Право на материнство та право на батьківство.

Загальні правила визначення материнства і батьківства
У сім'ї батьки і діти наділені певними правами та обов'язками. Права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державними органами реєстрації актів цивільного стану в установленому законом порядку. Це положення ст. 121 СК України, звичайно ж, стосується як дітей, народжених у шлюбі, так і дітей, народжених особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі (народжені поза шлюбом). Для встановлення материнства не має значення сімейний стан жінки. У сімейному законодавстві діє загальний принцип, відповідно до якого матір'ю дитини є жінка, яка її народила. Звернутися до державного органу реєстрації актів цивільного стану з метою реєстрації народження дитини має право як мати дитини, народженої в шлюбі, так і мати дитини, народженої поза шлюбом. В останньому випадку походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини.
визначення батьківства залежить від сімейного стану матері дитини. Українське сімейне законодавство виходить з презумпції батьківства чоловіка матері дитини. Відповідно до ст. 133 СК України, якщо дитина народилася у подружжя, дружина записується матір'ю, а чоловік - батьком дитини.Закон надає право оспорити батьківство:
- особі, яка записана батьком дитини (ст. 136 СК України);
- спадкоємцям особи, яка записана батьком дитини (ст. 137 СК);
- матері дитини (ст. 138 СК).

 

13. Право чоловіка та дружини на зміну призвища.

Стаття 53. Право дружини та чоловіка на зміну прізвища1. Якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік зберегли дошлюбні прізвища, вони мають право подати до органу державної реєстрації актів цивільного стану, який зареєстрував їхній шлюб, або відповідного органу за місцем їхнього проживання заяву про обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища або про приєднання до свого прізвища прізвища другого з подружжя.2. У разі зміни прізвища орган державної реєстрації актів цивільного стану видає нове Свідоцтво про шлюб. Коментар: 1. У статті 35 СК зазначено, що наречені під час реєстрації шлюбу мають право: 1) обрати собі дошлюбне прізвище одного із наречених за спільне шлюбне прізвище; 2) приєднати до свого дошлюбного прізвища прізвище іншого нареченого та носити об'єднане прізвище; 3) обрати спільне подвійне прізвище; 4) надалі іменуватися своїм дошлюбним прізвищем; 5) у випадку, якщо дошлюбне прізвище вже є подвійним, змінити одну складову такого прізвища на прізвище нареченого/нареченої. Процедура зміни прізвищ нареченими спрощена.У частині першій коментованої статті закріплено право дружини та чоловіка на зміну прізвища. Така зміна прізвища відбувається також по спрощеній процедурі. Так, якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік з будь-яких підстав зберегли дошлюбні прізвища, вони мають право обрати прізвище одного з них як їхнє спільне прізвище або про приєднання до свого прізвища прізвище другого з подружжя.

14. Майнові відносини подружжя Загальна характеристика. Майнові відносини подружжя — це складний комплекс взаємопов'язаних дій щодо володіння, користування й розпорядження майном. Право визначає основні параметри поведінки подружжя в майновій сфері: закріплює, яке майно знаходиться у власності подружжя або кожного з них, визначає обсяг прав та обов'язків подружжя щодо цього майна, умов їх реалізації, порядок набуття та відчуження майна, відповідальність подружжя за спільними або особистими зобов'язаннями, надання взаємного утримання (аліментування) тощо. майнові правовідносини подружжя до двох основних видів: 1) речові правовідносини (відносини подружжя щодо права власності на майно та права на користування речами, які належать кожному з них); 2) зобов'язальні правовідносини (відносини подружжя щодо взаємного утримання (аліментування) та договірні відносини подружжя)1. Речові правовідносини подружжя, як і інші цивільно-правові відносини, мають два різновиди: а) відносини власності та б) відносини, які складаються щодо прав користування чужою річчю. Відносини власності подружжя виникають стосовно володіння, користування та розпорядження майном. Саме щодо роздільного майна можуть виникати своєрідні права подружжя, які в цивільному праві називаються правами на чужу річ. Справа в тому, що, незважаючи на спільне життя й побут, деякі види майна належать кожному з подружжя окремо. Тому в юридичному сенсі вони є чужими для іншого з подружжя, тобто такими, які не знаходяться у його власності. В реальномужитті подружжя, як правило, без проблем користується речами, які знаходяться у власності лише одного з них (автомобілем, меблевим гарнітуром, телевізором, аудіо- та відеоапаратурою тощо). Зобов'язальні правовідносини подружжя можуть виникати в силу прямого припису закону. Це відносини стосовно взаємного утримання (аліментування), відповідно до яких одна сторона має право вимагати від іншої надання певного утримання.

