Маланкарська Православна Сирiйська Церква Iндiї

 

Маланкарська (Малабарська) Церква розташована у пiвденно-захiднiй частинi Iндiйського пiвострова на територiї сучасної Iндiї.

Починаючи з II ст. до Р.Х. в Iндiю вдерлись вiйська парфянського царя Мiтрiдата I. На пiвнiчному заходi Iндiї утворився ряд дрiбних держав, керованих сатрапами. До сер. I ст. по Р.Х. найсильнiшим царем мидо-парфянського царства був Гуандафар, за правлiння якого й прибув у Iндiю св. ап. Фома.

На вiдмiну вiд пiвнiчних та центральних регiонiв Iндiї, її пiвденна частина не потерпала вiд кочовикiв. Сюди прибували арабськi, сирiйськi, єгипетськi, персидськi та грецькi купцi, бо багата та плодюча країна i зручнi для пристаней береги Малабара з найдавнiших часiв приваблювали торгiвельний свiт Заходу. Мiсцевими мешканцями цієї країни були дравiди, що пiзнiше змiшалися з сирiйцями. Мiсцевi мови – тамiльська та малаям (домінує). В теперiшнiй час Малабар є одним з штатiв республiки Iндiї, що включає Траванкор та Кочiн.

Сучасна назва тамтешньої християнської Церкви свiдчить про її тiсний зв’язок iз Сирiйською або Халдейською Церквою. Протягом столiть єпископ, що надсилався Халдейським патрiархом, здiйснював духовну та свiтську владу через адмiнiстративну особу Малабарської Церкви – архідиякона. У давнi часи iндiйськi християни називались ще марфомитами, тобто послiдовниками св. ап. Фоми. Найпоширенiше їхнє найменування - християни (апостола) Фоми.

Найдавнiшим переказом про апостола Фому є сирiйськi “Дiяння святого апостола Юди-Фоми» (III-V ст.). Згiдно «Дiянь», ап. Фомi випав жереб проповiдувати в Iндiї, але вiн не хотiв туди йти. Тодi Господь продав його одному iндiйському купцю на iм’я Хаббан, що був наближеним царя Гуандафара та шукав архитектора для будiвництва палацу. Прибувши до царя та отримавши грошi на придбання будiвельних матерiалiв, Фома роздав їх убогим, а сам почав проповiдувати Євангеліє в околицях мiста. Через деякий час цар, переконавшись, що нiякого палацу нема та що замiсть нього йому обiцяють вiчнi блаженнi обителi на небесах, розлютився та кинув Фому до в’язницi. Мiж тим брат царя Гад помер та побачив на небi чудовий палац, що був збудований Фомою. Йому було наказано, щоб, повернувшись на землю, вiн розповiв про все те брату Гуандафару (Гондофару). Обидва брати прийняли християнство (бл. 52 р.), так що ап. Фома знову здобув можливiсть проповiдувати Євангеліє. Потiм вiн вiдвiдав цiлий ряд iнших країн та в одному з мiст був убитий (72 р.). Св. Григорiй Богослов у 33-у словi до арiан називає Фому апостолом Iндiї. Св. Iоан Золотоустий, коментуючи послання до Євреїв, говорить, що рештки ап. Фоми похованi на чужинi. Св. Амвросiй Медiоланський, бл. Єроним, Руфин, Симеон Метафраст, Сократ Схоластик стверджують, що ап. Фома проповiдував в Iндiї. Св. Єфрем Сирин у своєму пiснеспiвi на честь ап. Фоми свiдчить, що той попрацював у Iндiї, а мощi його згодом перенесено до Едеси. Псевдо-Софронiй, котрого вважають за блаженного Єронима у творi «Про знаменитих чоловiкiв» пише: «Апостол Фома … проповiдував Євангеліє Господнє парфянам, мидянам, персам, гирканам, бактрiанам та маргiанам. Помер вiн в iндiйському мicтi Каламiнi».

Втiм, Сирiйська Церква (Едеса), з найдавнiших часiв пiдтримувала зв’язок з Церквою Iндiї. Християнство стало офiцiйною релігією Сирії на поч. Ш ст. Незважаючи на римську окупацiю, Церква Едеси зростала, брала участь у соборнiй та мiciонерськiй дiяльностi, що поширювалась за межi країни. В перiод несторiанських i монофiзитських суперечок на тлi неприязнi до Римської імперії та її державної Церкви, Сирiйська Церква стала на шлях вiдокремлення вiд Вселенської Церкви. Але й у середовищi самої Сирійської Церкви вiдбувся розкол: у захiдних районах майже всi стали монофiзитами, а Схiд став несторiанським. З того часу починається вивищення митрополії Селевкiї-Ктесифона на р. Тигрi, що проголосила свою незалежнiсть вiд Антіохійського престолу (420) та зробилася духовним центром несторiан. Несторiанськi Церкви, поширюючи свою мiciонерську дiяльнiсть, досягли степiв Центральної Азії, Тибету та Китаю (VIII ст.). Але з часу турецького панування несторiанська Церква занепадає, а вторгнення курдiв її остаточно знесилило.

Про раннє християнство в Iндiї є дуже мало вiдомостей. За несторіанською хронiкою Соорта (Сеерта), єп. Басри Давид у часи патрiарха Папи бл. 295 р. залишив свою єпархiю та присвятив себе успiшнiй мiciонерськiй дiяльностi в Iндiї. За свiдченням Геласiя Кизикського (475 р.), серед учасникiв Нiкейського Собору (325 р.) був єпископ Персії та Великої Iндiї Iоан.

