Відповідальність за шкоду завдану джерелом підвищеної небезпеки

Стаття 450 Цивільного Кодексу (ЦК) України регулює зобов'язальні відносини, що виникають із факту заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Норма цієї статті відрізняється від інших норм, що передбачають зобов'язання щодо заподіяння шкоди, тим, що в ній ідеться про особливий засіб заподіяння шкоди - про джерело підвищеної небезпеки. У зв'язку з цим за статтею 450 ЦК України використовуються три взаємопов'язані категорії:

1) підвищена небезпека для оточення;

2) діяльність, пов'язана з підвищеною небезпекою;

3) джерело підвищеної небезпеки.

Водночас стаття 450 ЦК України не розкриває суті підвищеної небезпеки. Це - завдання цивільної науки. Розроблено кілька теорій, у яких відбито погляди на сутність джерела підвищеної небезпеки. Найбільшого визнання у науці й судово-арбітражній практиці набули теорії діяльності (М.М. Агарков, Б.С. Антимонов) та об'єктів або предметів матеріального світу (О.О. Красавчиков, М.А. Малеїн).

Зміст теорії об'єктів або предметів матеріального світу складається з таких положень:

• джерелом підвищеної небезпеки є те, що її створює;

• матеріальне вираження джерела підвищеної небезпеки слід шукати у вивчені елементів виробничих сил - знарядь і засобів виробництва;

• знаряддя і засоби виробництва створюються людським розумом і руками.

• сутність джерела підвищеної небезпеки полягає в тому, що предмети, створені людиною, залишаються під дією законів природи;

• предмети - джерела підвищеної небезпеки - мають специфічні особливості або властивості, які можуть шкідливо впливати на навколишнє середовище, в тому числі й на людину. 1) підвищена небезпека для оточення - це діяльність, яка створює високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди;

2) діяльність, пов'язана з підвищеною небезпекою" - це така діяльність із використання, транспортування, зберігання предметів та речовин, яка не піддається безперервному і всеосяжному контролю людиною;

Суб'єкти зобов'язань щодо відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки

Зобов'язаною стороною у відносинах щодо відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, є організації та громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення (ст. 450 ЦК України). Зазначені організації та громадяни на практиці і в літературі називаються власниками джерел підвищеної небезпеки. У Постанові Верховного Суду України від 27 березня 1992 року передбачається приблизний перелік власників джерел підвищеної небезпеки. До них, зокрема, належать:

1) власники джерел підвищеної небезпеки (кооперативи, акціонерні товариства, громадяни тощо);

2) організації, що є власниками джерел підвищеної небезпеки на праві повного господарського видання або на праві оперативного управління (державні підприємства та установи);

3) організації та громадяни, що є власниками джерел підвищеної небезпеки на підставі відповідних договорів (договору оренди, підряду тощо);

4) громадяни, які мають доручення на управління транспортним засобом;

5) організації, що є власниками джерел підвищеної небезпеки на підставі адміністративного акта про передачу їх у тимчасове користування (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 р.).

Власник джерела підвищеної небезпеки не відповідає за шкоду, заподіяну цим джерелом, якщо доведе, що володіння джерелом було втрачене не з його вини, а в результаті протиправних дій постраждалих осіб, наприклад, унаслідок угону транспортного засобу. У подібних випадках до відповідальності за статтею 450 ЦК України притягаються особи, які фактично володіли джерелом підвищеної небезпеки в момент заподіяння шкоди. Коли володіння джерелами підвищеної небезпеки було втрачене не тільки в результаті протиправних дій інших осіб, а й із вини самого власника, тоді відповідальність за заподіяну шкоду може бути покладена як на особу, що протиправно заволоділа джерелом підвищеної небезпеки, так і на його власника відповідно до ступеня вини кожного з них. Відповідальність власника джерела підвищеної небезпеки може настати, якщо з його вини не була забезпечена належна охорона джерела підвищеної небезпеки.

 

48. Договір ренти

Рента належить до нових цивільно-правових договорів, поява якого пов'язана із переходом України до ринкових відносин.

За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі (ст. 731 ЦК).

Правове регулювання договору здійснюється главою 56 ЦК.

Юридичні ознаки договору: односторонній, реальний та відплатний.

