Поняття «Орiєнтальнi Православнi Церкви» та сучасне розуміння Православними Церквами рiшень Халкидонського Собору 451 р.

Четвертий (Халкидонський) Вселенський Собор 451 р. фактично роздiлив Свiтове Православ’я на дві великi групи, що в подальшому почали iснувати осiбно одна вiд другої. До першої групи належать так званi «халкидонськi» або «ортодоксальнi» (власне, православнi за вiровченням) Церкви, котрi ще умовно визначенi як «дiофiзитськi». У своєму вiровченнi, на вiдмiну вiд «монофiзитiв», вони визнають у Господi Iсусi Христi двi природи: божествену та людську. В першу чергу, це чотири давнi патрiархати (Константинопольський, Олександрiйський, Антiохiйський та Єрусалимський). До них також належать бiльш молодi визнанi й невизнанi автокефальнi Православнi Церкви, яких нинi у свiтi нараховується близько двадцяти. Проте, незважаючи на бiльш пiзнiй подiл Православ’я ще й на нацiональнi Церкви (подiл тут вiдбувався, як правило, за адмiнiстративним принципом), усi вони являють собою єдину церковну спiльноту зi спiльним вiровченням та характером вияву церковного життя. За основу істинної апостольської вiри вони приймають, окрiм Священного Писання, ще й Священне Передання, до якого належать постанови семи Вселенських Соборiв.

Друга група – Схiднi Православнi Церкви, якi мають багато загальних назв: «Малi схiднi Церкви», «Давнi орiєнтальнi Церкви», «дохалкидонськi Церкви» чи «нехалкидонськi Церкви”. У науковiй лiтературi найчастiше зустрічається термiн «Орiєнтальнi (тобто «схiднi») Православнi Церкви («Oriental Orthodox Churches»), позаяк їхнi представництва донедавна були зосередженi на Схiд вiд Вiзантiйського та Латинського християнських середовищ. Проте в останнi два-три столiття ця межа фактично нiвелювалась: усi три «табори» Християнських Церков мають свої єпархії або парафiї практично в усiх частинах свiту.

У рiзних джерелах подається рiзна кiлькiсть цих Церков – вiд 5 до 7, а саме:

- Коптська Православна Церква Олександрії;

- Сирiйська Православна Церква Антіохії та всього Сходу;

- Вiрменська Свята Апостольська Православна Церква;

- Ефiопська Православна Церква Тевахедо;

- Маланкарська Православна Сирiйська Церква Iндiї;

- Еритрейська Православна Церква Тевахедо;

- Апостольська Кафолична Ассирiйська Церква Сходу.

Шiсть перших Церков визнали лише три Вселенськi Cобори, а остання, Ассирiйська Церква, – лише два. Тому, в свою чергу, Орiєнтальнi Церкви подiляються дослiдниками на двi пiдгрупи:

А) «несторiанську», до якої належить Ассирiйська або Схiдносирiйська Церква, що не спілкується з жодною iз Церков на рiвнi спiльного богослужiння, а також на б) «монофiзитську», представниками котрої є решта щойно згаданих Церков, що мають мiж собою євхаристiйне спiлкування.

Але слiд зазначити, що традицiйне богослiв’я не врахувало той факт, що нi халкидонiти, нi нехалкидонiти не приєднувалися до єресей Несторiя або Євтихiя (монофiзита). Тому не можна стверджувати, що теперiшнi Орiєнтальнi Церкви є сповна монофiзитськими чи несторiанськими.

Справа у тiм, що у Стародавнiй Церквi не було як узгодженої богословської термінології, так i спiльного її розумiння. Це призводило до плутанини та, зрештою, до трагiчних суперечок, результатом яких став розподiл у християнському свiтi, що iснує й дотепер.