За переданням Маланкарської Церкви, мiсцевi жителi, що навернулись у християнство завдяки ап. Фомi, через вiдсутнiсть протягом тривалого часу ієрархії, знову вiдпали у язицтво. Едеський єп. Йосиф побачив увiснi, що Iндiйська Церква не має пастиря. Єрусалимський єпископ?Максим? доручив одному купцю на iм’я Фома, що був родом з Кани Месопотамської, дiзнатись пiд час найближчої подорожi в Iндiю про становище мiсцевих християн. Повернувшись на батькiвщину, вiн розповiв про занепалий стан тамтешньої Церкви. Згодом Фома вирушив до Малабару разом з групою 400 християн, серед яких були єп. Йосиф Едеський, священики та диякони, здiйснивши висадку в Маланкарi 345 р. Ймовiрно, цi християни Єрусалима, Багдаду та Нiневiї втекли з Персії, рятуючись вiд переслiдувань царя Сапора II (309-379). Колонiсти були з прихильнiстю прийнятi мiсцевими мешканцями, а вiд царя Сарума вони отримали землю та привілеї.

За свiдченням Фiлосторгiя, iмператор Константин II направив Феофiла Iндiйського до омiритiв та савеїв. Вiдвiдавши ряд iндiйських островiв, вiн виправив чимало з того, що спотворювали мiсцевi християни. Приблизно у 470 р. Мана, єп. Рiвардаширський, викладач Едеської школи, написав перською говiркою пехлевi церковнi повчання, статтi, пiснеспiви та переклав з грецької на сирiйську твори Феодора Мопсуетського, надiславши все те в Iндiю для місцевих християн.

Першi досить певнi свiдчення про християн Пiвденної Iндiї дає Косма Iндикоплевст у «Християнськiй топографії” (VI ст.). Вiн знайшов християн на о. Тапробан (Цейлон або Шрi-Ланка), у Малабарi та на о.Дiоскорос. За його свідченням, мiсцевий єпископ отримував хiротонiю в Персії. Тому ймовiрно, що мiсцевi християни були несторiанами. Цей зв’язок iз Персiєю тривав i у VII ст. Вiдомий лист несторiанського патрiарха Ісо-Яба III Д’Адіабене (649-660) Мар Шимону, митрополиту Рiвардаширському (Персiя), де автор говорить про Iндiю, що входила того часу до юрисдикції цього митрополита.

Відомий церковний історик Асеманi (XVIII ст.) згадує про прибуття в Iндiю єп. Фоми Канаса (825), що мав юрисдикцiю над мiстами Кранганор та Ангамалi. До того ж перiоду (823) належить заснуання м. Квiлона сиро-персидськими християнами, котрi прибули в Iндiю з купцем Марваном Сапрiшо та сирiйськими отцями Мар Сапро та Мар Афрасом. Вони випросили у мiсцевого царя (останнього з династiї Пуремал) дiлянку землi, на якiй збудували церкву, куди згодом приїздили єпископи та митрополити, вiдрядженi католикосом Сходу. Цi християни також отримали (878) привiлеї вiд ванадського царя Агiана. Переселенцi розташувалися у пiвденнiй частинi сучасного Траванкора. У 1547 р. на горi апостола Фоми, бiля Мадраса, португальцi знайшли 3 перських хрести (VII-VIII та Х ст. ст.) на одному з яких був напис: «Господи Icуcе Христе, помилуй Афраса, сина Кахарбухта сирiйця, котрий зберiг цей хрест».

Тогочаснi торговельнi вiдносини мiж Сирiєю та Iндiєю змiцнили зв’язок християн Малабара з Церквою Сирiї. Вiйни мiж Персiєю та Вiзантiєю (420-422) викликали жахливi гонiння на християн у Персiї та сприяли вiдокремленню Церкви Персiї вiд Антiохiйського Патрiархату (424). Католикос Селевкiї-Ктесифону очолив Схiдну Сирiйську Церкву, до якої входили 27 митрополiй та 230 єпархiй Схiдної Сирiї, Месопотамiї, Iрану, Аравiї, Пiвденної Iндiї та Китаю, мали успiх мiciї серед тюркських та монгольських племен. При дворi Багдадського халiфа несторiанський католикос вважався главою та представником всiх християн. Тому й для Iндiї вiн був духовним главою протягом тисячолiття.

Маланкарська Церква прийняла несторiанство за патрiаршества Вавея І (Бабеуса), Селевкійського католикоса (497-503). Деякi схильнi вважати, що iндiйськi християни протягом тривалого часу залежали вiд митрополита Рiвардаширського, кафедра котрого була на пiвднi Персiї. Ця частина Халдейської (Ассирiйської) Церкви певним чином була вiдокремлена вiд Селевкiї з 585 р. до патрiаршества католикоса Тимофiя I (780-823), котрий боровся за воз’єднання цiєї митрополiї з усiєю Церквою та котрий вивiв Iндiйських християн з пiдпорядкування митрополита Рiвадаширського, давши їм митрополита-iндуса. Митрополит Iндiї посiдав 10-е мiсце у переліку кафедр Ассирійської Церкви й передував Китайському.

Посилення впливу Селевкiї викликало занепокоєння серед iндiйських християн, що прагнули зберегти певну самостiйнiсть. Але спроби католикоса Ішо-Яба II де Гуедала (628-645) повернути пiд свою владу Церкву Iндiї малабарськi християни вiдповiли: «Ми учнi апостола Фоми i жодного вiдношення до кафедри Мара не маємо”. Ця заява, одначе, була спричинена скорше нацiоналiстичними мотивами, нiж догматичними розбiжностями.

