Номінативна і комунікативна природа німецьких паремій

Паремії як влучні локальні висловлення фольклорного походження давно потрапили в коло наукової уваги фольклористів, літературознавців, істориків, етнографів, лінгвістів та інших дослідників. Зокрема, вивчалося їхнє історико-культурне підґрунтя (В. Перетц, М. Сумцов); походження, еволюція форми і змісту (М. Пазяк); тематичне розмаїття (В. Даль, Г. Пермяков); особливості структури і семантики (В. Архангельський, Н. Бармі, А. Дандіс, А. Крікманн, Ю. Левін); типологія з огляду на загальнонаціональний та людський грунт (К. Грігас, Е. Кокаре); особливості клішування, образності, поетичної структури (В. Анікін, С. Лазутін, Г. Пермяков, О. Саввіна) тощо. Досліджувалися кількісний склад, зміст та функції паремій у мові німецьких письменників.

У системі мови паремії традиційно розглядалися на двох рівнях: синтаксичному та фразеологічному. У синтаксисі дослідження їх пов'язується з типологією односкладних речень, зокрема узагальнено-особових (В. Бабайцева, А. Калінін та ін.). засобом вираження категорії узагальненої особи паремії постали у роботах І. Лозебного, С. Овчарука, Е. Осипової, О. Панчишиної. У плані вираження категорії узагальненості на синтаксичному рівні паремії розглядали Є. Гаврилова, Г. Кондратьев, Т. Ніколаєва.

Стійкість, відтворюваність, цілісність значення зближують паремії з фразеологічними одиницями, тому ряд мовознавців розглядають їх на фразеологічному рівні як стійкі фрази чи фразеологічні одиниці предикативного типу. Частина мовознавців з огляду на наявність у пареміях судження, їхню нееквівалентність слову та комунікативну функцію, різноструктурність та синтаксичну членованість вилучають їх зі складу фразеологічних одиниць.

Тим самим серед мовознавців досі немає одностайності стосовно визначення місця паремій серед лінгвістичних одиниць: це знаки мови чи мовлення, одиниці синтаксису чи фразеології. Як комунікативно зорієнтовані висловлення паремії належать мовленню. Водночас вони є і мовними знаками, оскільки їм властива кодифікативність (зафіксовані у словниках, граматиках і у пам'яті мовців), надіндивідуалізованість, відтворюваність у цілісному вигляді. Як мовні одиниці, паремії побудовані за граматичними моделями речень, хоч і є фразеологізованими, тобто мають постійний лексемний склад (з допустимою варіативністю), відтворюються з пам'яті як клішовані, а не спонтанно відтворенні зі слів та словоформ вислови. Таким чином, лінгвістичний статус паремійних одиниць залишається досить проблемним.

В останні десятиліття особливої уваги набуває вивчення номінативного аспекту лінгвальних одиниць, що відображено у працях О. Кубрякової, О. Москальської, Н. Артюнової та ін.

Паремійні висловлення виступають специфічним значенням позначення та наіменування поза мовленнєвої дійсності, адже акт паремійної номінації передбачає не створення домінанта, а вибір наявного у мові позначення для суті відображуваної типової ситуації. Паремії є стійкими відтворюваними стереотипами, які постають з пам'яті як мовленнєві реакції на типовість подій та явищ. Причому ці одиниці не є їхніми ідентифікуючими відбитками. Мета актуалізованої паремії - не кваліфікувати позамовну дійсність, а характеризувати та оцінювати її. За допомогою паремійного вислову мовець намагається вплинути на адресата, перейнятись його власним ставленням до позначуваного. Тим самим паремії, як і фразеологізми, служать не для первинного називання, а для образного характеризування уже названого через інакомовність.

Сучасний рівень розвитку лінгвістики характеризується розширенням її традиційних об'єктів дослідження. У результаті мовні структури постають перед дослідником не лише у власне мовному контексті, а ширше - у контексті мовленнєвої діяльності. Оскільки паремії, з одного боку, тісно пов'язані з прагматичною ситуацією, а з другого - з етнолінгвістичними, соціокультурними правилами і схемами їхнього використання та розуміння, - це дає підстави вбачати в них дискурсні висловлення. Паремії потрібно розглядати не лише як одиниці мови, а насамперед як комунікативні одиниці народного дискурсивного мовлення. Такий аспект сприяє з'ясуванню того, як паремія, будучи знаком ситуації, пов'язується з нею, як у ній репрезентується та чи інша конситуація, тобто які семантичні перетворення відбуваються у компонентах сталого висловлення, як позначаються на мовленнєвій ситуації закладені в паремії етнокультурні та інші чинники. Тим самим постає проблема вивчення паремійних одиниць як автосемантичних текстів непрямих мовленнєвих актів. Розгляд паремій у номінативному та комунікативному аспектах дозволяє з'ясувати природу та механізми паремійної номінації, особливості паремій як дискурсних одиниць, мовленнєвих актів. Це доповнюватиме цілісну характеристику паремій як лінгвальних знаків.

