Перспективи входження У в євросоюз

Інтеграція України в ЄС має свої переваги і для України, і для Європейського Союзу.

Для нашої держави важливого значення набувають як процес її послідовного наближення до ЄС, досягнення відповідності копенгагенським критеріям членства у ньому, що значною мірою збігається з головними завданнями здійснення системних перетворень в державі та суспільстві, так і стратегічний результат цього процесу - повноправне членство в ЄС.

Як невід'ємна (в географічному, історичному та культурному аспектах) частина Європи Україна орієнтується на діючу в провідних європейських країнах модель соціально-економічного розвитку. Євроінтеграційний курс розглядається саме у контексті реалізації цієї моделі в умовах України.

Вступ у майбутньому до ЄС сприятиме більш активному долученню нашої держави до європейських демократичних цінностей, поширенню на неї зони загальноєвропейської стабільності та безпеки, уникненню нових ліній поділу на континенті. Членство в ЄС дозволить більш ефективно використовувати переваги міжнародної спеціалізації та кооперації, що стане важливою передумовою прискорення економічного розвитку та модернізації країни.

Політичні переваги інтеграції України в ЄС пов'язані зі створенням надійних механізмів політичної стабільності, демократії та безпеки. Зближення з ЄС є гарантією, а виконання його вимог - інструментом розбудови демократичних інституцій в Україні. Крім того, членство в ЄС відкриє шлях до колективних структур спільної безпеки Євросоюзу, забезпечить ефективнішу координацію дій з європейськими державами у сфері контролю за експортом і нерозповсюдження зброї масового знищення, дозволить активізувати співробітництво у боротьбі з організованою злочинністю, контрабандою, нелегальною міграцією, наркобізнесом тощо.

В економічній сфері переваги інтеграції в структури Євросоюзу випливають з функціонування в ЄС сталої та економічно ефективної моделі організації суспільства і наявності колективних механізмів підтримання макроекономічної стабільності. Інтеграція в ЄС сприятиме зростанню продуктивності економіки та темпів технологічної модернізації під впливом конкуренції на єдиному європейському ринку та забезпеченню вільного доступу до новітніх технологій, капіталу, інформації; підвищенню кваліфікації робочої сили за умов її вільного руху в межах єдиного ринку; створенню більш сприятливого інвестиційного середовища; істотному зростанню обсягів торгівлі на ринку ЄС; створенню передумов для прискореного зростання взаємообміну в галузях з підвищеним рівнем науко- і техноємності; підвищенню якості регулятивних інститутів у бюджетній, банківській, фінансовій сферах та корпоративному управлінні. Інтеграція також надасть можливість використовувати фонди регіонального розвитку ЄС для прискорення виходу на рівень економічного розвитку, властивий більш розвиненим країнам Євросоюзу.

Європейський Союз (з урахуванням майбутнього розширення) стане потужним ринком для 500 млн. споживачів. Враховуючи їхню високу платоспроможність, швидкі темпи економічного розвитку країн ЄС, культуру виробництва, споживання, розрахунків, цей ринок має для України значні перспективи.

Соціальні переваги членства в ЄС пов'язані з наявними тут високим рівнем со-ціальних стандартів і розвитку гуманітарної сфери, ефективним захистом прав працівників, розвиненою системою охорони довкілля.

Наслідком інтеграції України в ЄС стануть суттєві зміни в забезпеченні права на вільне працевлаштування, адекватної оплати та безпеки праці, гарантій соціального забезпечення, належних умов життя громадян, охорони здоров'я, освіти, культури, соціального захисту і соціального страхування відповідно до європейських стандартів.

 

Сама мета інтеграції в ЄС, як доводить досвід практично всіх нинішніх країн-претендентів "першої хвилі" (Естонії, Польщі, Словенії, Угорщини, Чехії та Кіпру), є потужним стимулом необхідних для цього соціально-економічних перетворень.

Позитиви європейської інтеграції України для Європейського Союзу мають оцінюватися із точки зору внеску, який наша держава може зробити в його розвиток.

Це стосується насамперед геополітичної ролі України як одного з ключових факторів регіональної і загальноєвропейської стабільності та безпеки. Україна уклала угоди про дружбу з усіма своїми сусідами, забезпечила міжетнічний мир і стала загальновизнаним чинником стабільності у Центральній Європі. Її приєднання до ЄС (одночасно з поглибленням співпраці з Російською Федерацією в економічній, соціальній, політичній і правовій сферах) суттєво усунуло б небезпеку відродження протистояння між Сходом та Заходом, утворення нових геополітичних ліній розподілу на європейському континенті.

