Модуль «Ринок фінансових послуг»

Теоретичні питання

1. Сутність та класифікація фінансових послуг.

Наприклад, у законодавстві США та британському Акті про фінансові послуги чіткого визначення фінансових операцій та фінансових послуг не наведено, однак зазначено, що це сфера діяльності банків, страхових компаній, інвестиційних фондів, клірингових будинків та інших фінансових посередників. У законодавстві Німеччини розмежування між банківськими операціями та фінансовими послугами ґрунтується лише на поділі фінансових посередників на банківські та небанківські.

У законодавстві інших країн Європейського Союзу щодо системи національних рахунків вживається термін "фінансова операція", а стосовно фінансового ринку, на якому діють банки та небанківські фінансові установи, — "фінансова послуга".

Відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 р. № 2664-ІИ, фінансові послуги — операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Отже, визначають три головні ознаки будь-якої фінансової послуги, а саме:

1) операції здійснюються на користь третіх осіб, тобто мають посередницький характер;

2) предметом операції є фінансові активи;

3) мета операції — одержання прибутку або збереження реальної вартості фінансового активу.

Отже, послуга — результат виконання відповідних операцій з фінансовими активами, спрямованих на задоволення індивідуальних фінансових потреб клієнтів. Періодичність операцій у процесі надання послуг мав суттєве значення, оскільки діяльність із надання фінансових послуг є підприємницькою діяльністю і має здійснюватися систематично, на постійній основі та з метою отримання прибутку.

Переважна більшість операцій, що здійснюються в процесі надання послуг, належить до фінансових операцій.

Фінансова операція — це будь-яка операція, пов'язана зі здійсненням або забезпеченням здійснення платежу суб'єктом фінансового моніторингу^*1.

*1: {Закон України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" від 28 листопада 2002 р. № 249-ІУ. — Ст. 1.}

Фінансові активи — кошти, цінні папери, боргові зобов'язання та право вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів^*2.

*2: {Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 р. № 2664-Ш. — Ст. 1.}

У ст. 4 П(С)БО 13 "Фінансові інструменти" міститься таке визначення цього поняття: "Фінансовий актив — це:

а) грошові кошти та їх еквіваленти;

б) контракт, що надає право одержати грошові кошти або інший фінансовий актив від іншого підприємства;

в) контракт, що надає право обмінятися фінансовими інструментами з іншим підприємством на потенційно вигідних умовах;

г) інструмент власного капіталу іншого підприємства".

Фінансові послуги є результатом діяльності фінансових посередників з фінансовими активами. Фінансові послуги платні, а мета їх надання полягає в одержанні фінансовою установою прибутку.

Фінансові послуги, як будь-які види послуг, мають певні особливості, а саме:

— фінансова послуга сприймається як діяльність особи (юридичної чи фізичної), яка надає послугу;

— фінансова послуга не має матеріально-речової форми вираження;

— абстрактна форма фінансової послуги набуває конкретного вираження на основі договірних відносин або в процесі купівлі-продажу цінних паперів;

— корисний ефект фінансової послуги виявляється в процесі її надання;

— час надання та споживання фінансової послуги здебільшого збігається.

Відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" до фінансових послуг належать:

1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків;

2) довірче управління фінансовими активами;

3) діяльність з обміну валют;

4) залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо їх наступного повернення;

5) фінансовий лізинг;

6) надання коштів у позику, в тому числі на умовах фінансового кредиту;

7) надання гарантій та поручительств;

8) переказ грошей;

9) послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення;

10) торгівля цінними паперами;

11) факторинг;

12) інші операції, що відповідають критеріям, визначеним у Законі України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Портфель фінансових послуг — сукупність фінансових послуг, що надаються клієнтам у сфері фінансового обслуговування.

Фінансові послуги можна певним чином класифікувати з огляду на особливості їх надання клієнтам (рис. 1.1). Так, за спрямованістю на задоволення потреб клієнтів виокремлюють:

— прямі послуги, що безпосередньо спрямовані на задоволення відповідних інтересів клієнта (платіжні, комерційні, інвестиційні, страхові);

— непрямі, або супутні, послуги без отримання клієнтом додаткового доходу (як правило, полегшують надання прямих послуг: клірингові послуги, телефонне управління рахунком, видача плас-тикових карток на основі депозитного рахунку та ін.);

— непрямі послуги, що дають клієнту додатковий дохід або знижують витрати при отриманні прямих послуг (інвестування залишків на поточних рахунках в одноденні депозити тощо).