Дослідники, називаючи прислівні вирази мудрими сентенціями, народними афоризмами, максимами, часом сплутують термінологію, що ускладнює класифікацію. Загалом це універсальні вислови, логічною основою яких є узагальнене судження, а структурно-мовною базою -речення-узагальнення. Незважаючи на значну схожість, вищезазначені одиниці істотно різняться.

Відмінність авторських сентенцій від паремій полягає у літературному походженні та книжній стильовій обмеженості перших. Максими, на відміну від паремійних висловів, позбавлені дидактизму.

Паремії нерідко називають народними афоризмами (Г. Пермяков), хоч між ними є певні відмінності:

-паремія як продукт колективної уснопоетичної творчості (літературне походження афоризму);

-часова невизначеність виникнення прислів'я (збіг виникнення авторського афоризму з датою появи літературного джерела);

-жива розмовна основа прислів'їв («печатка книжності» афоризмів і, зрештою, повчальність перших, непритаманна другим).

Найважливіше відмежувати паремії (у нашому вузькому розгляді -прислів'я) від приказок. Узагальнивши аргументи багатьох дослідників, розрізняємо зазначені одиниці на основі таких критеріїв:

1) паремії характеризують закономірності природи і суспільного життя, правила людського співжиття / приказки - окремі властивості кого-, чого-небудь з орнаментною та експресивною метою);

2) прислів'я - це граматично й інтонаційно оформленні судження / приказки - лише їхні елементи, звороти мови;

3) у текстах паремійні висловлення функціонують або як синтаксично замкнені речення, або як самодостатні частини ускладнених структур / приказки здебільшого виступають фрагментами речень;

4) паремії синонімічні розгорнутим висловленням, а не слову; на відміну від приказок, у них відсутні дієслівні форми минулого часу (хіба що у предикативних частинах складних речень), завжди є висновок або повчання і можливі підстановки компонентів immer, besser.

Вищезазначені диференційні ознаки дають змогу відрізнити паремії з-поміж інших споріднених одиниць і визначити їх як лаконічні повчальні народні висловлення, оформлені за зразком синтаксично замкнених, семантично цілісних і відтворюваних речень поетичного характеру, що в узагальнено-образній формі виражають певні життєві закономірності, правила або істини.

Серед мовознавців так і не виробилася єдина думка щодо місця і ролі паремій у фразеології. Прихильники фразеологічної природи паремійних одиниць (В. Архангельський, Л. Булаховській, С. Гаврін, о. Кунін, Л. Скрипник, І. Чернишова та ін.) вважають їх фразеологізованими одиницями, спираючись на усталені параметри фразеологічності - стійкість, цілісність, відтворюваність та експресивність. Противники розгляду паремій на фразеологічному рівні (Л. Авксентьев, В. Жуков, С. Ожегов, В. Телія, В.

Феліцина та ін.) наголошують на їхній близькості до речення, комунікативній і синтаксичній членованості тощо, що дає підстави віднести їх не до фразеологічних, а синтаксичних одиниць.

Узагальнюючи різні думки щодо лінгвістичного статусу паремій, можна:

1) обґрунтувати наявність у пареміях диференційних ознак
фразеологізму (стійкості, відтворюваності, цілісності та образності);

2) показати ізоморфізм паремії та фраземи, що полягає у:

а) знаковій природі одиниць обох типів;

б) спільності плану експлікованих реалій;

в) цілісності значення;

г) різнооформленості;

д) можливості заміни синонімічними одиницями (фраземи - словом чи
словосполученням; паремії - дискритивним виразом);

е) типологічній використовуваності за певними синтаксичними моделями, «скам'янілими», тому стійкими;

є) варіативності;

ж) наявності парадигматичних утворень: синонімічних рядів та антонімічних відповідників;

з) функціях, основними з яких є комунікативна та номінативно-характеризувальна;

и) здатності до трансформації;

і) антропометризмі;

ї) способі існування (паремії, подібно до інших фразем можуть бути реєстровими одиницями словника);