У христологiчних суперечках християни Малабара не брали участi та не розумiли вiдмiнностей несторiанства вiд вiровчення Кафоличної Церкви. Живучи осiбно вiд iншого християнського свiту, серед переважаючої бiльшостi iндуїстiв та мусульман, вони завжди вважали себе членами єдиної Церкви.

У 594 р. латинський монах Феодор, вiдвiдавши «Мiлапор», побачив там «великий та вельми оздоблений храм, де служили монахи». В англо-саксонських хронiках згадується, що 883 р. у Малабарську Церкву була направлена делегацiя начолi з єпископом Шербенським для виконання обiтницi короля Альфреда на могилi св. ап. Фоми, завдяки заступництву якого вiн перемiг данцiв. 1122 р. митрополит Iндiї, прибувши у Рим, отримав вiд папи Калiста II палiум. У 1252 р. папа Iнокентiй III заснував мiciонерське товариство з францисканцiв та домiнiканцiв для проповiдi Євангелiя на Сходi. Серед них був вiдомий мiciонер Джон iз Монкорне, що пробув у Малабарi в 1291-1292 дорогою до Китаю. Вiн проповiдував iндусам у Мiлапорi та охрестив багатьох. У 1293 р. венецiанець Марко Поло, вертаючись з Китаю, бачив у Мiлапорi храм ап. Фоми, який шанували не лише християни, але й мусульмани. У 1321 р. монах Йордан Каталонський, вiдвiдавши Малабар, повернувся в Авiньйон, а через 10 рокiв прибув у Iндiю як єпископ Квiлонський та спорудив храм на честь св. Георгiя. Людовiк де Вартема`, що 1505 р. вiдвiдав район на пiвнiч вiд Квiлона, засвiдчив, що там мешкають християни св. Фоми та що через кожнi 3 роки туди прибуває священик з Вавилона, щоб охрестити їх. Цi християни перед Пасхою дотримувались суворого посту, звершували лiтургiю як i греки, але 4-х найменувань: Iоана, Якова, Матфея та Фоми.

З поч. XVI ст. в Iндiю почали масово прибувати португальцi. Пiд час своєї другої подорожi в Iндiю (1502), Васко да Гама вiдвiдав Кочiн, де мiсцевi християни (а серед них i 4 єпископи), дiзнавшись, що вiн пiдданий християнського короля, направили до нього делегацiю з проханням, щоб той прийняв їх пiд свою опiку. Делегацiя на знак пiдкорення португальському королю вручила мореплавцю жезл, що вважався скiпетром мiсцевих християнських царiв, династiя яких припинилась. Християни також надали на допомогу португальцям 25-тисячне військо.

Пiсля Кочінської битви (1503) та захоплення Дiу (1509) в Iндiї почалось португальське панування, яке поступово поширювалось на пiвнiч, де панував iслам. Разом з тим активiзується дiяльнiсть католицьких мiciонерiв, що готували пiдгрунтя для пiдкорення Маланкарської Церкви Римовi. Найбiльш визначним з них був єзуїт Франциск-Ксав’є (1506-1552), учень Iгнатiя Лойоли, котрий при папi Павлi III був призначений папським нунцієм Iндiї та Далекого Сходу. Пiд час перебування в Iндiї вiн заснував бл. 45 громад, навернув до Христа декiлька тисяч iндiйцiв. У місті Гоа була утворена католицька єпархія з вікаріатом у Кочіні.

У той час Сирiйська Малабарська Церква перебувала у стадiї реорганiзацiї. Її iєрархiя складалася з митрополита Мар Ябаллахи та трьох єпископiв – Мар Дена, Мар Якова та Мар Iоана, котрi були пiдпорядкованi католикосу Селевкiї-Ктесифону. Мар Якiв приязно ставився до португальцiв та допомiг їм вiдкрити (1546) в Кранганорi коледж для пiдготовки римо-католицьких клiрикiв з християн св. Фоми. Вiн певною мiрою прийняв латинськi звичаї i навiть усамiтнився у францисканський монастир бiля Кочiна (+ 1549).

Тодi ж Схiдна Сирiйська (Ассирійська) Церква, що була Церквою-матiр’ю для християн ап. Фоми, зазнавала внутрішньої кризи. По смертi патрiарха Шимуна VII Вар-Мами (1551) частина єпископiв обрала своїм наступником його небожа Шимуна Вар-Дінху, у той час як iншi бачили предстоятелем монаха Iоана Сулаку, котрого й обрали. Але вiн був патрiархом не довго. Пiсля поїздки у Рим Сулака був заарештований владою та 1555 р. вбитий у в’язницi. Його прихильники обрали на патрiарший престол Абдiшо. Вiн для змiцнення своєї духовної влади в усiй Схiднiй Сирiйськiй Церквi доручив митрополиту Мар Iллi поставити Мар Йосифа, брата останнього католикоса, митрополитом Малабарським. Але португальцi зустрiли їх у Гоа непривiтно, вiдправивши у монастир, де вони пробули 1,5 року. У 1558 р. Мар Йосиф був звiльнений та отримав дозвiл прибути в пiвденний Кочiн, щоб скласти опозицiю iншому халдейському несторiанському єпископу, котрий прибув у Малабар ранiше та не плекав симпатiй щодо Риму. Мар Йосиф увiйшов у контакт з iндiйськими християнами та почав ширити несторiанське вчення всупереч тому, про що вчив ранiше: «сповiдь – не обов’язкова, iконошанування – iдолопоклонство, Дiва Марiя – Христородиця». Тому португальцi вiдвезли його у Кочiн, де єзуїти змусили зректися омани. Потiм його перевезли в Гоа, а звiдти – у Лiсабон, де вiн пробув понад рiк. У Португалiї Мар Йосиф зустрiв королеву та регента країни кардинала Енрiко, котрих вразив власною шляхетнiстю та сповiданням вiри. 27 червня 1564 р. папа Пiй IV благословив йому повернутись у Малабар та залишитись вiрним Католицькiй Церквi, про що той пообiцяв у присутностi патрiарха-католикоса Абдiшо у 1562 р. Але повернувшись в Iндiю, Мар Йосиф знову почав проповiдувати вiру Східної Сирійської Церкви. Вдруге його арештували 1567 р. та звинувативши у єресi, вiдправили в Португалiю, а звiдти в Рим, де римськi суддi поступились його благочестю, визнавши абсолютно правовiрним. Але невдовзi вiн раптово помер (1569).