 

15. Правовий режим роздільного майна.

Реєстрація шлюбу за загальними правилами (якщо інше не встановлено шлюбним договором) є підставою виникнення права спільної власності подружжя на майно. Разом із тим, незалежно від наявності шлюбу, кожен із подружжя може мати майно, яке належить на праві власності йому особисто (роздільне майно). Стосовно термінологічного визначення права, на якому подружжю належить роздільне майно в теорії та законодавстві існують певні труднощі. Конституція України, як відомо, не закріплює такого поняття, як особиста приватна власність. Відповідно до закону фізичній особі майно належить на праві приватної власності, будь-якого винятку щодо майна подружжя немає. Тому гл. 7 нового СК мала б називатися «Право приватної власності на майно кожного з подружжя».
Сімейний кодекс визначає певні види майна, яке є роздільним і належить кожному з подружжя.
1. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 57 СК роздільним є майно, яке кожен з подружжя набув до шлюбу. Це правило є традиційним для вітчизняного сімейного законодавства. Реєстрація шлюбу не змінює правового режиму майна, яке було набуто кожним із подружжя раніше. Майно, яке було набуте кожним із подружжя до шлюбу, зберігає режим роздільності незалежно від тривалості шлюбу, навіть якщо цим майном користувався не тільки власник, а й інший з подружжя.

16. Правовий режим спільного майна.

Сімейне право України закріплює принцип спільності майна подружжя, який означає об’єднання майна чоловіка і жінки (повністю або в певній частини) в єдину майнову масу та встановлення ряду спеціальних правил щодо його володіння, користування та розпорядження. Режим спільності майна подружжя означає, що: майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається спільним, якщо інше не встановлено домовленістю сторін; подружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності; майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності; права подружжя на майно визнаються рівними незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); до тих пір, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя. Щодо спільного майна подружжя здійснює права власника. Згідно з ч. 1 ст. 60 СК подружжю на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте за час шлюбу. Сімейне законодавство встановлює, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подужжя (ч. 2 ст. 60 СК). Подружжя може проживати, працювати і отримувати майно у різних містах і навіть у різних країнах, управляти майном будь-якої вартості та місце знаходження.

Серед доходів подружжя важливе значення мають заробітна плата, пенсія, стипендія та інші грошові надходження такого типу. Сімейний кодекс визначає правовий режим вказаного майна таким чином. Відповідно до ч. 2 ст. 61 СК заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи належать до спільного майна подружжя лише у випадку, якщо вони були внесені: а) до сімейного бюджету, б) на особистий рахунок кожного з подружжя до банківської (кредитної) установи. Серед об’єктів права спільної власності подружжя сімейне законодавство особливо виділяє речі професійних занять кожного з подружжя, спеціально встановлюючи їх правовий режим.

 

