Твір як феномен соціальної свідомості.

Твір як феномен соціальної свідомості.

Твір – це продукт мовної діяльності людини, найчастіше закріплений в тексті. Твір – це мовне вираження творця. Твір створюється за законами мовної діяльності.Твір – відображення навколишнього світу, суспільства і його проблем. Автор іноді протиставляє в своєму творі різні епохи. Журналістський твір спрямований на іеформування читача, тобто найчастіше журналіст інформує про поточні події свого суспільства. Існує певна інформаційна система. Під соціальною інф. системою необхідно розуміти, таку систему відомих фактів, яка має долю ентропій, тобто невизначеності в суспільстві. Та система фактів, яка є сталою, якій све відомо, - не є інформаційною, бо вона не несе ніякої інформації тчленам суспільства. Автор, щоб зацікавити читача повинен розглядати у творі актуальні події. Всі свої задуми, автор доносить через твір. Автор через твір викладає свої погляди на світ, він ділеться своїми поглядами з реципієнтами.

 

Соціальні стереотипи щодо змісту і форми твору.

стереотип – стійка структура, яка характеризується ригідністю і консервативністю;

стереотипна оцінка великою мірою може бути помилковою;

стереотип несе емоційну оцінку і провокує упереджене ставлення, тим самим він заважає формуванню неупереджених оцінок;

стереотип протистоїть інноваціям;

стереотип не дає можливості для творчого мислення.

спрощують етапи прийняття рішень;

економлять час і зусилля індивіда;

розширюють простір для безпосереднього сприймання і мислення;

дають можливість передбачати поведінку;

роблять дії більш точними і вільними;

дають можливість швидких автоматичних дій;

забезпечують послідовність процесу передачі знань;

виконують адаптивні функції.

проявлятися у формі моральних імперативів, норм, традицій, вірувань;

із соціологічної точки зору, стереотип – це схематизована, спрощена характеристика соціальних об’єктів і явищ, надзвичайно стійкий образ або уявлення про певний об’єкт, клас об’єктів чи соціальну групу;

з психологічної точки зору, стереотип – це структурна частина свідомості індивіда, яка відображається у формі оцінних суджень та уявлень про соціальні об’єкти та явища й реалізується шляхом дій і вчинків суб’єкта.

соціальний стереотип - схематичний, стандартизований загальнозначимих образ або емоційно забарвлене і стійке уявлення про певний явище чи об'єкті, в якому виражається звичне ставлення людей до них, що склалося під впливом умов їх буття і попереднього досвіду.

Соц. Стереотипи щодо змісту і форми твору.В усіх предметах і явищах, що нас оточують, є зміст і форма як їх протилежні сторони. Зміст — це сукупність елементів і процесів явища, те, з чого воно складається. Форма — внутрішня і зовнішня структура, спосіб існування змісту, певне співвідношення елементів і процесів у часі і просторі, тривалі зв’язки між ними. Зміст і форма можуть бути у єдності. Тоді зміст — головний бік явища, тому що розкриває його природу та складає сутність. Форма сприяє розвиткові змісту, якщо вона йому відпо, та гальмує розвиток, якщо застаріла і не відповідає змісту. Між старою формою і новим змістом загострюється суперечність, яка спричиняє конфлікт. І тоді стара форма має бути замінена новою. Це завжди відбувається як у природі, так і у суспільстві. Коли людина сприймає художній твір, проблеми змісту і форми для неї не існує. Мистецький твір постає перед нею як щось цілісне, як єдність змісту та форми. Але у кожному творі є свій зміст і своя форма. Розглядаючи будь-який твір мистецтва — продукт художньої творчості, в якому відображається дійсність позиції естетичного ідеалу митця, — можна (теоретично) поділити його на складові частини: зміст і форму. Але у мистецтві неможливо правильно зрозуміти характер змісту та форми окремо від специфіки самого мистецтва. Як з’ясовано вище, специфічна особливість мистецтва виявляється в тому, що воно відображає дійсність у художніх образах і виражає певні сторони суспільної свідомості відповідно до ставлення художника до світу, його естетичних уявлень і майстерності.