В час вiдсутностi митрополита Мар Йосифа на прохання iндiйських християн патрiарх Абдiшо направив у Iндiю Мар Авраама, котрого щиро прийняли в країнi. Але тодi повернувся Мар Йосиф, що заручився пiдтримкою португальцiв. Останнi cхопили Мар Авраама, прагнучи вислати його в Лiссабон. Але пiд час шторму йому вдалося втекти з корабля у Месопотамiю. Патрiарх Абдiшо написав латинському архієпископу Гоаському, що Мар Авраам висловив повну покору Римськiй Церквi та що з благословення папи Пiя IV, котрий порадив йому тимчасово роздiлити Серру мiж Йосифом та Авраамом, вiн таким чином вiдновив церковний мир. Втiм, Мар Авраам, пiдтримуючи зв’язки з католиками, не забував i про патрiарха Вавилонського, до котрого вiн писав, що його становище в Iндiї вельми небезпечне. Тодi патрiарх Iлля VII (1576-1591) надiслав свого вiкарiя Мар Симона, котрого схопили католики та вiдiслали в Португалiю, де й помер (1599).

Католики, поступово посилюючи свiй вплив у країнi, всiляко перешкоджали проникненню туди клiрикiв Халдейської Церкви. У 1517 р. католицький Собор у Гоа постановив, що Серра повинна керуватись єпископом, призначеним португальським королем, а не Халдейським патрiархом. Велику роль у прозелiтичнiй дiяльностi вiдiграла єзуїтська семiнарiя у Файпiкотi (Кранганорі), де 50 студентiв начолi з викладачем Франциском Розом, згодом єп. Серрським, були покликанi здiйснювати мiciю Римської Церкви серед християн Iндiї. Мар Авраам, що був останнiм митрополитом нероздiленої Церкви християн св. Фоми (+ 1597), необачно пiдписав рiшення Собору в Гоа (1585), де передбачалась латинiзацiя богослужiння, хоча згодом не виконував їх. Перед смертю вiн призначив представником Церкви архидиякона Георгiя де Круц та просив Вавилонського патрiарха надiслати єпископа в Iндiю. Але португальська влада на вимогу папи Климента VIII заборонила пускати в Iндiю духовенство з Персії. Архиєпископ Гоаський Алексiо Менезiс, дiзнавшись про смерть Мар Авраама, призначив главою Серрської архиєпископiї єзуїта Франциска Роза з кафедрою у м. Ангамалi. Але пiд тиском християн Серри архидиякон Георгiй Круце залишився єдиним керiвником архиєпископiї за умови, що вiн прийме латинське сповiдання вiри. Втiм, Георгiй не погодився з усiма вимогами католикiв та останнi умовили його до проведення спiльного Собору в Дiамперi, який вiдкрився 20 червня 1599 р.

На цьому Соборi були присутнi 113 cвященикiв, 20 дияконiв та 660 мирян-спостерiгачiв. Було пiдписане сповiдання, подiбне до символу Тридентського Собору, а також анафемовано Несторiя i патрiарха Вавилонського. Був сформульований вiровиклад з 14 пунктiв, останнiй з яких мiстив догматичне вчення про примат папи Римського. Було вирiшено зiбрати, знищити та заборонити читати ряд релiгiйних книг («Дитячий вiк Христа», «Iсторiя Дiви Марiї”, “Першоєвангелiє Якова”, “Коштовна перлина”, “Життя iгумена Ісаї”, “Книга патрiарха Тимофiя»). 21-е правило Собору зобов’язувало малабарських християн визнати всi схваленi Римською Церквою Вселенськi Собори, особливо Ефеський та Тридентський. Канон Св. Писання був доповнений: книгами Естер, Товита, Премудрiсть Соломона, посланнями 2-м Петра, 2, 3-м Якова, Юди та Апокалiпсисом, що ранiше були вiдсутнi. Також ухвалено латинiзацiю богослужiння. Запроваджено вшанування святих, обов’язкова безшлюбнiсть духовенства. Засуджувались деякi iндiйськi звичаї, марновiрства, вчення про метемпсихоз та гороскопiю. Встановлювалась юрисдикція «Священної Гоаської інквізиції»Невдовзi по завершенi Собору Менезiс повернувся у Португалiю, де був прийнятий з пошаною, але потiм впав у немилiсть та вмер.

Архидиякон Георгiй Круце був призначений керуючим архиєпископiєю в Паруварi, а Франциск Роз та керуючий Файпiкотської семінарії – його помiчниками. У 1601 р. Франциск Роз став митрополитом приєднаної Церкви з кафедрою в Кранганорi, котру перенiс iз Ангамалi у 1605 р.

