Предмет і структура курсу «українська мова (за професійним спрямуванням)». Зв'язок з правовими дисциплінами.

Предмет і структура курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)». Зв'язок з правовими дисциплінами.

Мета курсу – сформувати національно – мовну особистість, ознайомити

студентів з нормами сучасної української мови в професійному

спілкуванні, з основними вимогами до складання та оформлення

професійних документів; навчити їх професійної мови, збагатити словник

термінологічною, фаховою лексикою, підвищити загально мовний рівень

майбутніх фахівців, формувати практичні навички ділового усного і

писемного спілкування в колективі, розвивати комунікативні здібності.

Предметом вивчення практичного курсу “Українська мова за

професійним спрямуванням” є мова фахової галузі. Тому звертається

багато уваги при вивченні усіх тем засвоєнню стереотипів комунікацій

певного фаху. Робота над культурою мови студентів проводиться з

урахуванням двох аспектів: підвищення загально мовної культури

майбутніх спеціалістів і їх фахової мовної культури.

Мова як засіб професійного спілкування.

Знати мову професії — означає вільно володіти лексикою свого фаху, доцільно нею користуватися.

Мовні знання розцінюють як компоненти професійної підготовки. В одних професіях, особливо у сфері техніки, мова є головним засобом найменування приладів та предметів, в інших, переважно в гуманітарних наукових закладах, — засобом наукової, освітньої чи виховної роботи.

Оскільки мова є засобом вираження думки, пізнання та діяльності, то правильного професійного спілкування людина навчається все своє життя.

Знання професійної лексики (особливо у сфері техніки) підвищує ефективність праці, допомагає досягти кращих результатів на виробництві, орієнтуватись у складній професійній ситуації та спілкуватися з представниками своєї професії.

Поняття про сучасну українську літературну норму. Типи мовних норм. Форми сучасної української літературної мови.

Мовна норма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головна ознака мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Типи:

1. орфоепічні норми (вимова); Наприклад: (молод'ба)

2. акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос); Наприклад: вихо!дити- ви!ходити

3. лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

4. словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);

5. морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);

6. синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

7. стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

8. орфографічні норми (написання слів);

9. пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

Форми сучасної української літературної мови.

1. Усна (внутріішній молоноло, монолог, діалог, полілог тощо)

2. Писемна.

Поняття усного та писемного мовлення. Вимоги до усного і писемного мовлення.

Сучасна українська літературна мова існує у писемній та усній формах. Вони однаково важливі для суспільства, обом їм властиві мовні норми.

Усна форма літературної мови обслуговує поточні потреби спілкування в суспільстві між людьми, безпосередньо пов'язаними між собою. Це мова ділового спілкування науки, освіти, засобів масової інформації. Кількість учасників усного спілкування обмежена Розумінню усної мови сприяють: інтонація, тембр і сила голосу, дикція, паузи, міміка, жести та умови, у яких відбувається розмова.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної. політичної, наукової й культурної діяльності. Вона розрахована на сгіілкування з необмеженою кількістю осіб.

Вимоги до писемної мови - точність, послідовність і лаконічшсть викладу фактів, гранична чіткість у висловлюванні.

Так, у ділових паперах крім звань графіки, орфографіі, пунктуації, існують суворі правила їх побудови, вживання стійких словосполучень і вибору лексичних одиниць.

Писемній мові властиві як прості-, так складні речення, вживання їх -потреба повно розгорнути й оформити складну думку. Потрібні слова добирати доречно, з урахуванням знань і правил правописусу, вдалого вибору слова.

Поняття публічного виступу. Майстерність публічного виступу. Види підготовки до виступу.

Публічний виступ - це усне монологічне висловлення з метою досягнення впливу на аудиторію. У сфері ділового спілкування найбільш часто використовуються такі жанри, як доповідь, інформаційна, привітальна і торгова промова.

