Ефiопська Православна Церква Тевахедо.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Ефiопська Православна Церква Тевахедо.



Рух семітських племен у Африку тривав до XV ст. до Р.Х.: вони розселились по Ефiопському плоскогiр’ю, головним чином в горах Сiмена, у Пiвн. Ефiопiї, де мешкали феллашi (ефiопськi євреї), а тигрейцi – в Тигрi. З Аравiйського пiвострова семiти принесли й мову (сучасна лiтературна геез). Вони змiшались iз мiсцевим населенням, через що араби назвали їх хабеш (сумiш). В подальшому португальцi змiнили це слово на хабекс, а нiмцi – на Абессинен. Ефiопiя – слово грецьке, що означає “чорне обличчя”. Гомер називав Ефіопією всю Центральну Африку: вiд Iндiйського до Атлантичного океану.

Хоч християнство в Ефiопiї офiцiйно запроваджено у IV ст., але є ознаки iснування там цієї релігії ще у Апостольську добу. У книзі Дiянь Апостолiв (8.26-40) йдеться про євнуха-казначея ефіопської царицi Кандакiї, що був охрещений дияконом Филипом. За ефiопським переданням, вiн був першим благовiсником вiри Христової в Ефiопiї. Сократ у “Церковнiй історії” свiдчить, що євангелист Матфей отримав апостольський жереб у Ефiопiї. Св. Iоан Золотоустий свiдчить, що ефiопи були в день П’ятидесятницi у Св. Мiстi. Купцi, що мали молитовнi будинки в Аксумi та Адулici, могли поширювати християнство.

Але як державна релiгiя християнство було запроваджене у IV ст. За свiдченням Руфiна (+ 410), у часи Константина Великого фiлософ Меропiй з Тира вирушив у Iндiю для вивчення свiту у супроводi своїз родичів - братiв Фрументiя та Едесiя. Пливучи Червоним морем, вони зробили зупинку на африканському березi. Мiсцевi жителi, ненавидячи римлян, вбили Меропiя, всю команду, залишивши живими двох братiв, яких направили у дар цареві Елла-Аміді, що мешкав у м. Аксумi. Невдовзi брати заслужили довiру царя: Едесiя призначено його виночерпним, а Фрументiя – казначеєм та секретарем. Цар невдовзi помер, залишивши дружину з малолiтнiм сином-спадкоємцем Езаною. Цариця благала братiв залишитись та допомогти в управлiннi царством, допоки виросте її син. Вони погодились, хоча й мали право повернутись додому.

Фрументiй почав розшукувати в Аксумi римських купцiв, агiтуючи їх до християнізації країни. Невдовзi сам молодий цар прийняв християнство. Отримавши в нього дозвiл, Фрументiй та Едесiй покинули Аксум. Едесiй повернувся у Тир, де став пресвiтером та розповiв Руфiну про свої пригоди. Фрументiй вирушив у Олександрiю, де зустрiв патрiарха Афанасiя (326-373), котрий рукопоклав його на першого єпископа Аксумського, що отримав титул “абуна” або “папас” (“наш отець”). Єпископ Фрументiй, якого ще називають “абба салама” (“Отець Миру”) або “кассату берхам” (“той, хто вiдкрив свiтло»), повернувся вже у християнську Ефiопiю, про що свiдчать листи iмператора Констанцiя II (356) до «дорогих братiв» Езани (бл. 320-360) та Сезани, правителiв Аксума, а також монети царя Езани з написом «Вiруючи в Бога та могутнiсть Отця i Сина i Cвятого Духа». Держава Езани охоплювала Еритрею, пiвнiч Ефiопiї та значну територiю сучасного Судану.

Запровадження християнства як державної релігії стало переломним моментом в історії Ефiопiї. З царського двору воно поступово поширювалося серед народу. Ефiопська Церква вельми шанує св. Афанасiя Великого, поборника Православ’я, борця з арiанством, а також 318 отцiв I Вселенського Собору, що свiдчить про безуспiшнiсть насадження цієї єресi в африканськiй країнi.