Україна має потенційно широкі ринкові можливості, значення яких важко переоцінити як на нинішньому етапі торговельно-економічних відносин з Євросоюзом, так і в рамках майбутнього єдиного ринку після її вступу до ЄС. Кадровий, науковий, промисловий (особливо в галузях високих технологій), сільськогосподарський потенціал нашої держави, її зростаюча роль у міжнародній миротворчій діяльності - це той безперечний позитив у євроінтеграційному контексті, який має бути врахований Євросоюзом.

Велике значення для ЄС матиме також транзитний потенціал України, насамперед з точки зору торговельно-економічних зв'язків між ЄС та Росією і країнами Центральної Азії. З входженням України до ЄС значущість цього чинника значно підвищиться.

Проте слід зазначити, що для належного використання цих переваг потрібні напружені зусилля, ретельні і виважені кроки. Забігання наперед може мати серйозні негативні наслідки - зокрема, через недостатню готовність країни до жорсткої конкуренції на єдиному європейському ринку та до належного виконання взятих на себе міжнародних зобов'язань.

Ек аспекти глобальних проблем ХХІ ст, необхідність співпраці У з держ бл та дал зарубіжжя

Неокласичний синтез Самуельсона (США)

Наприкінці 70-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною иколами мала більше історичний, ніж концептуальний характер.

Однак іще задовго до того, як на засаді теорій економічного зростання відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип «неокласичного синтезу».

Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40—50-х рр. підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрунтовано Полом Самуельсоном.

Суть синтезу полягала в тім, іцо залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулювання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регуляторами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного ринку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробницт-вом і споживанням.

Прихильники «неокласичного синтезу» не перебільшували регулюючих можливостей ринку. Вони вважали, що в міру ускладнення економічних взаємозв'язків і відносин слід удосконалювати та | активно використовувати різноманітні методи державного регулювання.

У 50—60-ті рр. в економічній літературі концепція неокласичне-} го синтезу набуває цілковитого визнання. Неокейнсіанство, неокла- \ сична теорія, теорії кон'юнктури, економетрики об'єднуються на • базі пошуку шляхів стабілізації й економічного зростання. Під різ- ' ними кутами зору вони вивчають функціональні аспекти процесу відтворення. Суть цього поєднання відобразив Вільям Ростоу, який писав, що «сучасні економісти, поставивши перед собою завдання об'єднання класичної теорії відтворення з кейнсіанським аналізом доходу, запровадили динамічні змінні: населення, технологію виро-бництва, підприємницьку активність»'. Справді, школу «неокласичного синтезу» вирізняє з-поміж інших різноманітність тематики досліджень. Увага її представників зосе-реджується на проблемах економічного зростання, дальшому розвитку теорії загальної економічної рівноваги. Саме представниками цієї школи було запропоновано методику аналізу безробіття та заходи щодо його регулювання, отримано суттєві результати в галузі теорії та практики оподаткування. У межах цієї школи розвитку набули методи економіко-математичного аналізу, можливості їхнього застосування в політології.

Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу» був американський економіст, професор П. Самуельсон, який писав: «Мої погляди вичерпуються загальною неокласичною теорією, яка включає в класичну традицію будь-яку частину кейнсі-анського і неокейнсіанського аналізу, що є придатною для сучасної економіки».

Він спромігся об'єднати в одну теорію всі досягнення економічної думки від А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса до Д. М. Кейнса, М. Фрідмена, Д. Тобіна та Р. Лукаса, тобто доктрини, здавалося б, цілком протилежні за змістом, і тим самим накреслив сучасні підходи до вивчення економічних проблем. Він писав, що його теорії включає все те позитивне, що містить як кейнсіанський, так і неокласичний аналіз, що уможливлює поєднання в одне ціле макро- і мікроекономіки.

