Ек розв найб індустр країни США

Структурна перебудова капіталіст відтворення, здійснювана у 1960—1970 роки під впливом НТР та складних умов екон зростання, була досить болісною і супроводж певним зниженням темпів росту продуктивності праці, ефективності капіталіст економіки загалом. Усе це вело до необхідності суттєвої переорієнтації державної економ політики, переоцінки ролі тогочасної капіталістичної держави в регулюванні капіталіст виробництва.

Зовсім новий характер мали економічні труднощі та суперечності 1970-х --- початку 1980-х рр., коли проблемою стали самі виробничі потужності, а не попит, необхідність формування пропозиції. Таким чином, був потрібен демонтаж кейнсіанських форм та методів регулювання економіки, пов'язаних, на думку неоконсерваторів, із бюрократизацією державного апарату, невиправданим зростанням бюджетних витрат, розширенням соціальних програм капіталістичної держави. Так звана «рейганоміка» була одним із варіантів неоконсервативної політики, що впродовж 1980-х -— на початку 1990-х років застосовувалася в багатьох розвинених капіталістичних країнах. Ця політика стала відповіддю на погіршення умов капіталіст відтворення. На перший план вийшли завдання раціоналізації виробництва, поліпшення його структури, технологічної перебудови, інтернаціоналізації капіталу. У 70-і рр. XX ст. в економіці США відбулися структурні зміни. Було проведено масову «чистку» не конкуренто-спроможних галузей економіки, сотні підприємств ліквідовано. Водночас з'явилися нові наукоємні галузі, які й сьогодні визначають обличчя сучасного світу.

У 1970-і роки активно втілювалась у життя концепція нового федералізму, яка передбачала перенесення центру ваги у прийнятті громадських рішень на місцеві органи й активний розвиток самоврядування на місцях. У період президентства Р. Рейгана (1981—1988) економіка країни була охоплена кризою. Ще однією складовою економ політики Р. Рейгана було скорочення податків.

У середині 1970 р відбулося перегрупування основних напрямів економ думки, яке полягло у втраті кенсіанством ролі теорит лідера й актуалізації неокласики у вигляді економ. Неоконсерватизму, який перетворився на провідний напрям ек науки.

Від 80-х років XX ст. у розвинених капіталістичних країнах нєоконсереатизм охоплює три основні напрями нової неокласики:

X)'монетаризм, або чиказька школа неолібералізму (М. Фрід-мен) — центральна теорія неоконсерватизму. Монетаризм пов'я-заний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредитного обігу. На думку монетаристів, лише послідовна політика за-безпечення господарства грошима може створити впевненість економічних агентів у неіінфляційному розвитку економіки й сприяти рівномірному інвестуванню із мінімальним ризиком;

теорія економіки пропозиції (А. Лаффер, Дж. Гілдер, 1 і. Робертс, Р. Манделла), згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування та призводить,

таким чином, до падіння виробництва й підриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

нова класична м акр о економіка — теорія раціональних очікувань (Дж. Мут, Р. Лукас, Т. Сарджепт, Н. Воллес), згідно з якою економічні агенти в будь-якому разі не виправдовують надії

владних структур, бо заздалегідь враховують наміри влади й нейтралізують своїми заходами (підвищенням чи зниженням цін)політику уряду.

Важливою складовою неоконсерватизму також є теорія економіки пропозиції, або септш-сайд економіка (економісти Артур Лаффер, П. Робертс, Р. Манделла, журналісти Дж. Гілдер, Дж. Ван-ніскі, конгресмен Дж. Кемп), яка доповнювала монетарні форми та методи регулювання економіки й була створена після кризи 1974—1975 рр.; вона, по суті, стала теоретико-методологічним підґрунтям «рейганоміки». Ця теорія, подібно до монетаризму, виходить із неокласичної рівноважної схеми, а критику кейнсіанства зосереджує на проблемі інвестиційної функції капіталу.

 

Ек розв брит і фр

У 1970-х роках у Великобр уповільнилося зростання виробництва, почастішали кризи, подовжилася депресії, зросли темпи інфляції. Наприкінці 1970-х років критики економічної політики Вел Британії називали її «хворою людиною Європи». Політика виходу британської економіки з кризи за допомогою впровадження неоконсервативної моделі державного регулювання, реалізована урядом консерваторів на чолі із М. Теттчер, увійшла в історію під назвою «тєтчєргізм». М. Тетчер відкинула жорстке державне регулювання економіки й запропонувала нову економ програму, яка ґрунтувалася на концепції економічного лібералізму та його сучасній модифікації— монетаризмі.

У сфері грошового обігу, фінансів та банківської справи уряд М Тетчер керувався монетаристського концепцією, яка пропону-вала жорстке обмеження грошової маси в обігу. Уряд консерваторів здійснював політику переважного стимулювання приватного бізнесу та одночасного обмеження держ підприємництва. Найважливішим напрямом реформ був курс на приватизацію держ сектору.