Фінансові послуги, що надаються клієнтам, можна класифікувати за рівнем складності (рис. 1.1).

До І рівня складності віднесено послуги, які орієнтовані на задоволення потреб великої кількості клієнтів і не потребують від них спеціальних навичок або професійних знань певного спрямування (відкриття рахунків, переказ грошей, обслуговування дорожніх чеків, обмін валюти, страхові послуги та ін.).

До II рівня складності належать послуги, в процесі одержання яких клієнти повинні мати спеціальний рівень підготовки. Це стосується послуг у системі електронної комерції, насамперед, Інтернет-страхування та Інтернет-банкінгу, а також отримання послуг з управління майном, довірчого управління фінансовими активами, торгівлі цінними паперами та ін. Зауважимо, що крім спеціальних знань, клієнти для споживання переважної більшості фінансових послуг II—IV рівнів складності повинні мати необхідне технічне обладнання (комп'ютери, програмне забезпечення).

Рис. 1.1. Види фінансових послуг залежно від особливостей їх надання клієнтам

До Ш рівня складності відносять послуги, орієнтовані на задоволення спеціальних фінансових потреб клієнтів, які мають відповідний рівень професійної підготовки в галузі фінансів, що дає їм змогу бути споживачами цих послуг для задоволення конкретних фінансових потреб, які не є поширеними. До цієї групи послуг за рівнем складності належать послуги в системі Інтернет-трейдингу, фінансові послуги з формування портфеля цінних паперів певного рівня дохідності та ризиковості та ін.

Споживачами фінансових послуг IV рівня складності є обмежене коло клієнтів, які розраховують на отримання специфічних фінансових послуг у вузькоспеціалізованих сферах, таких як форекс-трейдинг, послуги в системі біржової торгівлі та ін. Споживачі таких послуг повинні мати спеціальні знання в галузі фінансового планування, фінансового інжинірингу та розвинені професійні навички фінансового та технічного спрямування в процесі одержання та споживання таких послуг.

Протягом останнього часу все частіше фінансові посередники виходять на ринок фінансових послуг із пропозиціями надання певних фінансових продуктів.

Фінансовий продукт — це форма представлення фінансової послуги на ринку.

Фінансовий продукт та фінансова послуга виступають як форма і зміст у взаємозв'язку. Фінансовий продукт може мати комплексний характер і бути формою вираження кількох послуг. Наприклад, користувач пластикової картки поряд з розрахунковими послугами може отримувати в процесі її застосування й інші види послуг — кредитні, депозитні.

Продуктовий ряд — сукупність фінансових продуктів, пропонованих фінансовим посередником на ринку.

Процес впровадження фінансової послуги (фінансового продукту) на ринок охоплює такі основні етапи:

— пошукові дослідження;

— розробка концепції нової або вдосконалення існуючої фінансової послуги (фінансового продукту);

— маркетингові дослідження;

— безпосередня розробка нової або вдосконалення існуючої фінансової послуги;

— випробування та оцінювання фінансової послуги з огляду на її прийнятність;

— упровадження фінансової послуги на ринку.

Успішний розвиток ринку фінансових послуг ґрунтується на регулюванні та контролі правильності надання фінансовими установами своїм клієнтам роздрібних фінансових послуг і продажу фінансових продуктів. Це, насамперед, стосується розкриття інформації для невеликих інвесторів та вимог до фінансових установ щодо визначення прийнятності рекомендованих ними фінансових продуктів.

Для сучасної фінансової науки поняття прийнятності (Suitability or appropriateness) є відносно новим і має досить широке тлумачення. У Доповіді спільного форуму Базельського комітету з банківського нагляду, Міжнародної організації комісії регулювання цінних паперів і Міжнародної організації органів страхового нагляду на тему "Прийнятність для клієнтів у роздрібних продажах фінансових продуктів та послуг" міститься тлумачення цього терміна.