Зміст художнього твору — поняття складне й багатогранне. Це перш за все явища дійсності, які відображаються у мистецькому творі, але він не зводиться лише до механічного копіювання предметів і явищ, які стали для нього основою. Справа у тому, що перед, тим, як втілитися у майстерний твір, явища дійсності мають відобразитися у свідомості художника, бути ним усвідомлені, пройти через його серце. Саме тому у змісті виявляється особистість майстра, його смаки та погляди, його пристрасті та переконання. Світогляд велетня мистецтва має виключно важливе значення у художній творчості, й усі його слабкі та сильні сторони неминуче відбиваються у творах. Приклади того — творіння таких великих митців, як Ф. Достоєвський, Л. Толстой, О. Бальзак, Е. Золя, Т. Драйзер та ін.

Термін "соціальний стереотип" введений Ліппманом для позначення образного емпіричного уявлення про соціальне об'єкті ("картинки в голові "). У американській соціальній психології став використовуватися в більш вузькому сенсі - як образ, "картинка" члена тієї чи іншої (в основному етнічної) групи. При цьому мова йшла переважно про негативному образі представників інаковиглядящіх, - мислячих, - діючих та інших подібних груп. "соцально стереотип" став синонімом етнічного забобону з відповідними конотаціями - ірраціональність, неадекватністю, іншої фіксацією знака валентності - і звичайно приписувався малоінформірованному, упередженому свідомості. Стереотип має властивості фіксованої установки, причому ефекти асиміляції контрасту виражені в ньому навіть сильніше. Стереотип акцентує, посилює певні властивості об'єкта відповідно до його валентністю, а міцність стереотипу пов'язана з міцністю фіксації саме валентності, тобто закріплення об'єкта в системі Ц.О. індивіда. У механізм формування стереотипів залучені не тільки схематизація, категоризація, але й інші конструктивні процеси, перш за все Кауза. атрибуція, або пояснення людиною причин своєї та чужої поведінки.

Опції соціальних стереотипів (Тажфел)

 

Індивідуальний рівень

 

1) когнітивна (схематизація, спрощення)

2) ціннісно-захисна (створення і збереження позитивного "Я-образу ").

Соціальний рівень

3) ідеологізується (формування і збереження групової ідеології, що пояснює й виправдовує поведінку групи)

4) ідентифікує (створення та збереження "+" гр. "Ми-образу ").

4 рівні стереотипів, Дуаз

1) індивідуальні психологічні особливості формування уявлень людини про свою соціальному середовищі.

2) уявлення, соціальне утворення, що складаються в ситуації МЛ взаємодії.

3) колективні уявлення - соціальні освіти, формуються в МГ відношенні. Соціальні стереотип зароджується і функціонує саме на цьому рівні.

4) вищий рівень - ідеологія, що складається під впливом певних історичних умов даного суспільства. Верхній рівень детермінує нижележащие.

Соціальний стереотип - спрощений, схематизованих, емоційно забарвлений і надзвичайно стійкий образ будь-якої соціальної групи або особливості, з легкістю що поширюється на всіх її представників. Спотворює бачення "хибний компонент".

 

 

Твір і епоха.

У колі зацікавлень письменників і літературознавців завжди були взаємозв’язок епохи й людини, вплив епохи на розвиток літератури (ідей, тематики і проблематики, жанрів і стилів, мотивів художніх творів), а також вплив літератури на формування світоглядного, художньо-естетичного обличчя епохи, її культурно-історичного виміру.

Кінець ХІХ – початок і середина ХХ ст. ознаменували собою кризу епохи раціоналізму, яка призвела до технократизації способу життя, його дегуманізації, що спричинило переоцінку попередніх ідейно-світоглядних орієнтирів. Реальність новітньої епохи викликала і нову специфіку художніх творів, що балансували на межі філософії, історіософії, теології і перебували в постійній рефлексії над проблемами особистості. У цих умовах формується літературно-філософська екзистенціальна парадигма з акцентами на особистості у змісті художнього філософування, створенні нових художньо-естетичних моделей.

