Поняття політичної культури.

Спрямування політики та її дієвість визначаються не тільки існуючим співвідношенням соціальних сил, а й політичною культурою суспільства на певному етапі його розвитку. Політична культура являє собою характеристику всього політичного життя, тому її не можна зводити до окремих, хоча й дуже важливих явищ цієї сфери суспільного життя, наприклад, тільки до політичної свідомості або політичної поведінки. Політична культура включає в себе не всю політичну свідомість і політичну поведінку, а лише те усталене, типове, що характерне для політичного життя суспільства, для політичної свідомості і поведінки основної маси населення, словом, те, що ввійшло у звичку. До неї відносяться: знання про політику; оцінка полі­тичних явищ, оціночна думка того, як повинна здійс­нюватися влада, емоційний бік політичних позицій — любов до Батьківщини, ненависть до її ворогів тощо; визнання певних взірців поведінки, які діють в суспільстві, намагання їх наслідувати. Політична культура характеризує як суспільство в цілому, так і певні його складові частини — класи, соціальні групи, нації, окремих індивідів.

Термін «політична культура», вперше використаний німецьким філософом XVIII ст. І. Гердером,ввів у науковий обіг наприкінці 50 — на початку 60-х рр. XX ст. американський вчений, політолог Габріель Алмонд.Аналізуючи структуру політичної системи суспільства, Алмонд виділив такі її складові елементи, як політичні ін­ститути (держава, партії, групи інте­ресів), що реалізують функції влади та управління, і полі­тичні орієнтації (знання, цінності, настанови, ідеали), які характеризують поведінку суб'єктів політики. Останні, у своїй сукупності, й отримали назву «політична куль­тура».

До основних функцій політичної культури відносять:

- функцію ідентифікації (формування групової ідентичності, усвідомлення індивідом свого місця в системі політичних зв'язків і відносин);

- функцію політичної соціалізації та адаптації (залу­чення людини до політичної сфери, засвоєння інди­відом політичних знань, норм і цінностей, що сприяють формуванню необхідних якостей для виконання певних функцій і ролей);

- функція політичної орієнтації (вироблення знань про політичні явища і процеси);

- інтегративна функція (об'єднання індивідів і соці­альних груп на основі певної системи політичних цінностей та ідеалів);

- комунікативна функція (забезпечення збереження, нагромадження й передачі знань, інформації про політичні явища й процеси);

- регулятивна функція (вироблення взаємодії суб'єктів політичних відносин, забезпечення функціонування політичної системи).

У структурі політичної культури можна виділити нор­мативний елемент (накопичений політичний досвід), цін­нісний елемент (політична свідомість) та поведінковий еле­мент (моделі політичної поведінки).

Політичний досвід, накопичений протягом історич­ного розвитку суспільства, містить у собі існуючі соціальні норми — звичаї, традиції, моральні та релігійні норми, а та­кож норми права. Носіями політичного досвіду виступають стереотипи, міфи і символи.

 

Типи політичних культур (ПК).

По зв’язку політичної системи з суспільним ладом розрізняють:

1. Традиційна ПК.

2. Масова ПК — культура широких верств населення.

2.1. Демократична — висока політична активність громадян, їх включення в політичну систему, визнання прав і свобод.

2.1.1. Консервативно-ліберальна — за якої визначаються громадянські права і свободи, але забезпечується суспільно-політичний аспект.

2.1.2. Ліберально-демократичний — передбачає соціальні реформи з боку держави.

2.2. Автократична — ідеалом є сила і неконтрольована влада, що вимагає демократичні права і свободи.

2.2.1. Авторитарна — не передбачає активної участі мас у політичному житті.

2.2.2. Тоталітарна — об’єднуюча роль культу лідера, активна участь громадян.

 

 

Політична ідеологія (ПІ), її роль в суспільстві.

Ідеологія — вчення про ідеї або систему ідеологічних уявлень про світ. Згодом це поняття набуло соціальної ваги і значення як духовна протилежність релігійній вірі і чим далі, тим все більше пов’язувалось з мобілізацією політичної поведінки людей. Наука має різні методи пізнання дійсності, якими вона перевіряє свої результати. Ідеологія не має таких методів, тому її носії часто оперують ритуально-догматичними духовними стереотипами, перевірка яких здійснюється здоровим глуздом.

Кожна соціальна група, прошарок і навіть особа можуть мати свою власну систему цінностей, ідей та ідеалів. Їх ідеологічне буття має бути вільним без адміністративного диктату. Політика без ідеології не існувала і існувати не буде, хоч буде тисячу разів плюралістичною, доки люди будуть поділятись на групи за інтересами, треба регулювати їхні відносини. І влада навряд чи відмовиться від звички обґрунтовувати свої дії апеляцією до загального інтересу.

ПІ є необхідним структурним елементом політики як галузі свідомої діяльності груп.