В основі класичної схеми ораторського мистецтва лежить 5 етапів: 1)добір необхідного матеріалу, змісту публічного виступу (inventio - «винахід»), 2)Складання плану, розподіл зібраного матеріалу в необхідній логічній послідовності (dispositio - «розташування»), 3)»Словесне вираження», літературна обробка мови (e|ocutio), 4)Завчання, запам'ятовування тексту (memoria - «пам'ять»), 5)Проголошення (pronuntiatio).

Існує 4 типи підготовки до виголошення промови:
— ті, що написані і читаються за конспектом;
— ті, що готують заздалегідь, але не вчать напам'ять;
— ті, що готують заздалегідь і вчать напам'ять;
— імпровізовані (експромти).
У певних випадках «пописаному» говорити просто необхідно, і не завжди тому, що промовець сам не може сказати кілька живих та яскравих слів. Просто ситуація вимагає дуже точного слововживання.

Майстерність усного публічного виступу – одна із важливих складових частин підготовки кожного, хто користується словом як засобом виховання і переконання.

Ораторським мистецтвом не можна оволодіти за принципом кулінарних рецептів, які не залежать від того, в чиї руки вони попадають. Саме тому ми підкреслюємо, що ораторське мистецтво базується на необхідних моральних і професійних якостях і своєю кінцевою метою воно повертає на гуманні і соціально значимі цілі.

Кодифікація мови. Місце мови в комунікативній деонтиці юриста.

Кодифікація мови - 02, упорядкування, відкидання всього чужого для літературної мови і прийняття всього, що її збагачує.

Засобами кодифікації мови є словники, довідники з мови, підручники для середньої та вищої школи, наукові лінгвістичні дослідження, що встановлюють норму, твори (художні, наукові, публіцистичні), взірці мовлення людей, які досконало володіють українською мовою і мають високий соціокультурний авторитет.

Оскільки мова є засобом вираження думки, пізнання та діяльності, то правильного професійного спілкування людина навчається все своє життя.

Знання професійної лексики підвищує ефективність праці, допомагає досягти кращих результатів на виробництві, орієнтуватись у складній професійній ситуації та спілкуватися з представниками своєї професії.

.
Комунікативна деонтика – це сукупність нормативних приписів, які

визначають поведінку людини при користуванні словом для досягнення будь-

якої мети.

Деонтичні висловлювання — це модальні висловлювання, до складу яких входять такі модальності: «дозволено*, «обов'язково*, «заборонено* і їхні модифікації

9. Характеристика комунікативної деонтики.
Комунікативна деонтикаі безпосередньо пов'язана з необхідністю використання різних методів і способів юридичної техніки.

Юридична техніка — це система засобів, правил і прийомів підготовки компетентними органами юридичних актів.

Підстилі офіційно-ділового мовного стилю.

Системи документації

В офіційно-діловому мовному стилі виділяють такі підстилі:

1. Законодавчий — використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.

2.Дипломатичний — використовується в сфері між державних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.

3.Юридичний — використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, запитів, повідомлень тощо.

4.Адміністративно-канцелярський — використовується в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, договорів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.

Як і сам офіційно-діловий мовний стиль, його підстилі мають власну сферу застосування, межі якої визначаються метою й умовами ділового спілкування. Вони виступають засобом функціонування взаємозв’язаних між собою систем документації — цілісних утворень із певними специфічними рисами (система управлінських, адміністративних документів та спеціалізовані (галузеві) документаційні системи (банківська, юридична тощо).

Отже, тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності формулювань, не припускають двозначності тлумачення змісту.

Синтаксис офіційно-ділового стилю мови характеризується такими особливостями:

l вимога дотримання прямого порядку слів;

l переважне використання розповідних речень, питальні та окличні речення зустрічаються досить рідко;

l активне вживання безособових речень (звертаємо Вашу увагу...);

l активне вживання пасивних конструкцій (комісією встановлено...);

l використання речень з однорідними членами;

l переважне вживання складнопідрядних речень;

l переважне вживання інфінітивних конструкцій;

l вживання дієприкметникових та дієприслівникових зворотів;

l переважне вживання непрямої мови.