Прийнятність визначається як ступінь того, наскільки продукт або послуга, запропоновані посередником, відповідають фінансовому стану роздрібного клієнта, інвестиційним завданням, рівню толерантності до ризику, фінансовій потребі, знанням та досвіду.

Отже, фінансова послуга з позиції прийнятності для конкретного клієнта оцінюється з огляду на такі її характеристики, як зручність, доцільність, прозорість, а також рівень відповідності фінансовим потребам клієнтів (вартість послуги, толерантність до ризику, ефективність споживання).

На сьогодні поняття прийнятності визнається в регулятивних вимогах наглядових органів практично всіх країн світу. Розбіжності у його визначенні та застосуванні різняться як за країнами, так і за секторами, і стосуються обсягів наданої інформації, характеру фінансових послуг і продуктів, повноважень суб'єктів ринку й органів регулювання та нагляду тощо.

У більшості країн вимоги до прийнятності фінансових послуг виникають тоді, коли установа дає пораду клієнтові або рекомендує фінансовий продукт для купівлі. Наприклад, у секторі інвестицій США, Канади, Японії та країн ЄС визначення прийнятності може бути зроблено у момент оформлення рекомендації чи надання послуги, а стандарти прийнятності застосовуються після надання таких рекомендацій.

Певні складнощі можуть бути в ситуації порушення правил продажу (некоректний продаж — "mis-selling"), коли установа продає клієнту продукт, неприйнятний для нього. У більшості країн зобов'язання відповідальності за некоректний продаж продуктів покладено на агента з продажу, а не на розробника продукту. Дотримання стандартів прийнятності органи регулювання і нагляду забезпечують шляхом інспектування та застосування наглядових підходів і заходів впливу. Особливо це характерно для банківського та страхового секторів.

Таким чином, підхід фінансових установ до продажу фінансових продуктів і послуг на основі максимально повної реалізації принципів прийнятності є основою довіри клієнтів до фінансових ринків та спрямоване на забезпечення захисту їх прав.

Винятково важливе значення для характеристики фінансового продукту чи послуги має практика розкриття інформації фінансовими установами, оскільки це допомагає клієнтам прийняти більш виважені рішення та зменшити ризик некоректного продажу. За змістом розкриття інформації покликане допомоги клієнтові обґрунтувати своє рішення щодо придбання продукту чи послуги.

 

2. Основні форми державного регулювання діяльності з надання фінансових послуг.

Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється у таких формах (рис. 2.1).

Ведення державних реєстрів фінансових установ

Юридична особа, яка планує здійснювати свою діяльність на ринку фінансових послуг, набуває статусу фінансової установи після внесення про неї запису до відповідного Державного реєстру фінансових установ.

Державний реєстр фінансових установ — це система одержання, накопичення, зберігання, захисту, використання та поширення адміністративної інформації (даних) про фінансову установу.

Рис. 2.1. Основні форми державного регулювання діяльності з надання фінансових послуг

Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг здійснює реєстрацію та веде:

— Державний реєстр фінансових установ;

— Єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків);

— Державний реєстр страхових та перестрахових брокерів;

— реєстр саморегулівних організацій;

— реєстр аудиторів, яким надається право на проведення аудиторських перевірок фінансових установ;

— перелік страхових та/або перестрахових брокерів-нерезиден-тів; перелік актуаріїв;

— перелік фондів фінансування будівництва та фондів операцій з нерухомістю;

— перелік лізингодавців (юридичних осіб), взятих на облік у Держфінпослуг.

Національний банк України, у свою чергу, веде:

— Державний реєстр банків — реєстр, який містить відомості про державну реєстрацію усіх банків;

— офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку веде:

— реєстр професійних учасників ринку цінних паперів;

— реєстр інститутів спільного інвестування та саморегулівних організацій;

— реєстр аудиторів і аудиторських фірм, які можуть проводити аудиторські перевірки фінансових установ, що здійснюють діяльність на ринку цінних паперів та їх похідних;

— Державний реєстр уповноважених рейтингових агентств.

Ліцензування діяльності з надання фінансових послуг

Діяльність фінансових установ на ринку фінансових послуг відбувається на підставі ліцензії, що видається Уповноваженим органом.

