Сирiйська Православна Церква Антіохії та всього Сходу.

 

Яковити (вперше дану назву було вжито в анафематизмах Сьомого Вселенського Собору) – це сирiйськi монофiзити, якi разом з несторiанами, або ассирiйцями, походять вiд первiсного схiдного християнства, головним чином сирiйського.

Сирiя, що з кiн. IV ст. до н. е. була частиною еллiнського свiту завдяки пануваню Селевкидiв, у 64 р. до Р. Х. стала римською провінцією.

Починаючи з доби Апостолiв, Антiохiя (Зах. Сирiя) стала найвидатнiшим центром християнської вiри пiсля Єрусалима. Але якщо антiохiйське християнство було елiнiзованим, то загалом у Сирiї розвивалося i мiсцеве християнство, особливо в пiвнiчно-схiдних вiд Антіохії провiнцiях з центром в Едессi. Т.ч., Едесса у Месопотамії була центром та митрополією Східної Сирії та сирiйського християнського свiту, тодi як Антіохія – елiнiзованого.

Церква Антіохії, де вперше був ужитий термiн «християни» та прийнятi до громади колишнi язичники, поступово поширювалась, а по зруйнуваннi Єрусалима (70 р. по Р.Х.) стала християнською митрополією на Сходi. Пiсля пiднесення Антіохії до рангу патрiархату (451 р.) її юрисдикцiя поширювалась на Сирiю, Палестину, Фiнiкiю, Аравiю, Месопотамiю, Кiпр, Кiлiкiю. За 2 пр. II Вселенського Собору кордони юрисдикції Антiохiйської Церкви спiвпадали з кордонами провiнцiй Сходу. Пiсля III Вселенського Собору (автокефалiя Кіпрської Церкви) та IV Вселенського Собору (створення Єрусалимського Патрiархату) її кордони значно скоротились.

Персидська держава Сасанiдiв, що iснувала з 226 р. по Р.Х., охоплювала всю Месопотамiю. Сирiйськi cхiднi християни, перебуваючи в юрисдикції Антiохiйського Патрiарха, в державному вiдношеннi залежали вiд Персії. Тому вони вирiшили, що їм потрiбний власний предстоятель Церкви. Собор у Селивкiї-Ктесифонi на Тигрi проголосив повну незалежнiсть вiд патрiарха Антiохiйського католикоса, що перебував на території Персії. Т.ч. кордони Антiохiйської Церкви ще бiльш скоротились.

Але якщо сирiйська мова та нацiональне почуття сирiйцiв допомогли їм витримати полiтичнi лихолiття, то ця ж нацiональна самосвiдомiсть та прагнення iгнорувати вiзантiйський церковно-полiтичний вплив стали передумовами до несприйняття ними Візантійської Церкви, яке досягло апогею у перiод христологiчних суперечок. Сирiя та Єгипет завжди були готовi пiдняти повстання проти чужоземного уряду. Те, що цiкавило бiльшiсть монофiзитiв, зовсiм не було якимось метафiзичним питанням. Небажання приймати халкидонське визначення походило вiд того, що це вчення – вчення кесаря, котрого ненавидiло населення схiдних провiнцiй, прагнув нав’язати саме уряд. Тому монофiзитство почало швидко поширюватись у Сирії. Тут ще збереглись корнi давнього докетизму та єресей Євномiя i Аполінарія. Багато монахiв у Месопотамії та прикордоннi райони були охопленi монофiзитством, яке у рiшеннi Халкидонського Собору вбачало образу святителю Кирилу Олександрiйському та Ш Вселенському Собору. Їхнiм аргументом проти цього Собору було «утвердження догмату Несторiя».

Але у Сирiї були й представники православного вчення (мелькiти), котрi приймали IV Вселенський Собор, але через унiйну полiтику iмператорiв вони зазнавали утискiв з боку монофiзитiв.