Але Ангамальська єпископiя була пiдкорена Гоаськму єпископу, а вiдтак - i португальцям. Тому малабарськi християни, котрi протягом столiть керувались не єпископом, а архідияконом, висловили протест через узурпацiю єпархіальної влади чужоземним архієреєм.

22 грудня 1608 р. папа Павло V пiднiс до архиєпископiї Алгамальську кафедру. Це призвело до конфлiкту мiж латинянами Кочiнським єпископом та архієпископом Серрським, а також архідияконом Георгієм, котрий налаштовував народ проти єзуїтiв. Архієпископ вiдлучив його та наказав мiсцевим князям видати його португальцям. Але через 2 роки (1622) внаслiдок повстання третина християн ап. Фоми стала на бiк архидиякона Георгiя. По смертi Роза (1624) архиєпископом християн св. Фоми став Стефан де Брiто, котрий знайшов спiльну мову з архидияконом та повернув йому колишнi повноваження. По смертi Георгiя (1636), архиєпископ Стефан, щоб залучити на свiй бiк всемогутню родину спочилого, призначив на посаду архидиякона Георгієвого небожа, тобто Фому де Кампо. Але подiї пiсля смертi Cтефана де Брiто (1641) засвiдчили, що тактика благородства та конформiзму зазнала невдачi.

Наступником де Брiто на кафедрi став єзуїт Франциск Гарджия, котрий намагався повнiстю латинiзувати малабарське богослужiння. Новий архидиякон Фома де Кампо та його прибiчники, не дочекавшись вiдповiдi Римського папи на свою скаргу, звернулись до несторiанського патрiарха Вавилону, Яковитського патрiарха Дiарбекiру та Коптського патрiарха Олександрiї з проханням надiслати єпископа у Малабар. У вiдповiдь прибув єп. Ахаталла, що перебував у спiлкуваннi з несторiанським патрiархом Мосулу, котрий був в унії з Римом. Навеснi 1652 р. вiн прибув у Сурат та через iндiйських християн направив листа архидиякону Фомi. Але невдовзi iнквiзицiя заарештувала його. Мiж тим християни ап. Фоми звернулись до Гарджиї з проханням про заступництво перед португальською владою за Ахаталлу, котрий називав себе “патрiархом усієї Iндiї Ігнатієм». Але португальцi не вiдпустили Ахаталлу, хоча в Кочiнi зiбралося бл. 100 тис. сирiйцiв для зустрiчi патрiарха, якого європейцi вiдвезли в Гоа. Останнє викликало лють у християн. Зiбравшись 16 сiчня 1653 р. бiля величезного хреста в Маттанчерi, що бiля Кочiна, вони заприсяглись, що нiколи не будуть пiдкорятися архієпископу Гоаському, що їх главою є архідиякон Фома доти, доки не отримають єпископа вiд Східної Церкви. Ця подiя увiйшла в iсторiю пiд назвою «Повстання бiля нахиленого хреста (Кунан Кроса)». Були й iншi виступи у Файпiкотi та Манатi. З 200 тис. iндiйських християн залишились вiрними Гарджию 40 тис.

Пiсля цього архидиякон почав впорядковувати власну Церкву. 22 травня 1653 р. у день П’ятидесятницi вiн був рукопокладений 12 священиками на митрополита з титулом Мар Фома I. Але антиканонiчна хiротонiя Мар Фоми надала можливiсть латинському духовенству знову пiдкорити собi багатьох повстанцiв.

Однак в Iндiї вiдбувались серйознi полiтичнi змiни. Панування португальцiв на морi завершувалось. Пiсля захоплення Цейлону (1654) голандцi, протягом 1658-1663 р. зайняли Малабар. Лише Гоа пробуло у володiннi португальцiв до 1961 р.

У той час монахи-мiciонери кармелiти, що прибули у Малабар 1657 р., вiдвойовували у самосвята Мар Фоми парафiю за парафiєю, маючи таємне доручення папи приєднати їх до юрисдикції архиєпископа Гарджиї. Останiй також прагнув залучити до себе усiх марфомитiв. Вiн навернув двоюрiдного брата архидиякона Олександра де Кампо, котрий згодом став 1-м iндiйським архиєпископом, що був рукопокладений римо-католиками. Разом з тим Мар Фома переконував своїх прибiчникiв, що главою Малабарської Церкви є патрiарх Вавилонський, а не Римський папа. Внаслiдок роздiлення iндiйських християн на два табори, мiж ними виникло гостре протиборство.

Внаслiдок обману, що стався 23 вересня 1657 р., християни Малабару повiрили керiвнику кармелiтiв монаху Йосифу (була прочитана лише початкова частина папського документу) та згодились, щоб вiн став їхнiм керiвником. До кiнця 1657 р. бiльшiсть фомитiв приєдналась до Йосифа. Пiсля тривалих дискусiй Йосиф, що вирушив у Рим, наприкiнцi 1659 р. був таємно рукопокладений папою як апостольський вiкарiй для Малабару з осiдком у Кранганорi та з титулом “єп. Iєрапольський”.

Пiсля висадки в Кочiнi 14 травня 1661 р. вiн вирiшив одразу вигнати Мар Фому. Йосиф умовив кочiнського князя виступити в якостi суддi мiж ним та Мар Фомою. За рiшенням суду законним єпископом був визнаний Йосиф Себастiанi, а Мар Фома врятувався втечею у гiрcькi райони, звiдки продовжував керувати Церквою. Пiсля цього Йосифа визнали 84 громади, а у Мар Фоми залишилось лише 32. Але пiсля захоплення Кочiна (1663) голандцi наказали всiм iноземним священикам виїхати з країни. Йосиф 1 лютого 1663 р. посвятив Олександра де Кампо на єпископа Мегарського, котрий присягнув на вiрнiсть Риму. Йосиф утiк не лише з Малабару, але й з португальського Гоа, де його розшукували згiдно королiвського наказу з метою вiдправити на суд у Лiссабон. Вiн знайшов собi пристановище у Римi, куди прибув 1665 р.