Лише в офіційно-діловому стилі допустимі мовні кліше, стереотипні конструкції, як-от: з метою; у зв'язку з тим, що (через те, що); з огляду на те, що; зважаючи на те, що; зважаючи на викладене вище; відповідно до; в порядку...; згідно з; по лінії; оскільки... то; або усталені словосполучення: прошу дозволити; взяти до уваги; довести до відома; взяти за основу; взяти зобов'язання; таким чином; ми, що нижче підписались тощо.

Поняття кліше. Види кліше.

Офіційно-діловий стиль визначають такі особливості:

1. Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, гранична чіткість у висловленні. Діловий стиль позбавлений образності, емоційності та індивідуальних авторських рис.

2. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, суспільно-виробничу, юридичну, наукову лексику тощо.

3. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення, способу обробки. Закріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприйняття, спрощує їх опрацювання.

4. Логічність і аргументованість викладу. Ця риса ділової мови передбачає відображення правильного стану речей, послідовність та об'єктивність фактів і оцінок, нейтральність тону.

5. Відсутність індивідуальних рис стилю. На відміну від інших сфер діяльності учасники ділового спілкування здебільшого виступають у ролі представників певних організацій, закладів і виражають їхні інтереси - тобто є носіями певних функцій. У зв'язку з цим прояви індивідуальності в діловій мові вважаються відступами від норми, нетиповими для стилю взагалі.

6. Наявність мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів. Це так звані кліше - усталені словесні формули, закріплені за певною ситуацією і сприймаються як звичайний, обов'язковий компонент. Наявність стандартних висловів полегшує, скорочує процес укладання текстів, приводить до однотипності засобів в однакових ситуаціях.

Кліше - це мовні конструкції, яким властиві постійний склад компонентів, їх порядок та усталене звучання.

Розрізняють прості, ускладнені та складні кліше.

Ø Прості кліше - це мовні конструкції, що складаються з двох слів: згідно з, відповідно до, вжити заходів, оголосити подяку, винести догану, брати участь тощо.

Ø Ускладнені - що мають більше двох слів: брати до уваги, згідно з оригіналом, брати активну участь, вжити суворих заходів, винести сувору догану тощо.

Ø Складні - мають у своїй структурі два простих кліше, які поєднані в один блок: відділ боротьби з організованою злочинністю, контроль за виконанням наказу залишаю за собою, наказ оголосити особовому складу академії тощо.

Використання мовного кліше – це одна з особливостей ділового мовлення. Кліше дозволяють забезпечувати точність мови. Їх антиподом у мові виступають штампи, які сприймаються як явище негативне, використання є тягне у себе не дотримання цих вимог офіційно-ділового стилю, як точність, стислість, стандартність.

Юридична сила документа.

Діловий документ має юридичну силу, коли його правова функція доповнюється відповідним складом і розташуванням реквізитів, відповідними зовнішніми ознаками, часовими й територіальними межами та об'єктами його дії.

Реквізит (лат. requisition – потрібне, необхідне) – сукупність обов'язкових даних, без яких документ не може бути підставою для обліку та не має юридичної сили.

Оформлення документа – це проставляння необхідних реквізитів, їх написання й розташування на бланку.

Для уніфікованих форм документів застосовують папір форматів A3 (297х420мм), А4 (210х297мм), А5 (148х210мм), А6 (105х148мм).

Діловий документ з використанням реквізитів оформляють відповідно до формуляра-зразка.

Формуляр-зразок – єдина модель побудови форми документа, що встановлює галузь застосування, формати, розміри берегів, вимоги до побудови конструкційної сітки й основні реквізити.

Для кожного формату (А4 і А5) встановлюються два варіанти розміщення реквізитів: кутовий і поздовжній.

Найменування виду документа. У всіх документах, окрім листів, наводиться назва виду документа, що сприяє швидкому сприйняттю його змісту.

Автор ділового документа – це юридична особа: установа, підприємство, організація

Дата. Документ датується у день його підписання або затвердження (за винятком матеріалів колегіальних органів, що датуються у день проведення колегії). Елементи дати наводяться в одному ряду трьома парами арабських цифр у такій послідовності: день, місяць, рік.