По смертi православного патріарха Антіохійського Акакiя (459-461) православний Антiохiйський патрiарх Мартирiй (461-465) першим постраждав вiд монофiзитiв та змушений був зректися престолу та переїхати у Константинополь. Престол за допомогою начальника iмператорських вiйськ на Сходi Зенона, захопив Петро Гнафевс, лiдер сирiйських монофiзитiв. Саме вiн згодом додав до Трисвятого слова «що розiп’ятий за нас», котрi досi збереглися у монофiзитськiй лiтургiї. Але Петро був на престолi лише у 465-466 р.р., бо iмператор Лев I (457-474), переконавшись, що бiльшiсть єпископiв на боцi IV Вселенського Собору, вигнав зi своїх кафедр всiх єпископiв-монофiзитiв у Олександрiї та Антiохiї, поставивши туди православних.

Iмператор Зенон (476-491) з полiтичних мiркувань пiшов на поступки монофiзитам. 482 р. вiн видав «енотикон», яким намагався примирити православних та монофiзитiв. В цьому творi осуджувались Несторiй та Євтихiй, визначалось питання з’єднання у Христi двох природ, але не згадувалось, одна чи двi природи були пiсля з’єднання, а Халкидонський Собор не згадувався серед числа Вселенських. Разом з тим приймались 12 анафематизмiв св. Кирила Олександрiйського проти Несторiя. Але «енотикон» не задовольнив жодну зi сторiн. Його пiдписали патрiархи Константинопольський та Олександрiйський, але Каландин Антiохiйський вiдмовився, за що потрапив у заслання. Повернений з Євхаїта Петро Гнафевс був знову поставлений патрiархом та пiдписав «енотикон» разом з Мартирiєм – патріархом Єрусалимським. Монофiзити трiумфували.

В цей перiод монофiзити у Схiднiй Сирiї мали однакову силу з несторiанами. Але по смертi Iви Едеського, за пiдтримки Розбiйничого Собору (449 р.), єпископом Едеським став Нонна, котрий завдяки дiяльностi єп. Ієрапольського (Мабугського) Фiлоксена (+523 р.) та майбутнього Антіохійського патріарха Севiра (512-519), домiгся вiд iмператора Зенона закриття Едеської богословської школи (489 р.) та вигнання несторiан з Римської iмперiї. Останнi знайшли пристановище у Персiї, котра стала їхньою другою батькiвщиною.

Пiсля Петра Гнафевса Антiохiйський престол посiв Паладiй (490-498), а потiм Флавiан II (498-513), котрий хоч i пiдпiсав “енотикон”, але пiзнiше повернувся до визнання постанов Халкидону, викликавши тим невдоволення монофiзитiв, якi й усунули його, поставивши власного патрiарха Севiра, що став главою монофiзитства на Сходi.

Iмператори Юстин I (518-527) та Юстинiан I (527-565) вiдкинули «енотикон» та вiдновили IV Вселенський Собор у його значеннi. Севiр, що був осуджений та вiдлучений за єресь та за утиски православних, втiк у Олександрiю. Наступник Севiра на кафедрi православний Павло II (519-522) вчинив жорстоку розправу над сирiйськими монофiзитами, переслiдуючи їх так само, як Севiр переслiдував православних.

В 544 р. Юстинiан зробив поступку монофiзитам, видавши указ про осудження «Трьох глав», але мета осудження не була досягнена. Юстин II (565-578) своїм декретом вiд 571 р. поклав край рiзним мiркуванням, вирiшивши, що вiра досатньо сформульована та нема пiдстав для подальших суперечок.

Т.ч., монофiзитство в Сирії, вкрай роздiлене, втратило будь-яке пiдгрунтя, тому що чимало єпископiв, злякавшись заслання, були змушенi тiкати у Єгипет, внаслiдок чого Церква залишилась без керiвництва. Лише декiлька єпископiв-монофiзитiв залишились на волi, а Феодосiй, монофiзитський архиєпископ Олександрiйський, формально перебуваючи в увя’зненi в Дерконi, пiд керiвництвом iмператрицi Феодори, прагнув до вiдродження Сирійської монофiзитської патріархії. Але вiдродити її вдалося лише Якову Барадею (нар. на поч. VI cт.), котрий прийняв монашество в Константинополi та пiзнiше дiяв як органiзатор Сирійської Церкви, мандруючи країною у веретищi (сир. - bardata) (грець.tsantzala “лахмiття»), звiдки й отримав грецьке ймення Цанзалос («жебрак»).

