Коптська Православна Церква олександрiї

Давня iсторiя християнства в Єгиптi – це iсторiя духовного розквiту та церковних подвигiв, iсторiя, що вiдзначилася особистими трагедiями, а також політичними та вiйськовими конфлiктами. Багата країна Нiлу, що вiдома своєю культурою часiв фараонiв та епохи еллiнiзму, рано прийняла християнство та наприкiнцi доконстантиновської доби (поч. IV ст.) стала загалом християнською.

В епоху гонiнь християни Єгипту проявили себе як Церква мученикiв, мужньо повставши проти єресi гностицизму.

Стосовно походження слова «копт» iснують рiзнi мiркування. За однією з версiй, воно є тотожним термiну «єгиптянин» i походить вiд грецького слова «Ai¢guptoV», яке в Греції вживалося для означення i Нiлу, i всього Єгипту. За iншою версією, термiн «копт» виводиться вiд iменi онука Бiблiйного патрiарха Ноя Куфтаїма, який перший оселився в долинi Нiлу. Його iм’я досi носить старе мiсто Гуфт. Араби звали Єгипет Дараль-Гiбт (букв. – «дiм коптiв»). Коптська ж самоназва Єгипту – «Кемі».

За Св. Переданням, поява християнства в Єгиптi пов’язана з дiяльнiстю св. ап. Марка-Iоана. Вiн прибув у м. Олександрiю в 48 р., а за iншими джерелами – в 55 або 58 р.р., де й прийняв вiнець мучеництва 68 р. Згодом Єгипет (Олександрiя) стає важливим центром християнського богослiв’я. Саме тут були закладенi основи християнського чернечого життя.

Пiд час гонiння за iмператора Септимiя Севера (202 р.) християнська вiра сягнула Верхнього Єгипту. Повна християнiзацiя мiсцевих жителiв вiдбувалася повiльно, але вже до кiн. III cт. бiльшiсть єгиптян стало християнами. До кiн. IV ст. число коптських християн досягло 1 млн. Одним з важливих факторiв, що сприяв прийняттю християнства коптами, був той, що проповiдь вiри звершувалася їхньою рiдною мовою. Мiсiонерська дiяльнiсть до та пiсля св. Афанасiя Великого (326-373), а також навчання новонавернених здiйснювались коптською мовою; таким чином, як коптське християнство, так i нацiональна самосвiдомiсть змiцнювались завдяки тому, що багато єгиптян вперше отримали можливiсть читати й писати рiдною мовою, ‑ адже стародавня iєроглiфiчна писемнiсть була надбанням лише освіченої аристократії. З християнством встановилось живе слово, жива писемнiсть, а через мученикiв – i жива церковна практика.

Крiм того, з III-IV ст.ст. виникає живий перекладацький рух, завдяки якому на всiх коптських дiалектах з’являються переклади не лише Священного Писання, але й найважливiших творiв Отцiв Церкви, а також гностикiв та манiхеїв. Коптська Церква була першою в історії Церквою селянства, що не мала нiчого спiльного з академiчнiстю Олександрії. Це було однiєю з причин ускладнення вiдносин мiж коптськими та грецькими християнами, що поглиблювались також через антипатiю до чужоземного панування. За свiдченням св. Iоана Касiана (бл. 400 р.), бiльшiсть коптських монахiв не знали грецької мови. Це була дуже потужна спільнота, бо лише в Нітрійській пустелі ще в IV ст. мешкало бл. 20 тис. монахів. Протягом столiть в країнi тривала боротьба, з одного боку, мiж багатими грецькими та чисельними коптськими iдолопоклонниками, а з iншого – мiж грецьким християнським керiвництвом та масою коптських християн, котрi завжди при нагодi висловлювали своє невдоволення до чужинцiв, руйнуючи грецькi храми та витвори мистецтва. Нацiональна свiдомiсть коптiв, збiльшувала межу, що роздiляла коптiв та греків. Їх не змогли об’єднати нi Птоломеї, анi проповiдь таких великих представникiв єгипетського християнства, як Шенуда та Орiген.

Християнське богослiв’я Олександрійської школи вiдрiзнялося мiстичним напрямком. Богослови любили споглядати в християнствi його таємничий, незбагненний бiк, вище, духовне, божествене, ухиляючись вiд усього рацiонального. У Христi вони перш за все бачили Бога в плотi. А на грунтi мicтицизму виникли докетизм, монархiзм, аполiнаризм i, нарештi, монофiзитство.