3) визначити відмінності паремій від синтаксичних речень, закладені у
семантиці, формі та особливостях функціонування, зокрема:

а) пареміям притаманна цілісність і стабільність значення; значення звичайного висловлення випливає із значень слів-компонентів, створюється волею мовця;

б) паремії за формою є синтаксично замкненими одиницями, з постійним компонентним складом, тоді як вільносинтаксичні речення є відкритими структурами і допускають довільні трансформації;

в) у паремійних одиницях, на відміну від вільних речень, порядок слів є сталим внаслідок константності структури; предикативність здебільшого нейтралізована через деактулізацію граматичних відношень між компонентами, дедуктивною є синтаксична парадигма; пареміям властива комунікативні нерозчленованість;

г) у функціональному плані паремії відрізняються від регулярних речень домінуванням експресивно-оцінної та номінативно-характеризувальної функції, а також опосередкованою віднесеністю до денотата через генералізацію сигніфіката.

Паремії не є випадковими і розпорошеними мовними одиницями, а утворюють досить струнку і послідовну систему з властивими тільки їй правилами і зв'язками. Системні ознаки паремій найяскравіше представлені фразеологічною синонімією і антонімією.

Синонімічними вважаємо паремії, які виражають спільне (близьке або тотожне) значення, позначають одну типову ситуацію, можуть виконувати ту саму функціональну роль (тобто бути взаємозамінюваними), хоч і мають різну образну структуру, різняться семантичними характеристиками та стилістичним забарвленням. Існування синонімічних паремійних рядів, які не є ізольованими, а становлять власну мікросистему, отже перетинаються, дотикаються чи вступають у ті чи інші відношення, підтверджує, що паремійний фонд становить систему своєрідних семантичних полів, що входять у замкнений «провербіальний простір».

Синонімічні ряди можуть бути досить широкими. Наприклад, сема «fremd» об'єднує коло паремій, спільне в значенні яких - чуже не на користь. Паремії різняться семантичними відтінками:

а) одні повчають, що чуже добро чи багатство не піде на користь, наприклад:

Aus fremdem Beutel ist gut zehren. Aus fremdem Leder ist leicht Riemen schneiden. Aus fremdem Rohr ist gut Pfeife scheiden. Aus fremdem Fässern ist gut Wein zapfen.

б) другі радять не зазіхати на чуже, наприклад:

Fremder Leute Brot essen, tut weh.

Wer eilt nach fremdem Gut, auf den wartet Armut.

в) треті рекомендують не лічити чуже, а дбати про власне, наприклад:

Am fremdem Gut vergreit dich nicht, das Eigene vergeude nicht.

Саме принцип синонімічних рядів паремійних одиниць лягає, як правило, в основу передачі тієї чи іншої паремії іншою мовою. Синонімічні образні паремійні одиниці легше відрізнити від варіантних - у них різні внутрішні образи і, відповідно, внутрішня форма. Різні образи викликають різні асоціації. Але в синонімічних пареміях для передачі одного спільного значення образи не випадкові, а пов'язані одним типом логічних відношень. Близькість або тотожність моделі, однаковий оцінний елемент сприяють підтриманню спільного значення.

Фразеологічними варіантами вважаємо такі різновиди паремій, які мають те саме значення (для образних паремій - внутрішній образ), але різняться одним чи кількома компонентами лексичного складу або ж певними елементами граматичної структури. Наприклад, навколо інваріанта Den Baum muß man biegen, solange er jung ist об'єднуються такі варіанти: Alte Bäume lassen sich nicht biegen; Einen jungen Zweig biegt man, wohin man will; Ein alter Baum ist schwer zu verpflanzen; Einen alten Baum versetzt man nicht.

Можуть також існувати варіанти, побудовані за принципом семантичного паралелізму.

Системні явища в паремійному просторі «представлені» не лише синонімічними відношеннями між паремійними одиницями; серед них можна знайти вирази, що мають протилежне значення. Антонімічні відношення встановлюються як між пареміями одно образними, так і між різнообразними паремійними одиницями. Усе вищезазначене підтверджує, на наш погляд думку про фразеологізованість паремійних одиниць, які в результаті цього стали: стійкими (на семантичному, компонентному, граматичному рівні), відтворюваними (у вигляді лінгвоментальних формул), цілісними, вільно трансформованими в той чи інший текст одиницями; легко запамятовуваними завдяки еворонізму, лаконічності форми та ритмопоетичній структурі. Оскільки паремії вторинні за своєю семантикою, їхня інакомовність сприяє широкому використанню цих одиниць у різних ситуаціях мовлення.