Того часу (541 р.) емiр Гассанiдiв Арефа (аль-Харіс ібн Джабаль), вождь одного з арабських племен, що осiли на кордонi з Аравiйською пустелею, в iнтересах Візантії почав поділяти точку зору монофiзитiв. Прибувши в Константинополь 542 р., вiн звернувся до iмператора Юстинiана з проханням дозволити посвячення двох монофiзитських єпископiв для цієї областi. Монофізитським патріархом Олександрії а єпископа Едеського та Схiдного був рукопокладений Якiв Фарадей (+ 578 р.), а на Востронського та Пiвденного – Феодор. Якiв одразу почав реорганiзацiю своєї Церкви, проповiдуючи, хрестячи, рукопокладаючи та вiдновлюючи храми. Бл. 40 рокiв мандрував вiн Сирiєю та Єгиптом, спiвпрацюючи з коптськими монофiзитами, був у Фракiї та на островах Архипелагу. Вважають, що вiн зi своїми спiльниками- Кононом єп. Тарсу Кілікійського та Євгенiєм єп. Селевкії Ісаврійської - рукопоклали десятки архиєреїв, тисячи священикiв та дияконiв.

Перейшовши перський кордон, вiн дiяв у Тагрiтi на Тигрi, на пiвд.-сх. вiд Мосула, де знаходились монастирi та скити, котрi вiн використовував як школи для пiдготовки мандруючих монахiв проповiдникiв. Керiвництво персидськими мiciонерами вiн доручив Ахудеммеху, котрого посвятив на єпископа Тагритського (559); полум’яний ентузiазм останнього змiг навернути до вiри навiть членiв царської родини. За навернення у християнство одного з синiв Хосроя I єпископ Ахудеммех був ув’язнений, де й помер. Пiд керiвництвом одного з його наступникiв Маруфи монахи-мiciонери досягли «Ворiт Сасанiдових», навернувши у монофiзитство багатьох несторiан, серед iншого – лiкаря царя Хосроя II (590-628) та царську дружину Ширин.

Монофiзити дiйшли в цей перiод до гiр Демавенд (на пiвн. вiд Тегерана), де монастир Бейе Абе вiдiграв важливу роль у пiдготовцi майбутнiх керiвникiв сирiйського монофiзитства. У VI ст. в Персiї на противагу пануючій несторіанській Церкві була заснована митрополiя, що перебувала у юрисдикцiї Антiохiйського сирiйського патрiарха. Спершу її митрополит мав титул «великий католикос Сходу» (559-624). Яковитський патрiарх Афанасiй I (595-631) перенiс митрополичу кафедру з монастиря Мар Маттай у Тагрит (Тiкрiт). А митрополит Маруфа, котрий вже керував Яковитською Церквою в Персiї за допомогою 12 хор’єпиcкопiв, вiд 629 р. почав носити титул мафрiана («плiдного»).

Сам Якiв Барадей (+578) не став патрiархом, але пiсля Севiра, що помер у вигнаннi (538), у якостi наступника рукопоклав Сергiя, єп. Теласького (543-546), та єгипетського монаха Павла, з яких власне й починається наступнiсть монофiзитських Антiохiйських патрiархiв.

На поч. VII ст. перси захопили Месопотамiю, Сирiю, Палестину та Єгипет. Гонiння з боку Вiзантiї припинились, а тому монофiзитська Церква стверджується у Сирiї. Пiсля перемоги iмператора Iраклiя над персами (627) робляться спроби примирити православних з монофiзитами шляхом прийняття так званого помiркованого монофiзитства, тобто монофелiтства та моноенергiзма, котрий спочатку мав успiх серед сирiйських монофiзитiв. Згiдно цього вчення, у Христi мали мiсце одна воля та одна дiя. Яковитський патрiарх Антiохiйський Афанасiй (596-630) та Кир, митрополит Фасидський в Колхiдi, згодом патрiарх Олександрiйський (630-643), пiдтримали папу Гонорiя та Константинопольського патрiарха Сергiя I (610-638), що намагалися здiйснити догматичний союз iз сирiйськими яковитами шляхом введення монофелiтського «Викладу». Пiсля тривалої боротьби VI Вселенський Собор (680) за iмператора Константина Погоната остаточно засудив монофелiтство. З того часу монофелiти зникли, за винятком тих небагатьох, котрi утворили в пiвнічномому та центральному Ліванi окреме угруповання, що отримало назву Маронитської Церкви (з 1445 р. – в унiї з Римською Католицькою Церквою). Нині спільнота маронітів налічує бл. 1 млн. вірних, що мешкають у Лівані, Сирії, Єгипті, Ізраїлі, Йорданії, Південній Європі та Америці.