Важливого значення уряд М. Тетчер приділяв приватизації житла. Уряд через парламент провів закон, що зобов'язував про-давати будинки за пільговими цінами мешканцям-орендаторам, унаслідок чого значно зросла частка громадян країни, які стали власниками свого житла.

Уряд Великої Британії ужив цілу низку заходів, що стимулювали розвиток приватного бізнесу, серед них — збільшення подат-кових пільг.

Одним із найважливіших напрямів діяльності уряду М. Тетчер була боротьба з інфляцією. Суворо контролювалися темпи зростання грошової маси в обігу, були скорочені позики, що надавалися державою приватному сектору, відмінено контроль над цінами та заробітною платою, підвищено ставки відсотка.

Реформаторська діяльність уряду М. Тетчер дала плідні результати. Було не лише зупинено спад виробництва у промисловості, але вже у 1982 році було очевидне його зростання, а на середину 1980-х років Велика Британія мала середні темпи екон зростання, характерні для розвинених країн. Різко скорочено рівень інфляції, зміцнено позиції Лондона як одного з фінансових центрів світу. Значно зріс ВВП, швидшими темпами почали розвиватися не лише англійська промисловість, а й такі галузі, як торгівля, зв'язок, транспорт, поліпшилися показники фінансово-банківської сфери економіки.

У середині 1970 р відбулося перегрупування основних напрямів економ думки, яке полягло у втраті кенсіанством ролі теорит лідера й актуалізації неокласики у вигляді економ. Неоконсерватизму, який перетворився на провідний напрям ек науки.

Від 80-х років XX ст. у розвинених капіталістичних країнах нєоконсереатизм охоплює три основні напрями нової неокласики:

X)'монетаризм, або чиказька школа неолібералізму (М. Фрід-мен) — центральна теорія неоконсерватизму. Монетаризм пов'я-заний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредитного обігу. На думку монетаристів, лише послідовна політика за-безпечення господарства грошима може створити впевненість економічних агентів у неіінфляційному розвитку економіки й сприяти рівномірному інвестуванню із мінімальним ризиком;

теорія економіки пропозиції (А. Лаффер, Дж. Гілдер, 1 і. Робертс, Р. Манделла), згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування та призводить,

таким чином, до падіння виробництва й підриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

нова класична м акр о економіка — теорія раціональних очікувань (Дж. Мут, Р. Лукас, Т. Сарджепт, Н. Воллес), згідно з якою економічні агенти в будь-якому разі не виправдовують надії

владних структур, бо заздалегідь враховують наміри влади й нейтралізують своїми заходами (підвищенням чи зниженням цін)політику уряду.

Важливою складовою неоконсерватизму також є теорія економіки пропозиції, або септш-сайд економіка (економісти Артур Лаффер, П. Робертс, Р. Манделла, журналісти Дж. Гілдер, Дж. Ван-ніскі, конгресмен Дж. Кемп), яка доповнювала монетарні форми та методи регулювання економіки й була створена після кризи 1974—1975 рр.; вона, по суті, стала теоретико-методологічним підґрунтям «рейганоміки». Ця теорія, подібно до монетаризму, виходить із неокласичної рівноважної схеми, а критику кейнсіанства зосереджує на проблемі інвестиційної функції капіталу.

Ек розв нім, італії,японії

Темпи збільшення світового промислового виробництва стає безпрецедентним явищем у світовій історії. Вочевиднився перелом основних тенденцій економічної динаміки, що мали місце впродовж попередніх двох десятиліть. «Старі» промислові країни досягли апогею тривалого повоєнного періоду — швидкого економічного зростання. Що стосується пояснення феномена економічного зростання у повоєнний період, то за гіпотезою вчених економістів передбачалося, що тривала стагнація, зумовлена депресією та світовою війною, відкрила нові можливості зростання з боку як пропозиції, так і попиту.

І справді, рівень споживання у Західній Європі та Японії тривалий період був нижчим, ніж у США, і лише після 1950 року можна було казати про досягнення американського рівня споживання.

Резерв робочої сили стає тим чинником, що підтримує економічне зростання цього періоду.

Особливого значення у розвитку світової системи господарства в середині 1950-х років набуває науково-технічний прогрес і його активізація.

Однією з найуспішніших економік повоєнного періоду, економічне зростання в якій набуло вражаючих темпів, стала економіка Німеччини. Прискорений економічний розвиток цієї країни та вихід її на 2-ге місце в світі у 1950-х роках назвали «еко-номічним дивом». Основними чинниками реформування економіки слід вважати такі:

1)відбувається поновлення основного капіталу за участі держави та мінімальних видатків на ВПК. Держава використала кошти від прибутків великих корпорацій, податок па прибуток яких у перші повоєнні роки становив 90—94 %, а на військові потреби витрачалося всього 5—6 % державного бюджету;

2)виникає можл розвитку невоєнних галузей

3) Німеччина отримувала гуманітарну допомогу від США, насамперед у вигляді споживчих товарів на суму 2,5 млрд дол.