Ліцензія — документ, який видається Уповноваженим органом в порядку і на умовах відповідно до законодавства України, на підставі якого фінансові установи мають право здійснювати діяльність на ринку фінансових послуг.

Уповноважений орган — спеціальний уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг (Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг).

Ліцензування професійної діяльності на ринку банківських послуг здійснює Національний банк України. НБУ видає банкам ліцензію на здійснення таких банківських операцій:

— приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

— відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів із цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

— розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Якщо є банківська ліцензія, банки мають право здійснювати окремі операції та угоди без отримання та з отриманням письмового дозволу Національного банку України, а саме:

без отримання письмового дозволу:

— надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

— придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, беручи на себе ризик виконання таких вимог та приймання платежів (факторинг);

— лізинг;

— послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей і документів;

— випуск, купівля, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;

— випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;

— надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій;

за умови отримання письмового дозволу.

— операції з валютними цінностями;

— емісія власних цінних паперів;

— організація купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

— здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

— здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

— здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;

— перевезення валютних цінностей та інкасація коштів;

— операції за дорученням клієнтів або від свого імені:

— з інструментами грошового ринку;

— з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках;

— з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;

— довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

— депозитарна діяльність і діяльність із ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Ліцензування професійної діяльності на ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, яка у встановленому порядку видає ліцензії на такі види діяльності на ринку цінних паперів:

— брокерської діяльності;

— дилерської діяльності;

— андеррайтингу;

— діяльності з управління цінними паперами;

— діяльності з управління активами;

— діяльності з управління іпотечним покриттям;

— депозитарної діяльності депозитарію цінних паперів;

— депозитарної діяльності зберігана цінних паперів;

— діяльності з ведення реєстру власників іменних цінних паперів;

— діяльності з організації торгівлі на фондовому ринку;

— розрахунково-клірингової діяльності.

Ліцензування професійної діяльності на ринку фінансових послуг здійснює Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг, яка у встановленому порядку видає ліцензії на здійснення:

— страхової діяльності;

— діяльності з надання послуг накопичувального пенсійного забезпечення;

— надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів;

— діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.

Одержана конкретною фінансовою установою ліцензія на здійснення певного виду фінансових послуг не може бути передана іншій установі.

Порядок видачі ліцензій передбачає, що особа, яка має намір провадити певний вид господарської діяльності з надання фінансових послуг, особисто або через уповноважений нею орган чи особу звертається до Уповноваженого органу із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

У заяві мають міститися відомості про особу заявника (найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код). Якщо заявник має філії, інші відокремлені підрозділи, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.

До заяви про видачу ліцензії заявник додає копію свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи чи копію довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, посвідчену нотаріально або органом, який видав оригінал документа, а також інші документи залежно від виду ліцензійної діяльності та встановлених вимог.

Рішення про видачу ліцензії чи відмову у її видачі приймається протягом 30 днів з дати надходження заяви.

Підставами про відмову у видачі ліцензії можуть бути:

— недостовірність даних у документах, поданих заявником для отримання ліцензії;

— невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії.

Ліцензія видається на бланках єдиного зразка, затвердженого Кабінетом Міністрів України, які є документами суворої звітності, мають облікову серію та номер.

У ліцензії зазначаються:

— найменування органу ліцензування, що видав ліцензію;

— вид господарської діяльності з надання фінансових послуг, на право провадження якого видається ліцензія;

— найменування юридичної особи;

— ідентифікаційний код юридичної особи;

— місцезнаходження юридичної особи;

— дата прийняття та номер рішення про видачу ліцензії;

— посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію;

— дата видачі ліцензії та строк її дії.

Діяльність із надання фінансових послуг на підставі ліцензії здійснюється на всій території України.

У разі відмови у видачі ліцензії на підставі виявлення недостовірних даних у документах, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії не раніше ніж через три місяці з дати прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії.

Якщо відмова у видачі ліцензії зумовлена невідповідністю заявника ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що стали підставою для відмови у видачі ліцензії.

Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.