За переданням, наступником Фрументiя був єп. Мина, копт за походженням. З того часу розпочинається особлива юрисдикцiя Олександрії над Ефiопською Церквою, що тривала протягом 15 столiть. Великий внесок у справу поширення християнства в Ефiопiї здiйснили 9 святих, що прибули в Аксум бл. 480 р. за царювання Аль Амида (455-495). Ймовiрно, це були дохалкидонiти з Сирії, бо їх називають “ромеями” та вигнанцями вiзантiйського iмператора – халкидонiта. Їх iмена були: За-Мікаель Арагавi, Пантелеймон (Панталеон), Карима (Гаріма або Єзехек), Алеф, Сехам, Афсе, Лiганос, Адимата, Оз (Куба). До вiдправлення в Ефiопiю вони декiлька рокiв жили в монастирi преп. Пахомiя у Єгиптi. В Аксумi, вивчивши мову та звичаї, вони розiйшлися у рiзних напрямках, проповiдуючи вiру Христову, влаштовуючи чернече життя та здiйснюючи титанiчну працю з перекладу на мову геез Священного Писання, богослужбових, богословських та аскетичних творiв. Створення церковної музики приписується Яреду, учню Арагавi. Він розробив систему трьохгласової ефіопської церковної музики.

В перiод поширення християнства в Ефiопiї було 4 єпархiї. Аксумський митрополит був головним. Другою була Адулicька єпархiя, бо саме через порт Адулiс прийшло в Ефiопiю християнство. Ефiопська Церква була пiдпорядкована Коптськiй, котра, прагнучи увiчнити свiй вплив у Ефiопiї, запровадила 42-й псевдоканон Нiкейського Собору, що забороняв ефiопам посвячувати свого єпископа.

За iмператорiв Юстина I (518-527) та Юстинiана I (527-565) Ефiопiя запровадила особливi вiдносини з Візантією. У вiйнi проти перського царя ефiопський цар Калеб (Елла Ацбеха) за пiдтримки вiзантiйських вiйськ захопив Йемен (Хім’яр), де була вiдновлена християнська Церква. За свiдченням Косми Iндикоплова (VI ст.), царський двiр i вся Ефiопiя були переважно християнськими. Вiдомо, що тодi вже iснував переклад Біблії мовою геез.

До появи icламу Аксум був просторою імперією. У перiод свого розквiту вiн керував багатьма районами пiвденно-захiдної частини Аравiйського пiвострова та Нубiї. Йому пiдкорялись народи північної Еритреї (нинi пiвн.-сх. часина Судану), на заходi його кордони досягали долини р. Нiлу. Згодом, втративши панування на Червоному морi, Аксум заглибився на пiвдень африканського континенту.

Занепад Аксума почався з 602 р., коли перси захопили Йемен, оволодiвши Червоним морем, та завершився у Х ст. iсламським пануванням. З часу захоплення Єгипта арабами (640-642) християнська Африка була залишена напризволяще. Але Ефiопська Церква пiдтримувала тiснi зв’язки з Єгиптом, а дохалкидонiти та мелькiти (православнi) продовжували мiciйну працю в районi Аксума. З вторгненням арабiв iслам проник у Африку, досягши гiрських районiв Схiдного Сохага. Становище Ефіопської Церкви в Х ст. було трагiчним. В кінці Х ст. люта правителька племені Агау на ім’я Гудіт (Юдиф) усунула від влади останнього Аксумського царя, вбила царських нащадків, викорінювала християнство, руйнуючи храми та монастирі. Після цього тривалий час не було згадок про ефіопського предстоятеля (абуну), а з 1250 р. Церква взагалi залишилась без єпископа. У цей перiод полiтичний центр Ефiопiї знаходився у Волло, бiля Ва’ага та Ласти. У 1137 р. до влади приходить династiя Загве, представники якої очолили самостiйне християнське царство зi столицею у Адефi (Лалiбелi). Там приймались багаточисельнi делегації Олександрiйського патрiарха та мусульманськi правителi Єгипту. Останні дали дозвіл на поставлення в Єгипті табуни для ефіопів, а 1189 р. султан Саладдін дав їм каплицю Зведення на Хрест при храмі Гробу Господнього, де пізніше було влаштовано ефіопський монастир. В цей час вiдбулося культурно-лiтературне вiдродження: на геез з арабської було перекладено багато церковних творiв. Однак поступово мiсцевi мусульмани набувють політичної ваги: у XII-XIII cт. на пiвденному заходi країни утворились султанати Шоа, Аваш, Дебра-Герхан, Вальдiя та iн. Тому царство Загве опинилося в ізоляції, особливо пiсля повстання в Амхарi, яке очолив Векiно Амлак, засновник династії Соломонидiв. Царi цієї династії зберегли традиції давнього Аксума, але вони вже не будували столичних мiст, керуючи імперією з пересувних царських таборiв. Такий устрiй збiльшував ефективнiсть християнської армії у її боротьбi проти мiсцевих бунтiв. Так само не було єдиного центру Ефіопської Церкви абуна-митрополит жив головним чином у маєтку, наданому царем, часто об’їздив монастирi та вiдвiдував царя у його кочовiй ставцi.

