Теор техноструктури Гелбрейта

З дослідженнями Дж. Гелбрейта пов'язані найбільш значущі надбання соціально-інституціонального напряму економічної науки. Вчений є автором теорій врівноважених сил, суспільства достатку, нового індустріального суспільства з його зрілою корпорацією і техноструктурою, і одним із впливових сучасних економістів. Його пропозиції практичного характеру справили значний вплив на формування економічної політики американської адміністрації. Дж. Гелбрейт характеризує капіталізм як лад, який постійно зазнає перетворень. Основу цього, на його думку, становить еволюційне оновлення суспільства, його спонтанна трансформація.

Основна праця Дж. Гелбрейта – „Нова індустріальна держава. Ессе про американську економічну систему” (1967). В ній відстоюється теза проте, що в індустріальному суспільстві влада належить великим підприємствам, які утворюють промислову систему.

Дж. Гелбрейт висунув поняття зрілої корпорації у порівнянні зі звичайною виробничою корпорацією (монополією), показав її як носія НТП. Об'єднання таких корпорацій становить кістяк індустріальної системи, яку він називає системою, що потребує планування. У зрілих корпораціях влада і правління перемістились від власника до техноструктури, що складається із інженерно-технічного персоналу, який не входить до числа власників – це ті, хто має спеціальні знання, здібності і досвід групового прийняття рішень. Основна роль у техноструктурі належить провідним менеджерам, які приймають основні управлінські рішення.

Він дійшов висновку, що з появою зрілої корпорації змінились цілі і характер її діяльності. У зрілій корпорації Дж. Гелбрейт побачив інструмент збереження нерівності в суспільстві і фактор зростаючої нестійкості економічної системи. Економічна криза 70-х років примусила переглянути не тільки можливості техноструктури, але і шукати засоби оздоровлення існуючої системи. Він вважає необхідним обмежити владу корпорацій і техноструктури, послабити тиск "бюрократичного симбіозу" військових концернів та апарату військового відомства. Реальну силу, здатну затримати негативні процеси, Дж. Гелбрейт вбачає у державі. Тільки за допомогою незалежної від корпорацій держави, на його думку, можна послабити вплив негативних процесів і забезпечити подальший розвиток системи.

Дослідження Дж. Гелбрейта спрямовані на розробку системи реформ, які в змозі забезпечити розв'язання гострих соціально-економічних проблем, істотно поліпшити становище суспільства. Для цього, на думку американського економіста, слід забезпечити "гарантійний прибуток усім членам суспільства", значно розширити соціальні програми. Дж. Гелбрейт рішуче виступає за скорочення воєнних витрат, які завдають, на його думку, "великих збитків економічному добробуту". Здійснення реформ Дж. Гелбрейт пов'язує з посиленням регулюючої ролі держави. На його думку, слід значно більше покладатися на фінансово-бюджетну, ніж на кредитно-грошову політику, поєднуючи її з підвищенням податків, скороченням федерального дефіциту і значним зниженням процентних ставок.

Економічна теорія Дж. Гелбрейта досить реалістично відбиває сучасний стан і проблеми економіки і передбачає дійові міри для її часткового оздоровлення.

41 Осн протиріччя та складності рад ек 50-60-х рр. ХХ ст.