17. Договірний режим майна подружжя.Майнові відносини подружжя можуть визначатися не тільки законом, а й договором. У цьому випадку регулювання має індивідуальний характер, бо ґрунтується на правилах, вироблених самими сторонами, які беруть участь у правовідношенні. Звичайно, договірний режим майна подружжя з необхідністю включає і нормативний елемент, без якого в принципі було б неможливим його існування. Стаття 64 СК містить загальне правило про те, що дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, щодо як спільного, так і роздільного майна. Необхідно визнати, що у юридичній літературі радянських часів ставлення до подружніх договорів (і, звичайно ж, до договірного режиму майна в цілому) було неоднозначним. Таким чином, договірний режим — це режим-виняток із загального правила, що має силу тільки щодо конкретного подружжя. До договорів, що тягнуть за собою виникнення договірного режиму майна подружжя, можна віднести: договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності без виділу цієї частки (ч. 2 ст. 64 СК); договір про порядок користування майном (ст. 66 СК); договір про поділ майна подружжя (статті 69,70 СК); договір про виділ частки нерухомого майна одного з подружжя зі складу усього майна (ч. 2 ст. 69 СК); договір про надання утримання (ст. 78 СК); договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на майно (ст. 89 СК); шлюбний договір (статті 92-103 СК).Договори подружжя можуть бути поділені на дві групи: а) договори щодо майна подружжя та б) договори про надання утримання одному з них. До першої групи належать договори, які укладаються щодо спільного або роздільного майна подружжя (договори про поділ майна або виділ з нього частки, договори щодо користування майном тощо). До другої — договори, які укладаються стосовно надання утримання одному з подружжя.

 

18. Шлюбний договір та право на його укладення. Зиміст та форма шлюбного договору.

Сімейний кодекс (глава 10) забезпечив детальне регулювання умов шлюбного договору. Зміст запроваджених у ньому новел полягає у:можливості укладення шлюбного договору не лише нареченими, а й тими, хто уже тривалий час перебуває в шлюбі;обмеженні змісту шлюбного договору виключно майновою сферою відносинОсновне значення шлюбного договору полягає в тому, що він урегульовує майнові відносини подружжя відповідно до їх волі, з урахуванням їхніх особистих поглядів на взаємовідносини в сім’їШлюбний договір змінює законний режим майна подружжя і встановлює договірний режим їхнього майна. Цей договірний режим є допоміжним регулятором: він діє лише за бажанням подружжя і лише щодо визначеного у ньому кола відносин.Шлюбний договір укладається в письмовій формі і нотаріально посвідчується (ст. 94). Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.СК вперше передбачено можливість зміни умов шлюбного договору і встановлено вимоги щодо форми угоди про це: угода подружжя про зміну умов шлюбного договору нотаріально посвідчується (ч. 2 ст. 100 СК). Крім цього, шлюбний договір може бути змінений на вимогу одного з подружжя за рішенням суду, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси непрацездатних дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають істотне значення (ч. 3 ст. 100 СК).Дія шлюбного договору, як і будь-якого іншого договору, може бути припинена. Чинне сімейне законодавство передбачає дві підстави його припинення: відмова подружжя від шлюбного договору шляхом подання до нотаріуса заяви про це (ст. 101 СК) і розірвання шлюбного договору на вимогу одного з подружжя за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання (ст. 102 СК).

 

19. Права та обовязки подружжя щодо утримання.

Згідно з ч. 2 ст. 75 СК право на утримання один із подружжя набуває за наявності певних підстав. До них, зокрема, належать: а) непрацездатність одного з подружжя; б) потреба у матеріальній допомозі (нужденність); в) здатність другого з подружжя надати матеріальну допомогу.
Непрацездатним визнається той з подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом (60 років для чоловіків, 55 років для жінок) або є інвалідом I, II чи III групи (ч. 3 ст. 75 СК). Що стосується другої умови — потреби у матеріальній допомозі, то новий СК чітко визначає умови, за наявності яких один із подружжя може вважатися таким, що її потребує. Це випадки, коли його доходи (заробітна платня, пенсія, доходи від використання майна тощо) не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом (ч. 4 ст. 75 СК). Останньою умовою надання одному з подружжя утримання є здатність другого з подружжя надати таке утримання. При вирішенні цього питання мають бути враховані різні обставини — рівень доходів того з подружжя, який повинен надавати утримання, знаходження на його утриманні інших осіб (неповнолітніх дітей, батьків, інших родичів тощо), працездатність, стан здоров’я тощо. Якщо у одного з подружжя виникло право на утримання, воно не припиняється й у разі розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 76 СК). У ч. 5 ст. 75 СК встановлені випадки, коли один з подружжя взагалі не має права на утримання. У зв’язку з цим не виникає потреби в позбавленні його цього права. Право одного з подружжя на утримання може бути припинене (ст. 82 СК). Припинення права виникає на майбутнє після настання обставин, які передбачені законом. Припинення права одного з подружжя на аліменти виникає автоматично, тобто в силу прямого припису закону в разі: 1) поновлення працездатності того з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, 2) реєстрації з ним повторного шлюбу. Достатньо встановити один з указаних фактів для того, щоб вирішити питання щодо припинення права на аліменти. СК встановлює й інше правило. Право одного з подружжя на аліменти може бути припинене за рішенням суду якщо: 1) одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допомоги; 2) платник аліментів неспроможний її надавати. Вказані обставини мають бути доказані в суді зацікавленою особою. Наприклад, платник аліментів тяжко захворів і не має можливості надавати утримання другому з подружжя. Для звільнення його від аліментного обов’язку він має надати суду відповідні докази.