У 636 р. араби розбили вiйська iмператора Iраклiя у битвi на р. Ярмук, захопивши Сирiю, Палестину та Вiрменiю. Яковити доброзичливо прийняли арабське вторгнення, з одного боку через ненависть до вiзантiйцiв, а з iншого – лояльного ставлення арабiв до християн на початку панування. Попервах майже всі найвищі чиновники, лікарі, вчителі, тощо – були з християн-яковитів. Арабський правитель халіф Валід (705-715) дозволив патріарху повернутись в Антіохію. Але згодом монофiзити, як i православнi, зазнали жахливих гонiнь, а внутрiшньоцерковнi суперечки ускладнювали страдницьке становище Яковитської Церкви. Через утиски від мусульман чимало Яковичів на поч. VIII ст. втекло у Єгипет та Північно-Західну Африку.

На змiну династiї Омейядiв (651-749) прийшли Аббасиди (749-1258), котрi завдали ще бiльше лиха для Сирiйської Церкви. Дроблення єдиної арабської держави на ряд самостiйних князiвств, що почалося у IX ст., а також вдалi вiзантiйськi походи на Схiд (Х ст.), коли до складу держави ромеїв повернулись Кiлiкiя, частина Месопотамiї, Пiвн. Сирiя та частина Ливану, згубно вплинули на життя яковитiв, котрi, як i iншi, стали жертвами мусульманської помсти за поразки. Тому пiсля того, як 28 квiтня 969 р. вiзантiйськi вiйська взяли Антiохiю, яковитський патрiарх Антiохiйський залишив свою кафедру (1034 р.) та оселився у монастирi Дер ез Зафаран (св. Ананії), що в Дiарбекирi, де був один з визначних мусульманських релігійних центрiв, а через пiвтора столiття (1293 р.) патрiарша кафедра була перенесина у Мардин: в обитель Мар Барсума.

У XII ст. Яковитська Церква значно змiцнилась та поширилась. У Сирiї, на Кiпрi та в Месопотамiї було 12 митрополитiв, 103 єпископи, не враховуючи 18 єпископiв, що перебували в юрисдикцiї мафрiана (мафірана) Сходу (Персiя), котрий мав право рукопокладати єпископiв так само, як i патрiарх. Його кафедра знаходилась у Тагритi на Тигрi (991-1089), а згодом – в обителi Мар Маттай, бiля Мосула (1089-1112). Мафрiан Сходу був другим пiсля патрiарха iєрархом Яковитської Церкви. З 1140 р., щоб запобiгти латинському прозелiтизму, яковити посвятили свого єпископа для Єрусалима. Нинi cаме цей єпископ носить титул мафрiана, являючись наступником вигнаного у XIX ст. з Персiї глави монофiзитiв. На Сходi яковитськi єпархiї поширювались до Схiдного Афганiстану, а окремi сирiйськi громади iснували в Туркестанi та Сiнцзянi.

В цей перiод Церква мала розвинутi богословськi, фiлософськi, icторичнi школи та школи гуманiтарних наук, що посiдали визначне мiсце в iсторiї християнської писемностi яковитiв.