Створ світ соціаліст сист та причини кризи

Після смерті Сталіна розпочався перегляд економічної політики країни. Хрущов щиро бажав ліквідувати вади економіки й надавав цьому першочергового значення. Перші кроки в цьому напряму спрямовувалися на вдосконалення аграрної політики, на розв'язання продовольчої проблеми та виведення сільського господарства з глибокої кризи. Переломними в цьому плані були вересневий (1953 р.) пленум ЦК КПРС. Одним із перших заходів нового керівництва країни стало суттєве зниження сільськогосподарського податку, списання заборгованості за податками за попередні роки, збільшення розмірів присадибних ділянок. Від середини 1950-х років сільське господарство, вперше за довгі роки, стало рентабельним, доходи колгоспників значно зросли й надалі зростали до 1957—1958 років. Середньорічні темпи сіль-ськогосподарського виробництва у 1954—1959 роках перевищували 7 %. Хрущов та його керівництво низкою заходів намагаються поліпшити ситуацію в аграрному секторі, але це практично не дало позитивних наслідків. До цих заходів можна віднести рішення наздогнати США за виробництвом м'яса, масла, молока впродовж трьох—чотирьох років; примусове запровадження посівів кукурудзи по всій країні; хімізацію землеробства, яка, втім, не була забезпечена відповідними потужностями в хімічній промисловості. В останні роки правління Хрущова, в роки семирічки (1959— 1965) темпи розвитку радянського сільського господарства помітно знизилися, плани зростання виробництва продукції рослинництва й тваринництва не були виконані, ефективність сільськогос-подарського виробництва була низькою. Промислове виробництво впродовж «хрущовського» десятиліття розвивалося досить динамічно. За офіційними даними, в Україні у 1951—-1958 рр. промислова продукція щорічно зростала на 12,3 %, а у 1959—1965 рр. — на 8,8 %. В Україні, як і в усій країні, змінюється структура паливного балансу за рахунок збільшення видобутку нафти і газу (нафти — у 4,6 раза, газу — вчетверо). Зростає й видобуток електроенергії як за рахунок теплових електростанцій, так і гідроелектростанцій Дніпровського каскаду. Економічна політика, що її провадило партійно-державне керівництво на чолі з М. Хрущовим, загалом сприяла промисловому зростанню, особливо таким її елементам, як активніше використання кредитно-фінансових методів стимулювання виконання та перевиконання планових завдань (зокрема запровадження у серпні 1954 р. диференційованого режиму кредитування добре та погано працюючих підприємств), орієнтація на зміцнення госпрозрахункових відносин. Але про-рахунки в економічній політиці в роки семирічки стали однією з причин того, що в останні її роки спадають темпи зростання продуктивності праці та капіталовкладень, на серйозну проблему перетворюється довгобуд. Відставання сільського господарства стримувало розвиток легкої та харчової промисловості. Проте реформа, народжена у надрах апарату й реалізована ним же, не зачепила основ господарського механізму, що існував, а лише частково вирішила завдання, що стояли перед нею, породивши при цьому масу нових проблем. Економічні важелі просто не могли стати визначальними за умов абсолютного панування командно-адміністративної системи. Раднаргоспи відносно підприємств практично залишалися тими самим міністерствами, лише функціонували вони в межах певної території, а не галузі. Нові зав-дання вирішувалися за допомогою старого економічного механізму, відтак, у 1950-х роках у процесі здійснення економічних перетворень не було належної послідовності й цілеспрямованості, а головне — не ставилося завдання радикального реформування існуючого господарського механізму.У 1961 р. було проведено грошову реформу: масштаби цін було підвищено у 10 разів, у зв'язку з чим було випущено нові гроші.Не було виконано й одне з найважливіших завдань, що стояли перед економікою — відмова від застосування мобілізаційних заходів при розв'язанні господарських проблем. За кілька років вочевиднилося, що це завдання не може бути розв'язане радянською економікою, адже економічні стимули розвитку були несумісними з командною системою. Як і раніше, необхідно було організовувати маси людей для виконання різних проектів.

США, зх. Європа, Японія – трійка найв ек центрів світу

 

Особл зх.європ інтеграції

1. Узагальнююча характеристика Європейського союзу як інтеграційного угруповання.

У кожну епоху історія Європи писалася по-своєму. У наш час багатьом європейцям, особливо які живуть на території Європейського Союзу, минуле континенту подається усього лише передісторією європейської інтеграції.

Зводити історію Європи до «евроісторіі» було б, зрозуміло, помилкою. Проте в розумних історіографічних рамках самостійне дослідження походження і еволюції інтегрованої Європи має глибокий сенс. Інтеграція дійсно являє собою вінець попереднього політичного, економічного і соціального розвитку Західної Європи, один з вищих проявів європейської цивілізації.

Європейську історію неможливо висікти з каменю або вибити раз і назавжди на мідних дошках. Це - найтонша матерія, зіткана з протиріч і компромісів, невловимих і разом з тим непереборних рівноваг, це - історія вічного неспокою та оновлення. Кожне нове покоління європейців як би відкриває і переписує свою історію знову. Будь-які догми тут явно недоречні - вони представляли б собою наругу над нескінченно складним історичним матеріалом. Тому, поринаючи в нього, необхідно бути заздалегідь готовим до того, що багато питань не мають твердих відповідей, оскільки причини і наслідки перебувають у діалектичному взаємозв'язку. Не стільки факти, скільки тенденції становлять суть історії інтеграційного процесу.

Почати хоча б з географічного визначення Європи, що має, як відомо, істотний політичний підтекст. У різні історичні епохи уявлення про ці гроші змінювалися в надзвичайно широких межах. Як вказує відомий французький історик Фернан Бродель, площа «Європи» як складової частини Римської імперії, не перевищувала 3 млн кв. км.