 

20. Поняття припинення шлюбу.
Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим.
Громадянин може бути оголошений померлим у судовому порядку в разі, коли за місцем його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування протягом трьох років або якщо він пропав безвісти за обставин, що загрожували смертю (землетрус, паводок, обвал тощо) чи дають підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку (пожежа, повітряна, залізнична чи автомобільна катастрофа) - протягом шести місяців. В особливу групу закон виділяє осіб, які пропали безвісти в зв'язку з воєнними діями. Такі особи можуть бути оголошені померлими не раніше, ніж по закінченні двох років з дня припинення воєнних дій. В разі з'явлення одного з подружжя, оголошеного у встановленому законом порядку померлим, і скасування відповідного рішення суду шлюб вважається поновленим, якщо другий з подружжя не вступив у новий шлюб (ст. 118 СК).
Якщо особа, що була визнана безвісно відсутньою, з'явилася, і відповідне рішення суду скасоване, її шлюб з іншою особою може бути поновлений за їх заявою за умови, що ніхто не перебуває у повторному шлюбі..
Якщо один з подружжя помер до набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті.
Якщо в день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу один із подружжя помер, вважається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання.

 

21. Порядок та випадки розірвання шлюбу в органах РАЦС.

Згідно до ч. 1 ст. 106 СК України при наявності відповідних підстав органи РАЦС розривають шлюби між подружжям, що виразили спільну згоду на розлучення, тобто за заявою на розірвання шлюбу в органах РАЦС обох з подружжя. Розірвання шлюбу в органах РАЦС за заявою обох з подружжя здійснюється при наявності двох підстав:1) подружжя виразило взаємну згоду на розірвання шлюбу;2) подружжя не має спільних неповнолітніх дітей.Відповідно доч. 3 ст. 106 СК України шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору. Реєстрація розірвання шлюбу проводиться по місцю проживання подружжя або одного з них.Після розгляду відповідної заяви подружжя, що не мають дітей, орган РАЦС виносить постанову про розірвання шлюбу. В обов'язки органа РАЦС не входить примирення подружжя. Однак з метою надання подружжю строку для осмислення прийнятого ними рішення, оформлення розлучення й видача свідоцтва про розірвання шлюбу здійснюється через місяць від дня подачі заяви про розлучення. Плин зазначеного строку починається наступного дня після подачі подружжям заяви про розірвання шлюбу в орган РАЦС і минає у відповідне число останнього місяця строку.Реєстрація розірвання шлюбу по взаємній згоді подружжя передбачає особисту присутність кожного з подружжя або письмове підтвердження про згоду відсутнього подружжя на реєстрацію розірвання шлюбу. Державна реєстрація розірвання шлюбу полягає в складанні органом РАЦСзапису акту про розірвання шлюбу й видачі свідоцтва про розірвання шлюбу кожному з осіб, що розірвали шлюб. У паспортах робиться відмітка про розірвання шлюбу. Якщо державна реєстрація розірвання шлюбу проводилась під час відсутності одного з подружжя, то відмітка про розірвання шлюбу в його паспорті проводиться органом РАЦС при видачі йому Свідоцтва про розірвання шлюбу.

