейтi та ОАЕ (1), Греції (1), Франції (4), Єгипті (1), США (3), Венесуелі (1), Канадi (1 прелатство) та на Кипрi (1). Діє 2 монастирi у Ліванi. Давня суперечка двох католикосатiв у даний час наближається до примирення. У 1997 р. представники обох юрисдикцiй зустрiлись в Ечмiадзiнi для подолання непорозумiнь та змiцнення єдностi Вірменської Церкви. Розробляється документ про спiльний устрiй Церкви.

Iснував ще 3-й католикосат – Ахтамарський, що мав кафедру на оз.Ван. Пiсля зруйнування арабами у IX ст. Вірменії католикос Iоан V (899-931) переселився на о.Ахтамар та рукопоклав собi наступника. У 1113 р. архієпископ цього мiста вiдмовився визнавати католикосом Григорiя Пахлагунi (1113-1166), прагнучи сам зайняти престол, але був усунений Cинодом. З того часу його юрисдикцiя поширювалась на острiв та околицi оз. Ван. Але пiсля Першої світової вiйни цей католикосат був скасований.

Є вiдомостi про iснування 4-го католикосату, що iснував на території колишньої Албанії Кавказької (Арцаху). Первiсно вiн був православним та автокефальним, але з часу арабської окупації Закавказзя, його було передано Вiрменськiй Церквi (20-тi р.р. VIII ст.). Осiдок католикосiв знаходився у Партавi (IV-IX ст.ст.), Хамшi (IX-XII ст.ст.) та Гандзасарi (XIII-XIX cт.ст.). З окупацією Пiвн. Азербайджану Росією, Гандзасарський католикосат (патрiархат) був скасований (1815), а замiсть нього утворено 2 єпархiї в складi Ечмiадзiнського патрiархату та вiкарiатство Ганджа у складi Тифлiської консисторi Вірменської Церкви. Тепер це 2 єпархії на території Азербайджану.

У Вiрменськiй Церквi перебувають також два патрiархати: Єрусалимський та Константинопольський, що визнають духовну зверхнiсть Ечмiадзiну.

Єрусалимський патрiархат був заснований у 1311 р., коли монахи монастиря св. Якова у Єрусалимi (iснував разом з єпископською кафедрою з VII ст.) вiдмовились приймати постанови Сиського Собору (1307). Але скликаний у Єрусалимi (1652) Собор примирив з Ечмiадзiнським католикосом не лише Кiлiкiйського, але i Єрусалимського патрiарха. З XVIII ст. «Апостольська кафедра єрусалимських вiрмен» могла вже освячувати для себе миро, але згодом це було скасовано, так само, як право самостiйно рукопокладати для себе єпископа. Окрiм патрiарха у цiй юрисдикції нинi перебувають архієпископ, 2 єпископи-вiкарiї, 4 вардапета. Єрусалимський патрiархат нараховує не бiльше 10 тис. вiрних в Iзраїлi, Палестинi та Йорданії. У 2004 р. в патрiархатi було 6 дiючих храмiв, 5 монастирiв.

У Констатинополi вiрменський єпископ був з часу Сиського Собору (1307). Але пiсля падiння Візантії султан Махмуд II об’єднав усiх монофiзитiв пiд владу вiрменського єпископа Бурського Йоакима, котрого викликав у Константинополь та зробив (1461) патрiархом усiх вiрменiв у межах Оттоманської імперії, яких нараховувалось бл. 3 млн. Його також було проголошено мiлет-башею вiрмен та всiх християн-негрекiв імперії: яковитiв, коптiв, маронiтiв, богомилiв та католикiв. Їхня iєрархiя в адмiнiстративному вiдношенi пiдпорядковувалась Стамбульському патрiарху вiрмен. У перiод Оттаманського султаната вiн був найвпливовiшим серед усiх вiрменських патрiархiв, хоч визнавав першiсть Ечмiдзiна та поступався Кiлikiйському католикосу. До 1828 р. вiн канонiчно пiдпорядковувався католикосу Ечмiадзiна, але коли Велика Вiрменiя вiдiйшла до Росії, турецький уряд зробив його незалежним iз титулом «Патрiарха всiх вiрменiв Туреччини». На поч. ХХ ст. у цьому патрiархатi було 12 архиєпископiй та 27 єпархiй, в тому числi Кiлiкiйський католикосат. Але внаслiдок геноциду було знищено 1,5-2 млн. вiрмен у Туреччинi та їхньої масової емiграцiї. Нинi в Туреччинi та на о. Критi (Греція) бл. 90 тис. вiрмен (80 тис.- у Стамбулi), що об’єднанi у 4 вiкарiатства: Румелiхiсари, Дiярбакир, Iскандерун, Кайсерi, де діє 30 храмiв.