Індекс. Цей реквізит забезпечує оперативний довідково-інформаційний пошук документа, його збереження й контроль виконання. Він містить три пари арабських цифр, де перша пара – індекс структурного підрозділу, друга – номер справи в номенклатурі підрозділу, третя – порядковий номер по журналу обліку. Наприклад, вхідний номер № 03-12/97.

Місце складання або видання. Цей реквізит містить назву міста або іншого населеного пункту, де створюється розпорядчий, організаційний або колегіальний документ.

Адресат. Документ адресується організації, структурному підрозділу, службовій або приватній особі. Основні елементи реквізиту «адресат» – назва установи, підрозділи, посада, прізвище та ініціали особи, поштова адреса.

Гриф затвердження. Затвердження – спосіб посвідчення документа після його підписання, санкціоноване розширення дії документа на певне коло структурних підрозділів, організацій або службових осіб. Елементи грифа затвердження: слово ЗАТВЕРДЖУЮ, посада особи, що затверджує документ, підпис. Документ має юридичну силу з моменту його затвердження.

Заголовок до тексту. Цей реквізит відображає головну ідею документа. Мета заголовка – прискорення процесу обробки документа й проходження через структурні підрозділи до його реального виконавця.

Заголовок є невід'ємною частиною документа, оформляється на бланку або аркуші паперу формату А4 незалежно від його виду й призначення. Він з максимальною повнотою розкриває зміст документа.

Підпис. Формою виразу законності документа й відповідальності за його зміст є його огляд. Головні способи огляду документів – підпис, затвердження й печатка.

Печатка додається до документів, що вимагають особливого огляду їх автентичності. Вона може бути гербовою або простою.

Відмітка про виконання документа та направлення його до справи. Цей реквізит містить такі дані: коротку довідку про виконання, слова «у справу» і номер справи, до якої буде підшитий документ, дату направлення документа у справу, підпис керівника структурного підрозділу або виконавця.

За межами держави.

Стаття 103.

...Президентом України може бути обраний громадянин України,

який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в

Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та

володіє державною мовою...

Стаття 127.

... На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною

комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти

років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права

не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та

володіє державною мовою...

Стаття 138. До відання Автономної Республіки Крим належить:

... 8) забезпечення функціонування і розвитку державної та

національних мов і культур в Автономній Республіці Крим...

Стаття 148.

... Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин

України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу

юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років,

проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє

державною мовою...

Функції мови в суспільстві.

l Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей.

l Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості.

l Емотивна функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному м7и

l авленні — суперечці, полеміці, пісні, опері тощо.

l Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін.

Канцеляризми та штампи.

Канцелярська лексика, або канцеляризми, — це слова, словосполучення й граматичні форми офіційно-ділового мовлення, доречні й потрібні у діловому стилі, але недоречні, зайві, навіть, шкідливі поза діловим стилем — у розмовній мові.

Штампи — це утерті від частого невмотивованого вживання вирази, які втратили свою інформативність. Штампи найчастіше трапляються в діловому мовленні, у газетних статтях: дати путівку в життя, біле золото (про бавовну), чорне золото (про вугілля), люди в білих халатах (про лікарів), мати велике значення, відігравати важливу роль, являти значний інтерес, приділяти значну увагу, необхідно відзначити.

Штампи виникають і тоді, коли звороти офіційно-ділового мовлення вживають у побутовій розмові, у художніх, публіцистичних творах, у наукових працях: у зв 'язку з відсутністю коштів, за наявності відповідних умов, у даний час, поставити на лінійку готовності, вводити в дію, проведена певна робота.

Вони можуть являти собою також нагромадження зайвих слів: проведення роботи по впорядкуванню території (за^ мість: впорядкування території), робота по впровадженню нових методів, роботи по ремонту, працюють над здійсненням завдання поліпшення роботи транспорту, питання забезпечення виконання плану, питання проведення боротьби із злочинністю.

Штампи затуманюють зміст висловлювання, роблять мову важкою для сприйняття, нечіткою, тому їх слід уникати.

