Моделі державних фінансів та їх вплив на організацію фінансових відносин

 

З огляду на те, що чисельність країн світу в сучасних умовах наближається до двохсот, виникає потреба в обгрунтуванні підходів до запозичення та використання в Україні зарубіжного досвіду організації державних фінансів. Існує кілька підходів, що відрізняються засадами поділу фінансових моделей, які використовуються у зарубіжній практиці, на групи, прийнятні для запозичення.

Так, з позицій усуспільнення (централізації) валового внутрішнього продукту у бюджеті розрізняють три моделі державних фінансів – американську, західноєвропейську, скандинавську.

Американська модель, яка ґрунтується на максимальному рівні самозабезпечення і самофінансування, характеризується незначним рівнем бюджетної централізації ВВП (25 - 30%) і забезпечує максимальне фінансове стимулювання. З одного боку, вона дає можливість заробляти, а з іншого – вимагає цього. Кожен член суспільства, кожне підприємство повинні розраховувати тільки на власні сили. Така фінансова модель мінімально підтримує представників “соціального дна” суспільства, і при ній прожити пристойно без власних доходів неможливо. Це досить жорстка модель, однак, водночас, і високоефективна. Вона ґрунтується, по суті, на примусовій фінансовій стимуляції членів суспільства.

Протилежністю американській є скандинавська модель, яка характеризується розгалуженою державною соціальною сферою, що потребує відповідного рівня централізації ВВП у бюджеті (45 - 60%). Така модель забезпечує належний рівень державних соціальних послуг для всього населення, хоча, водночас, для можливості вибору та для конкуренції існує і приватний сектор. Скандинавська модель характеризується як високим рівнем доходів населення, так і високим рівнем їх оподаткування. Вона створює клімат упевненості і соціальної врівноваженості, оскільки не така жорстка, як американська. Але така модель можлива лише за високого рівня доходів громадян (після сплати високих податків у громадян повинно залишатись достатньо доходів для індивідуального споживання) та належної культури і свідомості народу, відповідного ставлення до праці, поваги до державного сектору. Якщо таких передумов немає, то модель, що заснована на подібному рівні централізації і відповідній побудові соціальної сфери, не може бути ефективною і веде до розвалу економіки, як це сталося на теренах колишнього СРСР.

Західноєвропейська модель характеризується поміркованим рівнем централізації ВВП у бюджеті (30 - 45%). Такою ж поміркованою вона є й у сферах оподаткування та надання державою соціальних послуг, передусім у сфері освіти. Загальна середня та вища освіти в умовах західноєвропейської моделі є досить доступними. Це забезпечується відповідною державною політикою, яка має об’єктивні передумови, адже у сучасному світі тільки освічена нація має широкі перспективи економічного та соціального розвитку. Однак, звичайно, така модель є можливою в умовах багатої країни, яка має необхідні фінансові ресурси. Тобто, відзначаючи певні переваги західноєвропейської моделі, слід пам’ятати також і про реальні можливості країни.

Детальніший підхід до класифікації моделей державних фінансів передбачає поділ фінансових систем в залежності від форм держав, що історично склалися у певних країнах. Форму держави характеризують загальні ознаки, зумовлені інституційними (форма державного правління) і територіальними (форма державного устрою) особливостями організації державної влади у певній країні.

Складовою форми держави, що стосується моделей фінансових систем, є, насамперед, форма державного правління, тобто спосіб організації розподіленої державної влади, зумовлений характером взаємовідносин її найвищих інститутів. Дослідники виділяють сім основних форм державного правління, що мають місце у світовій практиці:

1) президентська республіка (Аргентина, Бразилія, Мексика, Сполучені Штати Америки);

2) парламентарні: а) монархії (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія); б) республіки (Австралія, Албанія, Греція, Ізраїль, Індія, Італія, Німеччина, Словаччина, Туреччина, Угорщина, Чехія);

3) директоріальна республіка (Швейцарія);

4) змішані республіканські (парламентарно-президентські або президентсько-парламентарні) форми правління (Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія);

5) монократичні республіки (країни Азії, Африки);

6) монархії: а) абсолютні (Оман, Саудівська Аравія); б) дуалістичні (Бахрейн, Йорданія, Кувейт, Марокко);

7) теократична (ісламська) республіка (Іран) і теократична монархія (Ватикан).