У сер. XIII cт. у Церквi cпостерiгаються негаразди. По смертi яковитського патрiарха Iгнатiя III на патрiарший престол був обраний єп. Мелитенський Дiонiсiй, щоправда, без згоди мафрiана Вар-Мадене. Останнiй розцiнив це як антиканонiчний акт i cам cтав антипатрiархом. Виник розкол. Суперечку вирiшили фанатичнi монахи з монастиря Мар Вар-Саума, котрi вбили Дiонiciя в момент, коли той стояв на всенiчнiй бiля престола (18 лютого 1261 р).

Але найсильнiше хвилювання у Яковитськiй Церквi мало мiсце з 1292 по 1495 р.р., коли виник нечуваний розкол, що дав одразу 4-х патрiархiв. Коли у 1299 р. помер Iгнатiй IV, то знову виникло заворушення з причини пiдозри, що вiн захопив патрiарший престол силою. В результатi з’явилось 3 патрiархи: єп. Мелитенський Константин, єп. Мардинський Бдарзаке Вар-Варб (законний предстоятель) та архимандрит Мисаїл – «патріарх сирійців». Константин наступного року був убитий курдами, Михаїл мав кафедру в Сиci (Кiлikiя), а Бдарзаке – у Мардинi та Тур Абдинi. Згодом з’явились i iншi претенденти на престол. У 1493 р. один з патрiархiв Iгнатiй Ной (1492-1509) заради миру пiшов у монастир, переконавши своїх послiдовникiв не обирати для нього наступника, а пiдкорятися iншому патрiарху – Iгнатiю XII в Тур-Абдинi, котрий об’єднав усiх яковитiв.

Нашестя Тимура (Тамерлана) нанесло вирiшального удару по Яковитськiй Церквi (бл. 1400 р.). Вiдтодi почався занепад її колишньої величi та значення. Богослiв’я припинилось, монастирi занепали, давня лiтературна мова майже зникла з ужитку. На тлi зростаючого мусульманського фанатизму розпорошенi всюди громади ледве пiдтримували зв’язки.

Разом з тим, ще вiд епохи Хрестових походiв у сирiйських єпископiв налагодились зв’язки з католицьким духовенством. Вiдомий декрет про унiю мiж Сирiйською Церквою та Римом, що був пiдписаний 30 листопада 1444 р. на Флорентiйському Соборi, але вiн «залишився на паперi». У 1622 р. латинськi мiciонери - єзуїти та капуцини почали дiяти серед сирiйцiв у Алеппо. У 1633 р. там була створена 1-а унiатська єпархiя. А 1656 р. маронітський патріарх посвятив туди сирійського уніатського єпископа. Католицтво прийняло багато сирiйцiв, так що у 1662 р. католицька партiя обрала для себе власного предстоятеля Андрiя Акхiджана – вихованця католицького коледжу «Пропаганда віри». Це призвело до розколу сирійської громади. А по смертi Акхiджана (+1677) було обрано 2 патрiархи (дядько та небiж), що очолювали двi конкуруючi групи. Однак у 1706 р. по смертi католицького патріарха Стефана, ув’язненого турецькою владою ще 1700 р., лiнiя сирiйських католицьких патрiархiв перервалась. Турецький уряд переслiдував католикiв, серед них – i cирiйських. Були часи, коли в останнiх не було жодного єпископа, громада iснувала у пiдпiллi. Лише у 1829 р. турецький уряд офiцiйно визнав Сиро-Католицьку Церкву, а у 1831 р. резиденцією патрiархiв стало м. Алеппо. Пiсля жорстоких гонiнь католицький Патрiархат у 1850 р. перебрався в Мардин, а пiсля жахливої рiзанини 1915 р. (загинула 1/3 сирiйцiв Туреччини) резиденцiя патрiарха була перенесена у Бейрут, куди втекло багато сиро-католикiв. Нинi їхня чисельнiсть сягає 130 тисяч, а єпархії цієї спiльноти є у Ліванi (1), Сирії (4), Єгипті (1), Туреччині (1), Ізраїлі (1) та Iраку (2), США (1) Венесуелі (апостольський вікаріат).