ПІ не є монополярною системою поглядів, цінностей одного політичного суб’єкту, що відображає начебто інтереси всіх. Вона включає систему поглядів, ідей, в яких знайшли відображення інтереси політичних суб’єктів, їх волю до єдності. Найбільшої ваги набувають цінності, ідеї лібералізму, національні, історичні, ідеологічні. В кожному регіоні одна з ідей стає провідною.

Об’єднуюча і регулююча функція ПІ на ґрунті суверенності особи, інтересів соціальних спільностей, інших політичних суб’єктів державності повинна бути осмислена, прийнята як вихідна цінність, повинна цілеспрямовано впроваджуватись у політичну діяльність мас, організацій, партій, рухів.

 

73. Політична ідеологія (ПІ), її роль в суспільстві.

Ідеологія — вчення про ідеї або систему ідеологічних уявлень про світ. Згодом це поняття набуло соціальної ваги і значення як духовна протилежність релігійній вірі і чим далі, тим все більше пов’язувалось з мобілізацією політичної поведінки людей. Наука має різні методи пізнання дійсності, якими вона перевіряє свої результати. Ідеологія не має таких методів, тому її носії часто оперують ритуально-догматичними духовними стереотипами, перевірка яких здійснюється здоровим глуздом.

Кожна соціальна група, прошарок і навіть особа можуть мати свою власну систему цінностей, ідей та ідеалів. Їх ідеологічне буття має бути вільним без адміністративного диктату. Політика без ідеології не існувала і існувати не буде, хоч буде тисячу разів плюралістичною, доки люди будуть поділятись на групи за інтересами, треба регулювати їхні відносини. І влада навряд чи відмовиться від звички обґрунтовувати свої дії апеляцією до загального інтересу.

ПІ є необхідним структурним елементом політики як галузі свідомої діяльності груп.

ПІ не є монополярною системою поглядів, цінностей одного політичного суб’єкту, що відображає начебто інтереси всіх. Вона включає систему поглядів, ідей, в яких знайшли відображення інтереси політичних суб’єктів, їх волю до єдності. Найбільшої ваги набувають цінності, ідеї лібералізму, національні, історичні, ідеологічні. В кожному регіоні одна з ідей стає провідною.

Об’єднуюча і регулююча функція ПІ на ґрунті суверенності особи, інтересів соціальних спільностей, інших політичних суб’єктів державності повинна бути осмислена, прийнята як вихідна цінність, повинна цілеспрямовано впроваджуватись у політичну діяльність мас, організацій, партій, рухів.

 

Лібералізм як ідеологія.

В період становлення капіталістичного ладу була висунута система поглядів, що отримала назву класичного лібералізму. Були обґрунтовані права і свободи, недоторканість свободи, свобода приватної власності і промислової конкуренції, політика вільної торгівлі, невтручання держави в економіку. Велике значення надавали поділові влади як гарантії від державного свавілля і деспотизму натовпу. Проблема співвідношення особи і держави розв’язувалась на основі положення про право як реалізацію природного прагнення людини до свободи.

Громадянин та свобода — як повна незалежність приватного життя індивіда від незалежної влади, як свобода совісті, слова, заняття. Завдання держави — забезпечити найбільшого щастя для найбільшої кількості людей.

Потім систему змінили — реформа теорій щодо обмеження сваволі монополії і полегшення становища населення.

У 80-і роки лібералізм почав зміцнювати свої позиції в боротьбі з консерваторами, соціал-демократами та лівими.

Неолібералі́зм – протиставлення ідей класичного лібералізму домінуючим, на той час, колективістським та егалітарним тенденціям в ліберальній ідеології.

Неолібералізм має широке значення, та охоплює: 1) ідеологію; 2) спосіб урядування; 3) пакет політичних програм

Принципи

1.Наголос на важливості ринку як механізму ефективного розміщення ресурсів та забезпечення особистої свободи. прибічники неолібералізму вважають, що ринки ств природній порядок в сус-тві через добровільний обмін товарами та послугами, що сприяє підвищенню ефективності в-цтва, добробуту та свободі. Ринкова ек краще координує діяльність децентралізованих ек агентів, які пристосовуються до невизначеності та невпинних змін в розпорошеній інформації.

2.Необх розбудови правової Д. Влада Д обмежена фундаментальними принципами верховенства права. Спираючись на Кантівське розуміння свободи, закону та розуму, Д є інструментом законності для регулювання конфліктних взаємовідносин автономних індивидів на р-ку.Фун-я такої Д підтримка цілісності та стабільності с-тва через захист свобод.

3.Мінімізація втручань Д. Ліберальна Д має бути сильною, але невеликою: вона повинна мати пол владу, але влада має бути конституційно обмежена на державу покладена відповідальність забезпечення законності та ладу, надання публічних благ та захист положень конституції, які забезпечують існування ринку. Представники проти держави-корпорації.

4.Існування приватної власності. Приватна власність є незамінною частиною неоліберального суспільного порядку. Для представників неолібералізму приватна власність та вільний ринок є механізмами децентралізації ухвалення рішень.