Оскільки Україна, як і решта країн, що утворилися на терені колишнього СРСР, тяжіє переважно до змішаних республік, то найприйнятнішим для запозичення стає досвід організації державних фінансів у країнах, що мають четверту форму державного правління.

Іншою важливою складовою форми держави, котра безпосередньо впливає на моделі фінансових систем, є форма державного устрою, тобто спосіб організації державної влади, що визначається характером взаємовідносин держави як цілого та її складових частин. У сучасній зарубіжній практиці існують дві форми державного устрою – федеративна й унітарна.

Нині в світі налічується близько 20 федеративних держав. Їхній поділ на суб’єкти федерацій – штати (Австрія, Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія, Сполучені Штати Америки), провінції (Аргентина, Канада, Пакистан), землі (Австрія, Німеччина), республіки (Росія,), кантони (Швейцарія) – є вкрай важливим із позицій організації державних фінансів у цих країнах.

Що стосується унітарних держав, на засадах яких існує більшість сучасних країн світу, то їхні критерії єдині. Складові частини таких держав найчастіше мають статус адміністративно-територіальних одиниць, які відіграють роль ланок системи державних фінансів відповідних країн.

Результати порівняльного аналізу моделей державних фінансів у зарубіжних країнах свідчать, що під впливом ускладнення суспільно-господарських процесів відбувається істотна трансформація структури їх фінансових систем. У сучасних умовах ці моделі охоплюють такі ключові ланки як державний бюджет, місцеві фінанси, фінанси державних підприємств, спеціальні урядові фонди тощо. Функціонування кожної з названих ланок спрямовується на втілення фінансової політики держави, пристосування до нових економічних та політичних реалій.

У сучасній зарубіжній практиці бюджет використовується державою як засіб впливу на економічний і соціальний розвиток суспільства. За допомогою механізмів формування доходів бюджету та здійснення відповідних видатків держава володіє певними важелями впливу на зростання потенційних обсягів виробництва, зайнятість, підтримання рівня споживання. З огляду на його визначальне місце у фінансових системах зарубіжних країн, бюджет держави тісно пов’язаний з іншими ланками цих систем і відіграє координуючу роль у взаємодії з ними за допомогою надання бюджетних субсидій, кредитів, гарантій та інших важелів забезпечення фінансової рівноваги в суспільстві.

Важливою ланкою фінансових систем зарубіжних країн є місцеві фінанси, які характеризуються певною автономністю щодо державного бюджету. Вони охоплюють місцеві (муніципальні) бюджети, податки, кредити і позики, спеціальні фонди. Важливою рисою сучасного розвитку фінансових систем у зарубіжній практиці стає зростання значущості місцевих фінансів. Під впливом зростання обсягів діяльності, розширення та ускладнення управління національними господарствами ця ланка фінансових систем дедалі більшою мірою використовується центральними органами держави з метою делегування органам місцевого самоврядування (муніципалітетам) функцій регулювання суспільно-господарських процесів у регіонах, згладжування диспропорцій у розвиткові їх економічної та соціальної інфраструктури. Дедалі дійовішим інструментом місцевих фінансів стає запровадження бюджетів розвитку територіальних громад.

Роль такої ланки як фінанси державних підприємств у фінансовій системі змінюється під впливом переважання тенденцій націоналізації підприємств певних галузей чи, навпаки, їх приватизації. В окремих країнах мережа таких підприємств суттєва у базових галузях економіки. Вона має регламентовані законодавством взаємовідносини з державним бюджетом і характеризується різними рівнями автономності, виробничої та фінансової самостійності.

