ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Мовна особистість автора, персонажа, читача.



Автор твору відіграє роль безстороннього передавача інформації – і його особистісні якості не відображені, на перший погляд, у тексті. Проте уважний аналіз текстових засобів дає змогу зробити певні висновки про особистість автора.

якщо він зберігає в собі обидві полярності (відчуває себе й автором, і читачем), то відповідно поважливо ставиться до читача: долучає до своїх міркувань, показує хід думки, обережно переконує, не тисне. Це, з одного боку, не може не приваблювати читача, оскільки він відчуває, що автор його поважає, а з другого – дає змогу робити висновки про особистість автора твору.

Коректна вербальна поведінка автора в архетипічній парі автор-читач виявляється в належному забезпеченні зазначених вище функцій. Так, професіональних мовців давно цікавило питання, як автор здатен перебороти психологічний бар’єр слухача, пов’язаний з небажанням сприймати й розуміти висловлювання.

Водночас автори текстів, дбаючи про повне взаєморозуміння зі своїми читачами, вдаються до різних способів пояснення складних понять: Ці ”муки творчості” автора психофізіологічною мовою називаються аферентним синтезом; В основі контексту-пресупозиції (припущення) лежить ентимема (міркування, в якому пропущена одна із частин); експліцитно чи імпліцитно (явно чи неявно) [1].

Автори, зорієнтовані на читача, не соромляться ”посвячувати” його в хід своїх думок, у сам процес творення наукового тексту, висловлювати сумнів тощо. Сприймаючи читача співрозмовником-однодумцем, автори надають викладу характеру усної оповіді – уживанням слів і синтаксичних конструкцій, ”забарвлених колоритом розмовності”, спроба визначення тексту у вигляді дефініції.

Спрямованість на читача виявляється у вживанні таких текстотвірних конструкцій: І (другий) третій…; Підсумуємо ; Необхідно уточнити ; Звернімося до… ; Кілька слів про….

Автори текстів часом вдаються до образних засобів. І контактну, і виразову функції виконують розгорнуті метафори. Так з’являються нові, суто авторські образи.

Включення читача до комунікативного акту - основна передумова самого існування такого акту. Це здійснити можна, як зазначає М.Д.Феллер, ”лише тоді, коли автор щохвилини ставить себе на місце читача. А таке здебільшого стає можливим лише тоді, коли . автор може поставити себе на місце читача, а також, коли хочете, автор більше любить читача, ніж самого себе”, іншими словами – коли автор, перебуваючи в умовах архетипічної пари, відчуває себе і автором, і читачем. Таким чином, коректна поведінка авторів в архетипічній парі автор-читач викликає у читача позитивний образ автора – компетентного однодумця, зацікавленого в досліджуваному об’єкті, комунікативно вправного співрозмовника, толерантної, глибокої людини. Позитивний образ автора, забезпечуючи реалізацію контактної та виразової функції, зрештою й зумовлює втілення інших функцій, а отже, й повноцінне спілкування, здійснюване через посередництво тексту.

Мовна особистість – це особистість, що виражена у мові (текстах) й через мову; вона являє собою поглиблення, розвиток та насичення додатковим смислом поняття особистості взагалі

Дискурс Моуза Герцога, головного персонажа однойменного роману відомого американського письменника Сола Беллоу, є цікавим з багатьох причин. З одного боку, персонаж Беллоу – американець російського походження, представник середнього класу, вчений-філософ та викладач – є типовою американською мовною особистістю. З іншого боку, ми маємо справу з дискурсом зрілої, досвідченої особистості, яка під час дії роману знаходиться у кризовому стані. Це зумовлює надзвичайну відвертість, у деяких випадках навіть оголеність дискурсу Герцога.

На підставі проведеного аналізу мовної особистості М.Герцога зроблено такі висновки:

1. Когнітивний, або тезаурусний рівень Герцога відрізняється високою когнітивною складністю; розвиненими концептуальною та мовною картинами світу; здатністю змінювати точку зору; схильністю до систематизації й категоризації. У концептуальній картині світу персонажа важливу роль виді грають абстрактні концепти ‘death’, ‘truth’, ‘sense of life’, ‘self’. Взагалі, когнітивна система Герцога має дуже високий ступінь абстракції.

2. Головними мотивами комунікативної діяльності Герцога виступають пошук істини, самоствердження, потреби у розумінні та співчутті.

3. Для ідіолекта персонажа характерна креативність та вживання лексичних одиниць всіх регістрів.

4. Ідіосинкратичні риси вербальної поведінки Герцога – іронія, гіпертрофована автокомунікація та інтроспекція, гнучка комунікативна тактика та стратегія, схильність до корекції, пошук оптимального виразу власних думок, уникнення прямих відповідей.

5.Встановлено зв’язок між гнучкою комунікативною тактикою та стратегією із здатністю змінювати точку зору.