У XVI ст. Сирiйська Яковитська Церква складалася лише з 50000 родин. Патрiархату належало 5 митрополитiв та 20 єпископiв. Мафрiан вже не був главою яковитiв Персiї, а лише титулярним та 1-м за чином пiсля патрiарха митрополитом. Ще коли в Тур-Абдинi з’явився другий мафрiан, то мафрiани Сходу почали титулуватися за своїм мiсцезнаходженням: мафрiанами Мосула та додавати до власного iменi «Василеос». Однак у 1860 р. мафрiанат Сходу (Моcула) було скасовано. Патріарх у цей час жив у Кераміті, тобто в Аміді (Діарбакирі).

У сер. XIX ст. чисельнiсть усiх яковитiв досягла 179000 осiб. З них 12000 жили на г. Джебель-Тур-Абдин, 60000 в Iндiї, 300 у Стамбулi, бл. 1000 у Єрусалимi, 105 тис. у Сирії та Месопотамії. На той час Церква нараховувала 23 єпископiї. Османська імперія тривалий час не визнавала законності цієї релігійної спільноти, а патріарх не мав права захищати свою паству перед урядом. Лише 1882 р. через англійський вплив яковими здобули визнання Порти.

У ХХ ст. яковити також зазнали терору. У 1915 р. було вбито понад 100000 сирiйцiв владою Оттоманської імперії пiд час геноциду вiрмен. Багато з них втекло у мiста Iраку, Сирії, Лівану, Йорданії та Палестини. Пiсля пiдписання Лозанської мирної угоди 1923 р., коли до Туреччини відійшла Південно-Західна частина Сирії, вiдбулась мiграцiя яковитiв до країн Середнього та Близького Сходу, а також на Американський континент.Тодi патріарша резиденція була перенесена з монастиря Дер ез-Зафаран у Хомс (Сирiя). У 1960-х р.р. внаслiдок утискiв сирiйцiв в Iраку та Сирії, вiдбулось переселення у Ліван, Європу, США та Австралiю. З цієї причини патрiаршим осiдком став Дамаск (1959 р.).

В теперiшнiй час Сирiйська Православна Церква Антіохії та всього Сходу нараховує бл. 1,5 млн. вiрних в усьому свiтi, з яких сирійців –бл.250 тис. У її юрисдикції перебувають 33 архиєреї. Єпархії: а) митрополії - дiють у Сирії (чотири), у Пiвд. Туреччинi (дві), в Iраку (три), Єрусалимі-Йорданії, Ліванi (двi); б) архиєпископiї – Центральної Європи та Бенилюксу (вiкарiат у Нiмеччинi), Швеції та Скандинавії, США та Канади (з 1953 р.); патріарші вiкарiати у Бразилії (з 1958 р.), Аргентинi, Канадi, Сх. США, Лос-Анджелесі. З сер. ХVII cт., з певними перервами, до Сирiйського Патрiархату належить автономна Маланкарська Сирiйська Православна Церква в Iндiї начолi з католикосом Сходу, митрополитом Маланкарським (вiд 2002 р. – Базелiос Томас I), до складу якої входить 12 єпархiй.

Церква має 13 дiючих монастирiв, один з яких – у Хенгело, Голандiя.

У 1962 р. в монастирi cв. Гавриїла (бiля Картамiна) була вiдкрита семiнарiя для 20 вихованцiв. Того ж року Мосульська семiнарiя св. Єфрема Сирина (засн. 1939 р.) була перенесена у м. Захле (Ліван), але через громадянську вiйну вона, разом з новим вiддiленням в Атшані, біля Бейрута, (з 1968 р.) були перенесенi у Дамаск (Маарат Сайдная), де облаштовано семінарію св. Єфрема ‑ бл. 100 студентiв. Духовнi семінарії дiють також в Iраку та Iндiї. Деякi студенти здобувають духовну освiту в Європi. При кожнiй парафiї органiзованi центри релігійної освiти, розрахованi перед усiм на молодь. Справi залучення молодi служать катехитичнi курси, церковнi хори, групи вивчення Біблії та iн.

Друкованим органом Церкви є “Журнал Сирiйського Патрiархату»(арабською мовою). Iснують церковнi видавництва: «Мардин” в Алеппо, Сирiя та «Бар-Хебреус» у Хенгело, Нiдерланди.