Нагляд за діяльністю фінансових установ

Нагляд за діяльністю фінансових установ — система контролю та активних упорядкованих дій Уповноваженого органу, спрямованих на забезпечення дотримання фінансовими установами, стосовно яких Уповноважений орган здійснює наглядову діяльність, законодавства України та встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності фінансової системи та захисту інтересів клієнтів.

Основними напрямами нагляду за діяльністю фінансових установ на ринку фінансових послуг згідно із законодавством України е додержання встановлених критеріїв та нормативів щодо:

— ліквідності;

— капіталу та платоспроможності;

— прибутковості;

— якості активів та ризикованості операцій;

— якості систем управління та управлінського персоналу;

— додержання правил надання фінансових послуг.

Економічні нормативи — показники, що встановлює Уповноважений орган і дотримання яких є обов'язковим для фінансових установ.

З метою повної та ефективної реалізації функцій Уповноважений орган має право в межах своєї компетенції здійснювати періодичне інспектування фінансових установ та їх споріднених і афілійованих осіб. Періодичність інспектування залежить від типу фінансової установи і визначається Уповноваженим органом.

Аудиторські перевірки фінансових установ можуть проводити аудитори, які:

— мають відповідний сертифікат;

— не мають взаємовідносин щодо права власності з фінансовою установою, діяльність якої перевіряється, не мають заборгованості перед цією установою або іншого конфлікту інтересів;

— внесені до відповідних реєстрів, що ведуть державні органи, які здійснюють регулювання діяльності фінансових установ і ринків фінансових послуг. Порядок ведення реєстру визначає відповідний державний орган, який регулює діяльність фінансових установ і ринків фінансових послуг.

Застосування Уповноваженим державним органом заходів впливу

У разі порушень фінансовими установами законів або інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність із надання фінансових послуг, Уповноважений орган може застосовувати певні заходи впливу, а саме:

— зобов'язати порушника вжити заходів для усунення порушення;

— вимагати скликання позачергових зборів учасників (акціонерів) фінансової установи;

— накладати штрафи на фінансові установи;

— тимчасово зупиняти або анулювати ліцензію на право здійснення діяльності з надання фінансових послуг;

— відсторонювати керівництво від управління фінансовою установою та призначати тимчасову адміністрацію;

— затверджувати план відновлення фінансової стабільності фінансової установи;

— порушувати питання про ліквідацію установи.

Розмір штрафних санкцій до фінансових установ за адміністративні правопорушення, пов'язані з діяльністю на ринках фінансових послуг, представлено в табл. 2.1. Відповідно до законодавства за всіма видами порушень загальна сума штрафу не може перевищувати 1 % від розміру статутного (пайового) капіталу юридичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності, що вчинила правопорушення.

У разі систематичних порушень фінансовою установою нормативних вимог, невиконання прострочених зобов'язань, виникнення нестабільності в роботі установи, яка може становити небезпеку конфлікту інтересів або банкрутства, Уповноважений орган може призначати тимчасову адміністрацію фінансової установи.

Тимчасова адміністрація — процедура, що застосовує Уповноважений орган при здійсненні нагляду за діяльністю фінансової установи за обставин, передбачених законодавством України.

Тимчасовий адміністратор — фізична або юридична особа, яку призначає Уповноважений орган для здійснення тимчасової адміністрації.

Таблиця 2.1. Розмір штрафних санкцій до фінансових установ за адміністративні правопорушення, пов'язані з діяльністю на ринках фінансових послуг

№ з/г	Причина застосування санкції	Розмір штрафної санкції (неоподатковуваних мінімумів доходів громадян)
Штрафні санкції до фінансових установ — юридичних осіб
	За діяльність на ринках фінансових послуг без ліцензії, одержання якої передбачено законом
	За ненадання, несвоєчасне надання або надання завідомо недостовірної інформації	До 1000
	За ухилення від виконання або несвоєчасне виконання розпоряджень, рішень Уповноваженого органу про усунення порушень щодо надання фінансових послуг

 

Продовження табл. 2.1

Штрафні санкції до суб'єктів підприємницької діяльності — фізичних осіб
	За здійснення операцій без відповідної ліцензії	Від 20 до 50
	За неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірних відомостей Уповноваженому органу	Від 50 до 100
	За ухилення від виконання або несвоєчасне виконання рішень та розпоряджень Уповноваженого органу	Від 20 до 50

