Приватизації земельних ділянок сільськогосподарського призначення?

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. «Про земельну реформу» (із змінами і до­повненнями) земельна реформа передбачає перерозподіл зе­мель з одночасною передачею їх у приватну і колективну власність. Згідно з цією Постановою всі землі країни, вклю­чаючи й землі сільськогосподарського призначення, були

оголошені об'єктами земельної реформи. Нею був введений інститут селянського (фермерського) господарства та інші правові новели. Прийняттям Закону України «Про форми власності на землю» // ВВР.— 1992.— № 18.— Ст. 226, Указу Президента України від 10.11.1994 р. «Про невід­кладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва»// Збірник Указів Президента України.— 1994.— № 4 та інших норматив­них актів, основний акцент земельної реформи був перене­сений з передачі землі у колективну власність КСП¹ на при­ватизацію сільськогосподарських угідь, переданих у колек­тивну власність з подальшим реформуванням земельних відносин в Україні.

В реформуванні земельних відносин приватизація зе­мель посідає провідне місце.

Приватизація — це сукупність послідовних і взаємо­пов'язаних дій, спрямованих на виникнення права при­ватної власності на землю шляхом перерозподілу земель­ного фонду. Приватизація передбачає безоплатну переда­чу земель у приватну власність. Передача земель прово­диться тільки одноразово для кожного виду землекорис­тування з відповідними записами у документі, що посвід­чує громадянство особи і т. ін.

Згідно ст. 118 Земельного кодексу України громадя­нин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації зе­мельних ділянок приймається у місячний строк на під­ставі технічних матеріалів та документів, що підтверджу­ють розмір земельної ділянки.

Громадяни — працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель відповідно до сільської, селищної ради або районної, Київської чи Се­вастопольської міської державної адміністрації.

Відповідний орган місцевого самоврядування або ор­ган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопо-

' Колективне сільськогосподарське підприємство.

тання і надає дозвіл підприємствам, установам та органі­заціям на розробку проекту приватизації земель.

Передача земельних ділянок у власність громадян — працівникам державних та комунальних сільськогоспо­дарських підприємств, установ і організацій, а також пен­сіонерам з їх числа проводиться після затвердження про­екту приватизації земель у порядку, встановленому Земель­ним кодексом.

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у вла­сність земельної ділянки із земель державної або кому­нальної власності для ведення фермерського господарст­ва, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будин­ку, господарських споруд і будівель (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індиві­дуальних гаражів у межах норм безоплатної приватиза­ції, подають заяву до відповідної районної. Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри

та мета її використання.

Відповідна місцева державна адміністрація або сільсь­ка, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству — також висновки конкурсної комісії в разі згоди на передачу зе­мельної ділянки у власність, надає дозволу на розробку про­екту її відведення.

і^ Які права та обов'язки власників та користувачів земельних ділянок сільськогосподарського призначення?

В умовах свободи господарської діяльності на перше місце поставлене право самостійно господарювати на зе­млі. Це означає, що ніхто не вправі втручатись в госпо­дарську діяльність власника чи землекористувача, якщо він не порушує чинне земельне законодавство.

Власникам і землекористувачам (90, 92стст. Земель­ного кодексу) дозволяється використовувати у встановле­ному порядку для потреб господарства наявні на земель­ній ділянці загальнопоширені корисні копалини: торф,

лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі, прісні підземні води. Необхідно підкре­слити, що закон обмежує їх використання тільки потреба­ми господарства. Промислове використання потребує від­повідних дозволів.

Власнику і землекористувачу надається право спору­джувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі й спо­руди, закріплюється право власності на посіви й насаджен­ня сільськогосподарських та інших культур, на виробле­ну сільськогосподарську продукцію.

Власники й землекористувачі мають право на відшкоду­вання збитків, заподіяних при вилученні земельних ділянок із мотивів суспільної чи державної необхідності. При цьо­му, згідно ст. 147 ЗК України, власник, у якого була приму­сово відчужена земельна ділянка, після припинення дії об­ставин, у зв'язку з якими було примусове відчуження, має право вимагати повернення цієї земельної ділянки.

У разі неможливості повернення примусово відчуже­ної земельної ділянки власнику за його бажанням нада­ється інша земельна ділянка.

Відповідно до ст. 90 ЗК України власнику належить право продавати або іншим шляхом відчужувати земель­ну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.

Земельним кодексом (стст. 91, 96) передбачені обов'я­зки власників та землекористувачів земельних ділянок. Вони зобов'язані: забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням; додержуватися ви­мог законодавства про охорону довкілля; своєчасно спла­чувати земельний податок, а землекористувачі — і оренд­ну плату, якщо вони орендують земельну ділянку; не по­рушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі; своєчасно нада­вати відповідним органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ре­сурсів у порядку, встановленому законом; зберігати гео­дезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошуваль­них і осушувальних систем; дотримуватися правил добро-сусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням зе­мельних сервітутів та охоронних зон.

Окрім права власності, оренди та інших майнових прав ЗК України, глава 16, передбачає і таку новелу законодав­ства як сервітут.

Право земельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене плат­не або безоплатне користування чужою земельною ділян­кою (ділянками).

Земельні сервітути можуть бути постійними і строко­вими. Встановлення земельного сервітуту не веде до по­збавлення власника земельної ділянки, щодо якої вста­новлений земельний сервітут, прав володіння, користуван­ня та розпорядження нею.