У граматиці розгляд паремій традиційно пов'язується з проблемою односкладного речення, зокрема узагальнено-особового. Слід зауважити, що далеко не всі прислівні речення - односкладні, проте всі вони характеризуються узагальненістю значення. їхній смисл стосується узагальненої особи, будь-кого з мовців, що перебувають у ситуації, знаком-символом якої є конкретне прислів'я. Тим самим узагальнена особа постає не лише в односкладних структурах, а й в інших синтаксичних конструкціях паремійного типу. Антропоцентризм через стійкі асоціації проектує кожну паремію на світ людини. Якщо первісні ці мовні одиниці характеризували лише явища природи, рослинний чи тваринний світ, предмети побуту, знаряддя праці тощо, то нині вживаються лише у переносних значеннях для оцінки людини, рис їх характеру, вчинків або стосунків з іншими людьми, набуваючи максимального образного узагальнення. До того ж, у паремійних одиницях узагальнюється не лише особа (пряма чи персоніфікована), але й дія, ознака тощо «як це ми спостерігаємо у фразеологізмах-словосполучениях». Тому, гадаємо, речення - фразеологізми прислівного характеру можна аналізувати лише формально за типом будови, вказуючи при цьому на узагальненість значення. Але при цьому формально-граматичний вік фразеологізованих речень паремійного типу (що функціонують, як правило, із вторинною семантикою) передбачає їхнє первісне пряме значення, тому мимоволі проектує на вихідні структури колись синтаксично вільних речень. Тим самим синтаксичне членування паремійних одиниць як речень «ідеальної» структури продуктивно, на наш погляд, здійснювати лише з лінгводидактичною метою, суто на операційному рівні. Зарахування ж їх до розгляду синтаксичних одиниць (як і фразеологізмів-словосполучень) вважаємо неправомірним.

Аналізуючи різні підходи до категорії узагальненої особи, визначаємо її функціонально-семантичну складову, що має польову структуру. Досліджувані паремії представляють засоби вираження її центру та периферії.

У лінгвістичних дослідженнях останніх десятиліть номінативний аспект комунікативних одиниць набув особливої значущості, а це зумовило детальний розгляд паремійної номінативності у таких напрямках:

- загальні закономірності утворення номінативних одиниць;

- взаємодія дійсності, мислення і мови у цих процесах;

- вплив різних чинників на вибір паремії у процесі номінації;

- з'ясування глибинних механізмів паремійної номінації та роль внутрішньої форми у них;

- виявлення специфічних ознак, що виділяють паремії в особливий тип номінативних одиниць.

Оскільки паремії є загальнореферентними висловленнями, то їхнім позначуваним виступає не якась одинична подія, а узагальнена типова мікро ситуація. Кожне наступне використання паремійної одиниці відсилає адресата у межах конкретної ситуації до згадування тієї типової ситуації, знаком-номінацією якої вона є. Це дозволяє вважати паремії стереотипними висловленнями, які належать до клішованого типу мовлення.

Здатність паремій бути назвами літературних та мистецьких творів, заголовками статей, рубрик тощо суперечить твердженням тих мовознавців, які піддають сумніву номінативність паремійних одиниць (наприклад, О. Кубрякова). Навіть неактуалізовані паремії мають великий потенціал номінативності - можуть репрезентувати типову ситуацію у процесі спілкування, далі заміняти її у мислительних операціях, бути вказівкою на неї, її знаком. Інша річ, що функція називання не є головною для паремії (як і для речення взагалі). Найменування є засобом, а не самоціллю. На перший план у пареміях виступають комунікативна та характеризуюча функція.

Аналіз конститутивних уживань паремій показує, що та сама одиниця використовується мовцями (у різних мовах спілкування) для позначення однієї типової ситуації. Відрізняються такі мовленнєві акти неоднаковою інтенціональною спрямованістю та впливом на адресата. Тим самим паремії можуть мати одне значення, але різні смисли, детерміновані конситуаціями. Іноді одна паремія позначає начебто зовсім різні ситуації, в яких ідеться про різні об'єкти, і це створює враження, що паремійні вислови настільки багаті щодо закладених у них смислів, що можуть слугувати номінаціями різних ситуацій. Проте після глибшого розгляду стає зрозуміло, що, на перший погляд, різні ситуації є різновидами однієї типової; ознакою, що їх поєднує, є внутрішня форма вислову.