 

Види синонімів

Морфологічні синоніми

Це варіанти форм слів на позначення того самого поняття: гуляє — гуля, співає — співа, літає — літа, питає — пита, стрибає — стриба, лунає — луна.

Перші компоненти цих синонімічних пар — нейтральні з погляду літературної нормативності, другі — літературні, але з обмеженим діапазоном уживання (поезія, розмовна мова). Або ще: ходить, носить, робить, бачить, любить і ходе, носе, робе, баче, любе, де в першому ряду стоять літературні варіанти, а в другому — діалектні.

Форми прикметників на зразок: синьому — синім, білому — білім, великому — великім.

Синтаксичні синоніми

Різні синтаксичні конструкції, вживані для вираження тієї самої думки. Напр.: Замість того, щоб критикувати інших, візьми та й зроби сам. — Замість критикувати інших, візьми та й зроби сам. Порівняно з нейтральним першим реченням друге має розмовне забарвлення. Одним із виявів синтаксичної синонімії є паралельне вживання сполучникових та безсполучникових речень: Я їду працювати в Одесу, бо дуже люблю це місто. -Я їду працювати в Одесу — дуже люблю це місто.

Словотвірна синонімія

Наявність префіксально-суфіксальних утворень, наділених різними семантико — стилістичними відтінками: писав, написав, понаписував, пописав; темніти — темнішати, біліти — білішати; їсти, їстки, їстоньки; спати, спатки, спатуні, спатунечки

Фразеологічні синоніми

Варіанти фразеологічних одиниць на позначення того самого поняття. Так, на поняття «бути байдужим до чогось»: тримати нейтралітет, моя хата скраю, про мене — хай вовк траву їсть, наше діло півняче: проспівали, а там хоч не розвидняйся. Про розумово неповноцінну людину кажуть: не сповна розуму, губляться ключі від розуму, вискакують клепки, не варить баняк, у голові літають джмелі, замість мозку росте капуста, нема лою під чуприною.

На грунті української мови можна говорити й про синоніми фонетичного плану, які є одним із важливих засобів створення милозвучності нашої мови. Фонетичні синоніми, точніше, дублети — різні форми того самого слова, що з'являються внаслідок чергування голосних і приголосних, наявності чи відсутності протетичних (приставних) приголосних або голосних: імення — ймення, іти — йти, учитель — вчитель, уже — вже, узяти — взяти, імла — мла, іржа — ржа.

Спільність значення синонімів пояснюється тим, що вони називають одне поняття. Сутність синонімів визначається наявністю в них різних відтінків значення. В залежності від того, якими ознаками синоніми відрізняються один від одного, вони поділяються на ідеографічні й стилістичні.

Стилістичні синоніми

Характеризуються закріпленістю за певним стилем і більш або менш виразним емоційним забарвленням. З-поміж синонімів: ознака і симптом — перше слово нейтральне, друге має забарвлення книжності, науковості (це не просто ознака, а сукупність ознак, характерний вияв якогось явища). У синонімічному ряді: осягати, розуміти, метикувати — перше слово книжне, друге — нейтральне, третє — розмовне.

Слова, що вступають у синонімічні зв'язки лише в певному контексті, називаються контекстуальними синонімами. Вони часто вживані в художній літературі, рідше — у публіцистиці, де використовуються для створення яскравих образів, передають світобачення автора, його індивідуальну манеру. З-поміж синонімічної лексики виділяються слова цілком тотожні щодо свого лексичного значення й емоційно-експресивного забарвлення. В основному це нейтральна лексика: пейзаж, краєвид, ландшафт; кавалерія, кіннота; процент, відсоток; борошно, мука; майдан, площа; аплодисменти, оплески. Це абсолютні синоніми (лексичні дублети). Вони з'являються в мові в таких випадках:

а) внаслідок взаємодії літературної мови та діалектів (стрічка — бинда, чорногуз — бусол — лелека);

б) внаслідок словотворчих процесів (офіційний — офіціальний, учбовий — навчальний, роковини — річниця);