Згiдно з Халкидонським символом вiри: «Наслiдуючи Святих Отцiв, ми також вчимо визнавати того ж Сина, Господа нашого Iсуса Христа, досконалого у Божествi та досконалого в людствi, iстинно Бога та icтинно людину, Того ж з душi розумної та тiла, єдиносущного Отцю за Божеством i Того ж єдиносущного нам за людством; Того ж Самого Христа, Сина, Господа, Єдинородного, що у двох єствах (природах) незлитно, незмiнно, нероздiльно, нерозлучно пiзнається, – так що через з’єднання зовсiм не порушується вiдмiннiсть двох єств (природ), але тим бiльше зберігається властивiсть кожного єства та вони об’єднуються в Одну Особу та Одну Iпостась; – не двi особи роздiлюваного або розмежовуваного, але Одного й Того ж Сина та Єдинородного, Бога Слово, Господа Iсуса Христа, як у давнину пророки (вчили) про Нього i (як) Cам Господь Iсус Христос навчив нас, i як нам передав те символ отцiв».

Для тих, хто визнавав це вiровизначення, божественна та людська природа Христа, physeis, поєднувалася у його iпостасi – hipostasis. Нехалкидонiти продовжували використовувати термiн «mia phiasis» (одна природа, єство) при описi єдностi Втiленого Слова Божого як особистостi. В цьому поняттi «одної природи” однаковою мiрою включено i божественне i людське у Христi. Physis у халкидонитiв означало «природу», у нехалкидонитiв – «особистiсть». Саме вiдсутнiсть взаємопорозумiння щодо змiсту цього термiна й стала каменем спотикання та джерелом розбрату мiж халкидонiтами i нехалкидонiтами. Як показали подальшi подiї, рiзна форма означала одну суть, а роздiлення було, цiлком вiрогiдно, штучним. Головним чинником розколу був полiтичний. Якби непорозумiння полягало лише у богословських поглядах, то через деякий час розбiжностi у вiровченнi були б узгодженi та примирення мiж двома таборами християнства було б досягнуто. Про це свiдчить навiть той факт, що ще понад два столiття пiсля Халкидонського Собору тривали спiлкування та спiвпраця з рiзноманiтних питань мiж халкидонiтами та дохалкидонiтами. Незважаючи на той факт, що країни, де домінували нехалкидонiти потрапили пiд владу iсламських та iнших завойовникiв, обмiн та богословськi контакти не припинялися. Багато лiтургiйних текстiв, що були створенi пiсля Собору 451 р., є спiльними: гiмн «Єдинородний Сине”, пасхальний канон св. Iоана Дамаскiна тощо. Багато iз визначень Халкидонського Собору є у лiтургiйних текстах нехалкидонських Церков. Але Орiєнтальнi Православнi Церкви потрапили у вир боротьби мiж двома iмперськими столицями – Римом i Константинополем, з одного боку, а також протиборства могутнього еллiнiстично-єгипетського центру в Олександрії з обома столицями. Коли додати до цього протистояння мiж Олександрією та сирiйською богословською школою Антіохії, яка, в свою чергу, мала вiдчутний вплив на богословське життя Старого та Нового Рима, а також прояви особистої неприязнi мiж предстоятелями й провiдними богословами Церков, то стає зрозумiлим, чому дiалог не вiдбувався i не була відновлена християнська єднiсть.

Що ж стосується Ассирійської (Перської) Церкви, то бiльшiсть сучасних сирологiв згiднi з тим, що вона не була “несторiанською» в тому розумiннi, в якому несторiанство засудив III Вселенський Собор. В усякому разi, Церква Сходу не мала жодного iсторичного зв’язку з Несторiєм. Хоча ця Церква вшановує Несторiя як святого, вона не є Церквою, що була ним заснована. Несторiй не знав сирійської мови, а сирiйська Церква Сходу, що знаходилась у Перськiй імперії, не знала грецької мови, якою вiн висловлювався. Лише по смертi Несторiя Церкву Сходу, яка не приймала жодної участi у христологiчному конфлiктi мiж Несторiєм та св. Кирилом Олександрiйським i взагалi не мала iнформацiї про цi суперечки за їхнього життя (примiром, постанови Першого Вселенського Собору були схваленi Церквою Сходу лише у 410 р.), стали, на жаль, сприймати як засновану Несторiєм. А iнкримiноване Несторiю вчення про «двох синiв» у Iсусi Христi нiколи не було офiцiйною доктриною цієї Церкви. Про це свiдчить сповiдання вiри Церкви Сходу, що було сформульоване католикосом Сходу Акакiєм у 486 р.: “Що стосується втiлення Христового, то наша вiра повинна дотримуватись визнання двох природ: Божества та людства. Але Божество, котре перебуває з його властивостями, а також людство – з його (властивостями), ми об’єднуємо у єдиному прославленнi. I єдине поклонiння належить розрiзненню природ, з причини їх досконалого зв’язку та нероздiльностi Божества i людства. А хто вважає чи вчить iнших, що страждання або змiна стосується Божества нашого Господа, або не дотримується вiдносно єдностi особи нашого Спасителя сповiдання Бога досконалого та людини досконалої, нехай буде анафема”.