Монофiзитство, як протилежнiсть iншого єретичного руху V ст. (несторіанству), виникає на противагу йому. Першими монофiзитами були тi, хто виступав проти несторiанства, захищаючи Ш Вселенський Собор 431 р. у Єфесi та святителя Кирила Олександрiйського. Без сумнiву, батькiвщиною монофiзитства був Єгипет, а св. Кирило, що преставився 444 р., не встиг викорiнити цієї єресi. Його наступником на кафедрi був архидиякон Дiоскор, що супроводжував святителя на Ш Вселенському Соборi.

Для єгипетського народу влада архиєпископа Олександрiйського, особливо пiсля Ш Вселенського Собору, зросла, а Дiоскору, як людинi владолюбнiй, це iмпонувало. Вiн пiдкорив своєму впливовi архиєпископiв Антiохiйського та Єрусалимського та усунув з кафедри архиєпископа Константинопольського Флавiана пiсля Собору 449 р., поставивши замiсть нього свого архидиякона Анатолiя та виправдав Константинопольського архимандрита Євтихiя. Останнiй навчав, що союз iз Божественим Словом мав своїм наслiдком для людської природи Христа обожнення. На Соборi в Константинополi 448 р. вiн не зрiкся своїх переконань, за що був позбавлений сану. Тодi вiн звернувся за пiдтримкою в Рим та Олександрiю. Його покровителем став Дiоскор, навколо якого зосередилась бiльша частина Сходу, а тому 449 р. вiн скликав т. зв. «Розбiйницький» Собор у Єфесi, на якому Євтихiй був виправданий, подавши своє вчення у виглядi формули «двi природи до союзу, одна - пiсля нього».

Таким чином, престол св. Марка, як i на Ш Вселенському Соборi, взяв гору над Константинопольським. Але за правлiння iмператрицi Пульхерiї та її чоловiка Маркiана був скликаний IV Вселенський Собор (451), який засвiдчив, що «православне вчення св. Кирила Олександрiйського, Iоана Антиохiйського та послання папи Льва I являють точний виклад християнського вчення про образ з’єднання двох природ в особi Боголюдини». На цьому Соборi був осуджений Євтихiй як єретик, а Дiоскору висунуто звинувачення, головним чином, дисциплiнарного характеру: його було осуджено за розкол та неналежну поведiнку. На Олександрiйську патрiаршу кафедру був призначений православний Протерiй (451-457), котрий вiдлучив Тимофiя Елура та Петра Монга. Це стало причиною антивiзантiйського та антиправославного бунту коптiв, внаслiдок яких папа Протерiй був убитий. Тимофiй Елур захопив патрiаршу кафедру, але був вигнаний з Олександрії 460 р. з волi iмператора Льва (457-474), який сприяв православним. Але за пiдтримки iмператора Зенона (474-491), монофiзит Петро Монг усунув з кафедри православного патрiарха Iоана Талайя i сам посiв патрiарший престол. Потiм до 570 р. Олександрiйську кафедру займають виключно монофiзити, позаяк вiзантiйський уряд, стурбований проблемою релiгiйного єднання прикордонних провiнцiй, здiйснював полiтику унії.

Пiсля воцарiння Юстина (518), а згодом i Юстинiана загальне церковне становище змiнилося. У той час монофiзитство стало запеклим противником полiтики Юстина. Єгипет зробився центром монофiзитства, а Олександрiя ‑ осередком антивiзантiйського сепаратизму. В 543 р. патрiарх-монофiзит Феодосiй направив для окормлення християнських фiлiв Сходу Феодора, єпископа Востронського та Пiвденного, а також Якова Барадея, органiзатора сирiйського монофiзитства, як єпископа Едеського.