Першою дією царя (негуса) Йікуно Амлака (1270-1285), при якому мiсцеве християнство зазнало розквiту, було поставлення абуни, але невдале через iсламську протидiю в Єгиптi. В цей перiод ефiопськi монахи продовжували ширити вiру, навертаючи iдолослужителiв. Керiвником чернечого руху був преп. Євстафiй (1273-1352), що органiзував ряд обителей. Однак його послiдовники начолi з Абсадi зазнали переслiдувань з боку царя та митрополита за те, що вони дотримувались принципу безсрiбництва, суворого виконання апостольських постанов, а головним чином за вшанування суботи. Цi монахи вiддалились у новостворену обитель Дабра Кохайн, а митрополит вiдмовився рукопокладати їхнiх послiдовникiв. Внаслiдок цього сталось роздiлення, а ченцi того монастиря вдалися до «безпопiвства». Але цар Зар’а Якоб (1434-1468) подолав розкол Церкви. Вiн є також автором багатьох видатних богословських праць та талановитим дiячем Ефіопської Церкви. Вiн здiйснив церковну реформу та реорганiзацiю держави. Цей правитель звелів усім підданим носити хрести, а також жорстоко винищував язичників і тих християн, котрі дотримувались язицьких традицій.

У XV ст. Папський престол почав налагоджувати зв’язки з Ефiопською Церквою. У 1441 р. двi ефiопськi церковнi делегацiї прибули в Рим, а потiм на Флорентiйський Собор. Проте їх відрядив не цар, а настоятель ефіопського монастиря в Єрусалимі.

Внаслiдок завоювання турками всього Близького та Середнього Сходу, icлам починає набувати особливого впливу в районi Червоного моря. Мусульманське вторгнення сомалiйцiв начолi з iмамом Ахмадом Мухамедом iбн Iбрагiмом аль-Газі, на прiзвисько «Шульга» (1531 р.) ставило пiд загрозу iснування Церкви в Ефiопiї. Протягом 15 рокiв мусульмани нищили й грабували багатi храми та монастирi. Мешканцi cиломiць наверталися в iслам, а iншi ладнi були вмерти за вiру.

Задля покращення становища ефiопи (негуси Лебна Денгель (1508-1540) та Клавдiй (1540-1558)) звернулися до португальцiв за вiйськовою допомогою, що також позначилося на релiгiйнiй ситуацiї. У Римi було вiдкрито ефiопську обитель. А 1625 р. монах-єзуїт Петро Паєц, що вплинув на негуса Малака Сагада III (1607-1632), домiгся пiдпорядкування Ефiопської Церкви Римовi, не зважаючи на протидiю народу. Але європейцi мали власнi iнтереси, прагнучи пiдкорити цю багату країну. Римський папа Павло Ш (1534-1549) призначив для Ефiопiї патрiархом Бермудеца, а папа Юлiй Ш (1550-1555) – патрiарха Баррето. Це призводило до кривавих сутичок на поч. XVII ст., а згодом - до вигнання iмператором Фасилiдасом (1632-1667) єзуїтiв (1632) та реабiлiтацiї Ефiопської Церкви. Перебування єзуїтiв породило в душах ефiопiв огиду до всього європейського. Не зважаючи на це, в країнi й дотепер дiє малочисельна Католицька Церква Ефiопського обряду (1 архидiоцезiя та 2 дiоцезiї) – 0,3% населення (переважно з народу амхара). Пiсля вигнання єзуїтiв настав 200 – лiтнiй перiод догматичних суперечок, що викликали розвиток лiтератури у царствi Гондарському. Разом з тим у 1636 р. була заснована царська столиця Гондар, куди переїхали цар та митрополит разом з ечiг’є (головним архімандритом всiх монастирiв спiвтовариства Дебре-Лiбаноса). Але внаслiдок мiжусобиць вiдбулись падiння монархії та розпад країни на ряд князiвств, через що iслам знову почав швидко поширюватись. З цієї причини цар Iоан I (1667-1682) скликав у Гондарi Собор (1668), щоб обговорити становище Церкви. Незважаючи на полiтичнi роздiлення, Ефiопська Церква зберiгла свою єднiсть.