У художніх творах можна зустріти суміжне вживання кількох паремій у тому самому мовленнєвому акті. Вони тотожні або близькі за значенням і позначають одну мікро ситуацію.

Номінативність паремій є вторинною: вони слугують для емоційно-оцінного характеризування типових явищ та ситуацій, які можна позначити дескриптивно. Це означає, що паремії з повним правом можна віднести до номінативно-характеризувальних одиниць. Останні не прямо називають, а характеризують денотат, водночас оцінюють його за ступенем позитивності / негативності на основі моральних стереотипів. Кожна паремія, оцінна за семантикою, поєднує в собі тріаду «ствердження - оцінка - припис» (за А. Крікманном). Через узагальненні значення оцінні модуси набувають прескритивного смислу. Зауважимо, що суб'єктом оцінки в паремійних виступає соціум, тобто не випадково їх образно називають морально-етичним етнокодексом. Суб'єктивізм мовця проявляється лише у виборі відповідної одиниці, яка в контексті виступає адекватною номінацією типової ситуації.

Тому емоційно-оцінні відношення, що супроводжують паремію, детерміновані світоглядом народу - носія мови, його культурно-історичним досвідом, системою існуючих у соціумі критеріїв оцінки. Народні уявлення про стандарти формують антропометричну позицію, через яку суб'єкт сприймає світ і себе. Тим самим вибір мовцем потрібної паремії-номінації є мовленнєвою дією, яка детермінується багатьма прагматичними чинниками, зокрема:

1) стилем оповіді;

2) кількістю інформації, що міститься в номінації;

3) формальною та логіко-семантичною структурою;

4) комунікативною функцією;

5) фондом спільних знань комунікантів;

6) місцем даного вислову в дискурсі.

Отже, мовець, з одного боку, є вільним у своєму виборі, а водночас і невільний, як це буває при виборі ним будь-якої мовної одиниці. Фундаментом емоційно-оцінного значення паремійних одиниць є внутрішня форма вислову, під якою розуміємо глибинні мотиви, що лягають в основу номінації при асоціативно-образному переосмисленні значення. Внутрішня форма є «ідеєю імені», що не тільки регулює процес генезису найменування, а й встановлює потенційний діапазон позначення та впливає на ілокутивну силу висловлень (за О. Снітко). Внутрішня форма паремій є згустком смислу, концентратом значення, що породжує складний асоціативний механізм руху думки від абстрагованих сутностей, понять, що є відображеннями дискретних елементів дійсності, до їх образного об'єктивування у номінативно-комунікативному знакові.

У пареміях внутрішня форма є основою образу, мотивом його вибору. Образ обирається на основі асоціацій за схожістю та аналогією ознак чи властивостей. Виділяють такі сутнісні риси паремійної номінації, як: оцінність, відтворюваність, стереотипність, асоціативність, ситуативність, розчленованість, вторинність номінації, генералізованість, тривалість, самостійність, кореферентність та інтегрованість. Оскільки паремію відносимо до одиниць фразеології, то номінацію, представлену ними, можна назвати фразеологізованою.

Паремії мають усі властивості лінгвального знака, знака мовної діяльності, яку ми розуміємо як єдність мови та внутрішнього і зовнішнього мовлення. Тому паремійні одиниці водночас є і одиницями мовлення (як ситуативні висловлення, що позначають окремі типи подій (явищ)і мають певне комунікативне навантаження), і одиницями мови (як сукупність загальновідомих стереотипних клішованих висловів, побудованих за зразком «замкненого» речення). Паремії не є звичайними лінгвоодиницями: властивості одиниць мови / мовлення (тобто речень / висловлень) у них специфічно переплітаються, через що їх кваліфікуємо (з функціонального боку) як ситуативні висловлення дискурсного характеру, що мають «замкнену» структуру реченнєвого типу.

Виділяються наступні онтологічні риси знака, притаманні пареміям, а саме: функція репрезентації, двобічна природа, здатність узагальнено відображати, номінативна функція, комунікативність, соціальна та кумулятивна властивість, системність та ін.

Знаковість паремій є специфічною. Один з її проявів - інакомовність. Лише незначна кількість паремійних одиниць функціонує у прямому значенні. Вони пов'язанні переважно з працею або побутом, містять конкретне спостереження закономірного характеру або пряме повчання, наприклад:

Alte soll man ehren, Junge soll man lehren, Weise soll man fragen, Narren ertragen.

Daheim ist's am besten.

Das Heim geht über die Fremde.