Важливою ланкою фінансових систем, що набуває дедалі більшого значення в економіці інших країн, є спеціальні урядові фонди. До їх складу входять, насамперед, фонди соціального страхування та різноманітні цільові фонди. Функції цих фондів розширюються з огляду на те, що вони набули значення резервів, які застосовуються з метою підвищення маневреності фінансових систем, зокрема у випадках виникнення ускладнень фінансово-економічного розвитку зарубіжних країн.

Насамкінець варто зазначити, що вибір моделі фінансових відносин і побудови бюджету держави залежить від багатьох чинників. Головним є критерій впливу на суспільство, на стимули до праці та до ефективного господарювання. Різноманітність моделей визначається конкретними історичними традиціями, природними умовами, багатством країни, завданнями, що стоять у соціальній та економічній сферах, а також психологією тієї чи іншої нації. Врешті-решт, кожний народ обирає ту економічну систему, ту фінансову модель, яка йому найбільше підходить і водночас дає відповідні результати.

 

23. Система управління державним сектором економіки та її ефективність.

До сфери державного володіння та державного управління належать надра, земля, водні ресурси, ліси, території, які перебувають під особливою охороною (державні природні заповідники, дендрологічні парки та ботанічні сади, пам'ятки природи, лікувально-оздоровчі місцевості та курорти), оборонні об'єкти та об'єкти атомної енергетики, залізничний транспорт, нерухомість (житловий та нежитловий фонд), що залишається в державній (державній або комунальній) власності, державна власність на фінансових ринках, держбюджетні установи, нематеріальні права на будь-яку діяльність.

До складу державного сектору економіки також входять:

1) державні підприємства, що перебувають у повному державному володінні, відповідно до законодавства України не підлягають приватизації і за Законом, прийнятим Верховною Радою України 4 лютого 1998 р. № 72/98-ВР, дістали назву "казенні**. Казенні підприємства мають обов'язково відповідати одній з таких умов: здійснювати виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства України може виконуватись тільки державним підприємством; головним споживачем продукції таких підприємств (більш як на 50 %) е держава; підприємства є суб'єктами природних монополій;

2) державні акціонерні компанії (ДАК) - акціонерні товариства, створені в результаті акціонування державних підприємств, які не підлягають приватизації, або придбання державою пакетів акцій в інших власників. Від імені держави засновником і акціонером ДАК є визначений Кабінетом Міністрів України орган, уповноважений управляти об'єктами державної власності. Є два види ДАК. Перший - ДАК, у яких державі належать 100 % акцій, другий - ДАК, створені акціонуванням державних підприємств, які не підлягають приватизації, але в яких недержавні інвестори можуть купувати акції додаткової емісії, здійсненої за рахунок прямих інвестицій.

Державні підприємства формують так званий сектор державного підприємництва. Державне підприємництво - організаційно-господарська діяльність державних підприємств з виробництва матеріальних благ та надання послуг суб'єктам економіки, порядок створення державою власних підприємств, планування й управління різними їх формами.

Підприємства державного сектору в країнах з соціальною ринковою економікою створюють для: 1) забезпечення робочих місць, послаблення циклічних коливань в економіці, зокрема економічної кризи; 2) утримання галузей комунального господарства - водопостачання, електропостачання, телефонного зв'язку, муніципального транспорту, що зумовлено необхідністю створення спеціальних гарантій споживання цих видів послуг для абсолютної більшості населення і відповідно контролю за цінами в цих галузях; 3) забезпечення обороноздатності країни, яка під впливом інтересів військових лобі у законодавчих органах та інших факторів перевищує межі доцільності, переростає у гігантський ринок зброї; 4) поповнення державного бюджету; 5) розвитку сфер з пролонгованим ефектом (фундаментальні науки, аерокосмічна техніка, технологія).

Отже, існування інституту державного сектору в ринковому середовищі визначається як виключними вимогами забезпечення суспільного розвитку, так і альтернативними формами використання капіталу з метою ефективного впливу на загальноекономічні процеси в країні.