Аналізуючи літературний твір, завжди зважають на історичний контекст — тобто епоху, коли його було написано, адже в такому разі читач сприймає твір із часових позицій: умови написання, історична епоха, національні пріоритети тощо.

 

Поняття мовної особистості.

Мовна особистість – це, власне, особистість, охарактеризована з боку впливу належної їй мовної культури на її особистісні якості та соціально-культурну ефективність її діяльності як суб’єкта суспільних відносин. В умовах соціально-культурної трансформації суспільства слід надавати особливої уваги специфіці тезаурусу і мовної практики нових соціальних груп, їх перетворенням у традиційні класи та групи з врахуванням флуктуації мовного середовища, його інтегруючих та дезінтегруючих тенденцій.

Можна погодитися з твердженням, що мова має індивідуальне закорінення, перебуваючи в залежності від соціального статусу і ролі особистості в суспільстві та виступаючи атрибутивною її властивістю, оскільки вона формує і значною мірою визначає саме її, особистості, соціальне існування [3, с. 49]. Це пов’язано з фундаментальним значенням спілкування в соціумі і його важливою роллю у самовизначенні і самореалізації особистості. Як точно зазначив Ф. де Соссюр, „мова – це систематизована сукупність правил, необхідних для комунікації” [16, с. 84].

Мовна особистість – це система, яка виникає в суспільстві і розвивається, грунтуючись на здатності вираження і закріплення соціальних відносин і взаємодій. Вона – умова і продукт культури.

 

Художньо-мовна свідомість.

Естетична (художня) свідомість спрямована на пробудження людини до творчості, на піднесення людської чуттєвості. Вона Відображає дійність у формі художніх образів. Основною цінністю художнього відношення до дійності є краса як символічне-чуттєве відображення реальності.

Г.М.Яворська використовує терміни “мовна свідомість” і “лінгвістична

свідомість” як синоніми, щоб відрізнити зміст поняття “мовна свідомість”

від тлумачення О.С.Ахманової як “особливостей культури та суспільного

життя даного людського колективу, що відзначили його психічну

своєрідність і відобразилися у специфічних рисах даної мови”

Категорія образу автора – одна з центральних у сучасній лінгвостилістиці. Особливо плідним у сфері її досліджень було останнє десятиріччя минулого століття. На перший план поставлені питання комунікативної стратегії функціонування людської свідомості і сфери духовної культури людини, а отже, і творчості взагалі, яка пов’язана з історичним процесом і свідомістю автора. Завдання мовознавців полягає в тому, щоб показати безпосередній зв’язок у тріаді слово – мислення – індивідуальність автора. Творець втілює себе в художньому творі, виявляючи у мовностилістичному оформленні, структурі тексту своє світобачення, світосприйняття, світовідчуття. Словесна творчість найглибше виражає тип людини, її національну своєрідність, естетичні орієнтири.

 

За словами В.Халізєва, художня творчість віднині усвідомлюється перш за все як втілення „духу автора”..., авторська суб’єктивність незмінно присутня у плодах художньої творчості, хоч і не завжди аналізується і привертає до себе увагу, тобто художня творчість так чи інакше пов’язана з образом автора.

 

Вивчення проблеми образу автора почалося ще у 20-х роках ХХ ст. з праць В.Виноградова і його концепції образу автора як стильового центру окремого художнього твору і творчості письменника в цілому. У працях цього ученого поняття образу автора стало категоріальною одиницею вивчення мови художньої літератури, а його науковий доробок відіграв основну роль як у розвитку теорії образу автора, так і в подальшому вивченні побудови літературного твору: з того часу літературний твір почали розглядати як витвір мистецтва слова. Саме мовленнєво-стилістичний аспект вивчення було визнано таким, що характеризує специфіку і єдність літературного твору. Вивчаючи лексичний рівень, семантику слова, образну специфіку художнього тексту, В.Виноградов дійшов висновку про об’єднувальне начало, стрижень твору – образ автора. В.Виноградов сприймає автора як художньо-мовну свідомість, яка визначається мовленнєво-стилістичною особливістю побудови тексту, конструкціями соціально-маркованих форм, визначених історичною епохою, жанром.