 

22. Розірвання шлюбу в судовому порядку.

 

Розірвання шлюбу в судовому порядку здійснюється у випадках, передбачених ст. 109 СК України і ст. 110 СК України:а) розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має неповнолітніх дітей (крім випадків, коли один з подружжя визнаний судом безвісно відсутнім, недієздатним або засуджений за здійснення злочину до позбавлення волі на строк понад три роки);б) відсутня згода одного з подружжя на розірвання шлюбу;в) один з подружжя, незважаючи на відсутність у нього заперечень, ухиляється від розірвання шлюбу в органі РАЦСу (наприклад, відмовляється подати спільну заяву);г) якщо місце проживання одного з подружжя невідоме.У першому випадку йдеться про добровільне розірвання шлюбу, коли жоден з подружжя не заперечує проти припинення подружнього життя, але вони мають спільних неповнолітніх дітей, тому розірвання шлюбу не може бути здійснене органами РАЦС.. Головна мета суду - це встановлення того, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їх неповнолітніх дітей. Разом із заявою про розірвання шлюбу подружжя повинно передати на розгляд суду письмовий договір, в якому повинно вказати: з ким із них будуть проживати неповнолітні діти; яку участь у забезпечені умов життя дітей буде брати той з батьків, хто буде проживати окремо; умови здійснення тим із батьків, хто буде проживати окремо, права на особисте виховання дітей. Підсудність справ про розірвання шлюбу й порядок подачі позову визначаються за загальними правилами Цивільно-процесуального кодексу України. У позовній заяві про розірвання шлюбу вказується, рік народження кожного з подружжя, коли й де був зареєстрований шлюб, мотиви розірвання шлюбу, чи є від шлюбу неповнолітні діти, їх прізвища, імена та по батькові, вік, з ким із батьків вони проживають, чи досягнуло подружжя згоди про їх утримання і виховання, чи пред'являються інші вимоги, які можуть бути розглянуті одночасно з позовом про розірвання шлюбу.

 

23. Загальні підстави виникнення прав та обов’язків батьків та дітей.Батьки і діти мають взаємні особисті немайнові та майнові права та обов’язки. Згідно зі ст. 121 СК України права та обов’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану. Отже, юридичною підставою відносин між батьками та дітьми є кровне походження дітей від певних осіб (матері та батька), яке засвідчене державним органом реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому нормами СК України. Сама наявність фактичного складу, який утворюється сукупністю двох юридичних фактів: події — народження дитини та дії — реєстрації народження органом реєстрації актів цивільного стану, є підставою виникнення правовідносин між дітьми та їх батьками.
Народження фізичної особи та встановлення її походження належать до актів цивільного стану, що підлягають державній реєстрації (ст. 49 ЦК України). Державна реєстрація в даних випадках є зовнішнім вираженням існування певної обставини. Вона свідчить про виникнення права й одночасно породжує це право, тобто має правовстановлюючий характер. Отже, в сфері сімейного права походження дитини від певних батьків стає юридичним фактом лише за умови його посвідчення компетентним державним органом — органом реєстрації актів цивільного стану (РАЦС).

При визначенні походження дитини від певного батька важливе значення має обставина, перебуває мати дитини в шлюбі чи ні.

 

24. Визначння походження дитини.

У Сімейному кодексі презумпція шлюбного походження викладена чітко й достатньо повно389. Відповідно до частини 1 ст. 122 СК, дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначається за свідоцтвом про шлюб та свідоцтвом про народження дитини, виданим органом охорони здоров'я, і засвідчується свідоцтвом про народження, виданим органом РАЦСу. Відповідно до презумпції батьківства чоловіка, саме він є батьком дитини, народженої його дружиною. У зв'язку з цим дружина не має обов'язку доводити, хто є батьком її дитини. Презумпція батьківства чоловіка (шлюбного батьківства) поширюється на чотири групи дітей:1) тих, які були зачаті й народжені у шлюбі;2) тих, які були зачаті до шлюбу, але народжені у шлюбі;3) тих, які були зачаті у шлюбі, але народжені після його припинення або визнання недійсним;4) тих, які були зачаті до шлюбу й народжені до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним.