6.Знайдено найбільш важливі для дискурсу Герцога психологічні фактори – депресивність, егоцентризм та інтровертована акцентуація.

Враховуючи всі вищезазначені параметри, ми вважаємо, що мовну особистість персонажа М. Герцога з однойменного роману С. Беллоу відзначається комунікативною й когнітивною складністю; інтровертованістю; егоцентричністю.

 

Художньо-мовна свідомість.

Естетична (художня) свідомість спрямована на пробудження людини до творчості, на піднесення людської чуттєвості. Вона Відображає дійність у формі художніх образів. Основною цінністю художнього відношення до дійності є краса як символічне-чуттєве відображення реальності.

Г.М.Яворська використовує терміни “мовна свідомість” і “лінгвістична

свідомість” як синоніми, щоб відрізнити зміст поняття “мовна свідомість”

від тлумачення О.С.Ахманової як “особливостей культури та суспільного

життя даного людського колективу, що відзначили його психічну

своєрідність і відобразилися у специфічних рисах даної мови”

Категорія образу автора – одна з центральних у сучасній лінгвостилістиці. Особливо плідним у сфері її досліджень було останнє десятиріччя минулого століття. На перший план поставлені питання комунікативної стратегії функціонування людської свідомості і сфери духовної культури людини, а отже, і творчості взагалі, яка пов’язана з історичним процесом і свідомістю автора. Завдання мовознавців полягає в тому, щоб показати безпосередній зв’язок у тріаді слово – мислення – індивідуальність автора. Творець втілює себе в художньому творі, виявляючи у мовностилістичному оформленні, структурі тексту своє світобачення, світосприйняття, світовідчуття. Словесна творчість найглибше виражає тип людини, її національну своєрідність, естетичні орієнтири.

 

За словами В.Халізєва, художня творчість віднині усвідомлюється перш за все як втілення „духу автора”..., авторська суб’єктивність незмінно присутня у плодах художньої творчості, хоч і не завжди аналізується і привертає до себе увагу, тобто художня творчість так чи інакше пов’язана з образом автора.

 

Вивчення проблеми образу автора почалося ще у 20-х роках ХХ ст. з праць В.Виноградова і його концепції образу автора як стильового центру окремого художнього твору і творчості письменника в цілому. У працях цього ученого поняття образу автора стало категоріальною одиницею вивчення мови художньої літератури, а його науковий доробок відіграв основну роль як у розвитку теорії образу автора, так і в подальшому вивченні побудови літературного твору: з того часу літературний твір почали розглядати як витвір мистецтва слова. Саме мовленнєво-стилістичний аспект вивчення було визнано таким, що характеризує специфіку і єдність літературного твору. Вивчаючи лексичний рівень, семантику слова, образну специфіку художнього тексту, В.Виноградов дійшов висновку про об’єднувальне начало, стрижень твору – образ автора. В.Виноградов сприймає автора як художньо-мовну свідомість, яка визначається мовленнєво-стилістичною особливістю побудови тексту, конструкціями соціально-маркованих форм, визначених історичною епохою, жанром.

 

При вивченні мови художнього твору образ автора виступає одиницею визначення стилю письменника. Образ автора, з одного боку, є об’єднувальною одиницею всіх позатекстових факторів, що зумовлює реалізацію індивідуального стилю письменника, а з іншого – дає змогу через складники комунікативної структури художнього тексту об’єднати всі мовні рівні і виявити функціональне навантаження їхніх одиниць.

 

Вагомий внесок у дослідження категорії образу автора здійснив професор Колумбійського університету українець Ю.Шевельов (Шерех), який ґрунтовно розвинув і доповнив теорію образу автора як засобу комплексного дослідження мови художнього твору.

 

У сучасному українському мовознавстві розглядові та дослідженню категорії образу автора присвячують свої праці Н.Сологуб (мовний світ у творчості О.Гончара), О.Чехівський (образ автора та індивідуальний стиль), а також М.Крупа, яка поглибила теоретичні засади та застосувала категорію образу автора до вивчення творчої спадщини О.Кобилянської.

 

М.Бахтін зауважував, що мовний образ одного митця може давати переконливу інформацію про формування цілої сфери мовної дійсності (мовлення) – художньої, публіцистичної, наукової тощо певного періоду функціонування мови. Якщо цей митець до того ж творив у складний для своєї мови період, то через його ідіостиль можна визначити не лише індивідуальні, а й загальнокультурні та загальномовні тенденції.

 

Такою особистістю у розвитку української літератури є Юрій Федькович, який вперше на Буковині заговорив до свого народу рідною мовою. Винятковість його творчої індивідуальності полягає в тому, що він є, по суті, зачинателем українського письменства на західноукраїнських землях. Юрій Федькович “вписав” Буковину в українську і світову літературу. Його літературна спадщина складається із сотень різних за змістом і формою поетичних, прозових та драматичних творів, публіцистичних праць.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.208.73.179 (0.009 с.)