Наприкiнцi XVII cт.на Малабарi вже були 2 головнi групи християн: сиро-католицька та монофiзитська, що виникла з несторiанської через нестачу богословської освiти християн ап. Фоми пiсля прибуття у 1665 р. яковитського єп. Єрусалимського Григорiя у Малабар.

Мар Григорiй прибув в Iндiю у вiдповiдь на листи Мар Фоми до сирiйських патрiархiв Сходу. Вiн вiдмовився вiд опрiснокiв та католицьких облачень, запровадивши квасний хлiб та схiднi облачення. Новий єпископ наполягав на зреченнi вiд вчення про очищувальний вогонь, вимагав анафемування Несторiя та папи, а також усунення з Символу вiри фiлiокве та повернення давнiх церковних звичаїв, що були засудженi Дiамперським Собором (1599). Припускають, що вiн звершив канонiчну хiротонiю Мар Фоми на єпископа. Мар Григорiй (+ 1672) зумiв насадити монофiзитство у парафiях, пiдлеглих Мар Фомi (+ 1673), а Яковитська Церква Антіохії була визнана “Главою та Матiр’ю Вселенською».

У 1685 р. у Малабар прибули 2 яковитських єпископи – Мар Василiй та Мар Iванiй з Мосульського монастиря Мар-Маттай. Перший невдовзi помер, а Мар Iванiй продовжуючи керувати Церквою, замiнював римськi звичаї на яковитськi, вiдкинув IV Вселенський Собор та намагався вiдновити шлюбне духовенство. По смертi Мар Фоми II (1673-1686) вiн рукопоклав Мар Фому Ш (1686-1688) та Мар Фому IV (1688-1725 чи 1728), помер у 1694 р.

Пiсля вигнання португальцiв-католикiв з Малабару та по смертi католицького єпископа-сирiйця Брамiна Кустодiо де Пiно (1697), дiяльнiсть латинської Церкви у цiй мiсцевостi опинилась пiд загрозою. Тому папа Iнокентiй ХII (1691-1700) через нiмецького iмператора Леопольда I добився для латинських мiciонерiв свободи дiй у Iндiї. У зв’язку з цим мiж голандцями та португальцями було пiдписано конкордат. Було вiдновлено латинський єпископат для малабарських сиро-католикiв.

Але у Малабарi з’явився митрополит Азербайджанський Гавриїл, котрого несторiанський католикос Iлля XI Мапогін (1700-1722) вiдрядив для вiднайдення загубленої несторiанської пастви. Мар Фома IV направив листа яковитському патрiарху, засудивши в ньому несторiанськi помилки Гавриїла та вимагаючи надiслати єпископiв для його засудження. Однак лист потрапив у Рим, котрий був зацiкавлений, щоб перешкоджати проникненню яковитських єпископiв у Малабар. Гавриїл, не зважаючи на протидiю католикiв, змiг залучити на свiй бiк 42 унiатськi парафiї, котрi по його смертi (1730) у бiльшостi перейшли до Яковитської Церкви.

Наступником Мар Фоми IV (+ 1728) cтав його небiж Мар Фома V, котрий продовжив боротьбу проти Мар Гавриїла та римо-католицьких мiciонерiв та разом з тим звертався до голандцiв з проханням допомогти йому в отриманнi єпископа з Сирії. У 1747 р. за допомогою голанцiв прибув яковитський єп. Iванiй, котрий почав здiйснювати реформи. Це викликало всезагальне невдоволення християн. У 1751 р. вiн був вигнаний з Малабара групою єпископiв, що були надiсланi яковитським патрiархом Антiохiйським Ігнатієм XXVIII.

Iмена цих єпископiв: Василiй (1751-1753) – митрополит Малабарський, Григорiй (1751-1773) та Iоан (1751-1794). З ними також прибули хор’єпископ Григорiй та 2 священики. Непорозумiння мiж ними та Мар Фомою V призвели до втручання голандської влади, яка присудила, щоб Мар Василiй рукопокладав та призначав священикiв, але з дозволу Мар Фоми. Однак конфлiкт Мар Фоми з Антiохiйськими архієреями тривав i далi. Вiн рукопоклав (1761) свого небожа з iм’ям Мар Фома VI, так i не отримавши посвячення вiд яковитських єпископiв.

У 2 пол. XVIII cт. султан з Майсура Тiппу вдерся до пiвденних районiв Iндiї. Було зруйновано багато храмiв, вбито бл. 10 тис. християн, чимало забрано у полон або силомiць навернено у icлам. Але вiн був переможений англiйськими вiйськами, котрi у 1750-1780 р.р. перебували мiж Мадрасом та Бенгалуру. Коли ж Наполеон Бонапарт приєднав Голандiю до Франції (1795), англiйцi завоювали голандськi колонії в Iндiї.