 

25. Визнання батьківства за рішенням суду.

За відсутності спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, чи особистої заяви чоловіка, який не перебуває у шлюбі з матір'ю дитини, але вважає себе батьком дитини, батьківство щодо дитини, яка народилася, може бути визнане за рішенням суду. Відповідно до п. 3 ст. 128 СК України позов про визнання батьківства може бути пред'явлений:
- матір'ю дитини;
- опікуном дитини;
- піклувальником дитини;
- особою, яка утримує та виховує дитину;
- самою дитиною, якщо вона досягла повноліття;
- особою, яка вважає себе батьком дитини. Як докази для встановлення батьківства в суді можуть бути досліджені листи, телеграми відповідача, в яких він повідомляє про можливість народження чи народження його дитини певною жінкою; заява відповідача за місцем роботи про надання йому відпустки у зв'язку з народженням дитини; показання свідків про виявлення відповідачем турботи про дитину та її матір, обрання імені дитини тощо. Підбиваючи підсумок викладеного, можна визначити умови, за яких буде мати місце визначення батьківства за рішенням суду. До них належать:
- відсутність зареєстрованого шлюбу між батьками дитини на момент її народження;
- відсутність спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою;
- відсутність особистої заяви чоловіка про визнання себе батьком дитини.
Від визнання батьківства за рішенням суду слід відрізняти встановлення факту батьківства за рішенням суду (ст. 130 СК України).

 

26. Оспорювання батьківства, материнства.

Оспорювання батьківства (материнства) – це невизнання особою реєстрації себе як батька (матери) дитини. Особа, яка записана батьком дитини згідно з положеннями СК України, має право оспорити своє батьківство, пред’явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини (ч. 1 ст. 136 СК України). Особа, яка була записана батьком дитини на законних підставах, повинна довести відсутність кровного споріднення між собою й дитиною, батьком якої вона записана. Оспорювання батьківства можливе також із боку наступних осіб:
- спадкоємців особи, яка записана батьком дитини (ст. 137 СК України);
- матері дитини щодо батьківства свого чоловіка (ст. 138 СК України).
До вимог жінки, яка записана матір’ю дитини та оспорює своє материнство, позовна давність не застосовується. Що ж стосується вимог жінки про визнання її матір’ю дитини, то до них застосовується спеціальна позовна давність в один рік. Не є перешкодою для оспорювання батьківства (материнства) особою, яка не визнає себе батьком (матір’ю), стягнення з неї аліментів на дитину. Така особа може звернутися до суду з позовом про виключення відомостей про неї як батька (матір) дитини, тому що підставою стягнення аліментів є саме факт такого запису. У разі, якщо позов буде задоволений, то буде скасована й підстава стягнення аліментів на дитину.

 

27. Особисті немайнові правовідносини батьків і дітей.

Закріплені в СК особисті немайнові пра­ва мають свою специфіку. По-перше, ці права позбавлені еконо­мічного змісту і не мають грошової оцінки. По-друге, вони нале­жать усім без винятку батькам та дітям у рівному обсязі. По-третє, основна частина цих прав виникає з моменту народження люди­ни, тобто вони є її природними правами. По-четверте, вони не­розривно пов’язані з особою їх носія. Мати і батько не мають ніяких переваг щодо здійснення виховання. Вони виступають при вирішенні роз­біжностей з приводу виховання дітей як рівні суб’єкти права..

 

28. Підстави та правові наслідки позбавлення батьківських прав. Порядок поновлення батьківських прав.