Пiсля першої появи протестантiв у країнi (1634) протягом XIX ст. там було створено ряд протестантських мiciй (Манкулло, Еритрея, Аддic-Абеба, Дебре-Табор).

Пiсля смертi абуни Кирила (1828) Ефiопiя залишалась без єпископа протягом 12 рокiв. У 1841 р. був призначений новий єпископ абуна Салама. Цей молодий та енергiйний архипастир отримав освiту в протестанському коледжi Каїра. В Ефiопiї вiн побачив полiтичну роздробленiсть, догматичнi суперечки в Церквi, активну дiяльнiсть iноземних мiciонерiв. Тому абуна Салама поставив за мету вiдновити внутрiшню єднiсть церковного органiзму шляхом чiткого формулювання вчення та шляхом обмеження протестанського та католицького впливiв.

Мiж тим, у 1839 р. католики, спираючись на пiдтримку захiдноєвропейських урядiв, що впливали на полiтичний стан Ефiопiї, вiдкрили в країнi чимало мiciйних центрiв. А 1860 р. було знову оформлено унiю з Римом: для ефiопiв зберiгався їхнiй власний обряд. Так була вiдтворена Ефiопська Католицька Церква.

Задачу вiдновлення політичної єдностi взяв на себе iмператор Теодор II (1865-1868), що об’єднав країну та вивiв її з мiжнародної iзоляцiї. Вiн спалив м. Гондар, як джерело заколоту, а також вирiшив покласти край релiгiйним суперечкам, що точились мiж трьома головними церковними угрупованнями.

Перше (Tewahedo – «Єднiсть») вважало себе православним, сповiдуючи єднiсть двох природ у Христi без змiшання та роздiлення. Друга група Qebat («Помазання») наполягала на помазаннi Христа, а не на Його втiленнi. Третя група, що мала назву Tesgga Lej («Син Благодатi»), вчила про «Три Рiздва» Сина Божого - вiд Отця, вiд Дiви Марiї та вiд Духа Святого; в догматичному вiдношеннi вона близька до несторiанства. Вiдкинувши два останнi, iмператор закликав усiх християн сповiдувати вчення про єднiсть двох природ. Недотримання цього повелiння вело до покарань, i богословськi суперечки поступово припинились. В цей перiод активно ведеться мiciйна робота серед язичникiв та мусульман, внаслiдок чого багато з них навертається у християнство. Iмператор створив план реорганiзацiї Церкви, але для цього були потрiбнi великi кошти, якi вiн прагнув накопичити шляхом скорочення штату парафiяльного духовенства до 2 священикiв та 3 дияконiв у кожному храмi. Церковнi землi планувалось здати в оренду фермерам. Усе це налаштувало проти нього духовенство та єпископа Саламу, котрий був ув’язниний у Магдальську тюрму, де й помер 1867 р.

В останнi роки XIX ст. Церква Ефiопiї була зайнята змiцненням місіонерської дiяльностi. Iмператор Iоан IV (1872-1889) та цар Менелик iз Шоа скликали Собор у Бору Меда (область Волло), i хоч на ньому не було єпископа, але духовенство та вченi богослови засудили вчення про «Три Рiздва». Вся область Волло, де ще до XVI ст. було багато храмiв та монастирiв, тепер знову стала християнським центром та осередком релігійної просвiти, куди збирались студенти з усієї країни. Багато районiв, що ранiше були вiдрiзанi вiд центру Ефiопiї мусульманами, за Менелика II (1889-1913) знову були воз’єднанi з братами-християнами. Цей правитель взяв курс на активну модернiзацiю країни, що призвело до створення на мiсцi царського вiйськового табору постійної столицi Аддiс-Абеби («нова квiтка»), куди було перенесено резиденцiю митрополита. Iмператори Iоан та Менелик пiдтримували зв’язки з Росiйською Церквою, яка мала на метi приєднати Ефiопську Церкву до Вселенського Православ’я.

З метою укрiплення церковної організації та полегшення місіонерської дiяльностi iмператор Iоан зумiв добитися призначення з Олександрії 4-х єпископiв, котрi 1881 р.прибули в Ефiопiю та були вiдправленi у рiзнi райони. Митрополит Петро залишився при iмператорi, абуна Матфей був направлений до Менелика II у Шоа, абуна Лука в Годжам, а абуна Iоан у Симен-Бегемер, де невдовзi помер.