Denk an den Winter, solange es noch Sommer ist.

Der Winter verzehrt, was Sommer beschert.

Man soll nicht mit Feuer spielen.

Основу паремійного складу становлять метафоризовані мініатюри, насичені образами. Еволюція образних паремій за О.О. Потебньою, можна показати так: образний вислів (що є «згущенням думки» чи узагальненням спостережень) → інакомовність (завдяки асоціаціям) → знак. Серед метафоризованих паремій найчисленнішими є зразки, що первісно відтворювали буття явищ природи, реалій рослинного і тваринного світу, предметів побуту, наприклад:

Ein Sieb halt kein Wasser.

Спостереження за довкіллям, рослинним і тваринним світом переосмислювалось і переносилось на суспільні процеси та явища. Народ убачав тісний внутрішній зв'язок явищ природи та суспільного життя. Антропометризм став домінуючою ознакою паремій. Образ одного категоріального класу (як правило, тварин, рослин, предмета, природного явища) накладається на представника іншого класу (людський індивід). Тим самим останній наділяється визначальними рисами, ознаками, якостями першого. Наприклад, образ хижих і свійських тварин стають фіксованими носіями певної людської риси, здебільшого негативної: вовк - кровожерливості, лисиця - хитрощів, заєць - полохливості, ведмідь - неповороткості або сліпої сили, теля - наївності й нерозуму тощо.

Образи рисам (якість), що його витворює, настільки зливаються, що перший набуває ознак символу. Більше того, символічною стає і сама лінгвоментальна формула, носій образу-символу. Тим самим, відбиваючи особливості світогляду, культури, традицій і звичаїв, паремії набувають образно-символічного змісту. Слова-символи в них здебільшого зберігають спільні семантичні показники з однозвучною лексемою несимволічного наповнення; ця спільність сем породжує мотивування усього вислову, його внутрішньої форми. Саме ж слово-символ активізує свої внутрішні потенції, що визначають коло його вживання та окреслюють семантичний обшир.

Символічність поширюється не лише на образні паремії; кожна з них не просто позначає (виступаючи знаком), а й символізує (виражаючи суть) певно типову ситуацію. Навіть не актуалізована паремія для кожного з носіїв мови вже символізує певну ситуацію. Підтвердженням цього виступає контекст. Скажімо, паремія Geschehen ist geschehen, verloren ist verloren є символом втрати чогось або когось; вислів Wenn man vom Wolfe spricht, ist er nicht weit - символ несподіваної появи когось тощо. Стаючи символом, паремія:

1) відображає суть певної події чи явища;

2) є втіленням певної ідеї у цілісному, завершеному утворенні;

3) характеризується потенційно невичерпною глибиною смислу. Виділяємо і функції символу, притаманні пареміям:

пізнавально-світоглядна (паремійний етнофонд є своєрідною «картиною світу» народу);

регулятивно-адаптивна (мудрий вислів підказує, як чинити, як повестися, яких наслідків можна очікувати від дії чи бездіяльності);

комунікативно-мнемонічна (адресовані передусім спонтанному спілкуванню, аналізовані мовні одиниці передають ціннісно-нормативні орієнтації, втілюють морально-етичні ідеали, тим самим виступають традиційним «сховищем» етнокультури).

Таким чином, в процесі свого розвитку та функціонування німецькі паремії еволюцію вали за моделлю «знак - образ - символ», набуваючи вторинної номінативності та знаковості, вони зазнали процесу символізації.

Проведений відбір конситуативних паремій показує, що вони є найуживанішими в діалогічному побутовому мовленні, що дає підстави вважати їх елементами народнорозмовного дискурсу. Текстуально зв'язані паремії відзначаються відносною самостійністю і відбивають найістотнішу контекстуальну інформацію, що дає підстави називати їх автосемантичними текстами, або автосемантемами. На користь того, що самі паремії є текстовими одиницями, свідчить, на наш погляд, таке:

за обсягом вони найчастіше вкладаються в одне речення або ж трансформуються у частини складніших структур;

кожне паремійне висловлення характеризується завершеністю: у контексті воно набуває конкретного смислу, який за допомогою метамови, можна розгорнути у цілісне завершене висловлення;

паремії - елементи насамперед усної комунікації, їхня писемна фіксація є вторинною, бо й у художньому чи публіцистичному тексті вони є компонентами діалогічного мовлення або роздумів автора, зорієнтованими на слухача (читача), хай і уявного;

невід'ємною рисою кожної актуалізованої паремії є цілеспрямованість та прагматична настанова;

інформація, яку «фокусують» у собі актуалізовані паремії, є переважно підтекстовою.