Матеріальною основою державного сектору економіки є державна власність. У системі управління державною власністю слід розрізняти:

а) управління державною власністю, яка набула цієї форми і залишається нею. Завданням цієї частини системи управління державною власністю є її збереження, підтримка, нарощування, оновлення, ефективне використання;

б) управління перетворенням форм і відносин власності. Завданням управління тут є постійна передача права володіння, розпорядження (приватизація), націоналізація, тимчасова передача (оренда, заклад, довірче управління власністю).

Функції управління майном, що перебуває в загальнодержавній власності, покладаються на міністерства та підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади. Винятком є майнові комплекси підприємств, установ, організацій, управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України.

Функціональні міністерства відповідно до своїх повноважень розробляють та забезпечують реалізацію державної політики у сфері управління державним сектором економіки, передання об'єктів державної власності у власність територіальних громад, координують заходи, здійснювані органами виконавчої влади щодо ефективного використання державного майна; беруть участь у формуванні та реалізації основних засад управління державними корпоративними правами, у здійсненні контролю за дотриманням інтересів держави в управлінні державними корпоративними правами та в процесі приватизації державного майна; беруть участь у підготовці проекту переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; здійснюють контроль щодо ефективності використання бюджетних коштів державними підприємствами.

Галузеві міністерства мають повноваження управляти тільки тим майном, яке передано безпосередньо у їх власність. Галузеве міністерство, яке здійснює управління казенним підприємством, виконує такі функції: призначає (звільняє) керівника підприємства за погодженням з Кабінетом Міністрів України; контролює ефективність використання майна, закріпленого за підприємством; здійснює контроль за господарською діяльністю підприємства; затверджує фінансовий план і план розвитку, а також обов'язково укладає з ним контракт на постачання продукції для державних потреб; визначає порядок використання прибутку підприємства; затверджує умови та фонд оплати праці на підприємстві з урахуванням умов, передбачених галузевою угодою. Крім права розпорядження прибутком, казенні підприємства не мають прав на управління майном. Рішення про управління основним капіталом казенного підприємства приймає керівне міністерство. Виконати це рішення керівного міністерства директор підприємства може тільки на підставі офіційного наказу.

На відміну від казенних підприємств, ДАК звільняється від жорсткого регламентування господарської діяльності з боку держави і діє як будь-який суб'єкт ринкової системи. Водночас держава як основний акціонер зберігає можливість прямого контролю та спрямування діяльності підприємств.

Щодо акціонерних, холдингових компаній та інших суб'єктів господарювання, у статутному фонді яких державі належать частки (акції, паї), то вони за результатами фінансово-господарської діяльності щокварталу сплачують до загального фонду державного бюджету частину чистого прибутку відповідно до розмірів державної частки (акцій, паїв) у своїх статутних фондах. Норматив і порядок відрахування частини прибутку встановлює Кабінет Міністрів України.

Фонд державного майна України подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо закріплення в державній власності пакетів акцій ВАТ, створених у процесі приватизації, здійснює управління державними правами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, веде облік державних корпоративних прав і здійснює їх оцінку.

Функціональні механізми управління державною власністю великою мірою визначаються способом використання державної власності та способами перетворення форм і відносин власності. Зокрема, оренда державного майна розглядається як засноване на угоді тимчасове володіння і користування землею, іншими природними ресурсами, підприємствами і майновими комплексами, а також майном або правами, необхідними орендарю для самостійного здійснення підприємницької діяльності. Як об'єкти оренди у держави можуть бути взяті: земельні ділянки та відособлені природні об'єкти, підприємства та інші види майнових комплексів, окремі будівлі, споруди, устаткування, транспортні засоби, інше майно, сировина, продукція, право вимоги, борги, право позначення продукції тощо. Законодавством України встановлені об'єкти, здавання яких в оренду не допускається. Здавання майна в оренду не зумовлює передачі права власності на це майно.