Iмператор Юстинiан (527-565) вирiшив примиритися з монофiзитством, осудивши т. зв. «Три глави» ‑ твори Феодора Мопсуєтського, Феодорита Кирського та Iви Едеського. В Єгиптi це сприйняли як виправлення василевсом деяких власних помилок. Православний патрiарх Зоїл (541-551), вiдмовившись прийняти iмператорську постанову, змушений був покинути Олександрiю, а через 5 рокiв зректися престолу. Його наступником був Аполiнарiй (551-568). При ньому монофiзитським єпископам було заборонено з’являтися в мiстi. Тодi боротьба православних з монофiзитами в Єгиптi переросла у схизму. Духовнi голови обох сторiн були вождями двох рiзних Церков. З цього часу починається становлення двох паралельних гiлок: Православної (мельхити) та Монофiзитської (копти). Першим, власне, коптським патрiархом був Петро IV (576). Наступнi вiзантiйськi iмператори з полiтичних мотивiв пiдтримували монофiзитiв, iз середовища яких, власне, утворилася нацiональна Єгипетська Церква. Тодi «дохалкидонитiв» ще не остаточно вважали єретиками, та й самi вони не вважали себе зовсiм вiдiрваними вiд Церкви, хоча тi, що твердо дотримувалися iстин православної вiри, називали себе «дiакрiтами» (вiдмiнними). Самi ж монофiзити вiтали один одного словом «православнi».

Однак iмператор Юстин II (565-578), втративши надiю на примирення двох церковних спiльнот, вдався до гонiнь на монофiзитiв. Тому на прохання яковитського патрiарха Павла Антiохiйського та Iоана Єфеського було вирiшено скликати Собор та запропонувати монофiзитам у якостi крайньої поступки повернутися до узгодженого вiровизнання 433 р. мiж св. Кирилом Олександрiйським та Iоаном I Антiохiйським. Монофiзити на знак примирення двiчи прийняли Причастя з рук патрiарха, при цьому вимагаючи анафематствування Халкидонського Собору.

Iмператор Тиверiй I (578-582) припинив гонiння. Для монофiзитiв настав мир. Але по смертi патрiарха Феодосiя (567) Коптська Церква 10 рокiв залишалась без предстоятеля. Лише 577 р. єпископ з Нубії Лонгiн та ще двоє сирiйських єпископiв поставили на патрiарший престол Феодора, iгумена Рамнiсського монастиря, що в Нiтрiї. Олександрiйськi копти вельми обурились та обрали свого єпископа – монаха Петра, якого хiротонiзували двоє чужих єпископiв. Однак Феодор смиренно поступився та повернувся в монастир. Мiж тим Петро пiд час свого нетривалого патрiаршества рукопоклав 70 єпископiв, завдяки яким вiн вiдтворив Коптську Церкву, забезпечивши собi визнання з боку бiльшостi монофiзитiв Єгипту. Так настало остаточне роздiлення на православних та коптiв. Кафедра православного патрiарха була в Олександрії, а коптського – в чернечому центрi Енатонi.

Суперечки коптiв iз сирiйцями, що тривали з 2 пол. VI ст. призвели до того, що єгипетське монофiзитство на поч. VII ст. було подiлене на багато угруповань. Але поступово монофiзити нормалiзують взаємовiдносини. 616 р. в Енатонi вiдбулося офiцiйне примирення Церков, коли Олександрiйський та Антiохiйський патрiархи спiльно звершили лiтургiю.

Коптська Церква у цей час значно змiцнiла. Вона мала свою iєрархiю по всьому Єгипту. В останнi десятилiття VI cт. вiдносини мiж Православною та Коптською Церквами мали мирний характер. Хоч православний патрiарх Iоан IV (569-579) наказав членам Православної Церкви уникати спiлкування з коптами у таїнствах, але бiльшiсть єгипетського населення iгнорувала наявнiсть роздiлення в Церквi, а дружнi вiдносини мiж тими та iншими тривали.

619 р. перси, пiсля завоювання Месопотамії, Сирії та Палестини, захопили Єгипет. Персидський цар Хосрой (590-628), щоб здобути прихильнiсть переможених, вирiшив виявити прихильнiсть до монофiзитiв, вiддавши їм конфiсковане майно православних єпископiв, вигнаних iз Сирії, Палестини та Єгипта. У 623 р. iмператор Iраклiй пiсля битви пiд Нiневiєю повернув Візантії втраченi території, серед iншого – Єгипет. Монофiзити були невдоволенi цим. Iраклiй розумiв, що для примирення монофiзитiв з православними потрiбна богословська формула, яка задовольняла б як монофiзитiв, що мешкали на перських територiях, так i православних, що жили в межах імперії. Йому допомiг Царгородський патрiарх Сергiй (610-638), котрий сформулював визначення, що задовольняло монофiзитiв. Там йшлося про двi природи в однiй iпостасi, одну волю та дiю в Христi, тобто виникла нова єресь: монофелiтства. Завдяки iмператорськiй пiдтримцi, патрiарх-монофелiт Кир (630-643), прибувши в Олександрiю, добився вiд мiсцевого духовенства прийняття монофелiтства. Однак за межами Олександрії монофелiтсво не було прийнято, а коптський патрiарх Венiамiн оселився в монастирi, що у Фiваїдськiй пустелi. Осудження на VI Вселенському Соборi монофелiтсва переконало коптiв, що шляхи Візантії та Єгипту вкрай розбiжнi. Їхнє невдоволення, власне, полегшило для арабiв захоплення Єгипту, що сталося 641 р.