Позбавлення батьківських прав є крайнім засобом сімейно-правового характеру, який застосовується до батьків, що не забезпечують належне виховання своїх дітей. Такий засіб може застосовуватись тільки за рішенням суду. Закон встановлює ряд підстав, з яких батьки можуть бути позбавлені батьківських прав. Найперше, до таких підстав відноситься відмова батьків забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я без поважних причин і невиявлення протягом 6 місяців щодо неї батьківського піклування. Коли жінка поступає в пологовий будинок, то вона пред'являє паспорт, але бувають випадки, коли жінки поступають без паспорта. Здебільшого це ті особи, які мають намір залишити дитину в пологовому будинку і відмовитися від неї. В основному від дітей відмовляються одинокі матері, але бувають випадки, коли від дитини відмовляються і сімейні пари, мотивуючи свою відмову наявністю дітей і скрутним матеріальним становищем. Другою підставою позбавлення батьківських прав є ухилення від виконання матір'ю чи батьком своїх обов'язків по вихованню дитини. Таке ухилення повинно бути навмисним, коли особа повністю розуміє наслідки своєї винної поведінки. Не може бути позбавлена батьківських прав особа, яка не виконує своїх батьківських обов'язків внаслідок душевної хвороби, тривалого відрядження, створення перешкод з боку іншого з батьків, з яким проживає дитина.Третьою підставою позбавлення батьківських прав є жорстоке поводження з дитиною.Четвертою - хронічний алкоголізм або наркоманія батьків дитини.П'ятою підставою можуть бути будь-які види експлуатації дитини, примушування її до жебракування та бродяжництва.Шостою - засудження батька чи матері за вчинення умисного злочину щодо дитини.

 

29. Специфіка майнових правовідносин батьків та дітей.

Майнові правовідносини між батьками і дітьми склада­ються з двох груп: до першої відносяться різноманітні зв'яз­ки батьків і дітей з приводу майна, що знаходиться в сфері володіння сім'ї (житло, предмети домашньої обстановки, гроші та інші цінності); до другої — аліментні зобов'язання батьків і дітей. Тому законодавство[2] врегульовує пи­тання про права батьків і дітей на майно.Одним з найважливіших інститутів сімейного права є алі­ментні зобов'язання батьків і дітей. Взагалі аліментні право­відносини характеризуються певними особливостями. Перш за все підстави їх виникнення визначаються законом. І їх зміст не може бути змінений за угодою сторін. До законнихПідстав виникнення аліментних зобов’язань відноситься родство, непрацездатність.Аліментні зобов’язання є безкоштовними, тобто вони не можуть бути витребувані назад, навіть якщо стягнені помилково.

 

30. Аліментні правовідносини. Обовязок батьків утримувати дитину.

Аліментні правовідносини (з обов'язання) батьків та дітей щодо утримання — це правовідносини, в яких одна сторона з обов'язана надати другій стороні утримання на підставах і в порядку, що встановлені законом, а друга сторона вправі вимагати виконання такого обов'язку. Правовідносини батьків і дітей щодо утримання залежно від самої з обов'язаної особи можна поділити на дві основні групи, кожна з яких має свої підгрупи. По-перше, це аліментні з обов'язання батьків щодо утримання дитини, до яких входять з обов'язаннябатьків щодо утримання дитини до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК); з обов'язання батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина, що продовжують навчання й у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги (ст. 199 СК); з обов'язання батьків щодо утримання непрацездатних повнолітніх дочки, сина, які потребують матеріальної допомоги (ст. 198 СК); з обов'язання батьків брати участь у додаткових витратах на неповнолітню дитину, що викликані особливими обставинами (ст. 185 СК). По-друге, це аліментні з обов'язання повнолітніх дітей щодо утримання батьків, які складаються з з обов'язання повнолітніх дітей щодо утримання непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги (ст. 202 СК); з обов'язання повнолітніх дітей брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою чи інвалідністю, немічністю (статті 203, 206 СК). У СК збережена ідея встановлення мінімального розміру аліментів. Так, у ч. 2 ст. 182 СК закріплене правило, відповідно до якого розмір аліментів на одну дитину ні при яких обставинах не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Максимального розміру аліментів СК не встановлює. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їхнє утримання, що буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття (ч. 2 ст. 183 СК)

 

31. Порядок сплати та стягнення аліментів на дитину.