Практика ринкових відносин у країнах з розвинутими ринковими відносинами свідчить, що одним зі способів управління державною власністю є застава державного майна. Предметом застави є речі, цінні папери, інше майно, майнові права, які, за законодавством, можуть бути відчужені. Право застави виникає з моменту передачі цього майна. Застава, за якої об'єктом застави є підприємства, будови, споруди та інші об'єкти, безпосередньо пов'язані з землею, називається іпотекою. Іпотека дає можливість органам державного управління, у рамках заходів з урегулювання проблем неплатоспроможності, здійснювати реструктуризацію та фінансове оздоровлення підприємств, які потрапили в кризову ситуацію.

Способом управління державною власністю також є концесія. Концесія - надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом влади на підставі концесійного договору на платній та строковій основі суб'єкту підприємницької діяльності права на створення об'єкта концесії та управління ним (строкове платне володіння), за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності на себе зобов'язань стосовно створення та управління об'єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику. Об'єкти, які можуть надаватися у концесію, визначаються відповідно до Закону України "Про концесії".

До акціонерних підприємств з державною участю застосовується механізм управління державними пакетами акцій. Стосовно акціонерних товариств, державний пакет акцій яких доцільно реалізувати якомога швидше, зусилля державних органів управління спрямовуються на пошук інституційного інвестора. Щодо акціонерних товариств, державний пакет акцій яких доцільно зберегти упродовж тривалого періоду за державою, то основна мета державних органів полягає в забезпеченні стійкої роботи підприємств та отриманні суттєвих дивідендів на акції. Найбільш перспективною формою управління частками державної власності на змішаних підприємствах є передача державних акцій у довірче управління безпосередньому керівництву акціонерних підприємств, призначеному за контрактом.

Провідне місце в системі способів управління перетворенням державної власності посідає приватизація державного майна. Механізм приватизації регулюється законодавством України про приватизацію. Основним державним документом, який визначає ділі, пріоритети та умови приватизації зазвичай є Державна програма приватизації.

Об'єктами приватизації державної власності є: цілісні майнові комплекси державних, орендних підприємств та структурні підрозділи підприємств, виоремлені у самостійні підприємства; об'єкти незавершеного будівництва, законсервовані об'єкти; акції (частки, паї), що належать державі у статутних фондах господарських товариств (у тому числі підприємств з іноземними інвестиціями), розташованих на території України або за кордоном; незалежно від вартості об'єкти охорони здоров'я, освіти, культури, мистецтва та преси, фізичної культури і спорту, телебачення та радіомовлення, видавничої справи, а також об'єкти санаторно-курортних закладів, профілакторії, будинки і табори відпочинку; об'єкти військово-промислового комплексу, що підлягають конверсії.

Суб'єктами приватизації є державні органи приватизації, покупці, продавці, представники і посередники. Державну політику у сфері приватизації здійснюють Фонд державного майна України та органи приватизації адміністративно-територіальних одиниць.

У процесі приватизації застосовувались такі її способи: викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців, створеними працівниками цих об'єктів; викуп державного майна, зданого в оренду; викуп державного майна підприємствами за альтернативним плавом; продаж на аукціоні; продаж за некомерційним конкурсом; продаж акцій відкритих акціонерних товариств, продаж з відстроченням платежу.

Приватизаційні процеси періодично можуть змінюватися процесами націоналізації, тобто перетворюватись на державну власність майна, яке перебуває у власності громадян і юридичних осіб. Підставою для націоналізації може бути: загроза економічній та національно-державній безпеці країни; банкрутство необхідних для суспільства підприємств; забруднення навколишнього середовища підприємствами; домінуюче становище підприємства на ринку товарів або послуг, яке є природною монополією; порушення законодавства країни; незаконний переказ прибутків за кордон; інші визначені законодавством підстави. Об'єктами націоналізації можуть бути приватні підприємства, які підлягають націоналізації; підприємства, які були раніше приватизовані і підлягають поверненню в державну власність. Останнє здійснюється через реприватизацію. Можуть застосовуватися два способи націоналізації: добровільний - за ініціативою власників майна; примусовий - відчуження цього майна та інших збитків у порядку, визначеному законодавством. Ініціатива про проведення націоналізації може виходити від суб'єктів законодавчої ініціативи.