в) як результат співіснування запозичених і питомих слів (індустрія — промисловість, експлуатація — визиск, бібліотека — книгозбірня, біографія — життєпис, красоля — настурція, голкіпер — воротар, горизонт — обрій, аероплан — літак, паралельний — рівнобіжний, дескриптивний — описовий). Абсолютні синоніми або розподіляються між стилями, отже, перестають бути абсолютними (з синонімічної пари: півники — ірис — перше вживається в усному мовленні, в художній літературі та публіцистиці, друге — в науковій літературі), або один із них відходить у пасивний запас. Наприклад: аплодисменти, учбовий, офіціальний — у сучасній літературній мові вийшли з широкого вжитку, поступившись місцем словам: оплески, навчальний, офіційний.

Міжмовні пароніми.

Близькоспоріднені мови мають таку лексико-семантичну особливість: у них є майже тотожні за звучанням слова того самого кореня, які позначають різні, часом навіть протилежні поняття. Скажімо, укр. уродливий (вродливий) і рос. уродливий, ч. čerstvỳ означає «свіжий», тобто є антонімічним українському черствий. Для людей, що не досить досконало опанували одну з цих мов, такі випадки можуть стати джерелом неправильного слововживання, особливо тоді, коли йдеться про службові частини мови. Наприклад, українські прийменники у і в за значенням нічим не відрізняються один від одного. Їхнє вживання залежить від позиції в тексті: «У мене була книжка; Була в мене книжка; Був у мене підручник». Тобто на початку речення і в середині між приголосними пишемо у, а після голосного — в. Російські прийменники у та в мають різне значення. Коли б наведені речення довелося перекласти російською мовою, скрізь був би доречний прийменник у. Під упливом російської мови в українських писаних та усних текстах з’являються помилкові конструкції: «Сьогодн і у нас в с тудії представник нової організації…» Треба: «Сьогодн і в нас у с тудії…»

Серед кількох значень російського прийменника у є таке: «поблизу, біля чогось», якому в українській мові відповідають коло, біля, край, перед та ін.: быть у власти — бути при владі, у входа — біля (коло) входу, у берега — при березі, біля (коло) берега, у дороги — край дороги, при дорозі, у руля — за кермом, у рояля — за роялем, при роялі, у микрофона — перед мікрофоном. У кожному з цих випадків прийменник у в українській мові неприпустимий.

Основне призначення прийменника з-за (фонетичний варіант із-за) — вказувати на просторові відношення: «Найбільш блукали по Кубані, А рід їх вийшов з-за Дністра» (І. Котляревський); «Із-за лісу, з-за туману Місяць випливає» (Т. Шевченко); «Був він родом десь із-за Карпат» (О. Гончар). Синонімічний йому прийменник з-поза тепер незаслужено забутий, хоч його полюбляли класики: «Блиснуло сонце з-поза гір» (А. Кримський); «Усі гості з-поза столиків вовком на мене глипали» (Лесь Мартович). У просторовому значенні прийменники з-за (із-за) та з-поза збігаються з рос. из-за. Але російський прийменник відтворює також відношення причини й мети, які безпідставно переносяться в українську мову: «Провали в економіці сталися з-за розриву міжреспубліканських зв’язків; Працюють із-за шматка черствого хліба». Нормативними українськими висловами є «через розрив міжреспубліканських зв’язків; заради (задля) шматка черствого хліба». Тобто і в народній, і в книжній українській мові основний прийменник, що відтворює причиновий зв’язок, — через: «Через ту дівчину бандуристом став; Через свою неньку нежонатий ходжу» (нар. пісня); «Зрештою копач погиб (тобто загинув. — О. П.) через власну необережність» (І. Франко). Відношення мети передається прийменником заради, задля: «Працювати вдвоє стала, Все заради немовлят» (П. Грабовський); «Широкоплечі стави та озера порозлягалися в затишних балках, по низах, мов задля того, щоб ясне сонце й синє небо повсякчас любувалися та видивлялися в їх чистих, прозорих водах» (Панас Мирний).