Того часу число прихильникiв ромейського iмператора сягала 300 тис., тодi як коптiв, абiсинцiв та нубiйцiв – до 6 млн. Копти швидко пристосувались до нових господарiв. До візантійської вiдсутностi вони ставились байдуже. Двохсотлiтня боротьба завершилась i розкол у Церквi cтав уже довершеним фактом.

Перший перiод арабського панування (639-969) характерний пhавлiнням у Єгиптi халiфiв-сунiтiв. Патрiарху коптiв Венiамiну був надiсланий перший берат, за яким вiн повинен був жити в Олександрії. Прибувши в мiсто, Венiамiн налагодив дружнi вiдносини з емiром Амром. Однак обителi св. Марка в Олександрії та преп. Макарiя в Скитi, заснованi патрiархом Венiамiном, були двома духовними та нацiональними центрами коптського християнського свiту доти, доки обрання Каїра (Х ст.) столицею держави не змусило коптських патрiархiв перенести туди свою кафедру. Втiм, обитель преп. Макарiя, що була в пустелi на шляху з Олександрії у Каїр, слугувала для коптiв пристановищем у час випробувань.

Спочилого у 662 р. Венiамiна замiнив Агафон (662-677), а його – Iоан III (677-686). Вони, як i їх наступники, зазнавали тортур та принижень з боку ненаситних правителiв. За патрiарха Icаака (686-689) були забороненi хрести та iншi християнськi зображення поза храмами. При патрiарховi Олександровi II (703-728), котрого двiчи було катовано розпеченим залiзом, християни зазнали жахливих переслiдувань та вбивались на мiсцi при спробi втечi. У 706 р. було заборонено вживання в храмах грецької мови та почалось запровадження арабської, 722 р. халіф Уазід наказав знищити всі християнські ікони, а 723 р. були знятi дзвони, монастирi й храми руйнувались, вiдновлювати їх заборонялось. Клiрикив убивали або мордували до смертi. В цей перiод був виданий закон, за яким монахи змушенi були носити на поясi залiзнi пута, на яких було викарбувано iм’я та обитель, до якої вони належали. Шiсть повстань 725-773 р.р. ще збiльшили бiди християн. До того ж у цей перiод стався розкол мiж єгипетськими та сирiйськими монофiзитами через невизнання єп. Icаака яковитським патрiархом Антіохії, котрий тривав у 754-825 р.р.

В перiод мiж гонiннями антицерковнi постанови мусульман не виконувалися, тому копти могли навiть будувати величнi храми. Протягом двох столiть Єгипет був провінцією мусульманської імперії пiд владою халiфа Дамаска та перебував пiд владою правлячого емiра. В Х ст. Єгипет став могутньою самостiйною державою зi столицею в Каїрi. Фатимiди, що прийшли до влади, правили Єгиптом у 969-1171 р.р. Вони виявили вiротерпимiсть до християн, особливо за правлiння аль-Азiза (975-996), чому сприяла його дружина-християнка. Чимало хто з фатимiдiв мав звичай усамiтнюватись на вiдпочинок у коптськi обителi (яких залишалось до 200, порівняно з 600 в сер. VI ст.), де насельники їм придiляли велику увагу. Патрiарх Єфрем (977-986) був сумлiнним iєрархом, котрий змiг знищити симонiю та iншi порочнi звичаї, що розкладали духовенство.

Син халіфа аль-Азiза аль-Хаким (996-1021) вчинив гонiння не лише на християн, але й на юдеїв i навiть на мусульман. Понад 1030 храмiв Єгипту були зруйнованi або перетворенi на мечетi, монастирi розграбованi, християни переслiдувались або засилались. Це був пiк гонiння на християн. Багато коптiв, остерiгаючись тортур, вiдпали вiд вiри. Чоловiки-християни повиннi були носити на шиї великий дерев’яний хрест. Коптському патрiарху Захарії (1004-1032) ледве вдалося врятуватись втечею. Аль-Хаким був убитий мусульманами за власне обожнення, а його мiсце посiв його син ад-Дахiр (1021-1036), «справедливий та поблажливий правитель», за якого коптським патрiархом був Шенуда II (1032-1047).