Його книжку «Економіко» (1948), яка стала найпоширенішим підручником і витримала безліч перевидань різними мовами світу, присвячено аналізу проблем, що стосуються всіх сторін економічного життя. Особливо наголошено на ідеї неокласичного синтезу в третьому виданні «Економіксу» (1955), де Самуельсон висловлював сподівання, що такий синтез допоможе подолати відстань між мік-ро- та макроекономікою

Теор ек зростання Солоу(США)

. Основи моделі зростання Солоу було викладено в праці «Внесок у теорію економічного зростання» (1956). Згідно зі Солоу, головною вадою моделі Харрода—Домара є те,

що в ній проігноровано можливі зміни співвідношення капітальних благ і праці, тобто основною причиною несталості економіки

є фіксована величина капіталомісткості, що відображає жорстке піввідношення між працею та капіталом. Головний висновок, до якого схиляється Солоу зводиться до того, що зниження трудомісткості сприятиме зниженню залежності зростання виробництва від зростання пропо-

зиції праці. Саме тому вирішальним фактором економічного зростання у довготривалий період є зростання як втілення технічного прогресу, а не зростання капіталовкладень.

Метод «витрати-випуск» Василя Леонтьєва(США)

В історію економічної науки американський учений російського походження В. Леонтьев увійшов як автор методу затрати-випуск (у колишній радянській літературі — "міжгалузевий баланс"). Учений вперше опублікував його основні положення в невеликій статті у 1986 р., потім повністю описав у першій книзі "Структура американської економіки, 1919—1929" (1941), яка згодом стала класичною.
Свої наукові дослідження та ідеї В. Леовтьєв виклав у працях "Структура американської економіки, 1919—1929" (1941), "Дослідження структури американської економіки" (1953), двох томах "Економічних есе", що вийшли в світ у 1966 і 1977 роках та інші. Його праці "Дослідження структури американської економіки" (1958, у співавторстві), "Майбутнє світової економіки" (1979) тп "Економічне есе: теорії, дослідження, факти і політика" (1990) видані російською мовою.
Припустимо, народне господарство складається лише з двох галузей: сільського господарства (виробництво пшениці) і промисловості (виготовлення тканини). Вироблену продукцію розподіляють на виробниче споживання у вказаних галузях і на кінцеве використання (на невиробниче споживання, нагромадження тощо). На виробництво кожного виду продукції витрачаються засоби виробництва (також два види) і праця.
Міжгалузевий баланс формується і в ціновому вираженні.
Теорія ґрунтується на регіональному міжгалузевому балан-сі виробницгпва й розподілу продукції. У СРСР модель цього балансу була обґрунтована в 1930-х роках ученими-економістами В. В. Новожиловим і Л. В. Канторовичем. У світовій практиці вона відома за назвою схеми «витрати-випуск» економіста Василя Леонтьева [9], що емігрував на початку 1920-х років із СРСР спочат-ку до Шмеччини, а у 1931 р. - до США. Балансова модель дозволяе простежити сучасний стан і зробити прогноз як внутрішньорайон-них, так і міжрайонних зв'язків (зокрема, товарних і грошових по-токів) для окремих секторів економіки. Бона використовується для цілей короткострокового та довгострокового прогнозування розвитку регіонів.
Головна мета міжгалузевого балансу (МГБ) - відображення процесу створення й розподілу суспільного продукту в межах ре-гіону. Аналіз МГБ дозволяв дати комплексну характеристику процесу формування й використання сукупного суспільного продукту в галузевому розрізі. В основу вартісного балансу покладений по-діл сукупного продукту на дві частини, що відіграють різну роль у процесі суспільного відтворення, - проміжного й кінцевого продукту.
Перший розділ МГБ (перший квадрант) - це таблиця міжгалузевих виробничих зв'язків. У рядках і стовпцях балансу в однаковому порядку перелічуються ті самі галузі матеріального виробництва; показники, вміщені на перетинаннях рядків і стовпців, являють собою величини міжгалузевих потоків продукції. В економіко-математичній моделі МГБ такі показники позначаютьсях, де і - номер галузі-виробника, /' -номер галузі-споживача продукції. Якщо позначити кількість продук-цп однієї галузі, необхідної для виробництва одиниці продукції іншої галузі, через а.., а через х - обсяг продукції галузі-споживача, то між-галузевий потік галузей і й /' складе а., х х. Показники а., називаються коефіцієнтами прямих витрат.
У другому розділі балансу відображається структура кінцевого продукту, у третьему - формування його вартості. Кінцевий продукт галузі і прийнято позначати уе У четвертому розділі (квадран-ті) відображаються елементи перерозподілу й кінцевого використання національного доходу.
Для розрахунків вартісного балансу застосовується економіко-математична модель, яка зветься рівняння Леонтьєва й у матричному записі виглядає в такий спосіб:
АХ + У = X,
де X - вектор-стовпець обсягів виробництва; У - те ж кінцевого продукту; А = \а] - матриця коефіцієнтів прямих витрат.