 

При вивченні мови художнього твору образ автора виступає одиницею визначення стилю письменника. Образ автора, з одного боку, є об’єднувальною одиницею всіх позатекстових факторів, що зумовлює реалізацію індивідуального стилю письменника, а з іншого – дає змогу через складники комунікативної структури художнього тексту об’єднати всі мовні рівні і виявити функціональне навантаження їхніх одиниць.

 

Вагомий внесок у дослідження категорії образу автора здійснив професор Колумбійського університету українець Ю.Шевельов (Шерех), який ґрунтовно розвинув і доповнив теорію образу автора як засобу комплексного дослідження мови художнього твору.

 

У сучасному українському мовознавстві розглядові та дослідженню категорії образу автора присвячують свої праці Н.Сологуб (мовний світ у творчості О.Гончара), О.Чехівський (образ автора та індивідуальний стиль), а також М.Крупа, яка поглибила теоретичні засади та застосувала категорію образу автора до вивчення творчої спадщини О.Кобилянської.

 

М.Бахтін зауважував, що мовний образ одного митця може давати переконливу інформацію про формування цілої сфери мовної дійсності (мовлення) – художньої, публіцистичної, наукової тощо певного періоду функціонування мови. Якщо цей митець до того ж творив у складний для своєї мови період, то через його ідіостиль можна визначити не лише індивідуальні, а й загальнокультурні та загальномовні тенденції.

 

Такою особистістю у розвитку української літератури є Юрій Федькович, який вперше на Буковині заговорив до свого народу рідною мовою. Винятковість його творчої індивідуальності полягає в тому, що він є, по суті, зачинателем українського письменства на західноукраїнських землях. Юрій Федькович “вписав” Буковину в українську і світову літературу. Його літературна спадщина складається із сотень різних за змістом і формою поетичних, прозових та драматичних творів, публіцистичних праць.

 

Поняття про жанр.

ЖАНР (франц. genre), історично сформований внутрішній підрозділ у всіх видах мистецтва; тип художнього твору в єдності специфічних властивостей його форми і змісту. Поняття "жанр" узагальнює риси, властиві великій групі досягнень якої-небудь епохи, чи нації світового мистецтва взагалі. У кожному виді мистецтва система жанрів складається по-своєму. У літературі жанр визначається на основі приналежності досягнень до роду літературного, переважно естетичної якості (ідейно-оцінного настрою - сатиричного, патетичного, трагічного), обсягу твору і способу побудови образа (символіка, алегорія, документальність): епічний жанр (героїчна поема, роман, розповідь), ліричний (ода, елегія, вірш, пісня), драматичний (трагедія, комедія). У 20 ст. відбувається інтенсивний процес взаємодії і модифікації жанрів.

Для того, щоб вміти читати і розуміти написане і навіть ненаписане, читач повинен уміти розрізняти літературні жанри. Визначити до якого жанру належить твір, значить глибше і точніше зрозуміти твір. Письменник, обмірковуючи задум і працюючи над його втіленням, співвідносить його з тим чи іншим жанром. Інакше і бути не може, адже прийоми побудови твору характерні для кожного жанру.

Ніякої твердої класифікації жанрів провести неможливо. Їхнє розмежування завжди справедливе тільки для визначеного історичного моменту; крім того, їхнє розмежування відбувається відразу по декількох ознаках, причому ознаки одного жанру можуть бути зовсім іншої природи, чим ознаки іншого, і зовсім не виключати один одного.

 

Інтенція.

Інтенція (лат. intentio «прагнення, намір») - спрямованість свідомості, мислення на який-небудь предмет; в основі такої спрямованості лежить бажання, задум.

На відміну від бажання, яке являє собою потяг, прагнення до здійснення чого-небудь, задум розуміється як задуманий план дій (намір), тому за доцільне пов'язувати інтенцію насамперед із задумом. Інтенція - комунікативний намір - може з'явитися у вигляді задуму будувати висловлювання в тому чи іншому стилі мовлення, в монологічного або діалогічного формі. Різновидом інтенції є мовна (комунікативна) інтенція - намір здійснити мовний акт. Інтенція так само може означати несвідоме намір, буквально: «те, що веде мене зсередини туди, куди я хочу».