Основою «економічного дива» послугувала реформа Людвіга Ерхарда і дістали назву

реформ Л. Ерхарда.

Сутність реформи зводилася до перетворення Західної Німеччини з країни із жорстко регулятивною економікою на країну розвиненого ринкового господарства.

Завдання реформи — створення умов для розвитку вільної, конкурентоспроможної економіки та підвищення життєвого рівня населення. Сам процес модернізації було розпочато з грошової реформи 1948 року, основним завданням у руслі якої стало вилучення з ринку знеціненої грошової маси. Починаючи від 1949 року в Німеччині було проведено реформи щодо сприяння розвитку виробничої сфери.

Успішний приклад економічного поступу та зростання демонструвала у повоєнний період і Японія, стрімко перетворюючись на екон лідера Південно-Східної Азії.

Ця країна, подібно до країн Західної Європи, переживала невтішні наслідки Другої світової війни: скорочення випуску про-мислової продукції у 3 рази; руйнування міст і більшості промислових об'єктів, моральне и фізичне зношування обладнання; загострення продовольчої кризи; дефіцит бюджету та інфляційні явища. Крім того, в Японії гостро постала проблема браку природних ресурсів для відновлення економіки та неможливості придбання їх.

Найважливішими аспектами повоєнного відновлення економіки Японії було проведення реформ, успіх яких зумовив ще одне (поряд із німецьким) економічне диво.

Першою реформою була декартелізація методом реорганізації дзайбацу (форма монополії)— закон про ліквідацію дзайбацу ухвалили 1945 року.

Екон зростанню Яп сприяли й такі чинники:

- низькі (за умовами капітуляції) воєнні видатки (вони не мали перевищувати 1 % націон доходу);

- низький рівень (порівняно зі США та Зах Євр) зароб плати у промисловості (у 5,6 раза нижче, ніж у США). Отже, японському «економічному диву» передовсім сприяла модернізація інституці-онального середовища. Визначаючи особливості «японського дива», слід звернути увагу на особливі форми відносин праці та високий рівень капіталовкладень у націон доході. Японія інвестувала в господарство близько третини валового національного продукту.

Індустріал нар г-ва в СРСР

Було поставлено завдання перетворення Росії з країни, що ввозить устаткування, на країну, що його вивозить. Під таким гаслом пройшов XIV з'їзд партії. Було визнано, що розв'язати проблему індустріалізації можна лише за ретельного її плануванні, і що найсприятливіші умови для вирішення проблеми можуть бути створені розробленням п'ятирічних планів розвитку народного господарства.У дискусії щодо підготовки плану індустріалізації ключовим було питання про джерела засобів для його здійснення. Інший шлях -- пришвидшення індустріалізації — базувався на перерозподілі доходів між галузями і групами населення та обмеженні споживання.

Одним із головних джерел нагромадження засобів для індустріалізації став перерозподіл доходів населення на користь держави. Перекачування засобів йшло різними каналами:1) податки з населення;2)внутрішні державні позики, що розміщувалися і серед міського, і серед сільського населення;3) грошова емісія;4)податкова реформа 1930 р., що сприяла перерозподілу коштів із легкої промисловості у важку;5)суттєвим джерелом доходу бюджету став продаж горілки.Оскільки бюджетних коштів бракувало, були залучені додаткові джерела, що вочевиднюють антинародну, хижацьку природу радвлади.Такими джерелами були:1)продаж на зарубіжних ринках (часто за безцінь) унікальних художніх цінностей, що зберігалися в музеях країни;2)створені в усіх великих містах магазини Торгсину (формально для торгівлі з іноземцями, а фактично для викачування у громадян залишків золота і коштовностей);3) подальший зерновий експорт, що забезпечував валюту.З метою економії коштів держава стримувала зростання заробітної платні робітників і службовців.

Характеризуючи відмінні риси індустріалізації, слід зазначити, що у першій п'ятирічці змінювалася галузева структура промислового виробництва — форсованими темпами розвивалися галузі важкої індустрії, створювалися нові центри її розвитку. У другій і третій п'ятирічках продовжувалася політика «соціалістичної» індустріалізації. Проте народне господарство, кероване не ринковим попитом, а централізованим плануванням, усі ці роки відрізняла значна диспропорційність галузевого розвитку. Від середніх темпів народногосподарського розвитку істотно відставали галузі групи «Б», будівництво електростанцій та залізниць. На цьому тлі стрімким зростанням темпів розвитку вирізнялося лише військове виробництво, Узагалі пезбалапсоване зростання за роки радвлади було свого роду законом розвитку економіки.