Договору ренти притаманні специфічні ознаки, які свідчать про його самостійність серед інших цивільно-правових договорів про передачу майна у власність: а) зміст ренти полягає в обов'язку однієї особи надати утримання іншій, яке для останньої часто є єдиним джерелом одержання засобів існування; б) відносини ренти мають такий, що триває, стабільний характер; в) характерна ознака ренти — алеаторність (ризик, від лат. аlеа — гральна кістка, випадок), тобто існує ризик, що розмір рентних платежів буде більшим або, навпаки, меншим за вартість відчуженого під виплату ренти майна.

Сторонами договору є одержувач ренти та платник ренти.

Істотною умовою договору є умова про предмет. Предметом договору є майно (не лише речі та їх сукупність, а й майнові права та обов'язки, зокрема інформація, результати інтелектуальної діяльності та виключні права на них, виконання робіт та надання послуг), яке передається під виплату ренти, а також сама рента (як у грошовій формі, так і шляхом надання речей, виконання робіт або надання послуг).

До договору ренти, згідно зі ст. 734 ЦК, можуть застосовуватися в субсидіарному порядку загальні положення про купівлю-продаж та про договір дарування. Якщо договором ренти встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату, то до відносин сторін щодо передання майна застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, а якщо майно передається безоплатно, — положення про договір дарування, якщо це не суперечить суті договору.

Форма договору — письмова, підлягає нотаріальному посвідченню, а щодо передачі нерухомого майна — державній реєстрації.

Способи забезпечення виконання зобов'язань щодо виплати ренти: застава та страхування. Зокрема, у разі передання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває право застави на це майно (ч. 1 ст. 735 ЦК). Звідси випливає, що платник ренти має право відчужувати майно, передане йому під виплату ренти, лише за згодою одержувача ренти. А в разі відчуження майна іншій особі до неї переходять обов'язки платника ренти. Також може бути встановлено обов'язок платника ренти застрахувати ризик невиконання ним своїх обов'язків за договором ренти (ч. 3 ст. 735 ЦК).

У ст. 736 ЦК передбачено відповідальність платника за прострочення виплати ренти у вигляді обов'язку платника ренти сплачувати одержувачеві ренти проценти.

ЦК виділяє такі різновиди договору ренти — безстрокову ренту (постійну) та строкову.

Особливості договору безстрокової ренти (постійної): а) обов'язок виплачувати ренту не обмежується будь-яким строком, зокрема й строком життя або існування її одержувача. Тобто право на одержання ренти може переходити у спадщину, а якщо її одержувачем є некомерційна юридична особа — переходити у порядку правонаступництва до створених юридичних осіб; б) ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого безоплатно, несе платник ренти, а у разі передання його за плату — платник має право вимагати відповідно припинення зобов'язання щодо виплати ренти або зміни умов її виплати.

Договір безстрокової ренти припиняється, крім загальних підстав припинення цивільно-правових договорів, у разі (ст. 740 ЦК):

1) відмови платника від договору ренти;

2) розірвання договору на вимогу одержувача, якщо: а) платник безстрокової ренти прострочив її виплату більше ніж на 1 рік; б) платник безстрокової ренти порушив свої зобов'язання щодо забезпечення виплати ренти; в) платника безстрокової ренти визнано неплатоспроможним або виникли інші обставини, які явно свідчать про неможливість виплати ним ренти у розмірі та в строки, що встановлено договором; г) в інших випадках, встановлених договором ренти.

Правові наслідки розірвання договору безстрокової ренти:

• якщо майно передано у власність платника ренти безоплатно, то одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати суми ренти;

• якщо майно передано у власність платника ренти за плату, то одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти та вартості переданого майна (ст. 741 ЦК).

Особливості договору строкової ренти: а) є підставою виникнення строкових зобов'язань під виплату рентних платежів протягом певного строку; б) зобов'язання можуть припинятися лише платником ренти на загальних підставах; в) випадкове знищення або випадкове пошкодження майна, переданого під виплату ренти на певний строк, не звільняє платника ренти від обов'язку виплачувати її до закінчення строку виплати ренти на умовах, встановлених договором ренти.