Патрiарх Христодул (1047-1077) видав кодекс з 31 правила, який досi слугує джерелом канонiчного права Коптської Церкви. Владика боровся з симонією, яка набула офiцiйного характеру за його попередника, запровадив причастя немовлят одразу пiсля хрещення. При ньому кафедра коптського патрiарха була остаточно перенесена у Каїр. Храм св. Меркурiя бiля Фустата та храм Богоматерi на Грецькiй вулицi в Каїрi були перетворенi на патрiаршi cобори, де поперемiнно вiдбувалась iнтронiзацiя патрiарха, який з XII ст. додав до свого титулу слова “Архиєпископ Каїрський та Фустатський”.

Патрiарх Кирило II (1078-1092), завдяки призначенню на посаду вiзира вiрменина Бадр аль-Камали налагодились дружнi вiдносини з Вiрменською Церквою, що до тих пiр iснувала осiбно.

За патрiарха Максима IV (1092-1102) Єрусалим був захоплений (1099) хрестоносцями, через що мусульмани вчинили гонiння на християн Сходу. Це призвело до морального розкладення магометан. Скориставшись нагодою, єгипетський емiр Саладiн, за пiдтримки туркiв-сельджукiв, усунув вiд влади Фатимiдiв та заволодiв Єгиптом та Сирією, започаткувавши династiю Ейюбiдiв (1171-1250). Тодi хрестоносцi спрямували свою зброю проти нього та схiдних християн, котрих силомiць змушували пiдкорятися Римовi. Але останнi вдалися до рiшучого опору. Внаслiдок перевороту Єгипет став незалежною державою начолi з власним султаном. Саладiн спершу заборонив християнам обiймати громадськi посади та поновив дiю антихристиянських законiв. Але становище християн покращилось пiсля взяття Саладiном Єрусалима (1187), коли вiн переконався, що мiж хрестоносцями та мiсцевими християнами нема зв’язкiв та що копти були його вiрними пiдданими.

Повстання у Єгиптi 1250 р. привело до влади туркiв-мамлюкiв (мамлюк – «раб»), що були вихiдцями з гвардії султанiв-Ейюбiдiв. За правлiння мамлюцької династії Бахрi (1250-1390) гонiння на християн тривало: їх звинувачували за стихiйнi лиха, що спiткали країну. Тому копти масово винищувались, а храми й монастирi руйнувались. У час правлiння династії Бургi (1390-1517), коли був занепад та анархiя, становище християн стало ще бiльш трагiчним. Окрім утисків влади копти були беззахисними перед нападами кочовиків. У 1484 р. бедуїни зруйнували величний монастир св. Антонія. Тому у XIV-XV ст.ст. чисельнiсть коптiв становила лише 1/12 частину населення країни.

У 1517 р. Єгипет був завойований турками-османами, що пiдкорили його Оттоманськiй імперії. Обрання патрiархiв та єпископiв затверджувалось бератом Високої Порти, а клiр та миряни платили певний податок. Однак, не зважаючи на подальшi утиски, коптське християнство не занепало.

У 1798 р. Наполеон Бонапарт силою зброї приєднав Єгипет до Франції, але у 1801 р. англiйцi вигнали французiв та передали Єгипет туркам, котрi правили там до 1805 р., коли Мухамед-Алi, скинувши турецького пашу, заснував династiю Хедивiв (хедив – «вiце-король») та всiляко сприяв економiчному розвитку країни.

З сер. XIX cт. починається ера вiдродження Коптської Церкви. За патрiарха Кирила IV (1854-1861) вiдкрито школи, чимало храмiв, вiдроджено церковну пресу, чисельнiсть єпархiй зросла з 10 до 20, окрiм 2 закордонних. Однак, час вiд часу патрiарх опинявся у немилостi влади. Тодi ж (з 1840 р.) виникли конфлiкти мiж мирянами та ієрархією, коли освiченi миряни, об’єднавшись з протестантськими мiciонерами з Базеля, що були направленi «Церковним мiciйним товариством», вимагали проведення в Церквi реформ. У 1873 р., по смертi патрiарха Димитрiя, миряни створили «Маглic Мiллi» (Нацiональну раду), яка за згодою уряду привласнила собi права управлiння церковним майном. Патріарх Кирило IV почав переговори з російським єпископом Порфирієм Успенським про воз’єднання коптів з Православ’ям, але невдовзі папу Олександрійського було отруєно, а його противники привели коптів до унії з Римською Церквою (1898 р.).