 

Види мовленнєвих актів.

Іллокутивні акти розрізняються між собою не тільки своєю метою, але і рядом інших ознак. Однією із поширених класифікацій МА є класифікація Дж. Серля, створена в 60-ті роки ХХ ст.

У своїй статті “Класифікація іллокутивних актів” він визначив найважливіші лінгвістично значущі параметри, за якими розрізняються іллокутивні акти, а значить і МА. Дж. Серль виокремлює п’ять типів МА:

Репрезентативи, або асертиви. Зобов’язують мовця нести відповідальність за істинність висловлювання.

Директиви. Змушують адресата зробити дещо.

Комісиви. Зобов’язують виконати певні дії у майбутньому або дотримуватися певної лінії поведінки.

Експресиви. Виражають психологічний стан мовця, характеризують міру його відвертості.

Декларативи. Встановлюють відповідність між пропозиційним змістом висловлювання та реальністю.

В рамках п'яти основних іллокутивних класів мовні акти розрізняються рядом додаткових параметрів:

співвідношення мовного акту з попереднім текстом;

співвідношення соціальних статусів коммунікантів (наприклад, наказ і вимога суть директиви, але при наказі статус того, хто говорить повинен бути вище ніж статус того, хто слухає, а при вимозі це не обов'язково);

спосіб зв'язку мовного акту з інтересами того, хто говорить і того, хто слухає;

ступінь інтенсивності представлення іллокутивної мети (так, прохання і благання, рівно що є директивами, відрізняються один від одного перш за все цим параметром).

Непря́мий мовленнє́вий акт, непряма мова — стиль мови, мовлення, усне висловлювання, вираз, речення, мовленнєва дія, мовленнєвий акт адресанта (автора), смисл якої виводиться не буквально, а з опертям на підтекст, прихований зміст, імплікатури дискурсу.

Типові приклади непрямих мовленнєвих актів:

"Ви не змогли б зачинити двері?" — комунікативний смисл "зачиніть двері"

"Чи можу попросити вас передати мені сіль?" — комунікативний смисл "прошу передати мені сіль"

"Ти не даси мені свій конспект?" — комунікативний смисл "дай мені свій конспект"

Отже, комунікативний смисл непрямих мовленнєвих актів виводиться не із змісту (значення) пропозиції, а із засобів мовленнєвого коду, вжитих у конкретній конституції, з конкретними мовцями, конкретною тематикою спілкування.

Ефективність комунікативного акту залежить від осіб адресата і адресанта. Саме мовець визначає, яким буде мовленнєвий акт: перформативним чи констативним, прямим чи непрямим. Від адресата, у свою чергу, залежить те, чи зможе він інтерпретувати цей мовленнєвий акт як перформативний чи констативний, прямий чи непрямий і відповідно відреагувати реплікою в діалозі або конкретним не мовленнєвим вчинком.

 

60.Теорія твору і журналістика – сайт Почапської…

 

Дезінформування.

Дезінформування — спосіб психологічного впливу, що полягає в намірі подання противникові такої інформації, яка вводить його в оману відносно справжнього стану справ.

Існують різні методи проведення заходів із дезінформування, кожен з яких, має власні позитивні та негативні риси. Конкретний вибір того чи іншого методу безпосередньо залежить від оперативної обстановки, яка складається на конкретній ділянці діяльності спецслужби, завдань, які перед нею поставлені, тощо.