Главою розсiяних по всьому свiту яковитiв є Патрiарх мiста Антіохії та всієї землi, що належить святому престолу (з 1980 р. – Iгнатiй Закка I Iвас, кафедра якого знаходиться у Дамаску та який 1292 р. приєднує до свого iменi ймення “Iгнатiй» на честь св.-муч. Iгнатiя Антiохiйського. Патрiарх обирається яковитськими єпископами пiд головуванням мафрiана, титулярного патрiаршого єпископа з титулом “Митрополит Єрусалимський, мафрiан i католикос Сходу». Будучи радником та найближчим помiчником патрiарха, вiн у бiльшостi випадкiв успадковував патрiарший престол. Сам мафрiан керує Єрусалимською кафедрою через свого вiкарiя, котрий є його представником у Св. Мiстi. Єпископи зазвичай обираються з монахiв та рукопокладаються патрiархом. Митрополити найголовнiших кафедр найчастiше отримують нове iм’я. Так митрополит Мосульський перейменовується на Василiя, а Йорданський на Афанасiя. Для iєреїв та дияконiв дозволяється шлюб.

Яковити є помiркованими монофiзитами школи Севiра Антiохiйського. Вони визнають, що в Ісусі Христі, в Його одній складовій сутності з’єднані дві природи, божественна і людська, які не змішуються, не стираються, не плутаються, але являють єдину природу Христа. Сирійці визнають Нiкео-Царгородський символ вiри, 7 таїнств, мають такi самi обряди як православнi. IV Вселенський Собор вони вiдкидають головним чином з iсторичних причин.

Канонiчне право Яковитської Церкви базується на Номоканонi митр. Вар-Гебреуса (+1261). Сирiйцi користуються перекладом Св. Писання Пешiто (IV cт.). Богослужбовою мовою Церкви є західносирiйська (арамейська) –«едеський» діалект, хоча більшість віруючих говорить арабською. Вiдомо бл. 70 сирiйських анафор, з яких 10 використовується в літургії; найчастiше вживають літургії ап. Якова та 12-ти Апостолiв, ап. Мат фея, Євангелиста Марка, Ігнатія Антіохійського, Климента Римського, Василія Кесарійського, Іоана Золотоустого, Матфея-Пастиря, Юлія єп. Римського. Устав яковитiв має назву захiдно-сирiйський, що належить до первинного лiтургiйного антiохiйського типу. У Яковитськiй Церквi є 15 видiв мелодiй, що зазвичай супроводжуються звуками кiмвалiв та дзвоникiв. Сирiйська церковна музика була вчителем захiдних народiв, а її антифонна система була запозичена грецькою Церквою.

Облачання диякона: стихар, орар, поручi; священика: єпiтрахiль, пояс, фелонь. Єпископи на фелонь одягають омофор, панагiю, на головi в них рiзновид покривала (маснафта), що замiнює митру. Пiд час богослужiння єпископ або священик покриває голову чорним покривалом з бiлими хрестиками (карукто). Поза храмом клiрики носять чорну рясу та чорний тюрбан. Священнi сосуди тотожнi православним.

Церковний рiк починається 1 жовтня. Календар був юліанський до 1955 р., коли його замінили на григоріанський, але залишилась юліанська пасхалія. В автономній Маланкарській митрополії (Індія), навіть пасхалію перевели на григоріанський стиль ще 1953 р. Окрiм спiльних з православною традицією свят iснують Благовiщення Захарії, Похвала Богородицi (26 грудня) та iн. Вiд 1-ї недiлi по П’ятидесятницi починається 7-и тижневий перiод апостолiв. Аналогiчний перiод присвячено вшануванню Животворчого Хреста наприкiнцi року (у вереснi). Пости у Яковитськiй Церквi бувають багатоденнi (Чотиридесятниця, Петрiвський – з 16 по 28 червня, Успенський – з 1 по 15 серпня, Рiздвяний з 1 по 24 грудня, Нiневiйський пiст (за 3 тижнi перед Вел. Постом)) та одноденнi (cереда й п’ятниця протягом року). Хресне знамення покладається з чола на груди та з лiва на право одним пальцем.