Тимчасовим адміністратором може бути:

— юридична особа, яка здійснює професійну діяльність щодо тимчасової адміністрації фінансових установ, надання аудиторських, юридичних або консультаційних послуг з питань функціонування ринків фінансових послуг і має не менше трьох працівників із сертифікатом Уповноваженого органу на право здійснення тимчасової адміністрації фінансової установи;

— незалежний експерт (за договором);

— службовець Уповноваженого органу.

До участі в тимчасовій адміністрації допускаються лише особи, які мають сертифікат Держфінпослуг на право здійснення тимчасової адміністрації фінансової установи, високі професійні та моральні якості, бездоганну ділову репутацію, економічну чи юридичну освіту і досвід, необхідний для виконання функцій тимчасового адміністратора, їх основне завдання полягає у відновленні стабільної та ефективної роботи фінансової установи.

 

3. Сутність та види лізингу.

 

Лізинг — один із найпоширеніших у світовій практиці методів фінансування технічного оснащення та оновлення виробництва, який має давні традиції.

Загальне поняття лізингу наведено в ч. 1 ст. 292 Господарського кодексу.

Лізинг — це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Основою будь-якої лізингової угоди є фінансова (кредитна) послуга: лізингодавець купує майно у власність для наступного надання його у користування лізингоодержувачу, який за рахунок періодичних лізингових внесків відшкодовує його вартість. Отже, лізинг має ознаки, властиві кредиту, — терміновість, платність, матеріальне забезпечення.

 

Є різноманітні види лізингу залежно від:

· кількості учасників угоди;

· типу майна;

· сектора ринку;

· форми лізингових платежів;

· обсягу обов'язків (обсягу обслуговування);

· терміну використання майна, і пов'язаних із нею умов амортизації.

Залежно кількості учасників (суб'єктів) угоди розрізняють:

· двосторонні лізингові угоди (чи пізно це званий прямий лізинг), у яких постачальник майна, ілизингодатель виступають на одній особі;

· багатосторонні лізингові угоди (чи пізно це званий непрямий лізинг), у яких майно в лізинг здає не постачальник, а фінансовий посередник, за який виступає лізингова компанія. Класичним варіантом цього виду угоди є тристороння, у якій беруть участь постачальник,лизингодатель ілизингополучатель.

На кшталт майна розрізняють:

· лізинг рухомого майна (робочі машини та обладнання різних галузей промисловості, кошти обчислювальної техніки і оргтехніки, транспортні засоби та т.д.);

· лізинг нерухомого майна (виробничі будівлі і споруди). При лізингу нерухомості орендодавець будує чи купує нерухомість за дорученням орендаря і дає йому від використання у комерційних банках наукових і виробничих цілях. Як й у угоди з рухомим майном, контракт полягає зазвичай терміном, менший чи рівнийамортизационному періоду об'єкта; орендар несе всі ризики, витрати і податки під час дії контракту (2).

Розрізняють лізинг нового майна (із перших рук) і лізинг уже вживаного майна (через другі руки), тобто. підприємець продає майно, власником якого уже є і це вже користується.

Залежно від сектора ринку, де відбуваються лізингові операції, виділяють:

· внутрішній лізинг, у якому всі учасники угоди представляють до однієї країни;

· зовнішній (міжнародний) лізинг, у якомулизингодатель ілизингополучатель перебувають у різних країнах. Продавець майна може у однієї з цих країн, або й інші державі.

Залежно від форми лізингових платежів розрізняють:

· лізинг із грошовим платежем, у якому виплати виробляються в грошової форми;

· лізинг з компенсаційним платежем (чи пізно це званий компенсаційний лізинг), у якомулизингополучатель розраховується злизингодателем товарами, зазвичай, зробленими наарендуемом майні, чи шляхом надання зустрічних послуг;

· лізинг зі змішаним платежем, у якому частина платежу вступає у грошової форми, а частина - як товарів чи послуг.