Патрiарх КирилоV (1874-1927) традицiоналiстом i вiдмовився вiд спiвпрацi з Радою, що зробило її неспроможною до плідної дiяльностi. Однак у 1890 р. при хедiвi було утворене реформiстське «Теффiк сос’єте» (Товариство засновникiв), що стало також iнформацiйним органом християн-коптів. Наляканий радикалiзмом його iдей, що суперечили церковнiй традиції, патрiарх оголосив про розпуск «Теффiк сос’єте>>. Розлюченi миряни у 1892 р. домоглися у хедiва Аббаса-Хiльмi усунення патрiарха та заслання його у монастир Вадi-Найтрун. Але через 5 мiсяцiв, внаслiдок всенародного заворушення, патрiарха звiльнили з ув’язнення.

В цей перiод прихильники реформ видають ряд творiв з критикою церковного керiвництва, робляться спроби видати пам’ятки коптської лiтератури, вивчити коптську церковну iсторiю та зробити довiдники для повсякденного релiгiйного життя. Але вся ця церковна лiтература не змогла налагодити вiдносин мiж ієрархією та мирянами, хоч патрiарх Кирило V i затвердив icнування «Маглic Мiллi» у 1912 р.

105-лiтнiй патрiарх Кирило V помер 7 серпня 1927р. Миряни висунули на патрiарший престол кандидатуру єп. Хартумського Iоана Салама, у вибраннi котрого брав участь весь народ, особливо ефiопи. Але обрання не було схвалено єгипетським урядом. 16 грудня 1928 р. замiсть нього був обраний єп. Олександрiйський Iоан, при якому суперечки з Ефiопською Церквою тривали до 1935 р., коли їх тимчасово перервав напад iталiйцiв на Абіссинію. Його наступник Макарiй XIX (1942-1945) також не змiг вирiшити ефiопського питання. Лише пiсля звiльнення Ефiопiї, коли її iмператор Хайле Селасiе I звершив поїздку в Каїр, де вiв переговори з Синодом Коптської Церкви та патрiархом Йоасафом II (1946-1956), взаємини Церков урегулювались. 1948 р. для Церкви в Ефiопiї були рукопокладенi 5 єпископiв-ефiопiв, а по смертi останнього архієпископа Ефiопського, що був коптом, 1951 р. предстоятелем цієї Церкви став архієпископ-ефiоп Василiй, що у 1959 р. набув титул патрiарха.

У 1950-х р.р. посилилась криза взаємин ієрархії та мирян, внаслiдок чого у 1954 р. патрiарх Йоасаф II був викрадений екзальтованою молоддю з руху «Ель чиммаель куптiя» та засланий у один з монастирiв. У 1955 р. вiн був усунений з посади Синодом та Радою мiнiстрiв. По його смертi знову виникло питання про обрання патрiарха на цей раз iз числа простих монахiв. Було вирiшено створити виборну групу з духовенства та мирян, причому вперше за участю жiнок. Ця група обирала трьох кандидатiв, з яких один за жеребом повинен був стати патрiархом.

Патрiарх Кирило VI (1959-1971) доклав багато зусиль для оновлення Коптської Церкви. Хоча вiн був прихильником давнiх традицiй, але здiйснив ряд реформ, спрямованих на змiцнення церковного органiзму.

Заснована в Каїрi (1875) та реформована у 1953 р. духовна семiнарiя з 4-рiчним термiном навчання, у 1961 р. була розташована у новiй будiвлi, а 1964 р. її об’єднано з Хельванською чернечою школою. Викладання там здійснюється арабською мовою. Студенти також направляються на Захiд та в Америку. По завершеннi навчання студенти зазвичай приймають священний сан, а тi, хто не бажає – посвячуються силомiць. Патрiарх Кирило VI поклав край «мандруючому» чернецтву, зобов’язавши монахiв жити в обителях. Вiн також встановив двi титулярнi єпископськi посади з соцiальних проблем та з питань освiти. У 1959 р. Коптська Церква увійшла до Всесвітньої Ради Церков.