До XVIII століття «Європою» вважалися території, що тягнулися аж до Уралу і які становлять 10 млн кв. км. Але і це не було межею. У результаті великих географічних відкриттів і що послідувала за ними колонізації нових земель за океанами з'явилися країни, по суті своїй, європейські - Сполучені Штати Америки, Канада, Австралія, Нова Зеландія і Південно-Африканський Союз. У 1914 р. їхня територія становила 50 млн кв. км. Крім того, в епоху імперіалізму під контролем європейських держав виявилися ще колоніальні імперії площею близько 52 млн кв. км. «У 1914 р. Європа, її держави, її імперії і її цивілізація, - пише Ф. Бродель,.- простягалися на 112 млн кв. км.... Таким чином, до початку XX століття європейська всесвіт охоплювала 74% з 150 млн кв. км земної суші... У власне Європі жило 440 млн людей і ще 740 млн за її межами (540 млн в колоніальних імперіях і 200 млн у неколоніальних країнах європейської цивілізації). Поза цим європейського світу перебувало всього 400 млн осіб»'.

Зрозуміло, концепція Ф. Броделя, хоча вона і не позбавлена історичного сенсу, розширено до екстравагантності. Дру-гої крайністю є погляд деяких з найбільш завзятих «евроісторіков», які схильні обмежувати межі «Європи» кордонами держав-членів ЄС. Якщо слідувати цій концепції, то конфігурація континенту змінюється чи не кожні п'ять - десять років. До 1972 р. «Європа» обмежувалася територією шести західноєвропейських держав, потім - дев'яти, дванадцяти, а зараз - п'ятнадцяти. Що далі? Де ж пройде остаточний кордон «Європи»? Очевидна, там, де буде завгодно керівним органам Євросоюзу.

Наукова істина, як завжди, лежить десь посередині. Народи колишніх колоніальних імперій, що завоювали свою незалежність, тим самим досить ясно висловили своє ставлення до Європи та ідеї своєї належності до неї. Народи колишніх домініонів, не забуваючи своєї спорідненості з європейською цивілізацією, тим не менш і не думають про те, щоб їхні країни відносили до Європи. Власне, проблема зводиться до одного: чи є частиною Європи країни Східної Європи і колишні республіки Радянського Союзу?

На це питання має бути дана простий і однозначний відповідь: так, безумовно є. Ідея виключення всіх або деяких з цих країн зі складу Європи схожа на граблі - вони незмінно б'ють по лобі того, хто на них настане. Неможливо уявити собі історію, культуру, економіку та політику Європи без Польщі та Росії, Албанії і Білорусі, Сербії та Україні; без населяють їх народів, які за своїм етнічним походженням, психологічному складу, релігійної приналежності те саме що жителям Західної Європи. Особливе значення має незнищенне, що відроджується з кожним новим поколінням єдність культури. Як справедливо зауважив вже цитований нами Ф. Бродель, «культура - це спільну мову Європи».

У той же час не менш очевидно, що між західною і східною частинами континенту є істотні відмінності, які і служать живильним грунтом для спекуляцій щодо чужорідність тих чи інших народів Європі. «Понад п'ять століть, - пише оксфордський професор Норман Девіс, - кардинальною проблемою у визначенні Європи було включення або виключення Росії. Православна, самодержавна і економічно відстала Росія була явно поганий парою. Тому західні сусіди Росії часто шукали привід для того, щоб виключити її. Самі росіяни ніколи не були впевнені, чи хочуть вони бути усередині або поза Європою».

Ні в якій мірі не посягаючи на цілісність історичного процесу в Європі, необхідно все ж з усією визначеністю визнати, що інтеграція народилася в Західній, а не Східної Європі, і поки залишається винятковим надбанням західноєвропейських країн. Це, як ми побачимо надалі, далеко не випадково. Витоки інтеграції слід шукати на Заході, в особливостях західноєвропейської історії та західноєвропейської різновиди європейської цивілізації.

Інтеграцію, як правило, виводять з інтернаціоналізації виробництва. Его - дійсно матеріальна передумова інтеграційного будівництва. Але між інтернаціоналізацією та інтеграцією немає однозначної каузальної залежності. У багатьох інших регіонах світу досягнутий високий ступінь регіональної економічної взаємозалежності, але це в кращому випадку виливається у створення торгово-політичних угруповань, але не інтегрованих спільнот. У чому ж полягає унікальність Західної Європи, яка зробила її батьківщиною інтеграції?