Власники або землекористувачі земельних ділянок, відповідно до ст. 99 ЗК України, можуть вимагати вста­новлення таких земельних сервітутів:

а) право проходу та проїзду на велосипеді;

б) право проїзду на транспортному засобі по наявному

шляху;

в) право прокладання та експлуатації ліній електро­передачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комуні­кацій;

г) право прокласти на свою земельну ділянку водопро­від із чужої природної водойми або через чужу земельну

ділянку;

д) право відводу води із своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку і т. ін.

Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду.

Стаття 102 ЗК України передбачає порядок припинен­ня дії сервітуту.

(^ Які правові засади та порядок паювання землі?

Основними нормативними актами, що регулюють паю­вання землі, е: Закон України «Про колективне сільськогос­подарське підприємство» // ВВР.— 1992.—№ 20.— Ст. 272, Укази Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподар­ського виробництва» від 10.11.1994 р. // ЗП.— 1994.— № 4 та «Про порядок паювання земель, переданих у колек­тивну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8.08.1995 р. // Урядовий кур'єр від

12.08.95 р., в яких визначений механізм паювання сіль­ськогосподарських земель та права власників земельних

часток (паїв).

З метою реалізації положень зазначеного Закону та Указів Президента України Кабінет Міністрів України 12.10.1995 р. прийняв Постанову «Про затвердження фор­ми сертифіката на право на земельну частку (пай) та зра­зка Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) // ЗП України. —1996.— № 2.— Ст. 63. Пі­сля прийняття цієї Постанови було розпочато видачу вла­сникам земельних часток (паїв) державних документів єдиного зразка, сертифікатів на право на земельну част-. ку (пай). Паювання земель почало здійснюватись відпо­відно до Методичних рекомендацій щодо паювання зе­мель, переданих у колективну власність сільськогоспо­дарським підприємствам і організаціям, затверджених наказом Держкомзему України від 20.02.1996 р. (за по­годженням з Мінсільгоспродом України та Українською академією аграрних наук) // Земельні відносини-в Укра­їні. Законодавчі акти і нормативні документи.— К.,

1998.— Ст. 676-680.

Аграрні перетворення в Україні, які тісно пов'язані з.ринковою трансформацією економіки в цілому ще раз засвідчили про те, що колективна форма власності і за­сновані на ній організаційно-правові форми аграрних формувань є нежиттєздатними, що, в свою чергу, виклика­ло необхідність прискорення процесу перетворення колек­тивної власності на приватну. Правовою основою прове­дення таких' перетворень став Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформуван­ня аграрного сектора економіки» від 3.12.1999 р. // Го­лос України.— 1999.— 7 грудня.

Названі вище Укази передбачили процедуру паюван­ня земель.

Після реформування КСП особам, які мають право на земельну частку (пай), видаються державні акти на право

приватної власності на землю.

На підставі Державного акта на право колективної власності і списку членів даного сільськогосподарського підприємства, організації, включаючи пенсіонерів, які є його членами, провадиться паювання земель. Відповідно з цією процедурою:

— утворюється (вищим органом самоуправління) спе­ціальна комісія з числа членів даного підприємства для оцінки земель;

— проводиться розрахунок розміру земельної ділянки (паю) в умовних кадастрових гектарах;

— списки осіб, які мають право на земельну ділянку, та розрахунок розміру цих ділянок передаються на розгляд районної державної адміністрації;

— районна державна адміністрація по кожному сіль­ськогосподарському підприємству, після розгляду по­даних документів, приймає рішення. Виникнення приватного права на земельну ділянку і отримання її в натурі потребує виконання конкретною особою таких дій:

— подачі заяви суб'єктами права на земельний пай;

— прийняття рішення і відведення земельної ділянки на місцевості;

— виготовлення і видачі Державного акта на право приватної власності на відведену земельну ділянку;

— реєстрації даного акта;

— обов'язкового повернення сертифіката на земельну частку (пай) органам місцевої державної адмініст­рації, що видала його у процесі паювання.

^ Що слід розуміти під фіксованим податком?

Враховуючи велику податкову заборгованість товаро­виробників усіх організаційно-правових форм господарю­вання перед державою і неспроможність їх скасувати, а також значну кількість різноманітних видів податків та інших сільськогосподарських платежів (зборів) Верховна Рада України 17.12.1998 р. прийняла Закон «Про фіксо­ваний сільськогосподарський податок» // ВВР.— 1999.— №№ 5-6.— Ст. 39.

Цим законом визначені механізм справляння фіксо­ваного податку як в грошовій, так і в натуральній формі, принцип визначення суми податку залежно від кількості і якості земель сільськогосподарського призначення. Платниками цього податку є лише виробники товарної, сільськогосподарської продукції. Стаття 1 Закону визна­чає, що фіксований — це такий податок, який не зміню-

ється протягом визначеного ним строку і справляється з одиниці земельної площі.

З прийняттям цього Закону сільськогосподарські то­варовиробники мають можливість.в разі відсутності гро­шей сплачувати податок у вигляді поставок сільськогос­подарської продукції.

Цим законом визначено, що платниками фіксованого сільськогосподарського податку є сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм і форм власності, які займаються виробництвом, переробкою і збутом сільськогосподарської продукції. Якщо у звітно­му періоді валовий дохід від реалізації сільськогос­подарської продукції становить менше 50%, підприємст­во сплачує податок у наступному звітному періоді на за­гальних підставах.

Платниками фіксованого сільськогосподарського пода­тку є також власники земельних ділянок, землекористу­вачі, які виробляють товарну продукцію, в тому числі й орендарі, крім власників та землекористувачів земельних ділянок, переданих для ведення особистого селянського господарства, будівництва та обслуговування жилого бу­динку, садівництва і т. ін.

Тема 17