До кiн. XIX ст. колонiальний розподiл Африки мiж Англією, Францією, Нiмеччиною, Іспанією та Португалією було завершено. Лише Iталiя була невдоволена, бо в її володiннi в Африцi були тiльки Еритрея та Сомалi. Тому вона, за потурання Англії, пiсля захоплення у липнi 1894 р. Касали, почала вiдверту вiйну проти Ефiопiї. Але 1 березня 1896 р. у битвi пiд Адува iталiйська армiя була розгромлена, що сприяло внутрiшнiй консолідації країни та пiднесло її мiжнародний авторитет.

Це призвело до загального усвiдомлення необхiдностi утворення власної, незалежної вiд Коптської Церкви ієрархії. До того ж коптськi владики не переймалися iнтересами та проблемами Ефіопської Церкви. Тому по смертi абуни Матфея (1926), останнього з 4-х єпископiв, що були присланi у 1881 р., Ефiопська Церква звернулась до Коптського патрiарха з проханням надати новому митрополиту право посвячувати єпископiв. Пiсля тривалих переговорiв ефiопського уряду з представниками Коптської Церкви 1929 р. був обраний абуна Кирил (останнiй коптський єпископ в Ефіопської Церкви) та прийнято рiшення про хіротонії п’яти ефiопських монахiв в єпископський сан для 5 єпархiй (Авраам, Icaak, Михаїл, Петро та Севiр (+ 1929)).

Перiод італійської окупації (1935-1941) був дуже тяжким для Ефіопської Церкви. Абуни Петро та Мисаїл були вбитi за вiдданiсть Церквi та патрiотизм, а монахи Дебра-Лiбаноського монастиря та багато священикiв були знищенi 1937 р. за пiдозрою у спiвучастi в нацiонально-визвольному русi. Рим намагався iзолювати Церкву вiд Олександрії. Абуна Кирил, що не подiляв поглядiв загарбникiв, був висланий у Рим, звiдки уїхав у Каїр, i Ефiопська Церква залишилась без митрополита. Тодi iталiйцi змусили старого й хворого єп. Авраама очолити Ефiопську Церкву та оголосити її незалежною вiд Олександрiйського престолу. У вiдповiдь на це Коптський патрiарх оприлюднив офiцiйне вiдлучення вiд Церкви єп. Авраама та його послiдовникiв.

У цей скрутний час єпископ Єрусалимський Василiй (згодом патрiарх Ефiопiї) вiв церковну роботу зза кордону, закликаючи християн до боротьби за незалежнiсть держави та Церкви.

Пiсля звiльнення Ефiопiї у 1941 р. абуна Кирил повернувся у Аддiс-Абебу, i переговори мiж Ефiопською Церквою та Престолом ап. Марка поновились. Ефiопи просили про надання автономії та зняття вiдлучення з єп. Авраама. Нарештi 1948 р., завдяки iмператору Хайле Селассiе (1930-1974), Ефiопська Церква здобула право рукопокладати митрополита та єпископiв з числа ефiопських монахiв. Були обранi 5 монахiв для посвячення у сан єпископа, серед яких були абуна Василiй (патрiарх у 1959-1971 р.р.) та абуна Феофiл (патрiарх у 1971-1978 р.р.). 1951 р., по смертi митрополита-копта Кирила, Собором клiру та мирян було обрано митрополитом абуну Василiя, а Ефiопська Церква отримала статус автономії. 1959 р., внаслiдок дiяльностi потужного руху за автокефалiю, Коптський патрiарх затвердив митрополита Василiя 1-м патрiархом Ефіопської Православної Церкви.

Пiсля 1944 р. дiяльнiсть закордонних мiciй почала регулюватися урядовими постановами. Мiciї отримали змогу здiйснювати роботу в галузях просвiти та медичного обслуговання у т.зв. «закритих» чи «ефiопських церковних областях». Викладання основ християнства заохочується, але прозелiтизм серед ефiопських християн не припускається, окрiм «вiдкритих» областей з мусульманським та язицьким населенням.

1948 р. Ефiопська Церква вступила до Всесвітньої Ради Церков, вiдколи вона розпочала активний дiалог з Православними Церквами.

У 1962 р., з приєднанням Еритреї до Ефiопiї число дохалкидонитiв у країнi збiльшилось на пiвмiльйона.