Серед способів управління державною власністю слід виокремити механізм банкрутства та ліквідації підприємств. Суть процедури банкрутства теоретично полягає в ліквідації підприємства як суб'єкта господарської діяльності та розпродажі його майна з метою задоволення потреб кредиторів. Юридично банкрутство настає після відповідного рішення арбітражного суду або офіційного оголошення самим боржником. З позиції державних органів управління банкрутство є крайньою винятковою мірою впливу на підприємство-боржник.

Суттєве місце в системі механізмів управління державною власністю посідає антикризове управління, спрямоване на попередження банкрутства. Основними процедурами антикризового управління є: моніторинг фінансового стану підприємств; надання державної фінансової підтримки; заміна керівника неплатоспроможного підприємства, обов'язкова приватизація неплатоспроможного підприємства; продаж державного підприємства; перетворення державного підприємства на казенне; санація (оздоровлення). Якщо ці можливості зберегти підприємство вичерпані, виникає питання про його ліквідацію. Ліквідація державного підприємства здійснюється за рішенням уповноваженого державного органу. Процес ліквідації відбувається публічно, спеціально створеною ліквідаційною комісією.

 

24. Вирівнювання фінансових можливостей місцевих бюджетів.

У межах кожної, навіть незначної за розмірами, країни завжди спостерігаються об'єктивні розбіжності у фінансовому потенціалі окремих територій, особливості складу та обсягів дохідної бази бюджетів, а отже, й можливостей задоволення різноманітних місцевих потреб. Головними загальноекономічними причинами, які зумовлюють регіональні відмін­ності у формуванні доходів і фінансуванні видатків місцевих бюджетів України, є:

— нестабільність і неузгодженість законодавства з питань фінансів, бюджету, податків;

— щорічні зміни складу доходів і видатків бюджетів;

— невизначеність цілей та пріоритетів фінансового вирівнювання;

— відсутність протягом тривалого часу (до 2001 р.) стабільного, нау­ково обґрунтованого і прозорого механізму бюджетного регулювання;

— нераціональне розташування мережі бюджетних установ;

— непослідовна політика щодо передачі соціально-культурних об'єк­тів з державної у комунальну власність;

— відсутність зацікавленості органів місцевого самоврядування в до­датковій мобілізації надходження доходів до місцевих бюджетів, спо­живчі тенденції у витрачанні бюджетних коштів.

У зв'язку з цим як доходи, так і видатки місцевих бюджетів окремих регіонів України мають досить значні відмінності. Тому виникає потре­ба у проведенні фінансового вирівнювання, яке спрямоване на нівелю­вання (у певних межах) таких відхилень, тому що їх наявність створює неоднакові умови для надання державними органами економічних, со­ціальних, адміністративних та інших послуг.

Фінансове вирівнювання — приведення у відповідність ви­трат місцевих бюджетів (за економічною та функціональною кла­сифікаціями) до гарантованого державою мінімального рівня со­ціальних послуг на одного мешканця, ліквідація значних диспро­порцій у здійсненні бюджетних видатків за окремими територіями.

З'ясування сутності й механізму здійснення фінансового вирівнюван­ня свідчить, що його слід роз­глядати не лише як діяльність у межах бюджетної системи, пов'язану з перерозподілом бюджетних ресурсів. У широкому розумінні фінансове вирівнювання відображає процеси політичного, економічного і соціального значення, за допомогою яких вирішуються загальнодержавні за­вдання щодо забезпечення динамічного зростання економіки, розвитку продуктивних сил, поліпшення добробуту населення, усунення розбіж­ностей у рівнях розвитку окремих територій, фінансового забезпечення місцевого самоврядування, вирішення національних проблем тощо. Усе це надає фінансовому вирівнюванню виняткового значення і зумовлює його особливе місце у фінансовій системі, і в тому числі у міжбюджетних відносинах.

Показником, за допомогою якого можна проаналізувати територіальні особливості фінансування певних суспільних потреб, є обсяг видатків з місцевих бюджетів (сукупних і в тому числі за розділами функціональної класифікації) у зістав­ленні з кількістю населення, яке проживає на території місцевого бю­джету, тобто видатки в розрахунку на одного мешканця.