Нинi Коптська Церква подiлена на 60 єпархiй, з яких 12 - митрополiї. Коптськi єпархії розташованi в Єгиптi, Суданi (2),Угандi, ПАР, Iзраїлi, Лiванi, Кувейтi, Австралії, Новій Зеландії, Англії, Франції, Нiмеччинi, Австрії, Iталiї, Канадi, США та Пiвденнiй Америцi. 12 митрополитiв становлять нiби древнiй пресвiтерiум та найближче оточення патрiарха. Iншi архієреї також очолюють окремi єпархії в Єгиптi та за кордоном, або бувають «генеральними», тобто титулярними або вiкарними. Британська митрополiя (Британська Православна Церква) увійшла до Коптської Церкви у 1994 р. Вона складається з парафій в Англії та Ірландії. Тепер у Церквi 86 архиєреїв, понад 2000 священикiв, бл. 1200 парафiй, (в Каїрі -105), 12 чоловiчих та 6 жiночих монастирiв (600 монахів та 300 монахинь). Чисельнiсть пастви у свiтi становить 10 млн. осiб (бл. 10% населення Єгипту). Церковна діаспора становить бл. 1,5 млн. осіб.

Начолi Церкви перебуває (з 1971 р.) Шенуда III, Святiший Папа i Патрiарх великого мiста Олександрії, всієї землi Єгипетської, Святого мiста Єрусалима, Абicинiї, Нубії, Пентаполя та всієї землi, де проповiдував святий Марк. Він є 117-й предстоятель Церкви. В обраннi патрiарха беруть участь архієреї, архімандрити та миряни (архонти) по 12 з кожної єпархії. Патрiарх – завжди монах одного з коптських монастирiв в останнiй час – з обителi Антонiя Великого, єгиптянин за нацiональнiстю, не молодше 50 рокiв, суворий аскет. Голосуванням обираються 3 кандидати. Бюлетнi з їхнiми iменами покладаються пiд престол, а в день обрання пiд час літургії хлопчик витягує бюлетень з iм’ям патрiарха. Icнує давнiй звичай привозити новообраного з його обителi для хіротонії у веригах. За статутом Коптської Церкви, патрiарх нiколи не може бути усунутий. Титул авва, що ранiше давали святим, тепер надається виключно патрiархам. Єпископи Верхнього Єгипту, за правилом 1240 р., менш привiлейованi, нiж єпископи Нижнього Єгипту. Єпархії були реорганiзованi 1963 р.

Священний Синод складається з 60 митрополитiв та єпископiв на чолi з патрiархом.

«Маглiс Мiллi», що створений з метою спiвпрацi мирян з духовенством у питаннях церковно-адмiнiстроативних, фiнансових, соцiальних та перетворений в подальшому на Раду коптських громад, складається тепер з 2 комiтетiв. До 1-го входять 6 єпископiв та 6 мирян, що вiдповiдають за майно монастирiв. 2-й складається з 12 мирян, призначених патрiархом на певний термiн та вiдповiдальних за загальноцерковне майно. Крiм того в кожнiй єпархії є 1 мiсцева рада з мирян, що допомагає єпископу – головi цієї ради.

Вiддiл патрiархiї по роботi з молоддю організовує чисельнi заходи та конференції в Єгиптi та за кордоном. Окрiм парафiяльних молодiжних груп, органiзовуються лiтнi табори для роботи з молоддю, а також спецiальнi курси з пiдготовки молодiжних лiдерiв. При цьому вiддiлi діє Центр бiблiйних дослiджень. Молодь глибоко задiяна в церковне життя, працює вчителями недiльних шкiл.

Вiддiл громадських зв’язкiв, екуменічної та соціальної дiяльностi здiйснює програми в галузi охорони здоров’я, освiти, гуманітарної допомоги. В останнi десятилiття важливу роль у життi церкви відіграє целiбатне чоловiче та жiноче дияконство. Миряни також беруть активну участь у життi парафiї та Церкви загалом.

Коптськi початковi та середнi школи, створенi патрiархом та єпархiальними благодiйними закладами, згодом були нацiоналiзованi та переданi державi. Для пiдготовки пастирiв у Каїрi діє (з 1875 р.) духовна семiнарiя. Крiм того у Єгиптi діє ще 6 семiнарiй, 2 – в Пiвн. Америцi, 1 - в Австралії. На богословському факультетi Каїрського унiверситету бажаючим надається вища богословська освiта. У 1954 р. був заснований Iнститут коптських дослiджень, (розташований біля кафедрального собору св. Марка) що має 12 секторiв. У 1990-х р.р. в Каїрi вiдкрито Патристичний центр. Церква має власні дитячі садки, будинки пристарілих, центри соціальної допомоги.