Наполягаючи на “єдностi лиця” в Iсусi Христi, богослови Церкви Сходу у своїй полемiцi з «монофiзитами» (до котрих вони зарахували й Кирила Олександрiйського) пiдкреслювали важливiсть чiткого розмежування мiж двома природами у Христi – божественною та людською. Роблячи акцент на двох природах, схiдно-сирiйськi богослови говорили i про двi qnome-iпостасi в Iсусi Христi. Термiн qnoma значив iндивiдуальний прояв загального єства (kyana) та в цьому сенсi використовувався для перекладу грецького термiна hipostasis (iпостась, особа). Хоча сам цей термiн використовувався у рiзних значеннях грекомовними авторами, однак пiсля Ш Вселенського Собору про двi «iпостасi» у Христi нiхто з грецьких богословiв уже не говорив. IV Вселенський Собор (Халкидонський) прийняв формулу «одна iпостась у двох природах», пiсля чого схiдно-cирiйський вираз «двi qnome» почав сприйматися як виклик Халкидону.

Халкидонський Собор був вiдкинутий не лише Церквою Сходу, але й сирiйськими «монофiзитами» (“Яковитами”), послiдовниками патрiарха Севiра Антiохiйського (512-519). Серед iншого це було пов’язане зi складнiстю перекладу сирiйською мовою халкидонської “однієї iпостасi (особи) у двох єствах (природах)”. Сирiйськi богослови говорили про природи та їх qnome: тому Севiр вважав, що одна qnoma-iпостась передбачає kyana-єство, тодi як дiофiзитськi автори говорили про два kyane-природи та дві qnome-iпостасi. Халкидонський вiровиклад був неприйнятний для сирiйського богослiв’я: вiн здавався нелогiчним. Небажання зарахувати халкидонських Отцiв нi до православних, нi до єретикiв, свiдчить, окрiм iншого, що для перського католикоса (Iшояба II (628-646)) Халкидонський Собор був зовсiм не авторитетним, позаяк не був Собором, у якому брала участь його Церква. Говорячи про прийняття чи неприйняття тих чи iнших Соборiв на Сходi, за межами Римської імперії, варто пам’ятати, що «Вселенськi» Собори IV-V ст.ст. включали до себе не всю «вселенну» (всесвiт), а лише екумену Римської (Візантійської) імперії: Церкви закордонних територiй рiдко брали у них участь. Церква Сходу, що була територiально обмежена кордонами Перської імперії Сасанiдiв, не мала прямого вiдношення до вiзантiйських Соборiв. Вiдмовившись прийняти постанови Халкидонського Собору, сирiйськi богослови – як «дiофiзити» («несторiани»), так i «монофiзити» («севiріани») – опинились в опозицiї до офіційної Церкви Візантії.

Цей “неполiкований» розрив наклався згодом на полiтичнi та економiчнi фактори, якi унеможливили спiлкування мiж Церквами. Клiр та миряни Церков столiттями мали досить вiддалене уявлення про реальний стан вiри та обрядової практики один одного. Але тi дослiдники, що зумiли дiстатися Орієнтальних Церков, свiдчили про надзвичайну подiбнiсть та близькiсть тих Церков до Православ’я.

Протягом столiть тривав двостороннiй богословський дiалог, що вiдбувався водночас на офiцiйному та неофiцiйному рiвнях, а також мав вельми своєрiдний характер. Попри те, що на неофiцiйному рiвнi були досягнутi гарнi результати, офiцiйнi iнiцiативи з вiдновлення єдностi Церкви шляхом ведення систематичного богословського дiалогу виявились невдалими. Лише у 2 пол. ХХ ст. намiтились позитивнi зрушення в даному питаннi.