До 1974 р. (соціалістичної революції в країнi) Ефiопська Православна Церква вважалася державною. В той час у нiй було 14 єпархiй. Влада полковника Менгiсту Хайле Марiама, вiдповiдно до соцiалiстичних догм та порад радникiв з СРСР, розпочала гонiння на клiрикiв. Було нацiоналiзовано багато церковних земель та майна. Були закритi Богословський факультет при столичному унiверситетi (дiяв з 1945 р.) та двi церковнi радiостанцiї. В країнi почалась антирелiгiйна боротьба. Багатьох клiрикiв змусили до спiвпрацi з режимом. Патрiарх Феофiл був усунений 1976 р. та вбитий у в’язницi 1979 р. Хіротонії священикiв та єпископiв неодмiнно санкцiонувалися владою. Так, майбутнiй патрiарх Павло 7 рокiв пробув у в’язницi за те, що його рукопокладення у єпископи вiдбулося без дозволу влади. Доведенi факти спiвпрацi з тоталiтарним режимом стали причиною вiдставки деяких iєрархiв i навiть патрiарха Меркурiя (обраний 1988 р.) пiсля падiння соцiалiстичного уряду у травнi 1991 р. У липнi 1992 р. Синод Церкви обрав патрiархом абуну Павла (Волде Йоханнеса), що з 1983 р. мешкав у США. Екс-патрiарх Меркурiй, що емiгрував у Кенiю, вiдмовився визнавати обрання Павла. Його пiдтримав ефiопський архиєпископ у США Iєзахак (Мендефро), припинивши спiлкування з Матiр’ю-Церквою. У вiдповiдь на це Священний Синод усунув Iєзахака вiд управлiння єпархією та у 1992 р. направив для парафiй США та Канади єп. Маттiаса (Асрата). Але чимало церковних громад пiдтримали архиєп. Iєзахака (+ 2005 р.), через що в Ефiопськiй Церквi стався розкол, який триває дотепер. У США знаходяться три єпископи-прибічники патріарха Меркурія: Зена-Маркос (в Сіетлі), Мялкжедек (в Окленді) та Габріель (у Вашінгтоні). У Лондоні діє їхній однодумець Горгоріс, а в Скандинавії - єп. Еліас.

З проголошенням незалежностi Еритреї у 1993 р. Церква на її території, з благословення Коптського та Ефiопського патрiархiв, була визнана автокефальною (1994).

Ефiопська Церква з усiх дохалкидонських Церков ближче до Православної Церкви за вченням, богослужiнням, устроєм та звичаями. Вона являє собою первiсне християнство перших трьох Вселенських Соборiв, а її головна догматична неузгодженiсть (iпостасне з’єднання двох природ у Христi) втратила протягом вiкiв своє первiсне значення та гостроту. Представники цієї Церкви стверджують, що вони сповiдують православну вiру в питаннi з’єднання Божественної та людської природ в однiй iпостасi Христа.

В теперiшнiй час в Ефiопiї мешкають понад 30 мiльйонiв християн-дохалкидонитiв (43-64% населення країни). Загальне число вiрних Церкви сягає 35 млн. осiб. В Ефiопськiй ПЦ нараховується 42 єпархiї, бл. 400 тис. священнослужителiв, 25 тис. парафiяльних храмiв, 937 монастирiв. Окрiм Ефiопiї, єпархії та парафiї даної Церкви знаходяться у США, Канадi, Мексиці, Великобританії, Нiмеччинi, Швеції, Греції, Єгиптi (подвiр’я у Каїрi), Суданi, Джибутi, Сомалi, Кенії, ПАР, Арабських Еміратах, Гайанi, Вест-Iндiї, Тринiдадi та Тобаго, на Ямайцi, Барбадосі, Бермудах, Сент-Кiтсi, Сент-Томасi та Вiргiнських островах. З вiзантiйських часiв iснує представництво ефiопiв у Єрусалимi, яке нинi очолює архієпископ.

З 1992 р. Церкву очолює Патрiарх Ефiопiї Абуна Павло. Абуна з мови геез означає “отець наш”, що загалом стосується єпископа. З 1893 р. вiн має кафедру в Аддiс-Абебi. Вiн носить митру з потрiйною короною, рукопокладає єпископiв, освячує храми та керує всією Ефiопською Церквою, надсилаючи окружнi послання. Вiн також керує Священим Синодом (6 архиєреїв), котрий видає церковнi постанови, за винятком питань догматичного характеру, що розглядаються та вирiшуються пiсля попередньої консультації з усiма нехалкидонськими Церквами. Правлячi архієреї мають титул архиєпископiв.