На цей рахунок існують різні думки. Унікальність Західної Європи часто пов'язують з буржуазними революціями XVII - ХУШ століть і їх «продуктом» - державою-нацією і капіталістичним способом виробництва. Деякі дослідники йдуть далі і шукають витоки самобутності Західної Європи в протестантській етиці, великих географічних відкриттях або наукових революціях XV - XVI століть, епохи Відродження або середньовічних європейських містах.

Іноді генезис західноєвропейської цивілізації виводять з історичного розмежування християнства в XI столітті. Всі ці пояснення правильні: у них «схоплені» найважливіші віхи становлення західноєвропейської цивілізації, без яких феномен інтеграції ХХ століття був би немислимий. Але і це не межа - є чимало вагомих підстав для того, щоб спробувати простежити зародження унікальних рис Західної Європи в ще більш ранній період, що ставиться до перших століть християнської ери. Причому кожна з цих рис, як правило, з'єднана зі своїм антиподом. Їх діалектичну взаємодію і створює неповторність західноєвропейського суспільства. Головною рисою самобутності Західної Європи є упорядкований індивідуалізм. Його найбільш суттєвими проявами є римське право і протестантська етика, що визначили на різних стадіях історії основи соціальної взаємодії індивідуумів. Світ відокремлених, що змагаються один з одним, але, одночасно, підкоряються загальним законам і взаємодіють в рамках ринкової економіки осіб і складає громадянське суспільство - основу основ західноєвропейської цивілізації. У ньому спочатку закладений принцип верховенства індивідуума над колективом, остаточно утверждавшийся протягом останніх трьох століть внаслідок звільнення західноєвропейського суспільства від пережитків феодального і ранньокапіталістичного гноблення особистості. Безумовний тріумф цього принципу в Західній Європі припадає на повоєнний час. Не буде перебільшенням сказати, що остаточне звільнення індивідуума в Західній Європі стало головною передумовою успішної і міцної інтеграції. Саме вільні індивідууми, наділені досить високим почуттям соціальної відповідальності і розвиненою соціальною компетентністю, і становлять основу піраміди субсидіарності - системи поділу відповідальності і влади всередині Європейського співтовариства. Другим важливим джерелом західноєвропейської самобутності є своєрідний спосіб господарювання, що зародився ще в перші століття нашої ери і став панівним приблизно до ХҮ століття. Індивідуалізм в умовах високої щільності населення і обнаружившегося вже до XIII століття нестачі вільних земель зробили економічно доцільним, а вірніше сказати, неминучим, затвердження інтенсивного типу господарювання і в сільському господарстві, і в міських промислах. Його головними рисами були приватна власність на засоби виробництва, особиста ініціатива і безперервне підвищення продуктивності факторів виробництва за рахунок впровадження технічних удосконалень і відкриттів. Переваги цього типу господарювання проявилися далеко не відразу. Однак, після того як накопичилася певна «критична маса» технічних та організаційних досягнень, країни Західної Європи вирвалися вперед в економічному змаганні з іншими регіонами Землі, зокрема, з Східною Європою.

Найвищого розквіту інтенсивний тип господарювання досяг у середньовічних містах. У поєднанні з розвитком торгівлі, грошового обігу, великими географічними відкриттями і колонізацією нових земель, створенням світового ринку він органічно переріс у систему торгово-фінансового, а потім і промислового капіталізму.

Становлення інтенсивного, а пізніше капіталістичного типу господарської діяльності на базі індивідуалізму і приватної власності було відзначено найглибшими протиріччями. Парадокс полягав у тому, що принцип приватної власності, інтенсивний характер господарської діяльності, які стали базою творення сучасної Західної Європи, одночасно породжували руйнівну ворожнечу між різними осередками суспільства, замкнувшись у своїх вузьких і корисливих інтересах. Чим більш міцним і більш розвиненим ставав інститут приватної власності, тим глибше був породжуваний їм партикуляризм. Це протиріччя досягло свого апогею в першій половині ХХ століття. Партикуляризм, втілившись в декількох найпотужніших державах-націях, створили великі колонії і які перебували у стані найгострішого суперництва в Європі, вилився в дві світові війни, які забрали десятки мільйонів людських життів. Інтеграція стала найефективнішим знаряддям подолання цього одвічного руйнівного протиріччя.

Тупик, в якому опинилася Західна Європа в результаті Другої світової війни, підтримка об'єднавчих почав в її життя з боку Сполучених Штатів і страх перед «радянською загрозою» створили сприятливі умови для практичного здійснення так званої «європейської ідеї», яка зародилася ще в епоху Відродження.