За обсягом обслуговування переданого майна лізинг поділяють на:

· Чистий лізинг (netleasing) - взаємини, за яких усі обслуговування майна підпорядковано лізингоодержувача. Тож у цьому разі витрати на обслуговування устаткування не входять у лізингові платежі.

· Мокрий лізинг (>wetleasing) - передбачає обов'язкову технічне обслуговування обладнання, його ремонт, страхування та інші операції, які відповідаєлизингодатель. Крім цих послуг, за бажання лізингоодержувачализингодатель може він обов'язки з підготовки кваліфікованого персоналу, маркетингу, поставці сировини й ін.

За тривалістю використання майна, і що з ним умовам амортизації розрізняють:

· лізинг з повним окупністю і, з повним амортизацією майна, коли час договору дорівнює нормативному терміну служби майна України та панує цілковите виплатализингодателю вартості лізингового майна;

· лізинг з неповної окупністю і, неповної амортизацією майна, у якому термін договору менше нормативного терміну служби майна України та протягом його дії окупається тільки п'яту частину вартості лізингового майна.

Термін договори та ступінь окупності (амортизації) лізингового майна є серед основних критеріїв розмежування лізингу на фінансовий і оперативний.

Оперативний лізинг передбачає лізингові контракти, укладені на короткий і середній термін (зазвичай коротше амортизаційного періоду), за якими орендарю надається (за дотримання певного терміну) право у будь-яку довільну інший час розірвати договір. Зазвичай, це відбувається, коли орендарі об'єкта лізингу швидко змінюють одне одного.Арендодатель несе тут підвищений ризик, а швидко що змінюються орендарі змушують лізингову компанію виявляти особливий інтерес до хорошого стану предмета лізингу. Часто лізингова компанія перебирає технічне обслуговування об'єкта лізингу - регламентний ремонт, страхування,- здійснюючи цимполносервисний лізинг чи частково сервісний лізинг (в контракті обмовляється поділ зобов'язань). Після закінчення термін дії договору лізингу предмет договору то, можливо повернутий власнику або знову здано у найм.

Фінансовий лізинг характеризується тривалим терміном контракту (від 5 до 10 років) і амортизацією всієї чи більшу частину вартості обладнання. Фактично фінансовий лізинг є форму довгострокового кредитування купівлі. Після закінчення термін дії орендар може повернути об'єкт оренди, продовжити угоду чи відправити нове, і навіть купити об'єкт по залишкової вартості (зазвичай вона має суто символічного характеру).

Натомість фінансовий лізинг підрозділяється на:

· поворотний лізинг;

·левередж лізинг;

·сублизинг;

· лізинг допомогу у продажах.

Класифікація видів лізингу утруднена поруч обставин. У правових системах різних країн є різні визначення як власне лізингу, а й окремих його видів. Різні види лізингу можуть поєднуватися щодо одного договорі залежно від конкретних, які застерігаються учасниками умов.

Залежно від складу учасників (суб'єктів) угоди виділяють:

* прямий лізинг, у якому при двосторонньої угоді власник майна (постачальник) самостійно здає об'єкт в лізинг;

* непрямий лізинг, коли передача майна відбувається після посередника. У разі може відбутися класична тристороння угода (постачальник -лизингодатель -лизингополучатель), і навіть багатостороння угоду з числом учасників від 4 до 6-7.

 

4. Сутність та види факторингу.

Нині факторинг — поширена міжнародна посередницька послуга комерційних банків. У 60-х роках ХХ ст. факторингові операції почали поступово витісняти комерційний кредит на основі векселів. Особливо швидко факторинг розвивався у 80-х роках, коли за 10 років оборот за ним зріс в Італії в 74 рази, в Іспанії — в 14, Великобританії та Франції — в 7,5 рази. В Україні факторинг уперше був затверджений у новому Цивільному кодексі.

Право банків на цей вид діяльності (придбання права вимоги від третіх осіб виконувати зобов'язання в грошовій формі) зафіксовано в Законі «Про банки і банківську діяльність в Україні». Використання факторингу на практиці ще у 1988 р. розпочав Промбудбанк СРСР. Як експеримент він створив факторингові відділи і почав проводити операції. Згодом до нього приєднались інші комерційні банки [1].