Головним інструментом проведення фінансового вирівнювання адміністративно-територіальних одиниць країни нині є бюджетні трансфер­ти.

Виняткове значення фінансового вирівнювання для досягнення по­зитивної економічної динаміки в країні, реалізації завдань регіональ­ної політики, забезпечення соціальної справедливості і політичної ста­більності в суспільстві зумовлює доцільність дотримання таких під­ходів під час його здійснення:

— насамперед потрібно враховувати об'єктивно наявні розбіжності в економічному та соціальному розвитку регіонів, окремих населених пунктів, особливості їх місцезнаходження, природно-кліматичні, еко­логічні, демографічні та інші умови, які спричинюють диференціацію бюджетних видатків;

— механізм фінансового вирівнювання має бути узгоджений із ви­значеними у чинному законодавстві цілями та пріоритетами регіональ­ної політики, враховувати встановлені критерії та перелік депресивних територій країни, які потребують додаткових фінансових ресурсів;

— вирівнюванню видатків місцевих бюджетів повинно.передувати вирівнювання їх дохідної бази, як необхідна передумова для створення

рівних можливостей функціонування всіх територіальних громад, тоб­то для здійснення ними однакових видатків;

— важливим елементом механізму фінансового вирівнювання є сту­пінь вирівнювання доходів місцевих бюджетів, який доцільно встано­вити для забезпечення зацікавленості органів місцевого самоврядуван­ня у збільшенні дохідних джерел;

— кінцевою метою вирівнювання видатків бюджетів органів місце­вого самоврядування має бути забезпечення надання суспільних послуг населенню кожної територіальної громади на єдиному рівні, який га­рантується законами країни.

 

25. Співробітництво України з міжнародними фінансовими інститутами.

Співробітництво України з Міжнародними фінансовими організаціями (МФО)

За весь час співробітництва з МФО Україна отримала кредитних ресурсів МВФ, МБРР, МФК, ЄБРР та ЧБТР на загальну суму більше, ніж 15,4 млрд доларів США, в тому числі: МВФ - 4,41 млрд доларів США (3009,83 млн спеціальних прав запозичення); МБРР - 5,3 млрд доларів

США; ЄБРР - 3,2 млрд євро; МФК - 786 млн доларів США; ЧБТР - 180 млн доларів США. Загальний обсяг ресурсів, які Україна може отримувати від МФО (ЄБРР, СБ, ЄІБ, ПІБ, ЧБТР) для впровадження пріоритетних проектів розвитку, складає 2-2,5 млрд дол. США щорічно, що відповідає потребам у залученні фінансових ресурсів протягом 5 років. Запозичення в Світовому банку (СБ) та ЕБРР залишається вигідним для України з огляду на термін, на який надаються кредити, вартість ресурсів, інституційний вплив та передачу знань.

1. Співпраця України з Міжнародним валютним фондом

Відповідно до Закону України "Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій", який було прийнято 3 червня 1992 року, Україна стала членом Міжнародного валютного фонду (МВФ).

Міжнародний валютний фонд є міжурядовою організацією, що призначена для регулювання валютно-кредитних відносин між державами-членами та для фінансової допомоги їм через надання коротко- і середньострокових кредитів в іноземній валюті.

Фінансові ресурси МВФ спрямовуються для надання допомоги країнам-членам, які намагаються подолати проблеми платіжного балансу, а також для сприяння у пом'якшенні наслідків реалізації стабілізаційних програм. МВФ надає фінансування як зі своїх загальних ресурсів, так і в межах механізмів пільгового фінансування, управління якими здійснюється окремо. Держави-члени, які користуються загальними ресурсами МВФ, "купують" (тобто позичають) валюту інших держав-членів в обмін на еквівалентну суму у своїй власній валюті. МВФ стягує плату за такі позики та вимагає, щоб держави-члени в межах визначеного терміну "викупили" свою валюту у МВФ (тобто погасили заборгованість), використовуючи для цього валюту інших держав-членів або СДР. Пільгове фінансування надається у вигляді кредитів під низькі проценти.