Внаслiдок конфлiкту Мар Фоми VI з яковитськими єпископами, хоч вiн згодом i прийняв вiд них архієрейську хіротонію та став називатися Мар Діонісієм, митрополит Мар Григорiй посвятив у єпископи монаха Кирила I (1772). Хiротонiю останнього визнала голандська влада Кочiна. Але Мар Дiонiciй та Мар Iванiй висловили протест проти такого неканонiчного дiяння та вимагали, аби Кирил пiдкорився Мар Дiонiсiю. Проте останнiй втiк на пiвнiч: у британський Малабар, де рукопоклав на єпископа свого брата з іменем Кирила II (1794). Вiдтодi в Аннурi (Толiурi або Тхожийорi) iснує Незалежна Яковитська Церква Малабара (у 1960-х р.р. – до 3 тис. вiрних; на поч. ХХI ст. – 9-21 тис., 12 храмiв, 3 каплицi) Вона тiсно спiвпрацює з Марфомитсько та Англиканською Церквами, кожний її єпископ пiсля свого обрання та хіротонії обирає та рукопокладає для себе наступника. Так виникло 2-е роздiлення Церкви – «аннурiанське».

Мар Дiонiciй (Фома VI) прагнув до об’єднання християн св. Фоми пiд зверхнiстю Рима. Вiн також просив, аби Римська Церква визнала його єпископську гiднiсть. Але Рим вiдкидав його iнiцiативи. Тому вiн рукопоклав на єпископа свого небожа Матана з iм’ям Мар Фоми VII (1796). Прагнучи до ліквідації аннурiанського розколу, Дiонiciй законно рукопоклав Кирила II на його прохання.

Пiсля захоплення Малабару англiйцями, з 1806 р. там з’являються англiканськi мiciонери, якi обговорювали з Мар Діонісієм питання можливостi об’єднання з Церквою Англії та звершення ряду церковних реформ.

По смертi Мар Дiонiciя (1808) та Мар Фоми VII (1809) cеред вiруючих виникла суперечка, щодо наступного єпископа. Однi бачили церковним зверхником брата Фоми VII, а iншi – його небожа, котрого й «рукопоклали» на єпископа руками вмираючого Фоми VII з iм’ям Мар Фоми VIII. Це викликало сумнiв у авторитетi його хіротонії. Однак вiн був визнаний митрополитом. Його помiчниками та радниками були рабан Йосиф та рабан Филип, 1-й з яких невдовзi поскаржився на незаконнiсть хіротонії Мар Фоми VIII губернатору полковнику Мунро, але той не врегулював дане питання.

Коли помер Мар Фома VIII (1816), рабан Йосиф, що не мав єпископського сану, звернувся до аннорiанського архієрея Фiлоксена II, котрий i рукопоклав його на єпископа з iм’ям Дiонiciя II, який керував Малабарською Церквою у 1816-1817 р.р. По його смертi у Траванкор прибув єпископ-аннорiанин Фiлоксен II, котрий завдяки англійському уряду був проголошений митрополитом Малабарським. У жовтнi 1817 р. на посаду митрополита був обраний його архидиякон Георгiй Пуннатра, котрого висвятили з iм’ям Мар Дiонiciя Ш. Фiлоксен II, подавши у вiдставку, повернувся в Толiур. Мар Дiонiciй Ш, усвiдомивши незаконнiсть свого рукопокладення, звернувся до яковитського Антiохiйського патрiарха з проханням надiслати митрополита для звершення канонічної хіротонії, але невдовзi помер (1825). Його наступником був обраний професор Филип, котрого рукопоклав Фiлоксен II з iм’ям Дiонiciя IV та котрий служив у якостi вiкарiя до смертi Фiлоксена II (1829).

У листопадi 1825 р. вiд яковитського патрiарха Антiохiйського Георгiя V прибув єп. Афанасiй Абед аль Массiх, що проголосив себе «законним митрополитом Сирійської Церкви Iндiї». Вiн вiдлучив Дiонiciя IV та Фiлоксена II, потiм звершив повторну хiротонiю 19 священикiв, намагався захопити семiнарiю, але отримав вiдсiч. Англiйцi, аби запобiгти розколу, вигнали Афанасiя та по смертi Фiлоксена II (1829) проголосили Дiонiciя IV митрополитом. Вiн був противником зближення Малабарської Церкви з англіканством. У сiчнi 1836 р. Дiонiciй IV cкликав у Мавелiккарi нараду, на якiй був присутнiй аннуріанин Мар Кирил, новий єпископ Толiура. Зiбрання вiдкинуло пропозицiю реформування Церкви та засвiдчило вiдданiсть християн ап. Фоми Яковитському Антiохiйському патрiарху. Ця нарада поклала край офiцiйним стосункам мiж англiканським Мiciонерським товариством та Сирiйською Малабарською Церквою. Неофiцiйнi вiдносини здiйснюються через семiнарiю та гiмназiю Церковного Мiciонерського товариства в Коттаямi, де здобувають освiту чимало сирiйських християн.

Однак у середовищi християн ап. Фоми виникла група реформаторiв, яку очолив професор Коттаямської семінарії Авраам Малпан. Вiн переглянув сирiйську лiтургiю, пререклав її сучасною мовою малаям, вiдкинув молитви за померлих, вшанування Божої Матерi та святих. Мар Дiонiciй IV у 1837 р. вiдлучив його разом з однодумцями. Тодi Авраам надiслав свого небожа, диякона Матфея, до яковитського патрiарха Антiохiйського Iгнатiя XXVIII Iллi II (1838-1847), що жив у монастирi Дер ез Зафаран бiля Мардина. Попри протести Діонісія IV, патрiарх рукопоклав цього диякона на митрополита Маланкарського, давши йому титул Мар Афанасiй Матфей. Прибувши у Малабар (1843), Мар Афанасiй Матфей вирушив у Трiвандрум, де досяг визнання місцевої влади, що прихильно ставилась до реформацiї. У вереснi того ж року прихильники Мар Афанасiя зiбрались на нараду в Коттаямi та оголосили його законним митрополитом, а хіротонії Дiонiciя IV та його попередникiв – недiйсними. Тодi Дiонiciй надiслав патрiарху Iгнатiю XXІX Петру IV листа, де звинувачував Афанасiя у протестантизмi. Сирійський патрiарх вiдлучив Афанасiя як єретика та для розслiдування справи вiдрядив у Iндiю Мар Йоакима-Кирила, надавши йому чистi аркушi з власним пiдписом. Той, скориставшись нагодою, проголосив себе митрополитом Малабарським, а Дiонiciй IV, не бажаючи визнати Афанасiя, пiшов на спокiй. Але британський губернатор у 1852 р. визнав законним митрополитом Мар Афанасiя Матфея та потурбувався, щоб йому видали королiвський указ про затвердження його на посадi митрополита Малабарського. Мар Йоаким-Кирил мусив залишити Траванкор та Кочiн. Невдовзi на сiльськiй парафiї помер Мар Діонісій IV. В скорому часi Антiохiйський патрiарх Якiв II вiдрядив у Iндiю Мар Стефана для врегулювання ситуації, але безуспiшно.