Методи дезінформування

тенденційне викладення фактів — вид дезінформування, який полягає в упередженому висвітленні тих чи інших фактів або іншої інформації щодо подій за допомогою спеціально підібраних правдивих даних у певні проміжки часу. Як правило, за допомогою цього методу об'єктові спрямувань доводиться дозовано, до постійно зростаючого напруження, та підтримується в такому стані спеціально сформована інформація та підтримується такий напружений стан об'єкта шляхом постійного «підкидання» нових порцій суворо обмежених і дозованих даних у середовищі інформаційного дефіциту;

дезінформування від зворотнього — відбувається шляхом надання правдивих відомостей у перекрученому вигляді чи в такій ситуації, коли вони сприймаються об'єктом спрямувань як брехливі. Внаслідок застосування подібних заходів виникає ситуація, коли об'єкт фактично знає правдиву інформацію про наміри чи конкретні дії протилежної сторони, але сприймає її адекватно, не готовий протистояти негативному впливу;

термінологічне «мінування» — полягає у викривленні первинної правильної суті принципово важливих, базових термінів і тлумачень загально світоглядного та оперативно-прикладного характеру.

 

Маніпулювання.

Маніпулювання - це спосіб психологічного впливу, спрямований на зміну напряму активності електорату, його ідей, думок, поглядів та іншого, який здійснюється настільки мистецьки, що залишається непоміченим ним. Маніпуляція свідомістю - це своєрідне панування над духовним станом людей, управління їхньою поведінкою шляхом нав'язування їм ідей, установок, мотивів, стереотипів поведінки, вигідних суб'єкту впливу.

Основний механізм маніпулювання свідомістю електорату полягає ось у чому. Встановлено, що чим більш обізнаними є люди, тим важче маніпулювати ними. Тому об'єкт маніпулювання треба постачати сурогатом - урізаною й стислою інформацією, тільки такою, яка відповідає цілям психологічного впливу. Як правило, у ході виборчої боротьби всі кандидати намагаються нав'язати електорату перекручені стереотипні образи своїх суперників. Такі кліше (трафарети), як "олігарх", "злодій", "тупий", "мафіозі", "бандит", "представник мафії", "підставна особа", "рука ворога", "брехлива пропаганда", "бездушний", "безбожник" тощо спричиняють відповідну реакцію електорату, що у переважній більшості не знає правди про життя й діяльність кандидал'в. У результаті люди схильні вірити пропагандистським міфам, у тому числі проти своєї волі.

Маніпулювання Інформацією містить у собі ряд прийомів. Назву деякі з них: Повідомляється гігантська кількість інформації, основну частину якої становлять абстрактні міркування, непотрібні деталі, різні дрібниці і т.ін. У результаті виборець не може розібратися в суті проблеми.

 

Лобіювання.

Лобіювати означає впливати. Лобіювання – це процес впливу груп, які сформовано навколо спільних інтересів, на владу (уряд, парламент) для ухвалення певного нормативного правового акта або рішення. У більшості демократичних країн цілі лобістської діяльності переважно економічні. Так, об’єктом лобіювання найчастіше виступають умови господарської діяльності: власність і право розпоряджатися нею, право на здійснення конкретної діяльності, податки, квоти, ліцензії, державне замовлення, бюджетні субвенції та ін. У світі існують різні бачення того, хто може займатися лобістською діяльністю. Так, відповідно до законодавства США – це фізичні та юридичні особи. У Німеччині – тільки юридичні особи. У Росії (згідно з досі не ухваленим законопроектом) – тільки фізичні особи, які діють “від імені та в інтересах конкретних клієнтів”.

 

Пропаганда.

Пропага́нда — поширення певних ідей, поглядів чи ідеології. Найчастіше, пропаганда є засобом певної політики. Головними інструментами пропаганди є засоби масової інформації та комунікації.«Пропаганда - це цілеспрямовані, систематичні спроби формувати сприйняття, маніпулювати свідомістю та спрямовувати поведінку в необхідний пропагандисту бік

Пропаганда — спосіб подачі інформації, який поєднує правду та брехню та впливає на поведінку і формування визначених поглядів тієї або іншої групи. Пропаганда передбачає заплановане використання будь-яких форм комунікацій, створених для впливу на розум, емоції і дії групи з визначеною метою. Військова пропаганда являє собою сплановане використання, з певною стратегічною або тактичною метою будь-яких форм комунікації, створених для впливу на розум, емоції і дії ворога, нейтрально або дружньо налаштованої групи.