Паремії як фольклорні тексти - це асоціативно «зашифровані» повідомлення, розуміння яких вимагає етнолінгвістичних, традиційно-культурних знань, а також обізнаності з національною символікою; остання, як відомо, акумулює в собі потужні згустки смислу.

Комунікативна природа паремій-текстів розглядається нами у таких аспектах:

1) онтологічному: характер існування паремій, їхній статус у дискурсі;

2) гносеологічному: характер відображення ними об'єктивної дійсності, тобто проблеми референції паремійних одиниць;

3) власне лінгвістичному: особливості структури та мовного оформлення паремій;

4) психолінгвістичному: специфіка використання паремії мовцем та механізм розуміння її реципієнтом;

5) прагматичному: роль і місце згадуваних одиниць у комунікативних ситуаціях, мета і завдання їх застосування, відношення до комуні кантів та позамовних чинників.

Дослідження показало, що незалежно від того, експліцитним чи імпліцитним є актуалізований у паремії-тексті смисл, він преференційно співвідноситься з тією комунікативною ситуацією, яка маніфестується дискурсом. Паремійні одиниці, гармонійно вплітаючись у дискурсивний потік, висловлюють «до місця» загальні судження, тому є загально референтними виразами. У пареміях з прямим значенням іменні групи співвідносяться з екстенсіоналом відповідного загального іменні; в образних пареміях непряма референція здійснюється опосередковано, через образ-символ.

Специфіка загальної референції у пареміях полягає в тому, що вона виділяє та об'єднує розсіяні в універсамі ситуації остільки, оскільки вони виявляють спільні типові риси. Об'єктом такої загальної референції є і можуть бути розосередженні в часі і просторі мовці (позначається антропометризм у всіх паремій, причому за умови, що вони виступають назвами символами тих типових ситуацій, з якими є преференційно співвіднесиними). Не актуалізовані паремії, як і звичайні речення, не мають референції. В них можна лише визначати спрямованість до певного типу преференційного вживання, тим самим з'ясувати їхній референційний статус. Іменні групи у висловленнях паремійного типу доцільно відносити до референтних універсальних (як це пропонує О. Падучева).

У світлі теорії мовленнєвих актів паремії розглядаються як трирівневі утворення: через говоріння з певним комунікативним наміром мовець здійснює певний вплив на адресата. За типологією смислів Дж. Ості на розвинуто ідею перформативності паремій. Переважну частину паремій, що мають форму спонукальних висловлень і містять повчання, наказ, пораду, відносимо до перформатив, «результативних» висловлень вченого характеру. Проте конситуативно використанні паремії засвідчують, що серед них значна кількість є просто узагальненнями, ствердженнями, оцінками, що вказує на їхню причетність до констативів.

Видається доцільним вважати паремії, які в контекстах набувають переносних значень, непрямими мовленнєвими актами. Вони передають адресатам набагато більший зміст за той, що есплікується.

Інтертекстове функціонування паремійних одиниць дозволяє з'ясувати специфіку вияву в них текстових категорій, серед яких, за І. Гальперіним, виділяємо інформативність, підтекст, прагматику, модальність, інтеграцію, завершеність, зчеплення, ретро- та проспекцію.

Змістово-фактуальна інформація, що є поверхневою структурою паремійного висловлення утворює лише образну «оболонку», що втілює семантичну домінантну - підтекст. Між експлікованою частиною та імпліцитним змістом паремії виникають відношення інкарнації (втілення) (за термінологією М. Черкаського). Саме глибинна структура завдяки стійким асоціативним зв'язкам породжує вербальне вираження смислу, що є похідним, вторинним щодо неї. Тому інформативним є не сам текст паремії у буквальному розумінні, а її вибір, знаковість стосовно конкретної ситуації.

Підтекст паремії не є її суб'єктивним тлумаченням: оскільки значення її загальновідоме, а смисл диктується конситуацією, то змістово-підтекстова інформація є заданою мовцем і тому адекватно інтерпретується адресатом. При актуалізації паремії мовцем підтекст породжується асоціаціями, які зіставляють стереотипну модель ситуації із контекстно заданою. Підтекст у пареміях є своєрідною внутрішньою перспективою: при потребі його легко можна розгорнути у детальне пояснення. Значну роль у створенні підтексту та сприймання актуалізованих паремій відіграють пресу позиції та імплікатури дискурсу.