Орфоепічні норми

Орфоепічні норми – це система правил літературної вим о ви. За особ­ли­вос­тя­ми ви­м о ви можна відразу здо­га­да­тися, чи людина є куль­тур­ною, ви­хо­ваною та інтелі­гентною. Виправити вади своєї вим о ви значно склад­ніше, ніж вивчити правила правопису. Основними причинами від­хи­лення від орфоепіч­них норм є діалектне ото­чення, вплив російської мо­ви, порушення норм працівниками телебачення і радіо.
Вим о ва голосних. Голосні в українській мові, на відміну від росій­сь­кої, є звуками пов­но­го творення, і вимовляти їх слід чітко не лише під наго­ло­сом, а й у ненаго­ло­ше­ній позиції.
1.Звук о в нена­голо­ше­ній позиції ніколи не переходить в а: корова, го­лова, золотий, молоко. Грубим порушенням є "акання", нехарактерне для української мови: дав параду, болить галава, зрослі патреби, да­тримання угоди.
2.Ненаголошений о у вимові незначно набли­жається до у тільки тоді, коли в наступному скла­ді є наголошений у: коужух, зоузуля.
3. Голосний е під наголосом слід вимовляти чітко, без наближення до и. У ненаголошеній позиції е змінюється на е з відтінком и: сеило, веиде.
4. Голосний и під наголосом вимовляють чітко, без наближення до е. У ненаго­ло­шеній позиції и змінюється на и з відтінком е: сие­ди­мо, бачиела.
Не слід надмірно наближати е до и і навпаки, особливо в кінці слова (ходиетие, робиев замість ходити, робив).

Вимова приголосних
1. На відміну від російської мови, в українській не ог­лушують дзвінких приголосних. Дзвінкі приголосні в кін­ці сло­ва (гриб, дуб, зуб) і в кінці складу перед глухими (дядько, низько) слід вимовляти дзвінко.
2. Шиплячі (ж, ш, ч, дж) майже завж­ди вимовляють твердо: чех, чо­біт, чую, чай, чий. Під впливом російської мови чимало українців почали непра­вильно вимовляти шиплячі, дуже сильно пом’якшуючи їх: шчьо (що), щьоп (щоб), чьобіт, чяйок, щястя.
3. Звук ґ становить одну із самобутніх рис української мо­ви. Ґ вжи­ваютьобов’язково у таких словах, як ґава, ґазда, ґанок, ґвалт, ґелґотати, ґед­затися, ґедзь, ґелґати, ґерлиґа, ґречний, джиґун, дзиґ­лик, ґлей, ґніт, ґуля, ґрати, ґудзик, аґрус, ґоґоль-моґоль, ґринджоли, шляґер, ґума і т. ін. Інколи він розрізняє значення слів: грати і ґрати, гніт і ґніт, гулі і ґулі.
Історичні чергування голосних звуків виникли внаслідок історич­них змін у фонетичній системі мови.
Голосні о, е у відкритому складі чергуються у закритому складі з голосним і: коня – кінь, осені – осінь, зріст – зросту. Закон чергування о, е з і в закритих складах стосується і власних назв: Кривоніс – Кривоноса, Чорновіл – Чорновола, Білозір – Білозора.
Відбувається чергування голосних при відмінюванні прізвищ на -ів. Сучасний правопис подає для них паралельні форми: Гнатів – Гнатова, Гна­ті­ва; Ко­ва­лів – Ковалева, Коваліва.