Мiсiонерська дiяльнiсть Церкви ведеться нинi в Кенії, Замбії, Зiмбабве, Намібії та ПАР.

Важливі друковані видання: El Keraaza (Утвердження), Watany, Agape News Letter.

У 1981 р. колишній диякон Коптської Церкви Макс Мішель Ханна, у розпалі конфлікту папи Шенуди ІІІ з тодішнім президентом Єгипту Садатом, оголосив себе «папою і патріархом» та «рукопоклав» двох єпископів та кількох священиків. Але спроба очолити Коптську Церкву не мала успіху, тому Ханна мусив емігрувати у США, де він закінчив Незалежний теологічний коледж. Там його рукопоклав на єпископа «незалежний православний єпископ Небраски» Мелхиседек (колишній старостильник). У США Ханна почав створювати релігійні групи. У 1992 р. він зареєстрував Благодійну асоціацію ім. св. Афанасія. Під егідою цієї організації він організував по всьому Єгипту декілька «домашніх зібрань». У 2006 р. єп. Максимос Ханна заявив про створення альтернативної Коптської Церкви. Він виступає за легалізацію розлучення церковних шлюбів, одруження єпископату. Центр цієї спільноти знаходиться у храмі в Мокатамі (район Каїра). В липні Максимос рукопоклав ще 2-х єпископів. На той час його «церква» мала 10 громад.

Богослужбовою мовою Коптської Церкви є коптська, яка з Х ст. почалася замiнюватися арабською. Втiм, у XIX ст. давня мова Церкви почала вiдроджуватися.

Облачення: єпископа ‑ сакос, митра, омофор, панагiя, жезл; священика – ефод (головний покров) фелонь, єпитрахiль, поручi, пояс; диякона – стихар, пояс, орар, поручi. Поза храмом клiрики носять чорну рясу та тюрбан на головi.

Коптський церковний спiв безпосередньо походить вiд храмової музики фараонiвського Єгипту. Він набув рiзноманiтних форм, хоча побутує 8-голосся. Iснує звичай музичного супроводу церковного спiву кiмвалами, дзвониками, флейтами (мiцмар). В храмах присутні сидіння. Чоловіки та жінки стоять на службі окремо, від’єднані огорожею. У вівтарі нема жертовника. Престіл – завжди кам’яний. Євхаристійний хліб – квасний, без солі. Вино – непереброджене, виготовлене з ізюму, що вимочується впродовж 40 діб. Літургія звершується на 3-х просфорах із 12 хрестами та написом Трисвятого. Повсякдення літургія – св. Василія Великого, а на Різдво, Богоявлення й Пасху служиться літургія св. Григорія Богослова.

Коптський календар починається з 284 р. н.е. – «епоха мучеництв» (доба гонінь на християн імператора Діоклетіана). Рік складається 12 місяців по 30 днів та додаткового 13-го місяця (5-6 днів).

Свята подiляються на 7 великих Господських: Благовiщення, Рiздво Христове, Богоявлення, Вхiд Господнiй в Єрусалим, Пасха, Вознесiння, П’ятидесятниця; 7 малих Господських: Обрiзання Господнє, Чудо в Канi (21.01 н.ст.), Стрiтення, Тайна Вечеря, Недiля Фомина, Втеча у Єгипет (30.05), Преображення (19.08). Icнує 30 свят на честь Богородицi, свята на честь пророкiв, апостолiв, святих (головним чином – єгипетськi мученики).

Коптська Церква має 4 пости: Великий перед Пасхою (50 днiв), Петрiвський (13 днiв), Успенський (15 днiв), Рiздвяний (43 днi для клiрикiв та 23 –для мирян). Є також малi пости: Нiневiйський (на честь прор. Йони – 3 днi – неділя Митаря й фарисея), Iраклiя (у зв’язку iз взяттям Єрусалима, 1-й тиждень Вел. Посту), а також середи й п’ятницi окрiм святок та пасхального перiоду. Загалом протягом року бл 250 постових днів. Під час постів навіть миряни не споживають їжу до 3-ї години дня.