До проголошення автокефалії Ефіопської Церкви найвищою пiсля абуни особою був ичiг’є (старший), генеральний iгумен монастиря Дебра-Лiбанос та всiх монастирiв Церкви; резиденцiя котрого була в Гондарi. Вiн завжди був ефiопом, а тому в перiод, коли абуни були коптами, користувався особливою повагою народу як захисник церковних та державних iнтересiв. Тепер його обов’язки виконує Патрiарх.

Священики (кеси) та диякони зазвичай служать у Церквi з 7-12 рокiв. Навiть iмператор та його оточення рукопокладалися у диякона, щоб стежити за богослужiнням та причащатися у вiвтарi. Настоятель собору та монастиря називається кумус. За звичаєм Ефіопської Церкви, парафiяльному священику пiд час служби допомагають декiлька священикiв та дияконiв. У крупних мiстах cвященикам присвоюються почеснi титули: настоятелям соборiв в Аксумi, Аддiс-Абебi та Шоа дається титул небура’ед («той, на кого покладають руки»), що чимось нагадує благочинних. Є також титули лiке лiкавент («головний вчений»), мелаке селам («ангел миру»), мелаке геннет («ангел раю»), мелаке хаїл (“ангел влади”) та iн. Цi звання надаються священикам з урахуванням характера, здiбностей, чеснот. Пiсля настоятеля в церквi йде гебес, священик, що виконує обов’язки казначея та вiдповiдає за церковне майно. На парафiях є по декiлька дияконiв, що окрiм богослужiння допомагають в управлiннi громадою. Старший з них називається архідияконом.

Є також клас церковнослужителiв дебтера – це люди, що здобули богословську освiту, готувались до священства, але з рiзних причин не прийняли нi сану, анi постригу. Це група спiвцiв, що допомагає священикам та дияконам при богослужiннi. Вони виконують псалмоспiви, священнi танцi, музичний супровiд священнодiй (гра на кiмвалах, систрах, тимпанах та билах), облачаються у стихар.

Функцiї благочинних виконують лакакахнати (архипресвiтери) – клiрики, що не мають священного сану.

Облачення диякона складається зi стихаря, пояса, ораря, та сріблястої шапки у виглядi скуфії. Священики носять стихар, пояс, поручi, накидку на головi, єпитрахиль та фелонь.

Облачання єпископа: сакос (патрiарх носить ще омофор), панагiя, митра та пастирський жезл.

Священнi одежi заборонено носити поза храмом. Священнослужителi звершують богослужiння босонiж (також i миряни). Нинi бл. 25% чоловiкiв-християн в Ефiопiї є клiриками.

Ефiопське монашество, що зазнало найбiльшого розквiту в XIV-XV ст. має рiзнi види способу життя: в обителях; мандрiвне та самiтницьке. Ченцi одягають хiтон, шкiряний пояс та куколь. Монастирi називаються «горами» (дабр) або пустинями (гадам). В Ефiопiї мають мiсце чоловiчо-жiночi монастирi.

В теперiшнiй час релiгiйна освiта в Ефiопськiй Церквi має декiлька ступенiв. До початкової освiти належать школи Небаб Бет (вивчення мови геез, бiблiйних та богослужбових книг), Кiдасе Бет (набуття знань для здiйснення богослужiння). Зазвичай кандидат у священство прикрiплений до священика чи монаха, котрому допомагає при звершеннi треб у храмi та поза ним. До вищої школи належать Зема Бет (музична школа), Кене Бет (школа поезії) та Метшаф Бет (школа герменевтики). Цi школи зазвичай iснують при крупних монастирях, мають великi бiблiотеки та вiдомих вчителiв. В останнi десятилiття з’явились урядовi школи, де викладання ведеться амхарською мовою, богословськi коледжi (св. Троїцi при унiверситетi та св. Павла в Аддiс-Абебi), де традицiйне виховання поєднується з бiльш широкими програмами, що вiдповiдають духовi часу. Багато студентiв продовжують освiту за кордоном (богословськi факультети Афiн, Фесалонiк, Олександрiї, Єврейський iнститут у Єрусалимi, духовнi академiї Росiї). Майже в усiх парафiях дiють недiльнi школи.

Церква має власну типографiю. Основними друкованими органами є Зена Бете Крiстiан, Дiмсте Тевахедо, Маедот, Тiнсае – всi амхарською мовою.