Чергування приголосних звуків
Під час словозміни та словотворення чергуються такі приголосні звуки:
г – з – ж: нога – нозі – ніженька, смуга – смузі – смужка, ріг – на розі – наріжний, Ольга – Ользі – Ольжин, луг – лужок – у лузі, п о друга – подрузі – подружити;
к – ц – ч: рука – руці – рученька, тітка – тітці – тітчин, козак – козацький – козаче, наука – науці – учити (вчити);
х – с – ш: вухо – у вусі – вушенько, муха – мусі – мушин, горох – у горосі – горошок.
У дієслівних основах чергуються приголосні:
т – ч: освіта – освічений, крутити – кручу;
д – дж: сидіти – сиджу, ходити – ходжу, садити – саджу;
зд – ждж: їздити – їжджу;
б – бл, п – пл, в – вл, ф – фл, м – мл: любити – люблю, гребти – гребля, топити – топлю, со­піти – соплю, мовити – мовлю, го­ду­ва­ти – годівля, графити – графлю, ломити – ломлю.
Чергування приголосних перед суфіксами - ськ-(ий), - ств - (о)
У разі додавання суфіксів - ськ-(ий), - ств-(о) змінюється кінцевий приго­лос­ний основи:
Г, ж, з + - cьк-(ий), - ств-(о) = -зьк-(ий), -зтв-(о): Прага – празький; Запоріжжя – запорізький; француз – французький; боягуз – боягузтво;
К, ч, ц + - cьк-(ий), - ств-(о) = -цьк-(ий), -цтв-(o): козак – козацький, козацтво; ткач – ткаць­кий, ткацтво; молодець – молодецький, молодецтво;
Х, ш, с + -ськ-(ий), -ств-(о) = -ськ-(ий), -ств-(о): чех – чеський, птах – птаство, Сиваш – сиваський, Одеса – одеський.
Інші приголосні перед суфіксами - cьк-(ий), - ств-(о) зберігаються: брат – брат­ський, братство; громада – громадський; студент – студент­сь­кий, студентство; багатий – багатство; люд – людський, людство; завод – заводський; Оболонь – оболонський; Забайкалля – забайкальський.
У деяких словах іншомовного походження приголосні г, к, х перед суфіксом - ськ-(ий) не змі­нюють: Нью-Йорк – нью-йоркський, Ірак – іракський, баск – баск­ський, шах – шахський, казах – казахський, Мек­ка – меккський, тюрки – тюркський.
Якщо від прикметників на - ськ-(ий), - цьк-(ий) ми утворюємо імен­ники з суфіксом - ин-(а), то
а) група приголосних - цьк- змінюється на - чч-: турецький – Туреччина, німецький – Німеччина, вінницький – Вінниччина, але галиць­кий – Галичина;
б) група приголосних - ськ- змінюється на - щ -: київський – Київщина, одеський – Одещина.
Ці іменники утворюють не від усіх слів, а лише від деяких укра­їн­ських геогра­фіч­них назв, а також назв деяких інших держав: Туреччина, Німеччина, Угорщина, Словаччина.

Спрощення в групах приголосних
1. У звукосполученнях - здн-, -ждн-, -стн-, -стл- випадає середній звук д або т: проїзд – проїзний; тиждень – тижня, тижневик, тиж­невий; вість – вісник; перстень – персня; участь – учасник; щастя – щасливий. Але у деяких українських словах спрощення не відбувається ні на письмі, ні у вимові через можливість спотворення змісту слова: хваст­ли­вий, кістлявий, пест­ливий, шіст­надцять, зап’яст­ний. Спрощення також не відбувається у словах іншо­мовного походження: кон­траст­ний, ба­ластний, форпостний, аванпост­ний, ком­постний.
2. У звукосполученнях - зкн -, - скн - випадає к: бризкати – бризнути,
тиск – тиснути, блиск – блиснути. Винятки: випускний, пропускний, вискнути, тоскно, скнара, скніти, бурлескний.

Спрощення відбувається у вимові, але не відбувається на письмі у сполученнях приголосних:
нт + ський = нський у вимові,але на письмі: студентський;
нт + ство = нство у вимові,але на письмі: агентство, студентство;
ст + ський = ський у вимові,але на письмі: туристський. Виняток: місто – міський;
ст + ць = сць у вимові,але на письмі: артистці;
ст + ч = щ у вимові,але на письмі: невістчин;
ст + д = зд у вимові,але на письмі: шістдесят.

Правопис складних іменників

Правила

Приклади

1. Разом пишуться:

а) складні прикметники, утворені від складних іменників, що пишуться разом;

лісостеповий, трубопрокатний, чорноземний

 

б) складні прикметники, утворені від сполу­чення іменника та узгоджуваного з ним при­кметника;