МВФ здійснює кредитні операції лише з офіційними органами країн - центральними банками, казначействами, стабілізаційними фондами.

Частка кредитних ресурсів, що надається країні вперше, називається резервною часткою і становить до 25 % квоти країни-учасниці. Ресурси, які можуть надати країні понад резервну частку, дорівнюють величині квоти і, як правило, діляться на 4 кредитних частки (транші) до 25 % кожна. Це означає, що гранична сума кредиту, що може надаватись країні-учасниці, становить 125 % її квоти у Фонді. Кредити можуть надаватись Фондом у формі резервного кредиту або кредиту стенд-бай, який полягає в наданні іноземної валюти країні відповідно до домовленості визначеними частками через встановлені проміжки часу протягом усього терміну кредитування. Кредити стенд-бай використовуються переважно для фінансування макроекономічних стабілізаційних програм країн - членів МВФ і надаються при виконанні країною певних політичних та економічних умов, які втілюються у програмах перебудови економіки. Цей порядок називається принципом обумовленості. Як правило, вказані програми охоплюють заходи, що належать до сфери бюджетно-податкової, кредитно-грошової політики, цінового механізму, зовнішньої торгівлі, міжнародних кредитних та валютно-розрахункових відносин. Вони пов'язані зі зменшенням державних витрат, підвищенням податків і ставки позичкового процента, зміною валютного курсу та ін.

Починаючи з 1994 року, співпрацю з МВФ було активізовано за програмами STF, Stand-by та "Механізмом розширеного фінансування" (EFF), по яких Україна отримала коштів загальним обсягом близько 4,3 млрд дол. США. Частина цих коштів пішла на фінансування дефіцитів платіжного та торговельного балансів (в тому числі закупок по імпорту для багатьох сфер діяльності, включаючи паливно-енергетичний комплекс, сільське господарство та ін.).

Ще одним напрямом використання кредитів МВФ було формування валютних резервів. Формування цих резервів за допомогою МВФ дозволило Україні підтримувати стабільність національної валюти, успішно провести грошову реформу, ввести конвертованість гривні за поточними операціями. Крім того, збільшення валютних резервів та їх високий рівень є підтвердженням стабільності фінансової системи країни та підвищує рівень довіри до неї. У даний час квота України у Фонді складає 0.576 % від сукупності всіх квот.

У співробітництві України з МВФ в межах кредитних програм можна виділити кілька етапів.

Перший етап (1994-1995 роки). У цей період Україні було надано фінансову допомогу у вигляді системної трансформаційної позики (STF-Systemic Transformation Facility) на суму 498,7 млн. СПЗ або 763,1 млн дол. США для підтримки платіжного балансу України. Проте, через невиконання Україною ряду умов програму було завершено завчасно.

Другий етап (1995-1998 роки). Україна отримала від МВФ кредити на загальну суму 1318,2 млн СПЗ. (1935 млн. дол. США) за трьома річними програмами "Стенд-бай" (Stand-By). Головною метою цих кредитів була підтримка курсу національної валюти і фінансування дефіциту платіжного балансу України.

Третій етап (1998-2002 роки). Програма розширеного фінансування (EFF-Extended Fund Facility), передбачала надання Україні кредиту на загальну суму 2,6 млрд дол. США. У грудні 2000 року термін дії

Програми ЕРГ було продовжено до вересня 2002 року, але в решті-решт Фонд так і не надав Україні залишкової суми кредитів (визнавши негативними висновки останнього перегляду ходу виконання програми). Таким чином, Україна отримала у рамках Програми ЕРР 1193,0 млн СПЗ (1591,0 млн дол. США), які були спрямовані на поповнення валютних резервів Національного банку України.

Четвертий етап (2002-2008 роки). Після завершення співробітництва за Програмою ЕРР Уряд України серед прийнятних форм подальшого співробітництва України з Міжнародним валютним фондом на безкредитній основі обрав попереджувальну програму "Стенд-бай".