У юрисдикції Ечмiадзiнського католикосату перебувають 8 єпархiй у Вiрменськiй республiцi, 2 єпархiї в Iранi, 4 – у Франції (Захiдноєвропейський Екзархат), 3 – у США, 2 – в Азербайджанi, 2 – у Росії, по 1 – у Грузії, Iраку, Єгиптi, Iндiї, Великобританії, Болгарії, Румунії, Iталiї, Австрії, Аргентинi, Бразилії, Венесуелi, Уругваї, Чилi, Австралії, Українi (з 1991 р., Львів; на 2006 р. – 21 громада), духовнi пастирства в Ефiопiї, Суданi, ПАР, Бельгії, Голландії, Iталiї.

Після того, як католикос Гарегін ІІ усунув з посади глави Російської єпархії архієпископа Тирана Кюрегяна (2000 р.), останній оголосив про створення нової організації в рамках Вірменської Апостольської Церкви – Об’єднання Вірменських Апостольських Святих Церков (ОВАСЦМ), яке було зареєстроване Міністерством юстиції Російської Федерації у 2001 р. і вийшло з підпорядкування католикосові. У 2001 р. католикос позбавив Кюрегяна священного сану.

З 6-ти мільйонної вірменської пастви до Ечмiадзiнського католикосату належить 5 млн. вiрних. Церкву очолює (з 1999 р.) Раб Божий Гарегiн II, великий патрiарх i католикос всiх вiрмен, котрий мешкає в Ечмiадзiнськiй обителi, поблизу Єривана. Окрiм цього монастиря в країнi діє ще 19 обителей.

У теперiшнiй час у Вірменії дiють 3 семiнарiї: Ечмiадзiн (де також є духовна академiя “Геворкян”), на оз. Севан “Вазгенян” та в Гюмрi (Ленiнакан), де загалом навчається бл. 200 студентiв. Також є 4 навчальнi заклади за кордоном: богословське училище св. Нерсеса у м. Нью-Рошелi, США, семiнарiя св. Якова у Єрусалимi та академiя у м. Бiкфайя (Ліван), вiрменський лiцей в Уксюдарi, передмiстi Стамбулу. У Бейрутi в 1963 р. створена Вiрменська церковна асоцiaцiя студентiв унiверситетiв, що займається активною просвiтницькою роботою. У Вірменії був вiдкритий Християнський освiтнiй центр, що здiйснює пiдготовку вчителiв недiльних шкiл, організовує катехитичнi курси для вiруючих та публiкує релiгiйнi видання. У Вірменії, де бл. 92% населення (понад 3 млн.) належить до Вірменської Апостольської Церкви, духовенство та миряни беруть активну участь у видавничий дiяльностi та роботi ЗМI.

Офiцiйними друкованими виданнями Церкви є: “Ечмiадзiн», «Хачкар» (рос. мовою); «Сiон» (Єрусал. Патр.); “Вета” (Мати-Церква) – англ. та вiрм. мовою, США; «Хаск» (Кiлiк. Патр., Ливан).

Вiрмени визнають постанови I-III Вселенських Соборiв, Никео-Царгородський, Апостольський та Афанасiєвий Символи вiри. Проте у сповiданнях св. Григорiя (+951), католикоса Нерсеса IV та Нерсеса Дамбраського (XII ст.) простежується ухил до помiркованого монофiзитства у вираженнi поняття союзу двох природ у Христi через специфiчне розумiння вiрменськими богословами термiну «природа». Вчення про сходження Св. Духа у них православне. Церква також визнає 7