У конситуаціях паремії часто фокусують на собі основну думку усієї надфразної єдності, особливо коли перебувають в ініціальній чи кінцевій позиції або становлять окремий мовленнєвий акт. У таких пареміях особливо яскраво виражений автосемантизм, хоч і відносний. Останній частково нейтралізується інегративними процесами, що забезпечується засобами когезії. Для паремій найтиповіші такі види когезії як граматична (суміжний чи дистантичний повтор слів, уживання спільнокореневих одиниць), логічна (за смислом) та асоціативна (завдяки стійкості асоціацій).

Розгляд функціонування паремій у конситуаціях показав, що типовим для них є використання у двох типах контекстів:

1) у діалогічному та монологічному мовленні;

2) в авторському застосуванні з універсальною адресацією.

У ситуаціях першого типу паремії використовуються для задоволення таких комунікативних намірів мовця: констатування, підтвердження, застереження, погрози, докору, повчання, виправдання, узагальнення. Імпліцитно присутньою в них є оцінка типової ситуації.

У ситуаціях другого типу паремія властива домінування композиційної та власне номінативної функцій. У першій функції паремії фокусують на собі ідею оповіді та задають функціональну перспективу подальшого розгортання подій. Власне номінативна функція паремій підкреслює їхній прогностичний характер у розвитку теми оповіді.

Усі трансформації паремійних одиниць у конситуаціях згруповані за такими принципами:

1) додавання чи опускання певних елементів;

2) підстановка інших елементів замість наявних;

3) перестановка елементів усередині висловлення.

У ролі включено у структуру паремійних одиниць виступають заперечення, модалізатори, актуалізатори, підсилювачі, частки, вставні слова, звертання. Інколи цілісність та нерозкладність паремій порушуються у бік скорочення. Проте конденсація форми залишає незмінним ключовий образ паремії, спроектований на вихідний образ, що допомагає інтерпретувати смисл висловленого. Практично кожна паремія має значний потенціал для виконання найрізноманітніших функцій у дискурсі.

Можна стверджувати, що як номінативні структури:

паремії представляють клішований тип мовлення, тому є стійкими стереотипними висловленнями;

позначуваним паремії є не якась одинична подія, а узагальнена типова мікро ситуація;

ті самі паремійні одиниці використовуються мовцями для позначення конситуацій, в основі яких лежить одна модель типової ситуації; відмінність таких мовленнєвих актів може полягати у різній інтенціональній спрямованості та відповідному впливі на адресата;

одна мікро ситуація може позначатися різними пареміями-номінантами, проте в основі усіх спостерігаємо спільність значення та близькість внутрішньої форми;

паремійні домінанти належать до номінативно-характеризувальних одиниць; це означає, що вони служать не для первинного називання, а для емоційно-оцінного вторинного характеризування типових явищ та ситуацій;

кожну паремію супроводжує оцінка, яка є соціально-обумовленою і загальновизнаною;

усім пареміям притаманний антропометризм, що зумовлює проекцію кожної на світ людини;

паремія-номінант характеризується тим, що її вибір для потреб мовлення залежить від внутрішньої форми вислову - його «ідеї», глибинних мотивів домінування, - що обумовлює як можливості використання паремій, так і прогнозовані інтенції висловлення;

паремійні номінації характеризуються ще таким рисами: генералізованістю, тривалістю, самостійністю, кореферентністю, інтегрованістю та фразеологізованістю.

Спостереження за функціонуванням паремій у живому, хай і фіксованому, мовленні показує, що вони народнорозмовному дискурсій характеризуються відносною самостійністю й акумулюють найістотнішу інформацію щодо позначуваного, що дає підстави вважати їх автосемантемами. їхня своєрідність полягає в тому, що вони завжди прагматично спрямовані.

Як міні текстам та непрямим мовленнєвим актом і автосемантемам, пареміям притаманні такі комунікативні особливості:

1) у народно розмовному дискурсі вони виконують широке коло
функцій: констатують, узагальнюють, повчають, оцінюють, застерігають;

2) узагальненість висловленого судження детермінує загальнореферентність паремійного висловлення, для якого характерні панхронізм та пан топологія;

3) як «результативні» висловлення, переважну більшість паремій можна віднести до перформативів, проте функція ряду паремійних одиниць обмежується лише ствердженням, констатацією, аргументацією, через що є сенс відносити такі до констатитів;

4) інформативність проявляється домінуванням змістово-підтекстової інформації; між експлікованою та імпліцитним змістом виникають відношення