Ефiопська Бiблiя мiстить 81 книгу: 46 старозавiтних та 35 новозавiтних. У Старому Завiтi є неканонiчнi книги: Вознесiння Ісаї, Свята, Епоха, Паралiпоменон, Варуха, Ноя, Ездри, Неемiї, Макавеїв, Мойсея та Торит. У Новому Завiтi богодухновенними книгами вважаються Чотириєвангеліє, Дiяння, 14 послань ап. Павла, 7 Соборних послань, Апостольськi постанови, Пастир Єрми, Послання св. Климента Римського, постанови двох Вселенських Соборiв. Канонiчне право Ефіопської Церкви базується на творi «Фiта Негеста» (царське право), що схоже з коптськими канонами, але мiстить деякi елементи семiтського характеру (вшанування суботи, обрiзання, кошерна їжа, присутність у вівтарі «ковчега» - табота).

Богослужiння ефiопiв головним чином збiгається з коптським. В основнiй літургії Святих Апостолiв на вибiр може бути вмiщено одну з 14 анафор: Свв. Апостолiв, Господа нашого Icуса Христа, Владичицi нашої Богородицi, св. євангеліста Iоана, св. Афанасiя, 318-ти, що в Нiкеї, св. Григорiя Назианзина, св. Дiоскора, св. Якова Саруха, св. Григорiя Вiрменина, св. Кирила, св. Єпифанiя, св. Марка. Вiруючi причащаються Св. Дарiв пiд обома видами. 1-й священик вiдламує шматочок вiд Св. Агнця, а 2-й священик з чашi подає Св. Кров. Релігійним символом у ефіопів є парасолька: помаранчеву використовують під час поховань, червону – на весіллях, а під час інтронізації патріарху вручають золотисту з бахромою та срібними хрестиками.

Кожен рiк у ефiопiв має своє найменування на честь одного з євангелистiв (високосний – Iоана). Новий рік розпочинається 11 вересня. Окрiм тотожних Православ’ю Господських свят є також малi Господськi свята: 1-3 недiлi Рiздвяного посту, переддень Рiздва Христового, Обрiзання Христове, Чудо в Канi Галилейськiй, Знайдення Чесного Хреста Господнього (вночi звершується масовий хресний хiд за мiсто, де розпалюється вогнище та вiдбувається освячення плодiв) та iн. Також iснує 33 богородичних свята. «різдво Діви Марії» святкується 9 травня. Серед святих особливо вшановуються Фрументiй та Едесiй, 9 святих. Встановленi свята архангелам Михаїлу (12), Гавриїлу (3) та по одному - iншим архангелам. Є свята на честь старозавiтних патрiархiв, пророкiв, а також 4-х апокалiптичних тварин. Недiля вважається святковим днем, коли рекомендується утримуватись вiд тяжкої фізичної працi та займатися боговгодними справами.

Чоловіки та жінки в храмі стоять окремо: ліворуч та праворуч. При вході в храм віруючі знімають взуття (окрім столиці). В церквах майже нема сидінь.

Вiруючi чiтко дотримуються постiв. Усього приблизно 250 постових днiв на рiк, хоча не всi є обов’язковими для мирян, котрi зазвичай постять 180 днiв. Три з чотирьох багатоденних постiв спiвпадають за тривалiстю та за календарним розташуванням з тотожними православними постами. А Великий пiст триває 8 тижнiв. За 2 тижнi до Великого посту мається Нiневiйський пiст (3 днi). Передднi Рiздва Христового, Богоявлення, а також свято Всiчення голови Iоана Предтечi та середи й п’ятницi протягом року (окрiм часу вiд Пасхи до П’ятидесятницi) є днями посту. Рiздвяний та Петрiвський пости є обов’язковими лише для клiрикiв. На Страсному тижнi забороняється споживати їжу до 1 години дня.

Субота й неділя – священні дні, коли забороняється виконувати будь-яку важку працю вдома чи на полях. В час від Пасхи до П’ятидесятниці в середи та п’ятниці нема посту.

Згiдно церковних постанов, вiруючi повиннi молитися 7 разiв на день: вранцi опiсля сну, о 3, 6, 9 годинах, ввечерi перед сном та опiвночi. Ранкова та вечiрня молитви повиннi звершуватися у храмi, особливо у суботу та недiлю. За приписом «Книги царiв», пiд час молитви треба стояти прямо, обличчям на схiд, бути пiдперезаним та звершувати хресне знамення з чола додолу i потiм злiва направо.

 

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.172.217.174 (0.025 с.)