 

 

49. Особливості відповідальності охорозня…

Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов'язаний піклуватися про прийняту на зберігання речі, не менш ніж про свої речі. Звідси випливає висновок, що зберігач не буде нести відповідальність за пошкодження або псування речі, прийнятої на зберігання за безоплатним договором схову, якщо він виявляв по відношенню до неї належну міру дбайливості, як і до своїх власних речей, тоді як для забезпечення її схоронності були потрібні якісь -то додаткові заходи, як-то: неприпустимість температурних коливань, певний рівень вологості, спеціальна обробка і т.п., але ці особливі запобіжні заходи в договорі не були обумовлені. Однак, якщо в результаті пожежі, що виникла через недотримання пожежної безпеки, поряд з належним зберігачу власним майном загинули або пошкоджено речі, прийняті на зберігання, зберігач буде відповідати за їх загибель або пошкодження незалежно від того, чи були умови зберігання обумовлені в договорі і був договір оплатним чи безоплатним.
Разом з тим, не виключені випадки, коли безумовне дотримання зберігачем умов зберігання, вказані у договорі, може призвести до зворотного результату - пошкодження або загибелі речі. У такому випадку допускається зміна зберігачем умов зберігання. За змістом ст.783 ГК, правомірність дій зберігача щодо зміни умов поставлена ​​в залежність від того, чи є загроза схоронності речі реальною, невідворотною або віддаленій у часі.

У разі укладення безоплатного договору зберігання зберігач має право на відшкодування здійснених ним витрат на зберігання речі, якщо тільки ці витрати викликалися необхідністю. Зазначене правило застосовується у випадках, якщо законодавством або договором не передбачено інше. Особливості визначення розмірів відповідальності за безоплатним договором зберігання сформульовані в п.2 ст.792 ЦК: збитки, завдані поклажодавцеві втратою і нестачею речей, відшкодовуються зберігачем у розмірі вартості втрачених або відсутніх речей, а за пошкодження речей - у розмірі суми, на яку знизилася їх вартість. Таким чином, відповідальність зберігача за безоплатним договором зберігання обмежена тільки реальним збитком і це правило не може бути змінено угодою сторін.

 

Професійний охоронець.

Якщо охоронець не виконає належним чином своїх обов'язків, допустить втрату майна, нестачу або його пошкодження, він несе відповідальність за це перед по-кпажодавцем.
Відповідальність охоронця може бути повною і обмеженою. При повній відповідальності охоронець відшкодовує поклажодавцеві як прямі збитки, так і недоодержані доходи, тобто відповідає за загальними правилами, що встановлені ст.203 ЦК України. Повна відповідальність може настати, якщо це передбачено законом або договором (ст.419 ЦК). У всіх інших випадках настає обмежена відповідальність, на підставі якої за втрату та нестачу майна охоронець відповідає лише у розмірі вартості втраченого майна чи майна, якого не вистачає, а за пошкодження майна — у розмірі суми, на яку знизилася його вартість (ст.419 ЦК). Отже внаслідок диспозитивного характеру даної статті у вказаних у ній розмірах охоронець відповідає в тих випадках, якщо за законом або договором на охоронця не покладено обов'язок по відшкодуванню збитків. Вартість втраченого, пошкодженого майна або майна, якого не вистачає, що підлягає стягненню, визначається за державними роздрібними цінами з урахуванням зношення.

Якщо при здаванні майна на схов було зроблено оцінку цього майна, яку зазначено у договорі або іншому письмовому документі, виданому охоронцем, відповідальність охоронця обмежується сумою оцінки, коли не доведено, що дійсна вартість пошкодженого, втраченого майна або майна, якого не вистачає, перевищує цю суму. Отже право доводити завищення вартості вказаного майна закон надає тільки охоронцям. Особі, що здала речі на схов із зазначенням їх вартості, не надається право доводити заниження оцінки майна.

У деяких випадках вартість предметів схову визначається за згодою сторін, і майно оцінюється нижче або вище його дійсної вартості (наприклад, при здачі майна до ломбарду). В інших випадках ціна майна оголошується лише однією стороною, зокрема поклажодацем, без участі охоронця і, як правило, без перевірки дійсної вартості майна (при здачі речей до камери схову транспортній організації). Проте ч. 2 ст. 419 ЦК У країни не ставить розмір відповідальності охоронця в залежність від способу визначення вартості речей, що їх здають на схов. Згідно з цією статтею дозволяється доводити дійсну вартість втраченого, пошкодженого майна тільки охоронцеві, на думку якого дійсна вартість речей нижча від оголошеної суми.