У силу статті 92 КпШС України аліменти можуть виплачуватися у добровільному порядку особисто особою, яка зобов'язана сплачувати аліменти, або через власника чи уповноважений ним орган за місцем її роботи, одержання нею пенсії, стипендії.Підставою для утримання та переводу аліментів в добровільному порядку є письмова заява громадянина, що подана за місцем роботи, яку бухгалтерія реєструє як виконавчий документ.У письмовій заяві має бути зазначено: прізвище, ім'я, по батькові та адреса заявника; прізвище, ім'я, по батькові і адреса особи, якій слід виплачувати або переводити аліменти; прізвище, ім'я, по батькові, день, місяць, рік народження дітей, на яких слід платити аліменти; розмір аліментів на неповнолітніх дітей у частковому відношенні до заробітку; дата, з якої слід проводити стягнення.У разі недодержання цих вимог, заява до виконання не приймається.Утримання аліментів на підставі заяви може проводитись у тих випадках, якщо загальна сума, яка підлягає утриманню на підставі заяви та наявних виконавчих документів, або тих, що надійшли пізніше, становить більше половини заробітку, а також якщо з боржника стягуються за рішенням суду або за постановою судді аліменти на дітей від іншої матері, непрацездатних батьків, одного з подружжя та інших родичів.Такий добровільний порядок сплати аліментів не виключає права стягувача в будь-який час звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.З врахуванням того, що на двох дітей за законом повинно бути стягнуто не більше третини заробітку, а не половина (1/4 1/4 = 1/2), суд вправі зменшити розмір аліментів. Тоді кожна дитина отримує по 1/6 (1/3: 2), а не по 1/4 заробітку батька. У таких випадках зменшення розміру аліментів є не правом, а обов'язком суду.

 

32. Обовязок повнолітніх дітей утримувати батьків та його виконання.

Стаття 51 Конституції України закріплює обов’язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Згідно з СК повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги (ч. 1 ст. 202 СК). Підставою виникнення аліментного зобов’язання між повнолітніми дітьми і їхніми батьками щодо утримання останніх є склад юридичних фактів: а) походження дітей (родинний зв’язок батьків і дітей); б) непрацездатність батьків; в) потреба батьків у матеріальній допомозі.Згідно зі ст. 205 СК розмір аліментів на батьків визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин справи. До уваги береться матеріальний та сімейний стан сторін, можливість одержання батьками утримання від інших осіб: дітей, дружини, чоловіка, а також своїх батьків. СК покладає на повнолітніх дітей обов’язок щодо утримання батьків незалежно від того, чи можуть вони таке матеріальне утримання надавати, а також чи є вони самі працездатними та дієздатними.
Відповідно до ч. 1 ст. 205 СК суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі й (або) у частці від заробітку (доходу) повнолітньої дитини. Вирішення цього питання залежить від конкретних обставин: способу отримання дитиною доходу (постійний або мінливий), особливостей роботи дитини тощо.. При визначенні розміру стягнення суд враховує наявність інших повнолітніх дітей, незалежно від того, до всіх чи до когось із дітей пред’явлений позов. Згідно із ст. 206 СК додаткові кошти на лікування і догляд за непрацездатними батьками у виняткових випадках (тяжка хвороба, інвалідність) можуть бути стягнені з малолітньої чи неповнолітньої дитини, за умови, що дитина має достатній дохід (заробіток).

 

33. Поняття усиновлення.

Право сучасного цивільного суспільства не може залишати поза увагою дітей, позбавлених батьківської турботи. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу, - проголошено в ст. 52 Конституції України. Для допомоги таким дітям створено розгалужену систему державних дитячих закладів, у яких вони утримуються на повному державному забезпеченні у віці від трьох років до повноліття. До основних закладів, діяльність яких пов'язана з утриманням дітей, належать:а) дитячі будинки для дітей дошкільного віку;
б) дитячі будинки для дітей шкільного віку;в) дитячі будинки змішаного типу для дітей дошкільног