Мар Афанасiй Матфей, залишившись єдиним митрополитом у Малабарi, просив у патрiарха прощення. Той зняв з нього вiдлучення 2 лютого 1856 р. Але пiд впливом протестантизму, Афанасiй запровадив нововведення у Церквi, зокрема дозволив овдовiлим священикам одружуватися. По смертi аннорiанина Кирила Ш Толiурського (1856) Афанасiй рукопоклав для нього наступника Йосифа.

У 1857 р. Мар Йоаким-Кирил, що перебував у опалi, направив у Калькутський суд апеляцiю. Уряд Траванкора дозволив мати йому своїх послiдовникiв. У 1861 р. вiн звернувся до сирійського патрiарха Якова ІІ (1847-1871) з проханням надiслати у Малабар 2 єпископiв та 4 монахiв.

1865 р., внаслiдок обману патрiарха (фальшивi листи нiбито вiд Мар Йоакима-Кирила), був рукопокладений у єпископа Мар Дiонiciй V (cвященик з давнього роду Пакаломаттам, що до 1813 р. мав привiлею зi свого середовища обирати архидиякона). Але Мар Афанасiй Матфей у 1868 р. рукопоклав для себе наступника (двоюрiдного брата) – Мар Фому Афанасiя. Протистояння в Малабарськiй Церквi роздратувало яковитського Антiохiйського патрiарха Петра IV (1872-1894). Вiн визнав Кирила-Йоакима та Дiонiciя-Йосифа, вiдлучивши Афанасiя-Матфея та 2 рукопокладених ним єпископiв. По смертi Кирила-Йоакима патрiарх, на запрошення Мар Діонісія Рамбана, прибув у Траванкор та, незважачи на суттєву опозицiю, очолювану Мар Афанасієм-Матфеєм, залучив на свiй бiк бiльшiсть громад на пiвночi. Патрiарх Петро IV домiгся скасування урядового указу про визнання Мар Афанасiя єпископом Малабарським, а 19 травня 1876 р. скликав Собор в Мулантуруттi, на якому були налагодженi стосунки Яковитської Церкви Iндiї з Антiохiйським (Сирiйським) патрiархатом. За визначенням Собору, Маланкарська Архиєпископiя прирiвнювалась до iнших єпархiй Сирійської Церкви, визнавалась повна влада патрiарха, врегульовувались фiнансовi вiдносини. При «Християнському Сирiйському товариствi» була запроваджена адмiнiстративна комiciя з 8 священикiв та 16 мирян, 1 секретаря та казначея для контролю над усiма церковними та адмiнiстративними питаннями. Її мав очолити митрополит. Патрiарх подiлив Церкву на 7 єпархiй: Квiлонську, Томпонську, Нiранамську, Ангамальську, Кандiнадську, Кочiнську, Коттаямську. Вiн також рукопоклав 120 священикiв та 17 дияконiв, пiсля чого повернувся у Мардин 16 травня 1877 р. Окрiм Кочiна чисельнiсть вiрних у цих єпархiях становила 300 тис. У 1889 р. суд передав ДiонiciюV cемiнарiю в Коттаямi та майже всi храми, що належали колись Матфею Мар Афанасiю (+ 1877). Тому в наступника Матфея Мар Афанасiя – Фоми Афанасiя залишилось лише декiлька парафiй, але його прихильники збудували новi храми та створили «Мiciонерське Євангельське товариство Мар Фоми” (1889). Вони змiцнили зв’язки з аннорiанською Толiурською єпархією, отримуючи вiд неї єпископат. Так була заснована Мартомитська Церква. У 1960-х р.р. ця релiгiйна спiльнота нараховувала 200 тис. осiб 4 єпархiї, 226 парафiй та 140 священнослужителiв. Мар-Фомитська Церква має семiнарiю в Коттаямi. Ця Церква перебуває в спiлкуваннi в таїнствах з англiканами (з 1974 р.), хоча й зберегла яковитську лiтургiю. Вона вiдкинула молитви за спочилих, вшанувння Богородицi, святих та iкон, переклала богослужiння на розмовну мову малаям. У 1990-х р.р. чисельнiсть членiв Малабарської Сирiйської Церкви Мар Фоми становила 900 тис. Вона має 11 єпархiй, єпископи котрих кожнi 4 роки міняють кафедри. Крім Індії парафії цієї спільноти є в США,Канаді, Зах. Європі, Малайзії, Сінгапурі, Австралії. Їх очолює митрополит Филипос Мар Фома ХХ. Станом на 2000 р. було 1062 парафії та 680 священиків.