Слово «пропаганда» походить від назви католицької організації Congregatio de Propaganda Fide (Конгрегація поширення віри), створеної папою Григорієм XV в 1622 році. Однак, пропаганда, як явище, існувало задовго до виникнення самого терміну. Одним з найбільш ранніх зразків пропаганди можна розглядати преамбулу до Зводу законів Хаммурапі, в якій говориться, що ці закони створені з метою встановлення справедливості в країні і для захисту слабких проти сильних. Зміст же самих законів в основному спрямовано саме на захист інтересів багатих і заможних верств за рахунок придушення і експлуатації бідних і безправних жителів.

[ред.]

Цілі пропаганди

Пропаганда є одним з основних засобів політичної маніпуляції. Пропаганду не можна порівнювати з рекламою. Реклама ближче до самопрезентації або до інформаційного жанру. Серцевину широкого сімейства інформаційних жанрів — ділових, політичних, релігійних — складає оголошення. Коли вихідна сигнальна функція повідомлення концентрує в собі елементи експресії (емоційної виразності) і сугестії (навіювання), реклама здобуває найбільшу ефективність. Реклама, яка закликає до конкретних політичних дій, перетворюється на агітацію. Навіть якщо агітаційна реклама прагне викликати більше колективне, ніж індивідуальне дію, вона залишається агітаційної рекламою. На відміну від реклами пропаганда не обмежена жорсткими часовими рамками і її непросто виявити. Реклама впливає насамперед на емоції людей. Пропаганда впливає як на емоції, так і на розум людей. Відповідно, пропаганда, як і емоції, може бути негативною або позитивною.

Авторський стиль.

Стиль— це сукупність художніх особливостей літературного твору. У ширшому розумінні стилем також називають систему художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи письменників (течії або напряму), цілої літературної доби.3

Термін "стиль" походить від латинського слова "stilos", що позначало загострену паличку для писання на вощаних дощечках. Згодом, завдяки метонімії, стилем іменують саме письмо, почерк, своєрідність складу, а пізніше — індивідуальні особливості творчості письменника загалом.4 "Словник літературознавчих термінів" В.М.Лесина та О.С.Пулинця5 визначає стиль авторський чи індивідуальний як ідейно-художню своєрідність творчості письменника, риси його творчої індивідуальності, зумовлені життєвим досвідом, світоглядом, загальною культурою, характером, уподобаннями, орієнтацією на певні літературні напрями тощо.

Кожний видатний письменник має свій стиль, тобто улюблені теми і проблеми, найбільш відповідні жанри, найчастіше вживані засоби побудови творів, ліплення образів і розкриття характерів персонажів, свою творчу манеру (рос. "слог"), свій "почерк" і неповторні інтонації, по-своєму підходить до використання досвіду попередників і сучасників, своєрідно користується скарбами загальнонародної мови тощо. Тому ніколи не сплутаєш творів І.Котляревського з творами Г.Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка і П. Мирного, І.Франка і т.д. "Ідея,— писав В. Бєлінський,— вичитана або почута і, можливо, усвідомлена як слід, але не пропущена через власну натуру, позбавлена відбитку вашої особи, є мертвий капітал не тільки для поетичної, але й будь-якої літературної діяльності".

 

 

Твір як феномен соціальної свідомості.

Твір – це продукт мовної діяльності людини, найчастіше закріплений в тексті. Твір – це мовне вираження творця. Твір створюється за законами мовної діяльності.Твір – відображення навколишнього світу, суспільства і його проблем. Автор іноді протиставляє в своєму творі різні епохи. Журналістський твір спрямований на іеформування читача, тобто найчастіше журналіст інформує про поточні події свого суспільства. Існує певна інформаційна система. Під соціальною інф. системою необхідно розуміти, таку систему відомих фактів, яка має долю ентропій, тобто невизначеності в суспільстві. Та система фактів, яка є сталою, якій све відомо, - не є інформаційною, бо вона не несе ніякої інформації тчленам суспільства. Автор, щоб зацікавити читача повинен розглядати у творі актуальні події. Всі свої задуми, автор доносить через твір. Автор через твір викладає свої погляди на світ, він ділеться своїми поглядами з реципієнтами.